Decision № 107120607, 04.11.2022, Odesa District Administrative Court

Справа № 420/11721/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2022 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до 25 прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 23 серпня 2022 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до 25 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, в якому позивач просить суд:

1. Визнати протиправною бездіяльність 25 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні;

2. Зобов`язати 25 прикордонний загін Державної прикордонної служби України виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку за період з 12.09.2017 року по 27.07.2022 року відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що він проходив військову службу у 25 Прикордонному загоні Державної прикордонної служби України. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17.02.2022 по справі № 420/437/22 було зобов`язано 25 Прикордонний загін здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ч.2 ст.15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та в їх сімей» в розмірі 50% мiсячного грошового забезпечення за 26 календарних років з врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 60% грошового забезпечення, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889, з урахуванням ранiше виплаченої суми одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби. На виконання зазначеного рішення суду від 27.07.2022 на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 було перерахована сума одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 31440,40 грн. 03 серпня 2022 року представником позивача було направлено заяву на адресу відповідача про нарахування позивачу середнього грошового забезпечення за затримку виплати. Станом на 24.08.2022 відповідач відповіді не надав. На думку позивача, вiдповiдальнiсть власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні, та вина власника, дає необхідності стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Вважаючи, що відповідач не виконав свої зобов`язання та порушив законне право позивача щодо отримання остаточного розрахунку в строки, визначені законодавством, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Ухвалою судді від 29 серпня 2022 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу строк на усунення недоліків шляхом надання до суду позовної заяви із повним зазначенням адрес сторін.

Ухвалою судді від 06 вересня 2022 року ухвалено прийняти до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 ; відкрити провадження у адміністративній справі; розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

16 вересня 2022 року до суду (вх.№29399/22) надійшов відзив 25 прикордонного загону Державної прикордонної служби України, в якому відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити. При цьому, в поданому відзиві відповідач, окрім численних наведень норм законодавства які регулюють питання розрахунку роботодавця з працівником (військовослужбовцем), зазначив, що суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звiльненнi працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Посадові особи 25 прикордонного загону діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбаченні Конституцією та законами України.

Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, суд дійшов наступного висновку.

ОСОБА_1 проходив службу у 25 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України та Наказом №353 о/с від 12 вересня 2017 року старшого прапорщика ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу прикордонного загону та всіх видів забезпечення. Відповідно до копії Витягу з Наказу №353о/с від 12 вересня 2017 року позивачу виплачена одноразова грошова допомога по звільненню відповідно до Постанови Кабінету Міністрів від 07 листопада 2007 року №1294 за 26 календарних років.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 лютого 2022 року по справі № 420/437/22 було частково задоволено позов ОСОБА_1 . Визнано протиправною бездіяльність 25 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди. Зобов`язано 25 Прикордонний загін Державної прикордонної служби України здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги, передбаченої ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 календарних років з врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 60% грошового забезпечення, яка передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889, з урахуванням раніше виплаченої суми одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби.

На виконання вказаного рішення суду 27.07.2022 на розрахунковий рахунок ОСОБА_1 було перерахована сума одноразової грошової допомоги у разі звільнення з військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 31440,40 грн (а.с.11).

Такі обставини відповідач в поданому до суду відзиві не заперечує, а лише посилається на судову практику щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Представник позивача 03.08.2022 звернулась до відповідача з заявою щодо нарахування та виплати середнього заробітку за затримку виплати. Проте, у відповідь 25 прикордонний загін повідомив своїм листом від 16.08.2022 № 11/Д-107 про відсутність підстав для такої виплати (а.с.19).

Позивач вважає, що в даному випадку мав місце факт порушення відповідачем прав та інтересів в частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

За приписами статті 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Як зазначено у частині першій статті 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Абзацом першим частини першої статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 30 квітня 2020 року в справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року в справі №400/2884/18, від 04 вересня 2020 року в справі №120/2005/19-а, від 05 березня 2021 року в справі №120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року в справі №340/970/20, від 13 жовтня 2021 року в справі №580/1790/20, від 21 жовтня 2021 року в справі №640/14764/20 та інших.

За наведених обставин, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Згідно із частиною 1 статті 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина 2 статті 117 КЗпП України).

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у своїй постанові від 26 січня 2022 року по справі № 240/12167/20, який є обов`язковим для суду в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України.

У рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Рішенням суду від 17.02.2022 у справі № 420/437/22 було установлено, що в день звільнення позивача йому одноразової грошова допомога, передбачена ч. 2 ст. 15 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в розмірі 50% місячного грошового забезпечення за 26 календарних років була виплачена без врахування щомісячної додаткової грошової винагороди у розмірі 60% грошового забезпечення.

Остаточний розрахунок з позивачем відповідачем проведено 27 липня 2022 року.

Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача (12.09.2017), а з порушенням строків, встановлених статтею 116 КЗпП 27.07.2022.

Державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (рішення ЄСПЛ у справі «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia).

