Решение № 140868675, 19.10.2026, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/491/24

Господарський суд Закарпатської області у складі судді Пригуза П.Д., розглянувши справу

за позовом Керівника Ужгородської окружної прокуратури

в інтересах держави в особі

позивача - 1 Західного офісу Держаудитслужби, код ЄДРПОУ - 40479801, 9000, Львівська обл., місто Львів, вул. КОСТЮШКА, будинок 8,

позивача - 2 Ужгородської районної ради Закарпатської області, код ЄДРПОУ - 25435880, 88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, вул. ЗАГОРСЬКА, будинок 10

Третя особа на стороні позивачів, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, 79000, м. Львів, вул. Коперника, 4, код ЄДРПОУ - 20812013

до відповідача-1 Комунального некомерційного підприємства "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради", код ЄДРПОУ - 38284599, 89000, Закарпатська обл., Ужгородський р-н, селище міського типу Великий Березний, вул. Хмельницького Б., будинок 4,

до відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІСБЕР", код ЄДРПОУ - 40485478, 89000, Закарпатська обл., Великоберезнянський р-н, селище міського типу Великий Березний, вул.Гагаріна, будинок 2Є,

про визнання договору недійсним

Секретар судового засідання - Повідайчик Т.В.,

Учасники справи, що з`явились в судове засідання:

прокурор - Чулей О.Ю в залі суду

інші учасники справи в судове засідання не з`явились,

в с т а н о в и в:

Зміст позовних вимог.

Прокурор звернувся до Господарського суду Закарпатської області в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби та Ужгородської районної ради Закарпатської області, код ЄДРПОУ - 25435880, з позовними вимогами до Комунального некомерційного підприємства "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради", код ЄДРПОУ - 38284599 та до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛІСБЕР", код ЄДРПОУ - 40485478, щодо визнання недійсним договору поставки деревини від 16.10.2018 №01, який укладений між відповідачами, та стягнення з ТОВ "ЛІСБЕР" на користь Комунального некомерційного підприємства "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради" 233 770.00 грн., а з Комунального некомерційного підприємства "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради" одержані ним за рішенням суду 233 770.00 грн. в дохід держави.

Обґрунтування позовних вимог прокурора.

1) Прокурор зазначає, що ним опрацьовано публічну закупівлю "Деревина ДК 021:2015. 03410000-7" (Ідентифікатор публічної закупівлі UA - 2018 - 09 -12 -000431-a). Так, КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області" 12.09.2018 в електронній системі закупівель опубліковано оголошення стосовно проведення відкритих торгів із закупівлі деревини.

Очікувана вартість предмета закупівлі становила - 234 000.00 грн.

Тендерні пропозиції з метою участі у відкритих торгах подано 2 СПД - ФОП Рубіш Василь та ТОВ "Лісбер", що підтверджується формою реєстру отриманих пропозицій. Остаточні тендерні пропозиції ТОВ "Лісбер" становила 233 770.00 грн та ФОП Рубіш Василь - 233 890.50 грн.

Рішенням тендерного комітету КНП "Центр первинної медико - санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області", оформленого протоколом розгляду тендерних пропозицій №4 від 03.10.2018 вирішено визнати переможцем пропозицію ТОВ "Лісбер".

Надалі між відповідачами у справі було укладено договір №01 від 16.10.2018 про поставку деревини, згідно з умовами якого ТОВ "Лісбер" зобов`язався поставити замовнику деревину за адресою - смт. Великий Березний, Закарпатської області, медзаклади району, а КНП "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради" зобов`язався прийняти товар і оплатити його. Відповідно до п. 3.2. договору, його вартість становила 233 770.00 грн.

2) Рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019, визнано, що ТОВ "Лісбер", ФОП Рубіш В. вчинили порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, тендерів під час підготовки та участі у процедурах публічних закупівель паливної деревини для мед закладів району.

