Решение № 141104929, 20.10.2026, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

Єдиний унікальний номер 205/3795/26

Номер провадження2/205/3577/26

Справа № 205/3795/26

Провадження № 2/205/3577/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 жовтня 2026 року м. Дніпро

Новокодацький районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Федотової В.М.,

при секретарі Волошенко Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року представник позивача - адвоката Коваленко С.О. звернувся до Новокодацького районного суду міста Дніпра із вищевказаною позовною заявою.

В обґрунтування позову зазначив, що 21.09.2007 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № Э_050/ДФ_07, відповідно до якого кредитодавець зобов`язується надати позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності кредитні кошти у сумі 29 000 грн. Того ж дня, з метою забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору, між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1.

23.03.2009 року, на підставі рішення загальних зборів Акціонерів публічного акціонерного товариства «Фідобанк», був затверджений передавальний акт, у відповідності до якого ПАТ «Фідобанк» були передані всі активи та зобов`язання АБ «Факторіал-Банк».

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у цивільній справі № 422/1997/12 позовну заяву ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено, стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року, станом на 27.09.2012 року, у загальному розмірі 42 218,80 грн.

03.02.2021 року між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Консалт Солюшенс» укладено договір про відступлення прав вимоги № GL1N019277_205/1, за змістом якого ПАТ «Фідобанк» відступає ТОВ «Консалт Солюшенс» належні банку, а ТОВ «Консалт Солюшенс» набуває права вимоги до боржників, зокрема, і за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року.

Таким чином, з винесенням рішення суду в 2013 році та його невиконанням відповідачами, у позивача виникло право на отримання компенсації, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України. Згідно розрахунку заборгованості за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року, заборгованість відповідачів складає 13 034,91 грн., яка складається із: 9 231,75 грн. - інфляційного збільшення; 3 803,16 грн. - 3% річних за користування грошовими коштами.

Враховуючи викладене, представник позивача звертається до суду та просить стягнути солідарно із відповідачів зазначену суму заборгованості, а також судовий збір у розмірі 2 662,40 грн.

Ухвалою судді Новокодацького районного суду міста Дніпра від 07.05.2026 року прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження у цивільній справі та призначено судове засідання.

07.08.2026 року від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив а позовну заяву у якому він просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі та витребувати у позивача оригінал кредитного договору та договору поруки. В обґрунтування заперечень зазначив, що позивач розраховує інфляційні втрати та 3% річних на всю суму заборгованості за судовим рішенням 2013 року. Проте, згідно з договором відступлення прав вимоги та додатками до нього, до ТОВ «Консалт Солюшенс» перейшло право вимоги на загальну суму 31 170,08 грн., яка складається виключно з основного боргу (15 212,95 грн.) та відсотків (15 957,13 грн.). На думку відповідача, позивач не є належним кредитором на всю суму заборгованості, а наданий розрахунок ґрунтується на хибних даних. Окрім того, відсутні підстави для солідарної відповідальності поручителя за ст. 625 ЦК України. Відповідно до умов договору поруки, поручитель відповідає за повернення кредиту, сплату відсотків, комісії та неустойки за кредитним договором. Проте, відповідальність за ст. 625 ЦК України є спеціальною мірою відповідальності за порушення грошового зобов`язання, яка трансформувалася в судове рішення. Договором поруки не передбачено відповідальності поручителя за такі нарахування після ухвалення судового рішення, а отже, ці суми не можуть бути стягнуті з поручителя. Звертає увагу суду, що 04.02.2023 року шлюб між відповідачами було розірвано. На момент нарахування сум та пред`явлення позову відповідачі не перебували у шлюбних відносинах, що виключає солідарне стягнення за правилами спільного майна подружжя за такий період.

07.08.2026 року від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшла заява у якій він просив суд застосувати наслідки пропуску строку позовної давності до вимог позивача. В обґрунтування заяви зазначив, що нарахування штрафних санкцій здійснено позивачем за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року. Водночас, позовна заява подана до суду 05.02.026 року,тобто з пропуском трирічного строку позовної давності.

