Decision № 114094476, 11.10.2023, Kharkiv District Administrative Court

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

11.10.2023 р. справа №520/23466/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденко А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання протиправною бездіяльності суб"єкта владних повноважень, спонукання до виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, спонукання до виплати компенсації втрати частини доходу, -

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ЄДРПОУ 40116086) 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, e-mail: info@dis.np.gov.ua, що полягає у невиплаті позивачу ( ОСОБА_1 ) середнього заробітку (обрахованого відповідно до розміру грошового забезпечення, до якого включена надбавка до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень (15%) та на який в подальшому, була нарахована премія, розмір якої був встановлений відповідним (наказом) рішенням керівника) за весь час затримки розрахунку відповідно до Постанови від 18 липня 2023 року Другого апеляційного адміністративного суду по справі № 520/5714/22, починаючи з 27.04.2018 по день фактичного розрахунку, а саме по 27.08.2023; 2) зобов`язання Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ЄДРПОУ 40116086) 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, e-mail: info@dis.np.gov.ua, виплатити позивачу ( ОСОБА_1 ) середній заробіток (обрахований відповідно до розміру грошового забезпечення, до якого включена надбавка до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень (15%) та на який в подальшому, була нарахована премія, розмір якої був встановлений відповідним (наказом) рішенням керівника) за весь час затримки розрахунку відповідно до Постанови від 18 липня 2023 року Другого апеляційного адміністративного суду по справі № 520/5714/22, починаючи з 27.04.2018 по день фактичного розрахунку, а саме по 27.08.2023; 3) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною, а саме Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ЄДРПОУ 40116086) 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, e-mail: info@dis.np.gov.ua, що полягає у невиплаті позивачу ( ОСОБА_1 ) компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків (термінів) їх виплати; 4) зобов`язання Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (ЄДРПОУ 40116086) 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, 10, e-mail: info@dis.np.gov.ua, виплатити позивачу ( ОСОБА_1 ) компенсацію втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків (термінів) їх виплати.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що з боку відповідача мала місце затримка у виплаті станом на 27.04.2018р. надбавки до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень (15%) та премії, у зв`язку із чим має бути виплачений як середній заробіток за увесь час такої затримки, так і компенсація втрати частини доходу.

Відповідач з поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив про відсутність вини як обов`язкового елементу складу правопорушення за ст.117 Кодексу законів про працю України та про відсутність станом на 27.04.2018р. події припинення проходження особою поліцейської служби у лавах Національної поліції України, оскільки переведення поліцейського на службу до іншого територіального органу Національної поліції України не є рівнозначним звільненню.

Суд, вивчивши доводи позову та аргументи відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, всебічно перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник проходив публічну службу у якості атестованого спеціальним званням особи начальницького складу міліції співробітника органів внутрішніх справ України та у якості поліцейського у лавах Національної поліції України.

Так, наказом Голови Національної поліції України від 07.11.2015р. №13 о/с заявник був призначений на посаду оперуповноваженого в особливо важливих справах Управління внутрішньої безпеки в Донецькій області із переатестуванням спеціального звання «підполковник міліції» на спеціальне звання «підполковник поліції».

Наказом начальника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції від 31.03.2017р. №77 о/с заявник був призначений на посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справ відділу оперативних розробок Донецького управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України.

Наказом начальника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції від 29.04.2017р. №231 о/с заявник був призначений на посаду старшого оперуповноваженого в особливо важливих справ відділу моніторингу та зонального контролю Харківського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України.

Наказом начальника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції від 24.04.2018р. №68 о/с заявник був звільнений з посади старшого оперуповноваженого в особливо важливих справ відділу моніторингу та зонального контролю Харківського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України з 27.04.2018р. у зв`язку із переведенням для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Донецькій області.

Отже, 27.04.2023р. не настало події звільнення заявника із служби в поліції.

За викладеним у відзиві на позов твердженням субєкта владних повноважень за наказом Головного управління Національної поліції у Донецькій області від 01.10.2021р. №539 о/с заявник був звільнений із служби в поліції з 01.10.2021р. за власним бажанням.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2022р. у справі №520/5714/22 було: визнано протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 19.06.2017; зобов`язано Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 07.11.2015 по 19.06.2017; визнана протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за період з 08.07.2016 по 27.04.2018; зобов`язано Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 доплату в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за період з 08.07.2016 по 27.04.2018, з урахуванням проведених виплат.

