Решение № 77689227, 14.09.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2018 року Справа № 0440/5445/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Юхно І.В, розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

18 липня 2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому позивач просить суд:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо невиплати призначеної позивачці пенсії за віком з урахуванням заборгованості, що виникла з 01 жовтня 2016 р.;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - перерахувати виплату, призначеної раніше пенсії за віком з урахуванням заборгованості, що виникла з 01 жовтня 2016 р. з нарахуванням компенсації втрати частини доходів шляхом перерахування коштів на рахунок, відкритий в установі банку ТВБВ філії ДОУ АТ «Ощадбанк»;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити нарахування та виплату щомісячної пенсії, належної позивачу.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено наступне:

- позивач є громадянкою України та отримує пенсію;

- перебуває на обліку в Центральному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України в м.Дніпрі, що реорганізоване шляхом приєднання до Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області;

- позивачка в грудні 2017 р. звернулась до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі із заявою про виплату раніше призначеної пенсії, виплату якої було зупинено в жовтні 2016 року;

- виплату щомісячної пенсії було поновлено лише у травні 2018 року, проте, заборгованість, яка у творилась з 01.10.2016 р. відповідачем досі не повернуто;

- виплату пенсії в червні 2018 р. знов припинено відповідачем;

- 04 червня 2018 р. позивачка звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з запитом публічної інформації за роз'ясненнями щодо рішення прийнятого Управлінням Пенсійного Фонду та підстав не виплати недотриманої суми пенсії, належної позивачеві з урахуванням заборгованості, що у творилася з жовтня 2016 р.;

- Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (Центральний відділ обслуговування громадян) розглянуло звернення щодо виплати пенсії та надало відповідь;

- з відповіді Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області №12288/02-01/27 від 08 червня 2018 р. не вбачається, яка з обставин, визначених нормою Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» стала підставою для не виплати позивачу пенсії, а також ГУ ПФУ в Дніпропетровській області не вказано жодної інформації щодо суті порушеного у зверненні питання;

- станом на день звернення до суду 06 липня 2018 р. відповідь на запит позивача щодо отримання інформації від 04 червня 2018 р. не надано відповідачем у термін передбачений законодавством;

- спірним у цих правовідносинах є правомірність дій відповідача щодо не виплати заборгованої пенсії позивачу з 01 жовтня 2016 року, та припинення виплати у червні 2018 р.;

- право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (справа Європейського суду з прав людини «Мюллер проти Австрії», 1975 рік) та пов'язане з правом мирно володіти своїм майном;

- право на отримання пенсії є конституційною гарантією. Суми пенсії є власністю позивача, оскільки з його заробітної плані протягом трудової діяльності здійснювалися утримання (страхові внески) з метою подальшої їх виплати у вигляді пенсії при досягненні особою пенсійного віку та набуття страхового трудового стажу;

- виключні підстави для припинення виплати пенсії передбачені ч.1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», тому посилання відповідачів на положення Постанови Кабінету Міністрів України від 08.06.2018 року № 365 «Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» не є посиланням на норму закону, оскільки зазначена постанова є підзаконним нормативно правовим актом;

- такі дії відповідача є незаконними та порушують право позивача на отримання пенсії у період з 01 червня 2018 року з урахуванням заборгованості, яка утворилася з 01 жовтня 2016 року.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20 липня 2018 року адміністративний позов ОСОБА_1 було залишено без руху у зв'язку з недотриманням вимог статей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України та запропоновано позивачу протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали усунути недоліки позовної заяви.

15 серпня 2018 року на виконання ухвали від позивача до суду надійшов уточнений адміністративний позов з такими позовними вимогами:

- визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо невиплати призначеної позивачці пенсії за віком з урахуванням заборгованості, що виникла з 01 жовтня 2016 р.;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області вчинити певні дії - перерахувати виплату, призначеної раніше пенсії за віком з урахуванням заборгованості, що виникла з 01 жовтня 2016 р. з нарахуванням компенсації втрати частини доходів шляхом перерахування коштів на рахунок, відкритий в установі банку ТВБВ філії ДОУ АТ «Ощадбанк»;

- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити нарахування та виплату щомісячної пенсії, належної позивачу з 01 червня 2018 року з урахуванням заборгованості, яка утворилася з 01 жовтня 2016 року.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.08.2018 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито в адміністративній справі спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи, встановлено відповідачу 15-денний строк з дня вручення ухвали на подання відзиву на позов та доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем, а також витребувано від відповідача для залучення до матеріалів справи належним чином засвідчені копії: відповіді Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 08.06.2018 року №12288/02-1/27 «Про результати розгляду» з доказами направлення та отримання позивачем, а також заяви (інформаційного запиту) позивача від 04.06.2018 року, що стала підставою для надання зазначеної відповіді; інформації чи зупинялась та поновлювалась ОСОБА_1 виплата пенсії у період з 01 жовтня 2016 року, в разі зупинення - документальне підтвердження підстав такого зупинення та поновлення; всіх звернень ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області щодо зупинення та поновлення пенсійних виплат у період з 01 жовтня 2016 року; матеріалів пенсійної справи ОСОБА_1 (встановлено строк для надання доказів протягом 15 днів з дня отримання ухвали).

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.08.2018 року задоволено клопотання ОСОБА_1 про відстрочення сплати судового збору та відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання до суду адміністративного позову до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії до ухвалення судового рішення у справі №0440/5445/18.

Відповідач позов не визнав, 22 серпня 2018 року надав до суду відзив на позовну заяву, у якому просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог, в якому зазначив таке:

- 04.06.2018 року позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області з запитом щодо зупинення з 01.10.2016 року пенсії за віком як внутрішньо переміщеній особі на підставі ст. 12 ЗУ «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;

- відповідно до ст. 4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року №1706, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Згідно п.п. 3 п. 1 ст. 12 Закону, підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є, зокрема, повернення до покинутого місця постійного проживання. Рішення про скасування дії довідки приймається керівником структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи;

- згідно п.п.4 п. 12 та п. 18 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою КМУ від 08.06.2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», соціальні виплати припиняються у разі скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

- повторне призначення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі у разі їх припинення відповідно до підпункту 4 пункту 12 цього Порядку можливе лише через шість місяців після такого припинення і виконання всіх процедур, необхідних для їх призначення, передбачених законодавством;

- виплату пенсії поновлено з 25.02.2015 року;

- враховуючи норми Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою КМУ від 08.06.2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» своє право на пенсійне забезпечення внутрішньо переміщена особа реалізовує шляхом одержання у встановленому порядку довідки про взяття її на облік внутрішньо переміщеної особи. Даним законом також передбачено процедуру одержання та скасування довідки, а Постановою №365 встановлений механізм здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам;

- відповідно до п.6 Постанови Кабінету Міністрів України №509 від 01.10.2014 «Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи» довідка, видана до 20 червня 2016 р., у якій адресою фактичного місця проживання вказано адресу місцезнаходження органу державної влади, органу місцевого самоврядування, юридичної особи публічного права, її підрозділу, будь-якого іншого приміщення, за якою внутрішньо переміщена особа фактично не проживає, підлягає перереєстрації до 20 липня 2016 року. Для цього внутрішньо переміщена особа особисто або через законного представника (у випадках, передбачених абзацами першим - шостим пункту 2 цього Порядку) звертається за видачею довідки до уповноваженого органу, а раніше видана їй довідка вилучається, про що вносяться відповідні записи до Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб;

- управління діяло в межах своїх повноважень на основі та в межах законодавства України.

Відповідно до частини третьої статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам викладеним у рішенні Верховного суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має врахувати правові висновки Верховного суду, викладені у рішенні за результатами зразкової справи.

Висновки Верховного Суду в зразковій справі № №Пз/9901/20/18 (№805/402/18) підлягають застосуванню в адміністративних справах, в яких позивач: є громадянином України; має статус внутрішньо переміщеної особи, що підтверджується довідкою органів соціального захисту населення про взяття її на облік, як внутрішньо переміщеної особи; є пенсіонером та отримує пенсію, призначену їй відповідно до Закону № 1058-IV. Поновлення виплати пенсії потребує здійснення додаткових дій позивачем. Відповідач право позивача на отримання пенсії не заперечує.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, врахувавши правові висновки Верховного Суду суд встановив наступні обставини справи.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, отримує пенсію за віком, відповідно до пенсійного посвідчення серії НОМЕР_2 виданого Пенсійним фондом України 30.05.2007 року (копія міститься в матеріалах справи), перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, згідно довідки №0000430726/4257 від 06.12.2017 року, копія міститься в матеріалах справи.

