Постановление суда № 32476860, 10.07.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"10" липня 2013 р. м. Київ К/9991/15480/12

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Бухтіярова І.О., Маринчак Н.Є.,

за участю секретаря Сватко А.О.,

та представників сторін:

позивача - Літовського Д.Е.,

відповідача - не з'явились,

розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва (далі - ДПІ)

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.08.2011

та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2012

у справі № 2а-5551/11/2670

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "НТЦ "Омніс" (далі - Товариство)

до ДПІ

про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2012 року Товариство звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, в якому просило визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 15.09.2010 № 00033622311/0.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 17.08.2011 у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що фіктивний характер діяльності контрагента позивача (товариства з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут») та відсутність доказів реальності виконання господарських операцій в рамках правовідносин з цим контрагентом є свідченням необґрунтованості податкової вигоди Товариства.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2012 назване рішення суду першої інстанції скасовано; позов задоволено; оспорюване податкове повідомлення-рішення визнано протиправним та скасовано. У прийнятті цієї постанови суд апеляційної інстанції виходив з того, що податковим органом не доведено існування обставин, з якими чинне податкове законодавством пов'язує необґрунтованість податкової вигоди платника.

Посилаючись на невідповідність висновків судів положенням чинного законодавства та дійсним обставинам справи, ДПІ звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові акти обох попередніх інстанцій та прийняти нове рішення по суті спору, яким у позові відмовити.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України не вбачає підстав для задоволення касаційних вимог ДПІ виходячи з такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено невиїзну документальну перевірку Товариства з питань правомірності формування податкового кредиту з податку на додану вартість при взаємовідносинах з товариством з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут» за період з 01.06.2009 по 31.01.2010, оформлену актом від 30.08.2010 № 12460/23-11/32484796. За наслідками цієї перевірки податковим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення від 15.09.2010 № 00033622311/0, згідно з яким позивачеві визначено податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 1 800 000 грн. (у тому числі 1 200 000 грн. за основним платежем та 600 000 грн. за штрафними санкціями).

Правова позиція податкового органу, покладена в основу оспорюваного донарахування, полягає у тому, що позивачем було незаконно сформовано податковий кредит по операціям з товариством з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут». При цьому ДПІ посилається на те, що: названий контрагент зареєстрований на підставних осіб з метою прикриття незаконної діяльності; податкові накладні, підписані від імені товариства з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут» невідомою особою, не відповідають вимогам підпунктів 7.2.1, 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», а відтак не можуть слугувати підставою для формування податкового обліку платника (позивача у справі); зазначений постачальник не задекларував та не сплатив до бюджету суму ПДВ, яка відповідає сумі сформованого позивачем податкового кредиту

Наведені обставини було розцінено відповідачем як доказ участі позивача у штучній схемі для мінімізації податкових зобов'язань та отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Відповідно до пункту 1.4 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 названого Закону податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

За змістом підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 названого Закону підставою для формування податкового кредиту є податкова накладна. При цьому підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 Закону встановлюються обов'язкові для оформлення податкової накладної вимоги, недотримання яких є підставою для відмови у визнанні права платника на податковий кредит.

З наведених законодавчих положень вбачається, що обов'язковою умовою виникнення у платника права на податковий кредит є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку (зокрема, податковими накладними), що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, яка презюмує економічну виправданість дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак, як вірно зазначив суд апеляційної інстанції, такі докази на порушення вимог частин першої, другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України податковим органом не представлено, реальність виконання господарських операцій, на підставі яких позивачем сформовано валові витрати, не спростовано.

Заперечуючи проти права позивача на податковий кредит в оспорюваній сумі, ДПІ посилалася виключно на порушення, допущені контрагентом, а саме - на фіктивність його реєстрації та діяльності, на недекларування та несплату цим постачальником податків до бюджету, тобто на правопорушення, допущені третьою особою.

ДПІ не наведено доводів та не подано доказів, які безспірно б підтверджували недобросовісність саме позивача як платника податків, свідчили про його обізнаність щодо протиправного характеру діяльності названого постачальника, про узгодженість дій позивача та товариства з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут», спрямованих на штучне створення умов для отримання позивачем податкової вигоди тощо.

У той же час чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит з повнотою відображення постачальником у своїй податковій звітності відповідних господарських операцій, з фактичною сплатою постачальником ПДВ до бюджету, з фактичним знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою. Платник не несе відповідальності за дії всіх підприємств та організацій, що беруть участь у багатостадійному процесі сплати податків до бюджету. Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.

Податковим органом не доведено факт недостовірності відомостей у поданих позивачем первинних документах, оформлених під час здійснення спірних господарських операцій з придбання послуг у товариства з обмеженою відповідальністю «ПФ «Добробут» (зокрема, у договорах, актах приймання-передачі, податкових накладних тощо).

З урахуванням викладеного Вищий адміністративний суд України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог.

Оскільки висновки апеляційного суду відповідають нормам чинного законодавства та фактичним обставинам спору, установленим на підставі повного та об'єктивного дослідження доказів у справі, то процесуальних підстав для скасування оскаржуваної постанови Київського апеляційного адміністративного суду зі спору не вбачається.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 221, 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 16.02.2012 у справі № 2а-5551/11/2670 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.О. Бухтіярова Н.Є. Маринчак