3) Прокурор вказує у позовній заяві, що порушення ТОВ "Лісбер" законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкуретних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів проведеного КНП "Центр первинної медико - санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області" тендеру, не сумісне з основними засадами цивільного законодавства, оскільки є проявом недобросовісної поведінки учасниками цивільних відносин, призводить до порушення ним меж здійснення його цивільних прав, порушує принцип добросовісної конкуренції серед учасників, який установлено ЗУ "Про публічні закупівлі", нівелює мету проведення конкурентної процедури закупівлі та загалом негативно впливає на економічні процеси у державі та суспільстві.

За переконанням прокурора, договір №01 від 16.10.2018 укладений за підсумками тендеру, результати якого спотворено антиконкурентними узгодженими діями всіх його учасників, підлягає визнанню недійсним як такий, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства з умислу ТОВ "Лісбер", ФОП Рубіш В., на підставі ст. 203, 215, 228 ЦКУ.

Ураховуючи наявність умислу лише у ТОВ "Лісбер", як сторони оспорюваного договору №01 від 16.10.2018, одержані ним кошти у розмірі 233 770.00 грн за цим правочином повинні бути повернуті КНП "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради", як іншій стороні договору, а отримані останнім за рішенням суду кошти - стягуватися в дохід держави.

4) Прокурор направляв до суду також і заперечення щодо доводів наданих ТОВ "Лісбер" (вх. №02.3.1-02/157/25 від 10.01.2025 року). В таких прокурор заперечує щодо пропуску строку позовної давності і зазначає, що факт порушення законодавства при проведенні спірного аукціону встановлено у рішенні АКУ від 07.03.2019 року. Відтак, початок перебігу позовної давності на звернення прокурора до суду з цим позовом має обраховуватися саме з дати ухвалення вказаного рішення. Крім того прокурор зазначає, що строки позовної давності неодноразово продовжувались через запровадження в країні воєнного стану і карантину.

Прокурор також вказує, що твердження відповідача - 2, що продукція не була поставлена по завищених цінах і щодо того, що відсутні будь - які зафіксовані інші порушення при виконанні публічної закупівлі, не спростовує факт відсутності конкуренції під час проведення тендерів. Прямий інтерес держави полягає у неухильному дотриманні учасниками процедури закупівлі та замовником вимог Закону. За переконанням прокурора, порушення процедури публічних закупівель унеможливлює раціональне та ефективне використання коштів, спричиняє істотну шкоду інтересам держави щодо здійснення права державної власності, і як наслідок не відповідає суспільному інтересу.

Позиція позивача - 1 у справі.

До суду надійшли пояснення в порядку статті 42 ГПК України від Західного офісу Держаудитслужби (вх. №02.3.1-02/4992/24 від 19.06.2024 року). В таких поясненнях позивач - 1 зазначає, що оскільки заходи державного фінансового контролю у КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області" не проводились, то Управління Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області не набуває статусу позивача у даній справі. Також, позивач - 1 вказує, що Законом №2939-XІІ не надано право органу державного фінансового контролю звертатись до суду із позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти. При цьому, вказаним Законом також не передбачено право органу державного фінансового контролю звернення до суду із позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти. Звернення до суду не за результатами заходів державного фінансового контролю, до непідконтрольної установи та у такій категорії справ орган державного фінансового контролю Законом №2939-XІІ та Законом №922-VII не наділений.

Позивач - 1 просив суд врахувати дані пояснення при ухваленні рішення у справі.

Також від позивача - 1 надходило і клопотання про розгляд справи без участі учасника судового процесу, в якому він зокрема просив розглянути справу без його участі та за наявними матеріалами.

Позиція позивача - 2 у справі.

Позивач - 2 у справі власних письмових пояснень або інших заяв по суті справи до суду не подав, хоча був повідомлений своєчасно та в належний спосіб про відкриття провадження у справі і необхідність подання власних заяв по суті справи до суду.

Так, ухвала суду про відкриття провадження у справі була направлена позивачу - 2 до його електронного кабінету та доставлена йому 28.05.2024, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа, яка міститься в матеріалах справи.