13.08.2026 року представник позивача адвокат Коваленко С.О. через систему «Електронний суд» направив до суду відповідь на відзив у якій з доводами відповідача, викладеними у відзиві, не погодився та просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Зазначив, що 03.02.2021 року між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Консалт Солюшенс» укладено договір № GL1N019277_205/1 про відступлення прав вимоги. За змістом пункту 229 додатку № 1 до договору № GL1N019277_205/1 про відступлення права вимоги від 03.02.2021 року, до ТОВ «Консалт Солюшенс» перейшло право вимоги, серед іншого, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року. ТОВ «Консалт Солюшенс» сплатило ПАТ «Фідобанк» кошти в порядку п. 4 договору у розмірі 1 805 235,04 грн. без ПДВ, що підтверджується платіжним дорученням № 55 від 28.01.2021 року. Таким чином, ТОВ «Консалт Солюшенс» є правонаступником ПАТ «Фідобанк» у правовідносинах, що виникли на підставі казаного кредитного договору та були підтверджені рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у справі № 422/1997/12. Матеріали кредитної справи були передані попереднім кредитором після підписання з позивачем договору про відступлення прав вимоги № GL1N019277_205/1 від 03.02.2021 року. За таких обставин, до позивача перейшло право вимоги до боржників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що було підтверджено беззаперечними доказами, та дає законне право на стягнення грошової заборгованості, що утворилася внаслідок невиконання рішення суду. Звертає увагу суду, що відповідач у відзиві жодним чином не заперечує того, що у зв`язку з неналежним виконанням позичальником та поручителем умов кредитного договору, утворилася значна заборгованість, що стало підставою для звернення попереднього кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості. Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у справі № 422/1997/12 була встановлена солідарна відповідальність відповідачів перед кредитором, а тому прострочення його виконання є підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України. До того ж, відповідно до пункту 1 Договору № GL1N019277_205/1 про відступлення прав вимоги, ТОВ «Консалт Солюшенс» набуло право вимоги до поручителів. Згідно пункту 2 вищезазначеного договору новий кредитор набув усіх прав за основними договорами, зокрема: право вимагати сплати сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Таким чином, солідарний обов`язок відповідача ОСОБА_2 , який виник на підставі укладеного договору кредиту та договору поруки та був встановлений рішенням суду, зберігається до повного виконання грошового зобов`язання, а його невиконання є підставою для покладення на ОСОБА_2 відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, оскільки кредитні правовідносини із ОСОБА_2 після виникнення простроченої заборгованості трансформувалися в статус взаємовідносин між кредитором та боржником. Твердження ОСОБА_2 , що розірвання шлюбу виключає можливість солідарного стягнення з нього санкцій, нарахованих за правилами ст. 625 ЦК України після припинення шлюбу є безпідставним та ґрунтується на неправильному розумінні норм матеріального права. Сам факт розірвання шлюбу між відповідачами не припиняє та не змінює їхніх цивільно-правових зобов`язань перед кредитором. Шлюбні відносини та зобов`язання, що виникли з кредитного договору і договору поруки, є різними за своєю правовою природою правовідносинами. На думку представника, розірвання шлюбу між відповідачами не може припинити або змінити встановлений судовим рішенням цивільно-правовий обов`язок відповідача ОСОБА_2 перед кредитором. Розірвання шлюбу не є підставою припинення поруки, солідарного обов`язку чи відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

21.08.2026 року від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив у яких він, посилаючись на обставини, викладені у відповіді на відзив, просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Додатково зазначив, що він не заявляв про припинення зобов`язань, встановлених рішення суду від 14.01.2013 року. Після розірвання шлюбу презумпція спільності майна та інтересів подружжя припинила свою дію, відповідно, жодних солідарних інтересів щодо подальшого користування кредитними коштами у нього, як колишнього чоловіка позичальниці, не виникає.

