Решение № 140766548, 16.10.2026, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/9410/25 2/335/672/2026РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2026 року м. Запоріжжя

Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя у складі: головуючого - судді Сиротенко В.К., за участю секретаря судового засідання - Кумер А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до 1. ОСОБА_2 , 2. ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору 1. Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради, 2. Державний виконавець Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Данилейко Дмитро Дмитрович про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

21.09.2025 через систему «Електронний суд» до Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя надійшла позовна заява ОСОБА_1 , до відповідачів 1. ОСОБА_2 , 2. ОСОБА_3 , третя особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору 1. Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради, 2. Державний виконавець Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Данилейко Дмитро Дмитрович, в якій позивач просить:

- визнати договір дарування № 1471 від 02.03.2008, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняк Олександром Сергійовичем, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 недійсним;

- скасувати державну реєстрацію прав власності ОСОБА_3 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованих за нею на підставі договору дарування від 02.03.2008, укладеному між нею та ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що у провадженні Ленінського районного суду м. Запоріжжя перебувала кримінальна справа № 1-142/09 за обвинуваченням ОСОБА_2 у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України. За обставинами події 29.08.2007 близько 23-00 год. по проспекту Соборному (на той час, проспекту Леніна) з боку пл. Пушкіна у напрямку вул. Української, сталася дорожньо-транспортна пригода, відповідач 1 скоїв наїзд на позивачку. Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2009 року ОСОБА_2 був визнаний винуватим у вчиненні злочину та засуджений. Вирок суду набрав законної сили 24 березня 2010 року (ухвала Апеляційного суду Запорізької області). Вирішуючи справу у частині відшкодування моральної шкоди, Суд постановив, стягнути з ОСОБА_2 на користь заявниці ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 188 714 гривень. Також, Суд ухвалив, конфіскувати в рахунок відшкодування цивільного позову позивачки 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданому Запорізьким заводом «Феросплавів» від 05.10.1999 № 192. Ухвалою Апеляційного суду Запорізькій області у цій справі вирок суду першої інстанції було змінено з резолютивної частини вироку було виключено згадування суду про конфіскацію в рахунок відшкодування цивільного позову потерпілої 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданому Запорізьким заводом «Феросплавів» від 05.10.1999 № 192. Підставою для зміни вироку у цій частині стало те, що виходячи з виписки з реєстру права власності на нерухоме майно Запорізького МБТІ, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_3 , на підставі договору дарування від 02.03.2008. На виконання вироку, 13.04.2010 Судом було видано виконавчий лист № 1-142/09, який звернуто до виконання. За вказаним виконавчим листом, у провадженні державного виконавця Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Данилейко Дмитра Дмитровича, перебуває виконавче провадження ВП 60415121. Станом на дату звернення до суду залишок боргу у цьому виконавчому провадженні складає 173 952,13 гривень. Фактично судове рішення не виконується. З численних запитів третьої особи відповідач 1 в органах податкової служби, Пенсійного фонду України не зареєстрований, відкритих банківських рахунків не має, майна, за рахунок реалізації якого можливо здійснити відшкодування спричиненої шкоди не має. Предметом розгляду у цій справі є визнання недійсним, як фіктивного, договору дарування від 02.03.2008, укладеного між відповідачем 1 та відповідачем 2, щодо дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 . Так, 02.03.2008 відповідач 1 уклав на користь відповідача 2, договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 . 02.04.2008 право власності на вказану квартиру зареєстровано за відповідачем 2. Обдарованою за цією угодою стала мати боржника ОСОБА_3 , відповідач 2 у справі. Ознайомленням із матеріалами зведеного виконавчого провадження за АСВП № 59288506 було встановлено, що:- 27 травня 2024 року до Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) надійшло клопотання відповідача 1 про надання інформації. Вказане клопотання зареєстровано за вхідним № 8348/2924-35. Як вбачається зі змісту клопотання відповідача 1, адресою його мешкання визначено АДРЕСА_2 ;- наявний поштовий конверт 6903531771121, в якому поштова кореспонденція направлялась на адресу Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Як вбачається зі змісту конверту, відповідачем 1 зазначена адреса відправника як АДРЕСА_2 ;- 30.01.2019 у ВДВС Вознесенівського району м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області зареєстроване пояснення відповідача 1 за вхідним № 1679/16.14/3. Як вбачається зі змісту пояснення відповідача 1, його місцем мешкання є АДРЕСА_2 ;- виходячи зі змісту ухвали Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 19 грудня 2013 року у справі № 334/11206/13-к (провадження № 1-в/334/296/2013) про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України, встановлено, що відповідач 1 зареєстрований та мешкає за адресою АДРЕСА_3 ;- 08.04.2015 у ВДВС Орджонікідзевського району Запорізького міського управління юстиції Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області зареєстрована заяву ОСОБА_4 (інший стягувач у зведеному виконавчому провадженні відносно відповідача 1) про відкриття виконавчого провадження відносно відповідача 1 за вхідним № 7526-0354.5/11. Як вбачається зі змісту заяви місцем мешкання відповідача 1 є АДРЕСА_3 ;- виходячи зі змісту виконавчого листа від 13.04.2010 № 1-142/09, місцем мешкання відповідача 1 є АДРЕСА_3 . Таким чином, протягом часу з 2010 по 2024 рік, адресою проживання відповідача 1 залишається - АДРЕСА_3 . У свою чергу, відповідач 2 була обізнана про боргові зобов`язання власного сина відповідача 1. Так, нею були перераховані гроші на користь позивачки, квитанціями:- № 8 від 16.04.2009 було перераховано 2000,00 грн;- № 11 від 21.05.2009 було перераховано 2000,00 грн.;- № 9 від 28.07.2009 було перераховано 9000,00 грн;- № 14 від 11.08.2009 було перераховано 3000,00 грн;- № 6 від 01.07.2009 було перераховано 2000,00 грн.;- № 17 від 09.10.2009 було перераховано 1000,00 грн.;- виходячи із банківської виписки від 04.07.2012 було перераховано 20,00 грн.;- виходячи із банківської виписки від 20.09.2012 було перераховано 20,00 грн. Вважаю, що знаковим є той факт, що відчуження частини нерухомого майна (1/3 частини квартири АДРЕСА_1 ) відбулось за безоплатною угодою, тобто відповідач 1 навіть не намагався відшкодувати спричинену ним шкоду за рахунок того майна, яким володів. А укладання угоди із власною матір`ю не створюють для нього небезпеки втрати наступних прав на цю частину нерухомості. Крім цього, позивач вважає, що має бути врахований той факт, що фактична передача частини нерухомого майна (1/3 частини квартири АДРЕСА_1 ) між дарувальником та обдаровуваним не відбулась. Дарувальник (відповідач 1) продовжує мешкати за вказаною адресою, що підтверджується матеріалами зведеного виконавчого провадження, у тому числі власноручно написаними відповідачем 1.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.09.2025 справу розподілено та передано для розгляду судді Сиротенко В.К.