Неподання власних заяв по суті справи третьою особою судом презюмується як підтримка вимог прокурора.

Суд зазначає, що учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Позиція третьої особи на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

До суду надійшло клопотання від Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (вх. №02.3.1-02/4920/24 від 17.06.2026), яким ним долучено витребувані документи, а саме - рішення адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України №57/2-р/к у справі №03-2/2019; лист ПАТ "Укртелеком" від 01.11.2018 №1881-ВИХ-80Д731-80Д922 і лист "ОТП Банк" від 14.11.2018 №37.

Позиція відповідача - 1 у справі.

Відповідач - 1 відзиву на позовну заяву чи інших заяв по суті справи до суду не подав, хоча був повідомлений своєчасно та в належний спосіб про відкриття провадження у справі. Так ухвала суду про відкриття провадження у справі була надіслана відповідачу за його юридичною адресою, оскільки в нього відсутній зареєстрований Електронний кабінет.

Разом з тим, таке поштове відправлення повернулось за зворотною адресою суду 21.06.2024 року.

Суд зазначає, що приписами ч. 2 ст. 14 ГПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 13 ГПК України).

Відповідно до частин третьої та сьомої ст.120 ГПК України, виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 15.05.2018 у справі №904/6063/17, отримання поштової кореспонденції залежить від волевиявлення особи і на неї, як на суб`єкта господарської діяльності, покладається обов`язок належної організації отримання поштової кореспонденції, пов`язаної із здійснюваною господарською діяльністю. Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу (аналогічна позиція викладена в постановах КГС ВС від 16.05.2018 у справі № 910/15442/17, від 10.09.2018 у справі № 910/23064/17, від 24.07.2018 у справі № 906/587/17).

Отже, судом виконані всі можливі заходи щодо сповіщення відповідача про відкриття провадження та необхідність подання заяв по суті справи.

Відповідно до правової доктрини та ст. 2 та ст. 14 ГПК України суд керується засадами диспозитивності при здійсненні господарського судочинства.

Учасникам справи процесуальний закон покладає тягар доказування на сторони, надаючи їм право виявляти процесуальну активність та ініціативу у розвитку процесу для досягнення мети правосуддя.

Кожна сторона справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Відтак, відповідно до положень ч. ч. 8, 9 ст. 165, ч. 1 ст. 251 ГПК України у зв`язку з ненаданням відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами справи, яких суд вважає достатніми для ухвалення судового рішення.

Суд виходить з презумпції правомірності правочину на підставі якого виникли правовідносини та обставин, оскільки відповідач, не зважаючи на вимоги господарського суду, без поважних причин відзиву не подав та не заперечив обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги. Відповідач згідно правил ст. 165 ГПК України позбавляється права заперечувати проти таких обставини під час розгляду справи по суті.

Позиція відповідача - 2 у справі.

На адресу суду надійшов відзив на позовну заяву від ТОВ "Лісбер" (вх. №02.3.1-02/9687/24 від 10.12.2024 року). В такому відзиві відповідач - 2 заявляє зокрема про пропуск строків давності прокурором із зверненням до суду із даною позовною заявою. Також відповідач - 2 зазначає, що рішення АМКУ, на яке посилається прокурор, не встановлює факт нанесення шкоди державі чи суспільству. Крім того, вказаним рішенням не встановлено факту поставки деревини по завищених цінах. Відповідач - 2 заперечує, що діяв всупереч інтересам держави та суспільства та відсутні інші підстави для визнання правочину недійсним.

Процесуальні дії суду.

Ухвалою суду від 28.05.2024 прийнято позовну заяву до розгляду і відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи. Залучено до участі у справі - Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України.

Ухвалою суду від 28.05.2024 витребувано від Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України належним чином засвідчені копії повного тексту рішення Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 02.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019, а також документів, які стали підставою для його прийняття і містять інформацію з обмеженим доступом: лист ПАТ "Укртелеком" від 01.11.2018 №1881-ВИХ-80Д731-80Д922; лист АТ "ОТП Банк" від 14.11.2018 №37.