14.10.2014 року ОСОБА_1 звернулась до управління Пенсійного фонду у м.Краматорську Донецької області з заявою про запит її пенсійної справи з управління Пенсійного фонду України у м.Шахтарськ Донецької області за вх.№ 11693 та заявою про перерахування належних сум пенсії на відповідний рахунок (копії міститься в матеріалах справи).

Розпорядженням управління Пенсійного фонду у м.Краматорську Донецької області від 30.10.2014 року позивачу призначено виплату пенсії у розмірі 1148,21 грн. (копія міститься в матеріалах справи).

Розпорядженням управління Пенсійного фонду у м.Краматорську Донецької області №п/с 836528 від 01.09.2015 року «припинено виплати пенсії до з'ясування обліку з уточнення місця проживання» з 01.10.2015 року.

ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи №0000430726/4257 від 06.12.2017 року (копія міститься в матеріалах справи).

06.12.2017 року ОСОБА_1 звернулась з заявою до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України у м.Дніпрі (правонаступником якого є Головне управління Пенсійного фонду України) про витребування пенсійної справи з управління Пенсійного фонду України в м. Краматорську Донецької області в зв'язку зі зміною місця реєстрації (копія міститься в матеріалах справи).

З 06.12.2017 року позивач перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (до 31.01.2018 року у Центральному об'єднаному управлінні Пенсійного фонду України у м.Дніпрі).

Рішенням Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам при виконкомі Центральної районної у м.Дніпрі ради (протокол № 76 від 21.12.2017) ОСОБА_1 було призначено виплату пенсії за віком.

Розпорядженням Головного управлінні Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 889 від 09.02.2018 року здійснено розрахунок пенсії за новою формулою призначено щомісячно у сумі 1720,13 грн.

В матеріалах наданої відповідачем до суду пенсійної справи ОСОБА_2, а також у відзиві на позов, не міститься жодної інформації про причини невиплати пенсії позивачу з 01 жовтня 2016 року по квітень 2018 року, та припинення виплати у червні 2018 року.

До того ж, суд зазначає, що ухвала Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17.08.2018 року в частині витребування для залучення до матеріалів справи належним чином засвідчені копії: відповіді Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 08.06.2018 року №12288/02-1/27 «Про результати розгляду» з доказами направлення та отримання позивачем, а також заяви (інформаційного запиту) позивача від 04.06.2018 року, що стала підставою для надання зазначеної відповіді; інформації чи зупинялась та поновлювалась ОСОБА_1 виплата пенсії у період з 01 жовтня 2016 року, в разі зупинення - документальне підтвердження підстав такого зупинення та поновлення; всіх звернень ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області щодо зупинення та поновлення пенсійних виплат у період з 01 жовтня 2016 року, у встановлений судом строк до 04.09.2018 року, а також до дня розгляду судом справи по суті, відповідачем виконана не була.

Причини не ненадання доказів відповідач суду не повідомив, у зв'язку з чим суд вирішує справу за наявними у матеріалах справи доказами.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

У відповідних положеннях Конституції України закріплено основи соціальної спрямованості держави:

Стаття 1 Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 3 Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Стаття 19 Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 46 Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості.

Стаття 92 Виключно законами України визначаються: основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення .

Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

У Рішенні № 25-рп/2009 Конституційний Суд України зауважив, що всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавлено цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Відповідно до Статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у редакції протоколів № 11 та № 14 (04 листопада 1950 року) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Згідно зі Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (20 березня 1952 року) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У рішенні «Пічкур проти України» (Заява № 10441/06) від 07 листопада 2013 року Європейський суд з прав людини зазначив, що право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. За наведених вище міркувань Європейський суд з прав людини дійшов висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу (параграфи 51, 54).

У рішенні «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) від 26 червня 2014 року Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).

Суд зазначив, що ст. 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою» (параграф 30).

Щодо соціальних виплат, ст. 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).

Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 року встановлено, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Європейська соціальна хартія (переглянута), 03 травня 1996 року яка набрала чинності для України 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. Сторони визнають метою своєї політики, яку вони запроваджуватимуть усіма відповідними засобами як національного, так i міжнародного характеру, досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися такі права та принципи. Кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

У передмові до «Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни» (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998)) Організації Об'єднаних Націй, яка визначає сферу охоплення та мету принципів, визначено: Для цілей цих Принципів внутрішньо переміщеними особами вважаються особи або групи осіб, яких змусили покинути свої будинки або звичні місця проживання, зокрема в результаті або щоб уникнути негативних наслідків збройного конфлікту, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини, надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, і які не перетинали міжнародно визнаних державних кордонів.

Відповідно до статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII) внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру .

Згідно частин 1, 3 статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 7даного Закону визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.

Відповідно до статті 5 Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV) цей регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.

Згідно статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів .

Статтею 47 зазначеного Закону встановлено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України .

Відповідно до статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

(Положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року)

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом.

Поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого зокрема передбачено:

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи».

Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.

Відповідно до пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509

Поновлення або припинення соціальних виплат здійснюється публічним акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» на підставі рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, утвореної районними, районними у м. Києві і Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад згідно з Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365.

08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.

Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються територіальними органами Пенсійного фонду України за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.

Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:

Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України», чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться.

Відповідно до пункту 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:

Соціальні виплати припиняються у разі:

1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;

2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;

3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;

4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб";

5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи, суд вважає, що для вирішення спору необхідно з'ясувати належність виконання відповідачем повноважень щодо здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеній особі та відповідність оскаржуваних дій відповідача ст. 19 Конституції України та ст. 2 КАС України.

Статус внутрішньо переміщеної особи не визначений у жодному міжнародному договорі, за яким Україна мала б зобов'язання. Поняття внутрішньо переміщеної особи міститься в рекомендаційному акті Організації Об'єднаних Націй «Керівні принципи з питання переміщення осіб всередині країни» (документ ООН E/CN.4/1998/53/Add.2 (1998))

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону № 1706-VII, який набрав чинності 22 листопада 2014 року.

Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка:

- перебуває на території України на законних підставах;

- має право на постійне проживання в Україні;

- була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у ст. 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

Згідно з п. 1 Постанови КМУ № 637 (у редакції, чинній на час припинення виплати пенсії позивачу) встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання) за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим Постановою КМУ № 509.

Виплата (продовження виплати) пенсій, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України».

Отже, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк».

Відповідно до п. 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого Постановою КМУ № 509, довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 Закону № 1706-VII та абзацом шостим цього пункту. Довідка, видана до 20 червня 2016 року, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 вказаного Закону.

Згідно з п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого Постановою КМУ № 365, соціальні виплати припиняються у разі, зокрема, отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Проте право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у старості, гарантоване громадянам України ч. 1 ст. 46 Конституції України.

Європейська соціальна хартія (переглянута), 1996 року, згода на обов'язковість якої надано Верховною Радою України та яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року, визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист. За цим Україна має міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами «досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися» права та принципи, що закріплені у Хартії.

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом № 1058-IV.

Статтею 8 Закону № 1058-IV передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Частиною 3 ст. 4 Закону № 1058-IV визначено складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Таким чином, враховуючи те, що відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону № 1058-IV умови, норми та порядок пенсійного забезпечення визначаються виключно законами про пенсійне забезпечення, питання щодо припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення) не можуть регулюватися підзаконними актами.

Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею та є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Перелік підстав припинення виплати пенсії, визначений ч. 1 ст. 49 Закону № 1058-IV, є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.

В порушення обов'язку, передбаченого частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, під час судового розгляду не надано до суду доказів та/або пояснень щодо існування передбачених Законом №1058-IV припинення виплати пенсії за віком.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини вказав, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю у поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу.

У цих рішеннях Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов'язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Як свідчить аналіз положень Закону № 1058-IV, припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.

Аргументи відповідача, наведені ним у відзиві на позовну заяву, щодо повноважень Кабінету Міністрів України з вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проведення політики у сфері соціального захисту з посиланням на рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 та від 02 березня 1999 року № 2-рп//99, суд вважає безпідставними, оскільки, як свідчить зміст цих рішень, Конституційний Суд України висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Тому суд зазначає, що не підтвердження фактичного місця проживання не є передбаченою законом підставою для припинення виплати пенсії, а Постанова КМУ № 365 є підзаконним нормативно-правовим актом, який обмежує встановлене законодавством право на отримання пенсії позивачем.