28.08.2026 року представник позивача адвокат Коваленко С.О. через систему «Електронний суд» направив до суду додаткові пояснення у яких зазначив, що невиконання судового рішення протягом тривалого часу не припиняє існування грошового зобов`язання та надає право кредитору на застосування передбачених законом наслідків прострочення його невиконання. Таким чином, використання позивачем встановленої заборгованості, як бази для розрахунку штрафних санкцій у вигляді 3% та інфляційного збільшення за користування грошовими коштами, обумовлене безпосередньо змістом судового рішення, а не довільним чи штучним збільшенням розміру заборгованості. Посилання відповідача ОСОБА_2 на відповідь Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» від 07.05.2021 року є необґрунтованим. Зі змісту зазначеної відповіді вбачається, що вона була надана на запит щодо надання документів, які можуть підтвердити перехід прав вимоги за окремими кредитними договорами. У зв`язку з перебуванням ПУАТ «ФІДОБАНК» у процедурі ліквідації та передачею документації на зберігання до архіву Національного банку України, уповноваженою особою було повідомлено про відсутність об`єктивної можливості надати запитувану інформацію та документи. Водночас, із зазначеної відповіді не вбачається висновку про відсутність у правонаступника прав вимоги, недійсність переходу права вимоги або неможливість підтвердження такого переходу іншими належними та допустимими доказами. Більше того, дана відповідь стосується саме можливості надання додаткових документів, які перебувають у розпорядженні банку, а не оцінки вже наявних у матеріалах справи доказів правонаступництва ТОВ «Консалт Солюшенс». Таким чином, посилання на зазначену відповідь, як на підтвердження того, що позивач нібито не має можливості підтвердити свої права вимоги за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року, є помилковим та таким, що ґрунтується на неправильному тлумаченні змісту казаного документа. В свою чергу, відповідачем ОСОБА_2 не надано суду жодних належних та допустимих доказів, які б спростовували достовірність поданих позивачем копій документів або підтверджували їх невідповідність оригіналам, враховуючи, що ОСОБА_2 не заперечує проти підписання договору поруки та наявності простроченої заборгованості. На думку представника, посилання відповідача на відсутність у договорі поруки окремої умови щодо відповідальності за ст. 625 ЦК України, не спростовує заявлених позивачем вимог, оскільки правові наслідки прострочення грошового зобов`язання визначені безпосередньо законом. Таким чином, визначальною обставиною у цій справі є факт невиконання відповідачем солідарного грошового зобов`язання, встановленого судовим рішенням, що є підставою для застосування передбачених статтею 625 ЦК України відповідальності та надає кредитору право на стягнення відповідної компенсації. Також зазначив, що відповідач фактично намагається пов`язати припинення сімейних правовідносин із припиненням власного цивільно-правового обов`язку перед кредитором, хоча такі правовідносини мають різні юридичні підстави та не є взаємозалежними. Розірвання шлюбу між відповідачами у 2023 році не припинило встановленого рішенням суду солідарного обов`язку відповідача ОСОБА_2 , а тому не може бути підставою для звільнення його від наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК України.

Ухвалою Новокодацького районного суду міста Дніпра від 29.09.2026 року у задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_2 про витребування доказів було відмовлено.

Представник позивача ОСОБА_3 письмово просив розгляд справи проводити за його відсутності, позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 письмово просив розгляд справи проводити за його відсутності.

Судом також встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є користувачем електронного суду, має зареєстрований кабінет у системі ЄСІТС та всі процесуальній документи, в тому числі повістки та виклики до суду, були доставлені до електронного кабінету відповідача, що підтверджується довідками про доставку електронного листа.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилася, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, що підтверджується конвертами, які повернулись на адресу суду із зазначенням причини повернення «за закінченням терміну зберігання» та «адресат відсутній за вказаною адресою», про причини своєї неявки суду не повідомила, відзив не подала, будь-яких заяв від неї до суду не надходило.

Суд у зв`язку з вищевикладеним зазначає, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

При цьому, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

У постанові Верховного Суду від 01.06.2022 року у справі № 761/42977/19 (провадження № 61-1933св22) зроблено висновок, що за змістом статті 14 ЦПК України для цілей цього Кодексу офіційною електронною адресою є електронна адреса, зареєстрована в Єдиній судовій інформаційно-комунікаційній системі.

У рішеннях у справах «DomboBeheer B.V. v. theNetherlands» від 27 жовтня 1993 року та «Ankerl v. Switzerland» від 23 жовтня 1996 року також визначено, що принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони. Створення рівних можливостей учасникам процесу в доступі до суду та до реалізації та захисту їхніх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Верховний Суд у постанові від 18.03.2021 року у справі № 911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі №913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).