Звідси слідує, що постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2022р. у справі №520/5714/22 не вирішувалось питання про виплату заявникові грошового забезпечення поліцейського у вигляді премії.

Тому позов за цим епізодом підлягає залишенню без задоволення.

Згідно із довідкою Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 07.09.2023р. №162 на виконання постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 30.11.2022р. у справі №520/5714/22 на користь заявника було нараховано 1.889,19грн. індексації грошового забезпечення поліцейського за період 07.11.2015р.-19.06.2017р. та 1.778,70грн. доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за період з 08.07.2016 по 27.04.2018, які були виплачені 25.08.2023 року.

Згідно із довідкою Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 07.09.2023р. №158 станом на 27.04.2018р. заявникові було виплачено грошове забезпечення поліцейського у розмірі 10.536,17грн. та індексація грошового забезпечення поліцейського у розмірі 462,70грн.

Згідно із довідкою Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 07.09.2023р. №159 розмір грошового забезпечення заявника на лютий 2018р. складає 12.961,00грн., розмір грошового забезпечення заявника за березень 2018р. складає 12.691,91грн., розмір середньоденного грошового забезпечення заявника складає 430,20грн. (при 59 календарних днях).

Згідно із довідкою Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 07.09.2023р. №162 розмір грошового забезпечення заявника на лютий 2018р. складає 12.821,00грн., розмір грошового забезпечення заявника за березень 2018р. складає 12.821,01грн., розмір середньоденного грошового забезпечення заявника складає 434,61грн. (при 59 календарних днях).

При цьому, за означеними довідками розмір такого виду грошового забезпечення поліцейського як премія змін не зазнав (2.564,88грн. премії за лютий 2018р. та 533,89грн. премії за березень 2018р.).

Згідно із випискою банківської установи на виконання рішення суду у справі №520/5714/22 кошти у розмірі 3.609,22грн. надійшли у власність заявника 27.08.2023р.

Окремим письмовим зверненням заявник звернувся до субєкта владних повноважень з приводу проведення перерахунку грошового забезпечення на виконання рішення суду у справі №520/5714/22.

За цим зверненням субєктом владних повноважень було складено відповідь у формі листа від 25.08.2023р. №Л-1368/42-0511ЦА/02-2023, де було викладено судження з приводу виконання рішення суду у справі №520/5714/22.

При цьому, заявник не звертався до субєкта владних повноважень ані з приводу нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, ані з приводу нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу.

Водночас, стверджуючи про протиправність управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень у формі бездіяльності з приводу ненарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також з приводу ненарахування та невиплати компенсації втрати частини доходу, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

За приписами ст.43 Конституції України кожен має право на працю, а право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Суд зважає, що суспільні відносини з приводу проходження громадянином публічної поліцейської служби унормовані, насамперед, приписами Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію".

Прогалини у нормативному регулюванні цих відносин можуть усуватись нормами Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу, Кодексу законів про працю, Закону України від 24.03.1995р. №108/95-ВР "Про оплату праці", Закону України від 15.11.1996р. №504/96-ВР "Про відпустки" тощо, але виключно в частині, котра не суперечить самій природі та суті публічної служби в Національній поліції України.

Оскільки спеціальними актами права з приводу проходження поліцейської служби не передбачено ані порядку та умов проведення розрахунку із поліцейським при звільненні, ані будь-яких застережень з цього приводу, то суд вважає за необхідне поширити на згаданий випадок дію положень ст.47 Кодексу законів про працю України.

Положеннями ст.47 Кодексу законів про працю у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ було визначено, що указано, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.

Утім, згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтю 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Звідси слідує, що ст.116 Кодексу законів про працю України запроваджено два строки розрахунку роботодавцем із найманим працівником у випадку звільнення, а саме: 1) у день звільнення (у разі, коли найманий працівник у цей день працював); 2) не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (у разі, коли заявник у день звільнення не працював).

