№ 71102795, 18.10.2017, Верховный Суд Украины (действовал до 15.12.2017)

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз», треті особи: голова правління Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» Тацький Костянтин Владиславович, начальник Конотопського управління по експлуатації газового господарства Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» Краснянський Павло Володимирович, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_5 про перегляд рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2015 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації «Сумигаз» (далі - ПАТ «Сумигаз») про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

ОСОБА_5 зазначала, що з 22 червня 2001 року вона працювала в Конотопському управлінні по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» на посаді юрисконсульта за безстроковим трудовим договором.

З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

22 червня 2012 року позивачка приступила до роботи, а 2 липня 2012 року її попередили про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року, що було погоджено зборами профспілки, які відбулися за її відсутності.

З 22 серпня 2012 року вона перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, під час якої 1 листопада 2014 року її було переміщено на посаду юрисконсульта ПАТ «Сумигаз».

Після виходу з відпустки, 26 червня 2015 року вона приступила до роботи і цього ж дня її було попереджено про скорочення з 26 червня 2015 року.

Наказом голови правління ПАТ «Сумигаз» від 26 червня 2015 року № 342к позивачку звільнено з роботи у зв'язку зі скороченням штату працівників на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

ОСОБА_5 вважала, що при її звільненні не було дотримано норми чинного законодавства та просила скасувати наказ про її звільнення, поновити її на посаді юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» з розташуванням робочого місця у м. Конотопі, зобов'язати відповідача скасувати записи в її трудовій книжці про скорочення; стягнути із ПАТ «Сумигаз» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 червня 2015 року до дати ухвалення рішення судом, судові витрати та відшкодувати на її користь моральну шкоду.

Ухвалою Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 6 жовтня 2015 року позовну заяву ОСОБА_5 в частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди залишено без розгляду.

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року, у позові ОСОБА_5 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 492 КЗпП України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Для прикладу наявності зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_5 посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року та постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 22 червня 2001 року ОСОБА_5 була прийнята на роботу до Конотопського управління по експлуатації газового господарства ПАТ «Сумигаз» (далі - Конотопське УЕГГ ПАТ «Сумигаз») на посаду юрисконсульта по безстроковому трудовому договору.

З квітня 2009 року вона знаходилась у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народила дитину, в серпні 2009 року їй було надано відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

22 червня 2012 року ОСОБА_5 приступила до роботи.

Рішенням правління ПАТ «Сумигаз» від 27 червня 2012 року було визначено перспективні принципи побудови організаційної структури підприємства, в пункті 3 якого визначено принцип проведення змін в організації виробництва та праці товариства за напрямом централізації адміністративного управління.

Протоколом № 11 від 27 червня 2012 року правлінням ПАТ «Сумигаз» прийнято рішення про впровадження принципів централізації управління на основі дослідження змін в організаційній структурі Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз», доручено начальнику управління впровадити зміни організаційної структури Конотопського управління за напрямом централізації адміністративного управління.

На виконання даного рішення керівництвом Конотопського УЕГГ ПАТ «Сумигаз» 2 липня 2012 року було прийнято рішення про скорочення посади юрисконсульта Конотопського управління ПАТ «Сумигаз».

2 липня 2012 року ОСОБА_5 було попереджено про скорочення посади юрисконсульта з 3 вересня 2012 року та наступне звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_213/ed_2016_06_12/pravo1/KD0001.html?pravo=1>, запропоновано їй переведення на вільну вакансію контролера газового господарства.

Роботодавець звернувся до профспілкового комітету за наданням згоди на звільнення позивача за пунктом 1 статті 40 КЗпП України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_213/ed_2016_06_12/pravo1/KD0001.html?pravo=1>, 7 серпня 2012 року така згода була отримана.

ОСОБА_5 звернулась до роботодавця із заявою про надання їй відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею 6 років і така відпустка надавалась юрисконсульту ОСОБА_5 відповідно до наказів, які видавались начальником Конотопського УЕГГ у період з 22 серпня 2012 року по 25 червня 2015 року (т. 1 а. с. 61-66).

З 1 листопада 2014 року на виконання рішення Наглядової ради ПАТ «Сумигаз» про ліквідацію (закриття) відокремлених підрозділів (філій) та затвердження нової організаційної структури ПАТ наказом № 184 від 17 жовтня 2014 року в товаристві було введено нову організаційну структуру, згідно з якою ліквідовані (закриті) відокремлені підрозділи (філії) ПАТ Сумигаз, зокрема, Конотопське УЕГГ, створені на базі ліквідованих відокремлених підрозділів (філій) ПАТ «Сумигаз» виробничі структурні підрозділи, зокрема Конотопське УЕГГ.

Згідно наказу № 249 від 31 жовтня 2014 року юрисконсульта Конотопського УЕГГ ОСОБА_5 переміщено в ПАТ «Сумигаз» з 1 листопада 2014 року з розташуванням робочого місця у м. Конотоп (т. 1 а. с. 71).

Відповідно до наказу ПАТ «Сумигаз» № 184 від 17 жовтня 2014 року «Про впровадження нової організаційної структури» 24 жовтня 2014 року прийнято наказ № 233 «Про скорочення штату та чисельності працівників».

За заявою ОСОБА_5 згідно наказу ПАТ «Сумигаз» від 26 червня 2015 року було перервано відпустку юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» для догляду за дитиною до досягнення шестирічного віку і вона приступила до виконання своїх обов'язків.

Наказом ПАТ «Сумигаз» № 342к від 26 червня 2015 року позивачку звільнено з роботи 26 червня 2015 року, з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз» у зв'язку зі скороченням штату працівників, на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_213/ed_2016_06_12/pravo1/KD0001.html?pravo=1> (т. 1, а.с. 78).

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що звільнення позивачки відбулося із дотриманням вимог чинного законодавства.

Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 листопада 2013 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 1 квітня 2015 року та 25 травня 2016 року, на які в своїй заяві посилається ОСОБА_5, міститься висновок про те, що при звільненні з роботи з підстав, зазначених у пункті 1 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен дотримуватися порядку вивільнення працівників передбаченого статтею 492 цього Кодексу, зокрема про наступне вивільнення попереджати працівника не пізніше ніж за два місяці, одночасно з попередженням запропонувати іншу роботу, враховувати переважне право на залишення на роботі.

Звільнення допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 492 КЗпП України.

Вирішуючи питання про усунення зазначеної невідповідності, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_54/ed_2013_07_04/pravo1/KD0001.html?pravo=1> України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні ОСОБА_5 не ґрунтуються на фактичних обставинах справи.

Судом встановлено, що позивачку 26 червня 2015 року звільнено з посади юрисконсульта ПАТ «Сумигаз». Разом з тим доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення з зазначеної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять.

Не дотримано відповідачем при звільненні позивачки і вимоги статті 43 КЗпП України щодо отримання попередньої згоди на її звільнення виборного органу первинної профспілкової організації.

Посилання суду як на доказ такої згоди на висновок від 7 серпня 2012 року суперечить вищезазначеним обставинам та не узгоджується з частиною восьмою статті 43 КЗпП України, відповідно до якої власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_296/ed_2015_03_05/pravo1/KD0001.html?pravo=1> на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 492 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Проте зазначені вимоги закону судом враховані не були.

Не з'ясував суд належним чином і того, чи не користувалась позивачка переважним правом на залишення на роботі.

За викладених обставин судові рішення у справі, що переглядається Верховним Судом України, підлягають скасуванню.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_5 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 червня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Сумської області від 6 вересня 2016 року та рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 24 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.