Також судом враховано правовий висновок, викладений у постанові КЦС ВС від 24.10.2024 року № 752/8103/13-ц (61-6892св23), відповідно до якого якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Суд, враховуючи ту обставину, що сторонам по справі були створені належні та достатні умови для подання суду відповідних заяв по суті справи, заяв із процесуальних питань та доказів, вважає, що чергове відкладення розгляду справи, приймаючи до уваги наявність відзиву, відповіді на відзив, заперечення на відповідь на відзив та додаткових пояснень, порушуватиме розумний строк розгляду цивільної справи, у зв`язку із чим суд вважає за необхідне ухвалити відповідне рішення по справі на підставі наявних матеріалів.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. ст. 12, 13 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані та здобуті докази, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню за наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

На підставі ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що 21.09.2007 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № Э_050/ДФ_07, відповідно до якого кредитодавець зобов`язується надати позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності кредитні кошти у сумі 29 000 грн.

З метою забезпечення виконання умов вказаного кредитного договору, 21.09.2007 року між АБ «Факторіал-Банк» та ОСОБА_2 було укладено Договір поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1. Вказані обставини підтверджені матеріалами справи та не заперечувались відповідачами.

Відповідно до п. 1.1. договору поруки поручитель зобов`язується перед кредитором за виконанням боржником умов щодо сплати суми кредиту, процентів за користування кредитом, комісійних, а також можливих штрафних санкцій та інших витрат у розмірі, в строк та на умовах, передбачених кредитним договором № Э_050/ ДФ_07 від 21.09.2007 року.

23.03.2009 року, на підставі рішення загальних зборів Акціонерів публічного акціонерного товариства «Фідобанк», був затверджений передавальний акт, у відповідності до якого до ПАТ «Фідобанк» передані всі активи та зобов`язання АБ «Факторіал-Банк».

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у цивільній справі № 422/1997/12, позовну заяву ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено, стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року, станом на 27.09.2012 року, у загальному розмірі 42 218,80 грн. та вирішено питання розподілу судових витрат.

Вказане рішення набрало законної сили 25.01.2013 року.

Матеріалами справи підтверджено, що 03.02.2021 року між ПАТ «Фідобанк» та ТОВ «Консалт Солюшенс» укладено договір про відступлення прав вимоги № GL1N019277_205/1, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Толочко Я.М. та зареєстровано в реєстрі за № 28, за змістом якого ПАТ «Фідобанк» відступає ТОВ «Консалт Солюшенс» належні банку, а ТОВ «Консалт Солюшенс» набуває права вимоги до боржників, зокрема, і за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року.

За змістом п. 2 договору про відступлення прав вимоги за цим договором новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання банком у повному обсязі коштів, відповідно до пункту 4 цього договору, набуває усі права кредитора за основними договорами, включаючи: право вимагати належного виконання боржниками зобов`язань за основними договорами, сплати боржниками грошових коштів, сплати процентів у розмірах, вказаних у додатку № 1 до цього договору, право вимагати сплати неустойок, пеней, штрафів, передбачених основними договорами, право вимагати сплати сум, передбачених ст. 625 ЦК України (інфляційних втрат, 3% річних), право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов`язань, права, що випливають із судових справ, виконавчих проваджень, право отримання коштів від реалізації заставного майна за основними договорами. Розмір прав вимоги, які переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, за виключенням права на здійснення договірного списання коштів з рахунку/рахунків боржників, що надане банку відповідно до умов основних договорів.

Як вбачається із додатку № 1 до договору про відступлення права вимоги № GL1N019277_205/1 від 03.02.2021 року, до ТОВ «Консалт Солюшенс» перейшло право вимоги, зокрема, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року.

Матеріали справи містять також докази сплати ТОВ «Консалт Солюшенс» на користь ПАТ «Фідобанк» грошових коштів в порядку пункту 4 договору про відступлення права вимоги від 03.02.2021 року у розмірі 1 805 235,04 грн. без ПДВ, що підтверджується платіжним дорученням № 55 від 28.01.2021 року.