Ухвалою суду від 20.09.2024 клопотання прокурора про зупинення провадження у справі - задоволено. Зупинено провадження у справі №907/491/24 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судового рішення у справі №918/1043/21 та виготовлення повного тексту відповідної постанови.

Ухвалою суду від 18.11.2024 поновлено провадження у справі №907/491/24.

Ухвалою суду від 10.12.2024 закрито підготовче провадження у справі №907/491/24. Призначено судовий розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 21.01.2025 зупинено провадження у справі №907/491/24 до закінчення перегляду у касаційному порядку об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №922/3456/23.

Ухвалою суду від 16.09.2026 провадження у справі №907/491/24 поновлено. Призначено судовий розгляд справи по суті на 12 жовтня 2026 року. Постановлено сторонам у справі надати суду до дня судового засідання власні заяви по суті справи, з врахуванням позиції висловленої об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23.

В судовому засіданні 12.10.2026 суд розглянув справу по суті і оголошено перерву для ухвалення та проголошення судового рішення до 19.10.2026 року.

В судовому засіданні 19.10.2026 суд проголосив вступну і резолютивну частину рішення.

Стислий виклад обставин, встановлених судом.

Судом встановлено, що замовником - КНП "Центр первинної медико - санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області" опубліковано оголошення про проведення відкритих торгів UA- 2018- 09-12- 000431- a. Предмет закупівлі - дрова для опалення твердої породи. Розмір бюджетного призначення і очікувана вартість предмета закупівлі - 234 000.00 грн.

Відповідно до форми реєстру отриманих тендерних пропозицій для участі у процедурі закупівлі в електронній системі закупівель UA- 2018- 09-12- 000431- a заявились 27.09.2018 року 2 учасника - ТОВ "Лісбер" і ФОП Рубіш Василь.

В матеріалах справи містяться тендерні пропозиції обох СПД, як ТОВ "Лісбер", так і ФОП Рубіш Василь, за результатами розкриття яких було сформовано повідомлення про намір укласти договір замовником (відповідачем - 1) з переможцем процедури закупівлі - ТОВ "ЛІСБЕР".

Протоколом №4 засідання тендерного комітету відповідача - 1 від 03.10.2018 визначено переможця та опубліковано повідомлення про намір укласти договір з ТОВ "Лісбер" при закупівлі "Деревина (дрова для опалення твердої породи") загальною вартістю 233 770.00 грн.

16.10.2018 між відповідачами у справі був укладений договір №01, пунктом 1.1. якого передбачено, що виконавець (відповідач - 2) зобов`язується поставити замовнику (відповідач - 1) деревину (дрова для опалення твердої породи) (03410000-7) (ДК 021:2015), а замовник в межах коштів, передбачених кошторисом зобов`язується прийняти та оплатити товар в порядку і на умовах, визначених цим договором.

Ціна договору складає 233 770.00 грн (п. 3.2. договору).

Згідно з п. 5.1. договору, строк поставки товару за цим договором - протягом 10 днів з дати замовлення, але не пізніше ніж 31.12.2018 року.

На виконання вказаного договору відповідачем -1 сплачено на користь відповідача - 2 кошти у загальному розмірі 233 770.00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями, які містяться в матеріалах справи (а. с. 87 - 115, том 1).

Рішенням адміністративної колегії від 07.03.2018 №57/2-р/к у справі №03-2/2019 визнано, що ТОВ "Лісбер" і ФОП Рубіш Василь вчинили порушення, передбачене пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини другої статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді антиконкуретних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, тендерів під час підготовки та участі у процедурі публічної закупівлі - дрова для опалення твердої породи (оголошення про проведення відкритих торгів UA- 2018- 09-12-000431-a, проведеної КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області". Пунктом 1.2. даного рішення вирішено за вказане порушення накласти штраф на - ФОП Рубіша Василя у розмірі 10 000.00 грн і на ТОВ "Лісбер" у розмірі 23 000.00 грн.

Щодо представництва інтересів держави Прокурором.