У цьому випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи потребує від пенсіонера на відміну від інших громадян України здійснення додаткових дій, не передбачених законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема ідентифікація особи, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду без законних на те підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

У рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності.

Тому, припиняючи нарахування та виплату позивачеві пенсії за відсутності передбачених законами України підстав, відповідач порушив право позивача на отримання пенсії. При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Втручання відповідачів у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсії суд вважає таким, що не ґрунтується на Законі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.

Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.

Розпорядженням Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області №889 від 09.02.2018 року ОСОБА_1 було призначено пенсії за віком у розмірі 1720,13 грн.

Як зазначено позивачем та не спростовано відповідачем у ході судового розгляду, з 01.10.2016 року ОСОБА_1 було припинено виплату пенсії за віком, яку поновлено у травні 2018 року, при цьому заборгованість з 01.10.2016 року по 30.04.2018 року виплачена не була. Крім цього, з 01.06.2018 року виплату пенсії за віком позивачеві було знов припинено. Інформації та документального підтвердження поновлення виплати зупиненої 01.06.2018 року пенсії за віком до суду відповідачем надано не було.

З огляду на викладене, суд вважає, що припинення виплати пенсії позивачу у період з 01 жовтня 2016 року по 30 квітня 2018 року та в подальшому з 01 червня 2018 року було здійснено не у спосіб, передбачений Законом №1058-IV, а з точки зору положень ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у право власності позивача, і таке втручання не було законним.

Практика застосування правових норм щодо строків звернення до адміністративного суду передбачала їх застосування за умови, коли право позивача на отримання спірних сум пенсій відповідачем визнано не було, що і стало підставою звернення до суду (постанова Верховного Суду України від 10 грудня 2013 року у справі № 21-329а13).

Щодо наявності у позивача права на виплату компенсації за несвоєчасну виплату пенсії, згідно постанови Кабінету Міністрів України №159 від 21.02.2001 року «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати», суд зазначає наступне.

Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок компенсації).

Відповідно до статей 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців; виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Із наведеного вбачається, що нарахування компенсації здійснюється у разі, зокрема, коли суми невиплаченої пенсії з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, були нарахованими.

Матеріали справи не містять жодних доказів, що пенсія позивачеві нараховувалась, а, отже, й компенсація втрати частини доходів в даному випадку не може бути здійснена.

За положеннями частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).

З системного аналізу чинного законодавства України та фактичних обставин справи, суд дійшов висновку, що Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області не надало належних доказів на підтвердження позиції щодо призупинення пенсійних виплат та відмови у виплати заборгованості позивачу.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що викладені в адміністративному позові доводи позивача є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Водночас, частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Враховуючи вищенаведену норму, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача суд вважає за необхідне скоригувати позовні вимоги та викласти їх в іншій редакцій.

Крім того, суд звертає увагу, що пунктом 1 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення клопотання позивача та допущення до негайного виконання рішення суду у межах стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд керується положеннями частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вже зазначалось судом вище, Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 серпня 2018 року ОСОБА_1 відстрочено сплату судового збору за подання до суду адміністративного позову до Головного управління Пенсійного фонду України у Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії до ухвалення судового рішення у справі.

З огляду на вищевикладене, із ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України підлягає стягненню сума судового збору у розмірі 176,20 грн. пропорційно до частини задоволених позовних вимог.

Керуючись статтями 9, 73-77, 86, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання:49101, АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26; код ЄДРПОУ 21910427), про визнання дій протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо невиплати ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у період з 01 жовтня 2016 року до 30 квітня 2018 року та з 01 червня 2018 року до моменту поновлення виплат.

Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» у період з 01 жовтня 2016 року до 30 квітня 2018 року та з 01 червня 2018 року до моменту поновлення виплат.

Допустити до негайного виконання рішення суду у межах стягнення на користь ОСОБА_1 пенсії за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за один місяць.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України на розрахунковий рахунок: 34316206084014, отримувач: УК у Чечел.р.м.Дніпра/Чечел.р/22030101, код ЄДРПОУ (отримувача) 37989253, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), код банку отримувача (МФО) 899998, код класифікації доходів бюджету 22030101 судовий збір у розмірі 176,20 грн. (сто сімдесят шість гривень двадцять копійок).

Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

На підставі положень статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України апеляційна скарга подається безпосередньо до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.В. Юхно