Європейським судом з прав людини в рішенні від 18.10.2005 у справі «Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України» та в рішенні від 30.11.2004 у справі «Бакалов проти України» зазначав, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позивач після одержання 03.08.2022 року заяви представника позивача про нарахування та виплати середнього заробітку за затримку виплати, зобов`язаний був виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 12 вересня 2017 року по 27 липня 2022 року.

Разом з цим, підставою для звернення позивача до суду є саме дії 25 прикордонного загону щодо відмови в проведенні зазначеної виплати.

Проте, з огляду на проведений остаточний розрахунок з позивачем, позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій 25 прикордонного загону Державної прикордонної служби України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що похідні позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача виплатити йому середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку при звільненні з 12 вересня 2017 року по 27 липня 2022 року також підлягають задоволенню.

Згідно з ч.1 ст.27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (далі Порядок №100), у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

З аналізу вказаної норми вбачається, що середньомісячна заробітна плата у даному випадку обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт).

Тому, подією, з якою пов`язане вчинення відповідачем дій щодо нарахування позивачу одноразової грошової допомоги при звільненні в меншому розмірі, є звільнення позивача 12.09.2017.

Відтак, при здійсненні розрахунку суми компенсації повинна бути врахована саме середньоденна заробітна плата позивача останніх двох календарних місяців роботи, що передують її звільненню липень та серпень 2017 року.

Згідно довідки про розмір середнього грошового забезпечення за останні 2 місяці служби ОСОБА_1 від 16.08.2022 №155 (а.с.20), позивачу за липень та серпень 2017 року нараховано 17098,02 грн.

Враховуючи кількість робочих днів у липні та серпні 2017 року (43), середньоденний заробіток становить 397,62 грн (17098,02/43).

За період з 12.09.2017 по 27.07.2022 було 1229 робочих днів, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 1229 днів * 397,62 грн = 488674,98 грн.

Вирішуючи спір по суті, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені в постановах від 26.02.2020 року у справі №821/1083/17 та від 26.02.2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо необхідності дотримання судом, який розглядає спір про стягнення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, принципів розумності, справедливості та пропорційності суми відшкодування, та зменшення за певних умов розміру відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Вказаний підхід застосований Верховним Судом під час вирішення справи № 806/2473/18 і наведений в постанові від 30.10.2019.

Суд для визначення суми, яку належить стягнути як середній заробіток за несвоєчасну виплату позивачу грошового забезпечення, враховує: тривалість строку між звільненням позивача і, відповідно, непроведенням з ним повного розрахунку (12.09.2017), та зверненням до суду з позовом про нарахування та стягнення зазначених сум (10.01.2022), що становить більше чотирьох років; співмірність ймовірного розміру майнових втрат пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні працівника та заявлених позивачем до виплати сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Враховуючи вищевикладене, розмір простроченої заборгованості роботодавця та ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.

Суд зазначає, що відсоток невчасно виплаченого грошового забезпечення позивача (істотність частки) в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 6,43% (31440,40 грн (грошове забезпечення позивача, виплачене йому з порушенням термінів 27.07.2022) / 488674,98 грн (середній заробіток за весь час затримки розрахунку (1229 дні)) х 100).

Отже сума, яка підлягає відшкодуванню (з урахуванням принципу співмірності) становить: 397,62 грн (середньоденний заробіток позивача) х 6,43% х 1229 (дні затримки розрахунку) = 31425,53 грн.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.

Враховуючи викладене, суд вважає за доцільне частково задовольнити вимогу позивача щодо зобов`язання відповідача вчинити дії шляхом зобов`язання 25 прикордонний загін нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.09.2017 по 27.07.2022 у розмірі 31425,53 грн.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

З огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Частиною 1 статті 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Аналогічна позиція стосовно обов`язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

Щодо вимоги ОСОБА_1 встановити судовий контроль за виконанням судового рішення по справі, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 382 КАС України встановлено, що суд, який ухвалив рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Тобто положеннями вказаної норм закріплено право саме суду встановлювати контроль за виконанням судового рішення і вирішувати у яких випадках належить подавати відповідний звіт. Більше того, такі вимоги не є способом захисту порушеного права та не належать до позовних вимог, які може містити позовна заява у силу ч.1 ст.5 КАС України.

Позивач в позовній заяві не навів жодного обґрунтування про необхідність встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, а проаналізувавши обставини справи, суд не вбачає достатніх підстав для встановлення судового контролю за виконанням судового рішення у вказаній адміністративній справі.

Під час звернення з даним позовом до суду, позивач судовий збір не сплачував на підставі п. 13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» як учасник бойових дій, а відтак судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 5, 7, 9, 2, 77, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до 25 прикордонного загону Державної прикордонної служби України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії 25 Прикордонного загону Державної прикордонної служби України відносно ОСОБА_1 стосовно несвоєчасного остаточного розрахунку при звільненні.

Зобов`язати 25 прикордонний загін Державної прикордонної служби України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 12.09.2017 по 27.07.2022 у розмірі 31425,53 гривень.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач - 25 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (67707, Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Військової Слави, 14, в/ч НОМЕР_2 , код ЄДРПОУ 14321831).

СуддяОлена СКУПІНСЬКА