Згідно зі ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції до внесення змін Законом України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України у редакції Закону України від 01.07.2022р. №2352-ІХ у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

У силу висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, постанови Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №816/1640/17, постанови Верховного Суду від 16.07.2020р. у справі №812/1259/17, компенсаційний характер запровадженого ст.117 КЗпП України заходу юридичної відповідальності вимагає застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності, що зумовлює необхідність урахування таких юридично факторів як: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, і у залежності від цих критеріїв допускає зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника.

Висновки перелічених судових актів за правилами ч.5 ст.242 КАС України мають пріоритет у застосуванні за правилами ієрархічності та часу формулювання.

Отже, складовими елементами правопорушення з боку публічного роботодавця згідно з положеннями ст.117 Кодексу законів про працю України є: 1) подія звільнення працівника з роботи/служби; 2) подія невиконання у повному обсязі зобов`язань з приводу виплати винагороди за працю/службу у повному обсязі станом на дату звільнення; 3) подія проведення грошового платежу як еквіваленту винагороди за працю/службу після календарної дати звільнення публічного службовця; 4) існування затримки в остаточному розрахунку при звільнені, котра включає проміжок часу від наступної за звільненням календарної дати до попередньої календарної дати перед здійсненням остаточного розрахунку.

Водночас із цим, суд зважає, що згідно з ч.1 ст.58 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію" призначення на посаду поліцейського здійснюється безстроково (до виходу на пенсію або у відставку), за умови успішного виконання службових обов`язків.

Положеннями ст.65 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію" передбачена процедура переміщення поліцейського по службі, а положеннями ст.77 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію" визначені підстави для припинення служби в поліції.

Отже, закон прямо, чітко та однозначно розмежовує підстави для переміщення поліцейського по службі (що не призводить до припинення проходження служби) від підстав для звільнення поліцейського із служби в поліції.

Оскільки зміст юридичної категорії «переміщення» у даному конкретному випадку докорінно відрізняється від змісту юридичної категорії «звільнення», то наказ про переміщення поліцейського по служби обєктивно не може призвести до настання юридичних наслідків, тотожних із наслідками видання наказу про звільнення із служби в поліції.

Згідно з ч.1 ст.94 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію" поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається Кабінетом Міністрів України залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Оскільки станом на 27.04.2018р. служба заявника в лавах Національної поліції не була припинена, а натомість заявник продовжив проходити поліцейську службу на штатній посаді ГУ НП в Донецькій області, що зумовлювало набуття права на отримання грошового забезпечення поліцейського, то суд не знаходить правових підстав для визнання правомірним подвійного одержання заявником за один і той же самий проміжок часу і грошового забезпечення поліцейського, і середнього заробітку за затримку остаточного розрахунку під час переміщення на нову штатну поліцейську посаду з іншого територіального органу Національної поліції України.

З цих міркувань позов за даним епізодом підлягає до відхилення.

Окрім того, оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що подія несвоєчасного розрахунку при звільненні з посади у формі переміщення по службі дійсно має місце у спірних правовідносинах в частині доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за період з 08.07.2016 по 27.04.2018 (котра була одержана заявником 27.08.2023р.).

Проте, суд не знаходить підстав для висновку про те, що у спірних правовідносинах склад правопорушення за ознаками ст.117 Кодексу законів про працю України тривав з 28.04.2018р. (тобто з наступного календарного дня після настання події звільнення заявника з посади у формі переміщення на іншу посаду в іншому тероргані системи Національної поліції України) і припинив фізичне існування 26.08.2023р. (тобто у попередній календарний день) до настання події виплати заявникові доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за період з 08.07.2016 по 27.04.2018 та індексації грошового забезпечення поліцейського у загальній сумі 3.609,22грн., позаяк 27.04.2018р. мала місце подія переміщення заявника по поліцейській службі, а не звільнення із служби в поліції.