Згідно даних автоматизованої системи виконавчого провадження (АСВП), які перебувають у відкритому доступі, судом встановлено, що 17.08.2026 року було відкрито виконавче провадження № 81755263, стягувач - ТОВ «Консалт Солюшенс», боржник ОСОБА_2 .

На теперішній час рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року не виконане, відповідних доказів матеріали справи не містять.

Згідно розрахунку заборгованості, наданого представником позивача, заборгованість відповідачів за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року складає 13 034,91 грн., яка складається із: 9 231,75 грн. - інфляційного збільшення; 3 803,16 грн. - 3% річних за користування грошовими коштами.

Оскільки відповідачі у добровільному порядку свої зобов`язання не виконують, між сторонами виник спір, який підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Щодо переходу права вимоги від первісного кредитора до позивача, суд зазначає наступне.

Поняття факторингу (відступлення права грошової вимоги) закріплено у ст. 1077 ЦК України.

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Положеннями п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов`язанні визначено у ст. 513 ЦК України, згідно вимог якої правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно із ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду по справі № 465/646/11 (Постанова від 31.10.2018 року) зазначила, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні, саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.

Для підтвердження факту відступлення права вимоги, фінансова компанія як заінтересована сторона повинна надати до суду докази переходу права вимоги від первісного до нового кредитора на кожному етапі такої передачі. Належним доказом, який засвідчує факт набуття прав вимоги за кредитним договором, є належно оформлені та підписані договори про відступлення права вимоги, реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються за умови, що він містить дані за кредитним договором, а також докази на підтвердження оплати за договором (постанова Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 905/306/17).

Так, на підтвердження відступлення права вимоги до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року на користь ТОВ «Консалт Солюшенс», позивачем долучено до позовної заяви:

- протокол електронного аукціону UA-EA-2020-12-23-000001-b;

- копію договору № GL1N019277_205/1 від 03.02.2021 року про відступлення прав вимоги;

- копію додатку № 1 до договору № GL1N019277_205/1 про відступлення права вимоги від 03.02.2021 року;

- копію акту приймання-передачі реєстру прав вимог від 14.09.2021 року до Договору факторингу № 08Т від 14.09.2021 року;

- копію витягу із додатку до договору факторингу № 08Т від 14.09.2021 року;

- копію платіжного доручення № 55 від 28.01.2021 року.

Як вбачається із копії додатку № 1 до договору № GL1N019277_205/1 про відступлення права вимоги від 03.02.2021 року, до ТОВ «Консалт Солюшенс» перейшло право вимоги, зокрема, до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року у загальному розмірі 44 351,08 грн.

Суд звертає увагу, що перехід права вимоги в обсязі, більшому ніж присуджено судом, не робить договір відступлення права вимоги недійсним, однак юридична чинність переданого права обмежується розміром присудженого боргу, в даному випадку, встановленого рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у цивільній справі № 422/1997/12.

Разом з тим, оглядом долученого до матеріалів справи розрахунку заборгованості, судом встановлено, що розрахунок інфляційних втрат та 3% річних проведено позивачем на суму 42 218,80 грн., тобто, на суму, що була стягнута рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у цивільній справі № 422/1997/12, а тому заперечення відповідача стосовно того, що позивач не є належним кредитором на всю суму заборгованості, спростовуються матеріалами справи.

При цьому, згідно із положеннями ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010 зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України, закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Таким чином, заперечення відповідача ОСОБА_2 щодо переходу права вимоги за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року від ПАТ «Фідобанк» до ТОВ «Консалт Солюшенс» суд до уваги не приймає, оскільки такі спростовуються матеріалами справи.

Окрім того, в матеріалах справи відсутні відомості про те, що відповідач оспорював договір відступлення права вимоги в частині передання прав вимоги до нього за договором поруки.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на відповідь Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПУАТ «ФІДОБАНК» від 07.05.2021 року № 03-434, яка долучена позивачем до матеріалів справи, як на підставу відсутності переходу до позивача права вимоги, не заслуговують на увагу суду.

Так, зі змісту зазначеної відповіді вбачається, що вона була надана на запит щодо надання документів, які можуть підтвердити перехід прав вимоги за окремими кредитними договорами. У зв`язку з перебуванням ПУАТ «ФІДОБАНК» у процедурі ліквідації та передачею документації на зберігання до архіву Національного банку України, уповноваженою особою було повідомлено про відсутність об`єктивної можливості надати запитувану інформацію та документи.

