№ 22102775, 15.02.2012, Одеський окружний адміністративний суд

                                                                                Справа № 2а/1570/3105/2011

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2012 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С., розглянувши у приміщенні Одеського окружного суду в порядку письмового провадження, згідно положень ч.6 ст.128 КАС України, справу за адміністративним позовом Приватного підприємства «ТЕХНОМАЙСТЕР»до Державної податкової інспекції у м.Южне Одеської області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 29.03.2011 року №0000082310, -

В С Т А Н О В И В:

З позовом до суду звернулось Приватне підприємство «ТЕХНОМАЙСТЕР»до Державної податкової інспекції у м.Южне Одеської області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 29.03.2011 року №0000082310.

          В судовому засіданні 15.02.2012 року судом було прийнято рішення про розгляд справи у письмовому провадженні згідно положень ч.6 ст.128 КАС України, з огляду на те, що представники позивача та відповідача не з’явились в судове засідання, представником позивача надана клопотання про розгляд справи за його відсутності (а.с.102 т.4), представник відповідача отримав виклик до суду, що підтверджується поштовим повідомленням (а.с.106 т.4).

          Розглянувши позовну заяву, заперечення проти позову та дослідивши наявні в справі письмові докази суд встановив наступні факти та обставини:

Відповідач на підставі ст.1 Закону України «Про державну податкову службу»є місцевим підрозділом центрального органу державної виконавчої влади та згідно ст.ст.7,10,11 цього ж Закону здійснює повноваження щодо встановлення порушень податкового законодавства, нарахування податкових зобов’язань та стягнення заборгованості з податків та зборів, штрафних санкцій, а тому позовні вимоги щодо оскарження його актів, дій чи бездіяльності з цього приводу, на підставі положень ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України підвідомчі адміністративним судам та повинні розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

На підставі направлення від 17.02.2011 року №19 посадовими особами відповідача, згідно п.1 ст.11 Закону України від 04.12.1990 року №509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні»в період з 21.02.2011 року по 04.03.2011 року була проведена планова виїзна документальна перевірка діяльності позивача з питань дотримання податкового законодавства за період з 01.01.2008 року по 30.09.2010 року, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2008 року по 30.09.2010 року.

За результатами зазначеної перевірки був складений акт №79/8/23-1008/31974634 від 14.03.2011 року (а.с.16-52 т.1), яким були встановлені порушення позивачем за перевірений період п.п.5.2.1 п.5.2 ст.5, п.п.11.2.3 п.11.2 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»та п.п.7.2.1, 7.2.3, 7.2.6 п.7.2, п.п.7.4.4, 7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість».

На підставі цього акту перевірки відповідачем 29.03.2011 року було прийняте податкове повідомлення-рішення №0000082310 (а.с.14 т.1) щодо нарахування податку на прибуток приватних підприємств 419177,00 грн., штрафних санкцій в розмірі 104779,25 грн.

Представник позивача вважає вказане податкове повідомлення-рішення протиправним оскільки, позивач правомірно відніс до складу валових витрат підприємства у зазначених вище податкових періодах суми, сплачені ним за угодами з його контрагентами за наявності усіх необхідних документів первинного бухгалтерського та податкового обліку.

У своїх письмових запереченнях проти позову від 05.05.2011 року №7487/9/10-0004 (а.с.120-123 т.2) представник відповідача зазначає, що в ході проведених зустрічних перевірок контрагентів позивача встановлено, що всі вони мали стан від’ємний від «0», що унеможливлює здійснення ними укладених договорів поставки товарів, робіт (послуг) на адресу позивача та під час перевірки не було підтверджено фактичне виконання угод –перевезення вантажів, отримання їх та подальше використання у власній господарській діяльності позивача, що згідно положень п.п.5.2.1 п.5.2 ст.5, п.п.11.2.3 п.11.2 ст.11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»унеможливлювало віднесення таких сум до складу валових витрат підприємства відповідних податкових періодів.

Суд вважає, що оскаржене позивачем податкове повідомлення-рішення прийняте у відповідності до вимог законодавства, виходячи з наступного.

Згідно із п.1.32 ст.1 Закону України «Про оприбуткування прибутку підприємств»від 28.12.1994 року №334/94-ВР, господарська діяльність –будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діяла від імені та на користь першої особи.

Відповідно до п.5.1 ст.5 Закону валові витрати виробництва та обігу –суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, провадженням продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбанням електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 –5.7 цієї статті.

Підпунктом 11.2.3 п.11.2 ст.11 Закону визначено, що датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку –день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) –дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Статтею 2 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року №996-ХIV зазначено, що сфера дії Закону поширюється на всіх юридичних осіб створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, які зобов’язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством.

Відповідно до п.2 ст.3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»від 16.07.1999 року №996-ХIV бухгалтерський облік є обов’язковим видом облік, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року №996-ХIV встановлено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Згідно з даною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо –безпосередньо після її закінчення. Дія контролю та впорядкування оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов’язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства; від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до п.2.1 п.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 05.06.1995 року з №168/704, первинні документи –це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації на їх проведення.

Згідно з п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за №168/704 первинні документи (на паперових і машинолічильних носіях інформації) для правильності формування платником податків валових витрат та податкового кредиту, надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов’язкові реквізити; назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Відповідно до п.2.15 вищевказаного Положення первинні документи підлягають обов’язковій перевірці працівниками, які ведуть бухгалтерський облік, за формою і змістом, тобто перевіряється наявність у документі обов’язкових реквізитів та відповідність господарської операції чинному законодавству, логічна ув’язка окремих показників та відповідно до п.2.16 забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать нормативно-правовим актам, встановленому порядку приймання, зберігання і витрачання грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей та іншого майна, порушують договірну і фінансову дисципліну, завдають шкоди державі, власникам, іншим юридичним і фізичним особам. Такі документи повинні бути передані керівнику підприємства, установи для прийняття рішення.