Окремо до викладеного вище, зважаючи на правові позиції постанови Верховного Суду від 23.12.2020р. по справі №825/1732/17 та від 14.04.2021р. №620/1487/20 (стосовно визначення арифметичного розміру суми компенсації середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні слід застосовувати алгоритм обчислень, коли має бути досягнута пропорційність між розміром відповідальності за ст.117 Кодексу законів про працю України та між розміром невиплачених найманому працівникові грошових сум (тобто боргу) з урахуванням того, що всі належні при звільненні грошові суми становлять сто відсотків і стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку), постанови Верховного Суду від 30.11.2020р. у справі № 480/3105/19, постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17, суд доходить до переконання про те, що до кола факторів, котрі мають юридичне значення для визначення розміру відповідальності за змістом ст.117 Кодексу законів про працю України, слід віднести як власну поведінку робітника (публічного службовця) відносно належного опікування особистими інтересами, так і шкідливі наслідки управлінського волевиявлення органу публічної адміністрації з приводу проведення платежу по оплаті праці не у повному обсязі.

При цьому, суд зауважує, що з огляду на запроваджений ст.8 Конституції України принцип верховенства права згадана законодавцем у приписах ст.117 Кодексу законів про працю України міра юридичної відповідальності у вигляді компенсації середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні спрямована на/призначена для відновлення субєктивного права приватної особи - найманого робітника на своєчасне отримання винагороди за вже виконану роботу, а не на безпідставне збагачення людини безвідносно до реального виконання функції за наймом, а відтак не повинна перевищувати розміру боргу/недоплати, позаяк протилежне суперечить такій засаді правопорядку як справедливість.

До того ж суд вважає, що приписи ст.8 Конституції України виключають ймовірність легального отримання особою будь-яких безпідставних вигод у результаті вчинків, котрі охоплюються судовою доктриною "неприпустимості використання права на зло".

Протилежне тлумачення змісту норм ст.117 КЗпП України у даному конкретному суд вважає явно та очевидно неспівмірним і несправедливим набуттям приватною особою у власність активів від Держави, котре виходить поза межі змісту, характеру і наслідків реального діяння органу публічної адміністрації та поза межі розумного балансу між публічним інтересом суспільства і приватним інтересом колишнього публічного службовця.

У спірних правовідносинах заявник явно та очевидно нерозумно невиправдано звернувся до суду у межах справи №520/5714/22 по минуванню більш як 4 календарних років від настання події переміщення по службі з посади у штаті Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на посаду у штаті ГУ НП в Донецькій області (27.04.2018р.).

Указана обставина кваліфікується судом у якості окремої самостійної та достатньої підстави для залишення позову без задоволення за цим епізодом.

Продовжуючи розв`язання спору за епізодом спонукання субєкта владних повноважень до нарахування та виплати компенсації втрати частини доходу, суд зазначає, що механізми індексації грошових доходів населення та компенсації втрати частини доходів громадян у зв`язку з порушенням строків виплати запроваджені Законом України від 03.07.1991р. №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" та Законом України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати", спрямовані на досягнення однієї і тієї ж мети, застосовуються з однієї і тієї ж причини.

Так, за визначенням ч.ч.1, 6 ст.2 Закону України від 03.07.1991р. №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення", індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру: пенсії; стипендії; оплата праці (грошове забезпечення); суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, крім щомісячних страхових виплат потерпілим на виробництві (з урахуванням виплат на необхідний догляд за потерпілим) та членам їхніх сімей і пенсій, які індексуються відповідно до закону за цими видами страхування; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я, а також суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, крім суми виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування; розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі.

Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Частинами 1, 2, 6 статті 5 Закону України від 03.07.1991р. №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" встановлено, що підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів.

Підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.

Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік.

Таким чином, індексація грошового забезпечення військовослужбовця є складовою частиною грошового забезпечення у якості збільшення арифметичного значення відповідного платежу - компоненту структури винагороди, а тому підлягає обов`язковому нарахуванню та виплаті, так як належить до основних державних гарантій щодо оплати праці.

Відповідно до ст.18 Закону України від 05.10.2000р. №2017-ІІІ "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" передбачено, що законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема, щодо індексації доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін.

Отже, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці найманого робітника і до того ж прямо передбачена ч.5 ст.94 Закону України від 02.07.2015р. №580-VIII "Про Національну поліцію".

Суд вважає, що проведення суб"єктом владних повноважень - органом фінансового забезпечення (утримання) виплат на виконання рішень суду не змінює правової природи та характеру тих правовідносин, у яких первісно виник спір як правовідносин з приводу оплати праці, тобто проведення регулярних, постійних та систематичних виплат коштів на користь фізичної особи - громадянина.