На думку суду, сам по собі факт передачі документації ПУАТ «ФІДОБАНК» до архіву Національного банку України, не свідчить про будь-яку недостовірність поданих до суду документів, та не може бути підставою для визнання недопустимими інших доказів, наданих на підтвердження правонаступництва та існування відповідного зобов`язання боржників перед кредитором.

До того ж, із вказаної відповіді не вбачається висновку про відсутність у правонаступника прав вимоги, недійсність переходу права вимоги або неможливість підтвердження такого переходу іншими належними та допустимими доказами. Більше того, зазначена відповідь стосується саме можливості надання додаткових документів, які перебувають у розпорядженні банку, а не оцінки вже наявних у матеріалах справи доказів правонаступництва ТОВ «Консалт Солюшенс».

Таким чином, аналізуючи в сукупності надані стороною позивача докази на підтвердження відступлення прав вимоги, суд встановив, що до позивача ТОВ «Консалт Солюшенс» від ПУАТ «ФІДОБАНК» перейшло право вимоги до відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

За змістом статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до ст. 1082 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов`язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов`язку перед ним. Виконання боржником грошової вимоги факторові відповідно до цієї статті звільняє боржника від його обов`язку перед клієнтом.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що сторонами дотримані умови зазначеного вище договору факторингу, що встановлює порядок та процедуру відступлення права вимоги, вказаний договір з додатками до нього є дійсним та чинним, а тому ТОВ «Консалт Солюшенс» на підставі чинного договору набуло право вимоги до відповідачів за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року та договором поруки № Э_050/ДФ_07/ДП-1 від 21.09.2007 року.

Щодо позовних вимог про солідарне про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за невиконання рішення суду, суд зазначає наступне.

Положеннями ст. 11 ЦК України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Статтею 124 Конституції України встановлено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина 1 статті 509 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Положеннями ч. 1 ст. 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до вимог статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Відповідно до змісту ст.ст. 610, 612 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.

Згідно із ч. 2 ст. 615 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

На підставі ч. 2 ст. 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований Великою Палатою Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та пункті 6.19 постанови від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).

Верховний Суд наголошує, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

На вказаному також наголошено і у постанові Верховного Суду від 22 вересня 2025 року у справі № 752/14070/23 (провадження № 61-6203св25).

Частиною 2 ст. 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Саме такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові від 01.10.2014 року у справі № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12, від 04.07.2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31.10.2018 року у справі № 202/4494/16-ц, якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі ст. 1050 ЦК України. Разом з тим, права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Правовий аналіз положень ст. 526, 599, 611,625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ст. 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 04.06.2019 року у справі № 916/190/18.

При цьому, компенсаторний характер процентів, передбачених ст. 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

У постанові Верховного суду від 05.11.2025 року у справі № 754/9673/24 Верховний Суд зазначив, що оскільки предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3% річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання щодо солідарного стягнення з відповідачів на користь позивача грошових сум, підтверджених судовими рішеннями, тому до цих правовідносин застосовуються положення статті 625 ЦК України.

Предметом даного позову є солідарне стягнення з відповідачів 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України за невиконання грошового зобов`язання щодо стягнення заборгованості за рішенням суду, яке набрало законної сили.

Як встановлено судом, рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року у цивільній справі № 422/1997/12 позовну заяву ПАТ «Фідобанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором було задоволено, стягнуто солідарно із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ «Фідобанк» заборгованість за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року, станом на 27.09.2012 року, у загальному розмірі 42 218,80 грн. та вирішено питання розподілу судових витрат.

Вказане рішення набрало законної сили 25.01.2013 року та набуло статусу обов`язкового до виконання для сторін справи.

При цьому, як свідчать матеріали справи, вказане судове рішення відповідачами не виконане. Відповідач ОСОБА_2 разом із відзивом не надав доказів, що свідчать про повне або часткове виконання рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року про стягнення заборгованості за кредитом, не заперечується факт наявності непогашеної заборгованості та не висловлюється незгода з розміром такого боргу.