Таким чином, для надання юридичної сили і доказовості, первинні документи повинні бути складені відповідно до вимог чинного законодавства та не порушувати публічний порядок, встановлений Законом України від 16.07.1999 року №996-ХIV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (із змінами та доповненнями).

Відповідно до Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 року №363 товарно-транспортна накладна –єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Отже, для визнання валовими витратами виконаних робіт, послуг, необхідні первинні документи, що підтверджують використання таких послуг для підготовки, організації, продажу товару, тобто маршрутні листи автомобіля, товарно-транспортні накладні з зазначенням дати, маршруту перевезення товару, назви вантажу, та відповідності його замовленням постачальників або/чи покупців.

Представником позивача в судовому засіданні були надані копії товарно-транспортних накладних (а.с.32-93 т.4), які нібито підтверджують факт перевезення вантажів автомобільним транспортом, однак вказані докази судом не вважаються належними та не враховуються при оцінці доказів по справ з огляду на те, що вони не відповідають вимогам ст.ст.69,79 КАС України, з огляду на те, що вказані письмові докази не засвідчені у встановленому законом порядку та протокольна ухвала суду про зобов’язання представника позивача надати в судове засідання оригінали вказаних ТТН не виконана.

Відповідно до ч.1 ст.67 Конституції України, кожний зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Сукупність податків та зборів до бюджету та державних цільових фондів, що вправляються у встановленому законами України порядку становить систему оподаткування.

Відповідно до Національного Класифікатора України, прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 26.12.2005 року №375 із змінами та доповненнями, економічна діяльність –процес виробництв продукції (товарів та послуг), який здійснюється з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устаткування, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічна діяльність характеризується витратами на виробництво, процесом виробництва та випуском продукції.

Відповідно до ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.2 ст.207 Господарського Кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.

Статтями 626, 629 ЦК передбачено, що договором є домовленість двох або більш сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. При цьому договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Згідно ст..655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (ст..656 ЦК України).

Відповідно до ст..662 ЦК продавець зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст..658 ЦК право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Моментом виконання обов’язку продавця щодо передачі товару згідно ст..664 ЦК України є: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов’язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару.

Відповідно до п.2 ст.215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно п.1 ст.215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 –3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.

Згідно ст..203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має здійснюватися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст..228 ЦК правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини. Правочин, який порушує публічний порядок –є нікчемним.

Згідно п.19 ст.2 Бюджетного кодексу України доходи бюджету –усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гаранти).

Згідно ст..9 Бюджетного кодексу України доходи бюджету класифікуються за такими розділами: податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, трансферти.

Згідно ч.2 ст.9 вказаного Кодексу податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Підпунктом 3.2.1 п.3.2 ст.3 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»від 21.12.2000 року №2181-ІІІ (із змінами та доповненнями) визначено, що у випадках коли платник податків згідно із законами з питань оподаткування уповноважених утримувати податок, збір (обов’язків платіж), якими оподатковуються інші особи, у т.ч. податок на додану вартість, а також будь які інші податки, що утримуються з джерела виплати, сума таких податків, зборів (обов’язкових платежів) вважається бюджетним фондом, який належить державі або територіальній громаді та створюється від їх імені.

Статтею 215 ЦК передбачено, що підставою недійсності правочину недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Нікчемним (або «абсолютно недійсним») визнається правочин, якщо його недійсність встановлена законом (ч.2 ст.215 ЦК). Оскільки недійсність таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони вважаються недійсними з моменту їхнього укладення.

Однією із умов чинності (дійсності) правочину, відповідно до ч.1,5 ст.203, ч.2 ст.215 ЦК України є те, що зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Враховуючи вищевикладене, відповідно до ст..228 ЦК України правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, нікчемним.

          Враховуючи, що контрагенти позивача ПП «Стройпроф-Л», ПП «Будівельна фірма Володимир-В», ПП «Грейс КК», ТОВ «Профстрой-2005» на час здійснення господарських взаємовідносин мали статус від’ємний від «0», а саме були припинені або відносно них здійснювалась процедура щодо банкрутства, вона не могли виконувати статутні функції щодо здійснення господарської діяльності, а тому, згідно вищенаведених правових норм укладені ними правочини є нікчемними, адже вони спрямовані на надання податкової вигоди позивачу без фактичного їх виконання з боку контрагентів з метою заподіяння майнової шкоди державі.

Відтак, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що оскаржений акт суб’єкту владних повноважень з податку на додану вартість прийнятий на підставі ґрунтовного висновку посадових осіб органу ДПС, що не відповідає положенням ч.2 ст.19 Конституції України, ст.9-11 Закону України «Про систему оподаткування в Україні»та ст.11 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», а тому, на підставі положень ч.1 ст.162 КАС України, суд повинен відмовити у задоволенні позовних вимог.

Судові витрати розподілити за правилами ст.94 КАС України.

Керуючись ст.ст.94,158-163 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

          В задоволенні позовних вимог Приватного підприємства «ТЕХНОМАЙСТЕР»до Державної податкової інспекції у м.Южне Одеської області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 29.03.2011 року №0000082310 –відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання постанови.

Суддя                               Єфіменко К.С.

15 лютого 2012 року.