Судом встановлено, що прокурором надсилався запит у порядку ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Антимонопольному комітету України, в якому просив у строк до 09.01.2024 надати належним чином завірену копію рішення Антимонопольного комітету України від 07.03.2018 №57/2 - р/к у справі №03-2/2019.

У відповідь Західним міжобласним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України було направлено відповідь №63-02/22е від 08.01.2024, якою надано витяг з рішення адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019.

Ужгородською окружною прокуратурою направлявся також запит і Начальнику Західного офісу Держаудитслужби №07.53-107-2032ВИХ-24 від 13.03.2024, в якому прокурор просив у строк до 28.03.2024 надати до прокуратури належним чином засвідчені копії - щодо вжитих заходів державного фінансового контролю, під час яких здійснювалось дослідження викладених обставин укладення договорів про поставку (зокрема від 16.10.2018 №1 укладеного між відповідачами у справі); щодо вжитих заходів стосовно визнання недійсними вказаних договорів, як таких, що суперечать інтересам держави з умислу однієї сторони, застосування наслідків недійсності правочину, а також щодо наміру їх вжиття.

У відповідь Західний офіс Держаудитслужби листом №130719-17/651-2024 від 22.03.2024 вказав, що Законом №2939-12 не надано права органу державного фінансового контролю звертатися із позовами до ФОП, Приватних підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, а лише до підконтрольної установи за результатами проведених заходів державного фінансового контролю. Даним законом також не передбачено право органу державного фінансового контролю звертатись до суду із позовами про визнання недійсними договорів про закупівлю товарів, робіт та послуг за бюджетні кошти. Крім того, в даному листі зазначено, що заходи державного фінансового контролю Управлінням не проводились, питання зазначені у листі Ужгородської окружної прокуратури 13.03.2024 не досліджувалися.

Ужгородською окружною прокуратурою направлявся Ужгородській районній раді Закарпатської області запит №07.53-107-2515ВИХ-24 від 27.03.2024, в якій прокурор просив надати йому у строк до 10.04.2024 належним чином засвідчені копії - протоколу засідання тендерного комітету КНП "Центр первинної медико - санітарної допомоги Великоберезнянської районної ради Закарпатської області" від 03.10.2018 у закупівлі; договору поставки деревини від 16.10.2018 №1, укладеного між відповідачами у справі; інформацію щодо стану виконання вказаного договору; вжитих Ужгородською районною радою заходів їх захисту інтересів держави, порушення яких виникло внаслідок укладення, всупереч вимогам ЗУ "Про захист економічної конкуренції", договорів про поставку товарів, а також, щодо наміру їх вжиття, в т. ч. і в судовому порядку.

У відповідь, Ужгородською районною радою листом від 09.04.2024 №52/02-22 надано запитувану інформацію.

Надалі, Ужгородською окружною прокуратурою направлявся лист Начальнику Західного офісу Держаудитслужби від 17.05.2024 №07.53-107-3969ВИХ-24, в якому повідомлялось на виконання вимог абз. 4 ч. 4 ст. 23 ЗУ "Про прокуратуру", що Ужгородською окружною прокуратурою в порядку ст. 53 ГПК України буде подано до Господарського суду Закарпатської області в інтересах держави позов в особі органів Держаудитслужби.

Вказане повідомлення направлялись і Голові Ужгородської районної ради Закарпатської області.

Згідно з ст.131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Виходячи з вимог п.п.1, 2 ч.1 ст. 3 Закону України Про прокуратуру, діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.

Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави. Інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України Про прокуратуру дає суду підстави стверджувати що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Мотивувальна частина рішення.

Правове обґрунтування і оцінка (висновки) суду.

При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено суб`єктний склад позивача у складі Західного офісу Держаудитслужби.

В обґрунтуванні наявності підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави прокуратура зазначає, що звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо визнання недійсним договору поставки деревини від 16.10.2018 №01, який укладений між відповідачами у справі, як такого, що суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу ТОВ ЛІСБЕР", адже вчинення Відповідачем 2 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати торгів, призвело до закупівлі товару за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками тендера її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю.