Відтак, враховуючи, що відповідачі порушили грошове зобов`язання, умов кредитного договору та договору поруки не виконали, суму боргу, визначену судовим рішенням ні первісному кредитору, ні його правонаступнику не сплатили, суд вважає, що у позивача виникло право застосування наслідків такого порушення, відповідно до ст. 625 ЦК України.

Спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судових рішень, а не стягнення заборгованості, а також 3 % річних та інфляційних втрат за договором кредиту. Ці питання уже вирішено судом, і саме невиконання відповідного судового рішеня стало підставою для звернення позивача до суду з позовом у вказаній справі.

Враховуючи наявність судового рішення про стягнення кредитної заборгованості та відкритого виконавчого провадження, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних за ст. 625 ЦК України не можуть вважатися задавненою вимогою, як і не можуть вважатися такими, що набули характеру натурального зобов`язання.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 23.11.2022 року у справі № 285/3536/20.

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначено, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання; наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України сум.

Згідно постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 року у справі № 910/4518/16 (п. 141) Велика Палата Верховного Суду уточнює вказаний вище висновок таким «У разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором».

Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу на сталості підходу до вирішення питання щодо нарахування процентів за «користування кредитом», сформульованого у постанові від 28.03.2018 року у справі № 444/9519/12 та підтвердженого у постанові від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

У постанові Верховного Суду від 29.11.2023 року по справі № 753/1527/22 зазначено, що передбачене частиною 2 статті 625 ЦК України нарахування відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника.

У зв`язку з невиконанням позичальником та поручителем рішення суду, відповідно до ст. 625 ЦК України, позивач має право вимоги від позичальника/боржника та поручителя/боржника сплатити інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми.

Як вбачається із наданого представником позивача розрахунку, за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року заборгованість відповідачів складає 13 034,91 грн., з яких: 9 231,75 грн. - інфляційне збільшення; 3 803,16 грн. - 3% річних за користування грошовими коштами.

Суд погоджується із наданим представником позивача розрахунком інфляційних втрати та 3% річних в порядку ст. 625 ЦК України за невиконання відповідачами рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.01.2013 року. Оскільки вказаним рішенням суду стягнуто солідарно із відповідачів заборгованість за кредитним договором № Э_050/ДФ_07 від 21.09.2007 року у загальному розмірі 42 218,80 грн., однак це зобов`язання відповідачі не виконали, здійснений позивачем розрахунок трьох процентів річних та інфляційних втрат на всю суму заборгованості є правомірним.

Відповідачі, всупереч положенням статті 81 ЦПК України, не надали суду жодних доказів, які б спростовували факт існування вказаної заборгованості або її погашення у повному обсязі. При цьому, відповідачі не заперечували того, що у зв`язку з неналежним виконанням позичальником та поручителем умов вказаного кредитного договору, утворилася заборгованість, що стало підставою для звернення попереднього кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості.

Щодо клопотання відповідача ОСОБА_2 про застосування наслідків пропуску строку позовної давності, суд зазначає наступне.

За приписами частини 1 статті 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно із частиною 1 статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Положеннями ч. 3 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Суд зазначає, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду було пропущено з поважних причин (п.п. 6.43, 6.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року, прийнятій по справі № 911/3681/17).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення від 20 грудня 2007 року за заявою № 23890/02 у справі «Фінікарідов проти Кіпру»).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

У постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (із змінами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів України) установлено з 12 березня 2020 року на всій території України карантин.

Запроваджено обмежувальні заходи щодо протидії поширенню коронавірусу COVID-19, які безпосередньо впливають на виконання державою своєї соціальної, економічної, правозахисної функцій, введено певні обмеження прав та свобод людини і громадянина.

Законом України № 530-ІХ від 17 березня 2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)»введення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, віднесено до форс-мажорних обставин (частина друга статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати»).

02.04.2020 року набув чинності Закон України від 30.03.2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Тобто, строк позовної давності, в силу пункту 12 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, продовжено на строк дії карантину.

