Decision № 112040949, 03.07.2023, Ruzhyn District Court of Zhytomyr Oblast

Справа № 291/1367/22

2/291/82/23

У К Р А Ї Н А

Ружинський районний суд Житомирської області

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

03 липня 2023 року

Ружинський районний суд Житомирської області

в складі: головуючого - судді Митюк О.В.,

за участю секретаря Герасимчук Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт.Ружині цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ружинська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним,-

встановив:

ОСОБА_1 звернувся до суду із вищевказаною позовною заявою, у якій просить визнати недійсними договір дарування житлового будинку, який розташований по АДРЕСА_1 , який був укладений у 2006 році ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , посвідчений державним нотаріусом Ружинської державної нотаріальної контори Житомирської області.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 помер його батько ОСОБА_3 , спадкоємцями по закону першої черги якого є він та його сестра ОСОБА_4 , яка ІНФОРМАЦІЯ_2 померла.

Після смерті ОСОБА_3 залишилося спадкове майно , а саме : земельна ділянка площею 2.2620 га, яка розташована на території Ружинської селищної ради Житомирської області.

Вказану земельну ділянку він та його сестра успадкували в рівних частках та отримали свідоцтва про право на спадщину за законом.

Однак вважає, що до складу спадкового майна батька входить також і житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав йому на праві власності.

З метою оформлення своїх спадкових прав на вказаний житловий будинок він звернувся до державного нотаріуса, однак постановою від 11.05.2022 р. нотаріусом йому було відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину на вказаний житловий будинок із-за відсутності у нього правовстановлюючих документів на зазначене майно.

Наскільки йому відомо у 2006 році від імені його батька було укладено договір дарування зазначеного житлового будинку, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував його ОСОБА_4 - матері відповідача, яка померла і спадкоємцем майна якої є відповідач.

Вважає, що вказаний договір дарування спірного житлового будинку укладено його батьком помилково, оскільки він в силу свого похилого віку був довірливий і його сестра його просто обманула, вказавши, що батько укладає договір довічного утримання.

На момент укладення договору його батько був похилого віку, йому виповнилось 75 років, і він, сподіваючись отримати від своєї доньки допомогу, подарував їй своє єдине житло.

Вважає, що фактична передача подарованого майна не відбулась, оскільки батько продовжував проживати у зазначеному житловому будинку до своєї смерті, сплачував комунальні платежі, а ОСОБА_4 не надавала йому жодної допомоги.

Таким чином його батько, як людина похилого віку, за станом здоров`я, погодився на передачу спірного житлового будинку, який був його єдиним житлом, та у якому він продовжував проживати після укладення договору дарування, у власність ОСОБА_4 лише за сподівання та умови довічного надання допомоги та догляду від неї. Тобто батько, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним та обдарованою.

Позивач у судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про розгляд справи у його відсутність, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, не заперечує, щодо заочного розгляду справи.

Відповідач у судове засідання не з`явився, належним чином повідомлений про час та дату розгляду справи. Відзиву на позов та будь-яких заяв та клопотань до суду не подавав.

Третя особа представник Ружинської ДНК в судове засідання не з`явився, подав відповідну заяву в якій просить справу слухати у їхню відсутність.

Ухвалою суду від 03.07.2023 року постановлено провести заочний розгляд даної цивільної справи.

Суд, заслухавши свідків, дослідивши письмові докази встановив наступне.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт.Ружин Ружинського району Житомирської області помер батько позивача, ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 виданим 15 травня 2008 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Ружинськогорайонного управління юстиції Житомирської області (а.с.9).

Спадкоємцями майна за законом померлого ОСОБА_3 , а саме земельної ділянки площею 2,2620 га є позивач по справі ОСОБА_1 та його сестра ОСОБА_4 (померла ІНФОРМАЦІЯ_2 ), що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10 листопада 2007 року виданого державним нотаріусом Ружинської державної нотаріальної контори, внесеного до реєстру за №3224 (а.с.10).

15.09.2006 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір дарування житлового будинку, відповідно до умов якого ОСОБА_3 дарує (передає у власність безоплатно), а ОСОБА_4 приймає у власність в якості дарунку житловий будинок АДРЕСА_1 . Договір посвідчений державним нотаріусом Ружинської державної нотаріальної контори Пашинським О.М., зареєстровано в реєстрі за № 1499 (а.с. 42).

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 (дружина позивача) показала, що позивача знає з 80-х років, коли строїлись то ще не були одруженні, але допомагали один одному. Позивач завжди допомагав батькам і більше ніхто крім нього, і батьки його говорили, що хата буде йому. ОСОБА_6 допомагати батькам не приїзджала. Було багато життєвих проблем, тому і не оформили спадщину, а коли стали оформляти хату, то виявили, що вона подарована ОСОБА_7 . Батько позивача не дарував нічого, то не його підпис в договорі дарування.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_8 показала, що позивачу допомагали, їздили в АДРЕСА_1 у будинок який належав батьку позивача. Сестра позивача ОСОБА_9 померла, але між її сином ОСОБА_10 та позивачем є спір про хату та материн пай, який позивач та ОСОБА_9 розділили.Позивач живе в с.Вільнопілля, таким чином знаємо один одного, допомагали його батьку часто. Хто проживає у батьківській хаті позивача не знає.

В силу вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст.12,81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно з вимогами частинами першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 червня 2021 року у справі № 755/18296/17 (провадження № 61-18669св19).

За змістом статей 16,203,215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до вимог ч. 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із вимогами частинами першою-третьою статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Нормами частини першої статті 231 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв`язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.

При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (ст. 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі (пункт 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

Такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 755/1492/16-ц.

Отже, для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, що і має бути доведено позивачем.

Під насильством слід розуміти заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Насильство породжує страх настання невигідних наслідків. На відміну від насильства, погроза полягає в здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце при наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Погроза може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли обставин, які мали місце на момент його вчинення, випливає, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК).

Згідно з вимогами ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

В силу вимог ч. 1 ст. 80 ЦПК достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до норм ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 у порушення статей 79,81 ЦПК України не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладання договору дарування під психологічним тиском, обманом з боку покійної матері відповідача; не довів обставин, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого правочину; не підтвердив наявності умисних дій ОСОБА_4 ..

Враховуючи вищенаведені вимоги закону та встановленні обставини справи, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову про визнання недійсними договору дарування слід відмовити за недоведеністю.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених позивачем у зв`язку із розглядом даної справи.

Керуючись ст. ст. 3,4,12,13,81,141,158,259,263,265,268,354,355 Цивільного процесуального кодексу України, ст. ст. 203, 231, 717 ЦК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Ружинська державна нотаріальна контора про визнання договору дарування недійсним - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Повний текст рішення буде виготовлено до 14.07.2023 року.

Суддя О. В. Митюк.