При цьому, за позицією прокурора, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснює захист інтересів держави, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Відповідно до частин третьої - п`ятої статті 53 ГПК України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні від 26.01.1993 № 2939-XII (Закон № 2939-XII).

Згідно з п. 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.

Відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (пп.9 п.4 Положення).

Визначені у п.п. 8, 10 абз. 1 ст. 10 Закону України Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України, абз. 3 п.п. 9, п. 4, п.п. 20 п. 6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов`язуються з:

- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;

- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);

- стягнення у дохід держави коштів, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.

За встановлених в даній справі обставин, які не заперечуються учасниками справи, у спірних правовідносинах визначені Законом № 2939-XII заходи державного фінансового контролю щодо спірної закупівлі Західним офісом Держаудитслужби не проводилися, що вбачається з письмових пояснень позивача - 2, листів Західного офісу Держаудитслужби, відомостей з веб-сайту публічних закупівель та не заперечується іншими учасниками цієї справи, в тому числі й прокурором.

Таким чином, суд висновує, що у спірних правовідносинах не встановлено право/можливість подання Західним офісом Держаудитслужби позовних заяв щодо визнання недійсним договору про закупівлю та застосування спеціальних наслідків його недійсності через порушення, за твердженням прокурора, законодавства, що не виявлялося Держаудитслужбою та не було предметом фінансового моніторингу або іншого заходу державного фінансового контролю.

Нерелевантною до спірних правовідносин є постанова Верховного Суду від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, позаяк в означеній постанові Верховного Суду відсутні будь-які висновки щодо застосування Закону № 2939-XII та/або Положення про Державну аудиторську службу України, в тому числі щодо можливості Держаудитслужбою без проведення заходу державного фінансового контролю публічної закупівлі самостійно ініціювати позов про недійсність договору укладеного за її наслідками, а в ч. 4 ст. 236 ГПК України встановлено обов`язок врахування висновків щодо застосування конкретних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду, а не результатів розгляду тієї чи іншої справи Верховним Судом.

Статтею 15 Цивільного кодексу України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (ч.1 ст.16 ЦК України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом положень вказаних норм, правом на пред`явлення позову до господарського суду наділені, зокрема юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.

В контексті завдань господарського судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача.

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов для реалізації встановленого вказаними вище нормами права.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Схожий за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.

Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

Положення ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Цивільний закон визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 215 Цивільного кодексу України викладені у численних постановах, зокрема у постанові від 24 квітня 2020 року у справі № 522/25151/14-ц, а також у постановах від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц, від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20, та є усталеними.

Згідно з частиною першою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.

Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.

При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.

Мотивована оцінка судом аргументів учасників справи.

Підставою недійсності спірного у цій справі договору прокурор визначив положення частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України та зазначив про те, що укладений сторонами договір суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки був укладений за результатом закупівлі, проведення якої відбулося з порушенням її учасниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів закупівлі, з порушенням встановленого Законом України Про публічні закупівлі принципу добросовісної конкуренції серед учасників, які проявили недобросовісну поведінку, що встановлено рішенням Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019.

Так, відповідно до частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Норми чинного законодавства не містять визначення понять інтерес загалом та інтерес держави і суспільства зокрема, законодавство України не містить ні орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення, а відтак, оскільки поняття інтереси держави має невизначений зміст, в кожному конкретному випадку необхідно встановити, порушені чи ні інтереси окремої особи або держави.

Суд виходить з того, що державні інтереси - це інтереси, пов`язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (див. рішення Конституційного Суду України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999).

Відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України, викладеного у постанові від 20 березня 2019 року у справі №922/1391/18, та який був підтверджений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2025 року у справі №922/3456/23, аналіз частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України свідчить про те, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Відтак для правильного вирішення спору у цій справі при застосуванні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення спірного договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.

При цьому, суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.

Наявність у сторін (сторони) правочину такого наміру (умислу) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Як зазначила об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2 3 частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.

За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.

Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.

Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.

Водночас, як зазначено у наведеній постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в частині 3 статті 228 Цивільного кодексу України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою - засобом покарання.

При цьому стосовно відповідності приписів частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України критеріям Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 зазначила, що конфіскація без вироку суду розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Водночас, суд, вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, має враховувати те, що санкції, передбачені частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України, є не компенсаційними, а конфіскаційними, які передбачають стягнення всього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.

В аспекті застосування приписів ч. 3 ст. 228 ЦК України прикметною є правова позиція, що викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, за якою …санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.

Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява № 77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.

Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.

Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.

Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.

При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.

Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.

При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

З урахуванням викладеного Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми частини третьої статті 228 ЦК України та частини першої статті 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.

Означений висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 таким чином:

При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).

Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.

Висновки суду.

Таким чином, суд висновує, що для застосування приписів частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України прокурор у цій справі мав довести те, що сам спірний правочин за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства, виходячи з зазначених вище критеріїв.

Однак, за встановленими судом обставинами, прокурор у позовній заяві та в судових засіданнях в обґрунтування недійсності спірного договору на підставі частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України посилається виключно на те, що спірний договір був укладений з порушенням принципу добросовісної конкуренції серед учасників.

Тобто, фактично доводи прокурора зводяться до обставин порушення учасниками закупівлі правил конкуренції, які були допущені під час проведення процедур закупівлі, що встановлено у рішенні Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2019 №57/2-р/к у справі №03-2/2019, а не до того, що безпосередньо сам укладений договір порушує інтереси держави та суспільства.

Дослідивши доводи, наведені прокурором в обґрунтування підстав недійсності спірного у цій справі договору, суд резюмує, що прокурором не надано жодного доказу, який б підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірного правочину, наявність його протиправних наслідків, а також умисел сторін на укладення договору, що суперечить зазначеним інтересам, зокрема, не довів спрямованість і відповідність спірного правочину ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні чи соціальні основи держави і суспільства. При цьому, обвинувальний вирок у кримінальному провадженні, який би мав преюдиційне значення для цієї господарської справи, не виносився та прокурором суду не надавався.

Навпаки, за встановленими у справі обставинами, які визнаються усіма учасниками справи, які подали заяви по суті позову, Договір поставки деревини від 16.10.2018 №01 має реальний характер, ціна договору відповідно до Договору не перевищує ціну закупівлі UA-2018-09-12-000431-а, що визначена у оголошенні про проведення відкритих торгів UA-2018-09-12-000431-а, а умови оспорюваного Договору відповідачами виконано в повному обсязі, що підтверджується всіма сторонами справи, а також платіжними інструкціями, які містяться в матеріалах справи.

Таким чином, за результатами виконання оспорюваного прокурором договору було в повній мірі досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона Замовника отримала зазначений у Специфікації до Договору товар на визначених у Тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доводиться жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості, зокрема:

- не надано доказів наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій (того, що товар за спірним договором був поставлений за завищеними цінами або того, що аналогічні товари могли бути поставлені з використанням менших ресурсів);

- не доведено обставин нераціональності використання коштів та економічну доцільність позову з урахуванням того, що публічний інтерес на предмет закупівлі, в разі задоволення позову потребуватиме подальшого витрачання бюджетних коштів для проведення повторної публічної закупівлі.

За таких обставин у цьому випадку відсутній причинно-наслідковий зв`язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Подібний висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23.

З урахуванням викладеного суд зазначає, що приписи частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України можуть застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).

Водночас, відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України у випадку порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист конкуренції, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, Товариство з обмеженою відповідальністю ЛІСБЕР за порушення законодавства про захист економічної конкуренції вже понесло відповідальність у вигляді покладеного на нього рішенням Антимонопольного комітету України штрафу, який відповідачем 2 оплачено, що також визнається учасниками справи.

Враховуючи викладене, суд висновує про відсутність підстав для визнання недійсним спірного договору за статтею 228 Цивільного кодексу України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірного договору інтересам держави та суспільства.