У постанові Верховного Суду від 07.09.2022 року у справі 679/1136/21 зазначено, що: «У пункті 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України у редакції Закону України від 30.03.2020 року № 540-IX перелічені всі статті цього Кодексу, які визначають строки позовної давності. І всі ці строки продовжено для всіх суб`єктів цивільних правовідносин на строк дії карантину у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)».

Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України що до продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, передбачених статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, підлягає застосуванню і у тому випадку, коли тривалість строку позовної давності, визначена законом.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Разом з тим, Законом України від 15.03.2022 року (набув чинності 17.03.2022) «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктами 18 і 19 такого змісту: У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)».

24 лютого 2022 року строком на 30 діб в Україні введений воєнний стан відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України» «Про введення воєнного стану в Україні».

У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257, 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Законом України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності від 14.05.2025 року № 4434-IX, який набрав чинності 04.09.2025 року, пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України виключено.

Оскільки у цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо вимог про стягнення коштів в порядку ст. 625 ЦК України не спливла, так як невиконання відповідачами рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором триває, позивачем дотримано строки позовної давності при зверненні до суду із позовом про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року.

Посилання відповідача ОСОБА_2 на відсутність у договорі поруки окремої умови щодо встановлення відповідальності, передбаченої ст. 625 ЦК України, не спростовує заявлених позивачем вимог, оскільки правові наслідки прострочення грошового зобов`язання визначені безпосередньо законом.

Інші заперечення відповідача ОСОБА_2 щодо позовних вимог з підстав розірвання шлюбу між ним та іншим відповідачем ОСОБА_1 не спростовують вищевикладених висновків суду та не заслуговують на увагу, оскільки підставою позову в даному випадку є невиконання відповідачами, як солідарними боржниками, кредитних зобов`язань, встановлених судовим рішенням, яке не було оскаржене і набрало законної сили.

Суд звертає увагу, що розірвання шлюбу між відповідачами не припинило встановленого рішенням суду солідарного обов`язку відповідача ОСОБА_2 , не змінило його цивільно-правових зобов`язань перед кредитором, а тому не може бути підставою для звільнення його від наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання, передбачених ст. 625 ЦК України. Розірвання шлюбу не є підставою припинення поруки, солідарного обов`язку чи відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Аналогічна норма міститься ч. 1 ст. 81 ЦПК України.

Згідно із ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Статтею 80 ЦПК України визначено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Стаття 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Враховуючи вищевикладене, розглядаючи даний спір в межах заявлених вимог, оцінюючи надані по справі докази щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності та взаємності зв`язку у сукупності, приймаючи до уваги те, що обставини, на які посилався позивач, знайшли своє підтвердження в ході розгляду вказаної цивільної справи, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України, суд зазначає наступне.

Положеннями ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд звертає увагу, що судовий збір віднесений до складу судових витрат, який не є зобов`язанням в розумінні ст. 509 ЦК України, тому відсутні підстави для його стягнення на підставі ст. 543 ЦК України в солідарному порядку, як про те просив представник позивача, у зв`язку з чим сплачений позивачем судовий збір у розмірі 2 662,40 грн. необхідно стягнути у рівних із відповідачів по справі.

На підставі викладеного, керуючись Конституцією України, ст.ст. 11, 204, 512, 514, 516, 509, 526, 543, 598, 599, 610, 611, 615, 625 ЦК України, ст.ст. 12, 13, 76, 77, 80, 81, 89, 141, 247, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат задовольнити.

Стягнути солідарно із ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» (ЄДРПОУ 42251700, адреса: м. Одеса вул. Італійська, 36 оф. 308) заборгованість за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 року у розмірі 13 034,91 грн. (тринадцять тисяч триста чотири) гривні 91 копійка, з яких: 9 231,75 грн. інфляційне збільшення, 3 803,16 грн. 3% річних.

Стягнути у рівних частках із ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) та ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс» (ЄДРПОУ 42251700, адреса: м. Одеса вул. Італійська, 36 оф. 308) судовий збір у розмірі 2 662,40 грн. (дві тисячі шістсот шістдесят дві) гривні 40 копійок.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпровського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або в разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Сторони по справі:

позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшенс», ЄДРПОУ 42251700, м. Одеса вул. Італійська, 36 оф. 308;

відповідач ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ;

відповідач ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .

Суддя: Федотова В.М.