Саме такий правовий висновок з приводу юридичної природи індексації як регулярного систематичного платежу у сфері оплати праці (служби) викладений у постанові Верховного Суду від 03.04.2019р. у справі №638/9697/17.

З урахуванням обставини проведення виплати на користь заявника індексації грошового забезпечення поліцейського саме за рішенням суду (а не унаслідок власного вільного та невимушеного волевиявлення) слід вважати доведеним факт існування вини суб"єкта владних повноважень у діянні з приводу виплати індексації грошового забезпечення заявника.

Аналогічні міркування слід застосувати і до відносин з приводу виплати поліцейському доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень, позаяк і індексація грошового забезпечення поліцейського, і доплата в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень за правовою суттю та змістом є видами грошового забезпечення поліцейського.

Частиною 1 ст. 2 Закону України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

У силу ч. 2 ст. 2 цього закону під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.

Суд зазначає, що з урахуванням правових висновків постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020р. у справі №815/1226/18 та постанови Верховного Суду від 30.07.2020р. у справі №461/5775/16-а положення ст.2 Закону України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" у силу ч.5 ст.242 КАС України слід тлумачити як відсутність будь-яких правових перепон для цього у спірних правовідносинах.

Оскільки факт отримання позивачем виплат у вигляді доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень (як складової регулярного щомісячного платежу з оплати праці) із затримкою внаслідок протиправного діяння владного суб`єкта було встановлено судовим рішення, то суд у даному конкретному випадку не знаходить правових підстав для звільнення владного суб`єкта від виконання обов`язку за ст. 2 Закону України від 19.10.2000р. №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати".

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування приватною особою новоствореного обовязку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень за епізодом нарахування і виплати на користь заявника середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні боргу за рішенням суду у справі №520/5714/22 (доплата в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень) була вчинена бездіяльність.

Однак, відсутність події звільнення заявника із служби в поліції станом на 27.04.2018р., продовження проходження безперервної публічної служби у лавах Національної поліції України після настання календарної дати - 27.04.2018р., а також звернення до суду у межах справи №520/5714/22 після минування проміжку часу у 4 роки від настання події переміщення по службі виключають задоволення вимог заявника за цим епізодом.

Окрім того, оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить до переконання про те, що у спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень за епізодом нарахування і виплати на користь заявника компенсації втрати частини доходу за платежами по рішенню суду у справі №520/5714/22 (доплата в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень) також була вчинена бездіяльність.

За даним епізодом субєкт владних повноважень не забезпечив дотримання ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України, позаяк за відсутності визначених законом підстав ухилився від нарахування і виплати на користь заявника компенсації втрати частини доходу у зв"язку із несвоєчасною виплатою доплати в розмірі 15 % до посадового окладу за роботу в умовах режимних обмежень на виконання рішення суду у справі №520/5714/22.

Тому за даним епізодом позов належить до задоволення із застосуванням приписів ч.2 ст.5 та ч.2 ст.9 КАС України і наданням праву заявника захисту у спосіб, сформульований у резолютивній частині даного судового акту.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007р. у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011р. у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010р. у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994р. у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008р. у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії"), надав оцінку усім юридично значимим доводам, факторам та обставинам, дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

При цьому, посилання заявника на низку рішень Верховного Суду України також не заслуговують на окрему оцінку у звязку із відсутністю доведеної матеріалами справи релевантності спірних правовідносин до предметів цих справ, а рішення інших судів взагалі не мають юридичного значення для правильного розв`язання даного спору.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 6-9, ст.ст. 241-243, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

вирішив:

Позов - задовольнити частково.

Вийти за межі позову.

Визнати протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України з приводу не нарахування і не виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходу за платежами по судовому рішенню у справі №520/5714/22.

Зобов`язати Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходу за платежами по судовому рішенню у справі №520/5714/22 за період 28.04.2018р.-26.08.2023р.

Позов у решті вимог - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що рішення підлягає оскарженню згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення); набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України.

Суддя А.В. Сліденко