Окремо слід звернути увагу прокурора на декларований ним намір застосування норм ч. 3 ст. 228 ЦК України всупереч її прямим приписам та з хибним розумінням змісту визначеної спеціальної реституції в разі доведення невідповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, про що також прямо вказано у зазначених вище постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23.

Так, за змістом ч.ч. 1, 3 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Означені особливі умови застосування наслідків недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства визначені у другому та третьому реченні ч. 3 ст. 228 ЦК України та полягають у:

- стягненні в дохід держави за рішенням суду всього одержаного сторонами за таким договором (в разі виконання правочину обома сторонами) або всього одержаного другою стороною і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного (в разі одностороннього виконання правочиною тільки першою стороною) - при наявності умислу у обох сторін;

- повернення стороною, яка діяла з умислом всього одержаного нею за правочином стороні, яка діяла без умислу та стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного за недійсним правочином стороною, яка діяла без умислу (або належного їй на відшкодування виконаного) при наявності умислу лише у однієї із сторін.

Іншими словами, при застосуванні наслідків недійсності правочину за правилами ч. 3 ст. 228 ЦК України держава є бенефіціаром всього виконаного за таким договором (або належного на відшкодування виконаного) виключно зі сторони (сторін) договору, які діють з умислом при укладенні такого правочину, тоді як сторона, яка діє без умислу вправі розраховувати на повернення собі виконаного за таким договором в рамках реституції.

У зв`язку з наведеним у спірних правовідносинах застосування спеціальних наслідків недійсності Договору поставки деревини від 16.10.2018 №01 за правилами ч. 3 ст. 228 ЦК України у випадку підтвердження недійсності такого договору та з урахуванням доводів прокурора про наявність умислу тільки у Постачальника (відповідача 2) полягає у:

- поверненні Товариством з обмеженою відповідальністю ЛІСБЕР на користь Комунального некомерційного підприємства "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради сплачених останнім, як Покупцем грошових коштів на виконання Договору поставки в сумі 233 770.00 грн з ПДВ;

- стягнення в дохід держави одержаної Комунальним некомерційним підприємством "Великоберезнянський центр первинної медико-санітарної допомоги Ужгородської районної ради на виконання Договору поставки від Постачальника деревини.

В даному випадку слід також звернути увагу прокурора на ефективність обраного ним способу захисту в аспекті необхідності з`ясування пропорційності додаткових витрат в разі стягнення з Покупця в дохід держави отриманих за оспорюваним договором коштів та необхідності оголошення нової закупівлі на їх придбання, але вже за цінами, які існують на момент відшкодування у випадку задоволення позовних вимог в цій справі у визначені в ч. 3 ст. 228 ЦК України диспозиції правових наслідків недійсності правочину вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства з умислом однієї із сторін договору.

При цьому, прокурор помилково трактує положення ч. 3 ст. 228 ЦК України як необхідність стягнення в дохід держави грошових коштів від відповідача 2 транзитом через стягнення їх на користь відповідача 1, що не узгоджується ані з положеннями самої ч. 3 ст. 228 ЦК України чи приписами цивільного законодавства, які дають визначення реституції як такої, ані з законами звичайної логіки, позаяк в такому разі у третьому реченні ч. 3 ст. 228 ЦК України було б прямо визначено про стягнення зі сторони, яка діє з умислом всього одержаного в дохід держави.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі Проніна проти України, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, №303-А. пункт 29).

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Зважаючи на встановлену судом відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивача з ініційованого предмету та підстав позову, недоведеність позовних вимог належними та допустимими доказами, обрання прокурором неналежного і неефективного способу можливого захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, в задоволенні позовних вимог належить відмовити.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на прокурора у справі.

Керуючись статтями 2, 13, 42, 43, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 195, 221, 226, 228, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -

у х в а л и в:

1. В задоволенні позовних вимог прокурора - відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на прокурора у справі.

Згідно з ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на це рішення суду згідно з ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 22.10.2026.

Суддя Пригуза П.Д.