Ухвалою Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 24.09.2025 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; розгляд справи вирішено проводити в порядку загального позовного провадження; розпочато підготовче провадження та призначено підготовче засідання; учасникам справи надано строк для подання заяв по суті справи.

28.11.2025 року на адресу суду засобами поштового зв`язку від відповідача-1: ОСОБА_2 надійшов відзив.

28.11.2025 року на адресу суду засобами поштового зв`язку від відповідча-2: ОСОБА_3 надійшов на відзив.

У своїх відзивах, які є аналогічними за змістом, відповідачі вважають, що провадження у даній справі підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, оскільки суд не може розглядати цивільно-правовий спір між тими ж сторонами та щодо того самого предмету спору. Так, 23.12.2009 року Ленінським районним судом міста Запоріжжя було розглянуто цивільний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ухвалено рішення щодо конфіскації 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди Позивача. 24.03.2010 року вищезазначене рішення суду першої інстанції було скасовано ухвалою Апеляційного суду Запорізькій області та відмовлено у задоволені вимоги про конфіскацію 1/3 частки квартири, оскільки судом було встановлено, що укладений 02.03.2008 року договір дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 відповідає засадам та принципам Цивільного законодавства України.

Крім того, відповідачі заперечують проти позовних вимог, оскільки належними та допустимими доказами позивачем не доведено фіктивності такого правочину.

Також у відзивах зазначено про застосування строку позовної давності з тих підстав, що як зазначено самим Позивачем їй стало відомо про вищезазначений правочин із ухвали Запорізького апеляційного суду від 24.03.2010 року якою було змінений вирок Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 23.12.2009 року в частині задоволення цивільного позову шляхом конфіскації 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала Відповідачу 1. Позивач була присутня під час розгляду вищезазначеної апеляційної скарги 24.03.2010 року, отримала її, а отже була обізнана про укладення договору дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Таким чином, саме з 24.03.2010 року Позивачу було відомо про вчинений правочин та саме з цього часу вона могла звернутись до суду за захистом свого права. Однак, з відомих тільки Позивачу підстав вона звернулась до суду із позовною заявою тільки у вересні 2025 року, тобто після спливу строку позовної давності.

02.12.2025 через систему «Електронний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 02.02.2026 року задоволено клопотання позивача ОСОБА_1 про витребування доказів. Витребувано у Запорізького обласного державного нотаріального архіву (ЄДРПОУ 39558004, адреса: 69005, м. Запоріжжя, бул. Центральний, 20) матеріали нотаріальної справи, щодо посвідчення приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняк Олександром Сергійовичем договору дарування № 1471 від 02.03.2008, укладеного між ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), як дарувальником, та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ), як обдарованою, про дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 .

02.03.2026 року від Запорізького обласного державного нотаріального архіву надійшла витребувана судом інформація.

27.03.2026 через систему «Електронний суд» від позивача ОСОБА_1 надійшла заява про уточнення позовних вимог, за змістом якої у ході ознайомлення з витребуваними документами позивачу стало відомо, що оспорюваний договір дарування часток квартири від 02.03.2008, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняк О.С., з приводу дарування часток квартири АДРЕСА_1 , був укладений між ОСОБА_5 , який народився у с. Розівка Куйбишевського району Запорізької області ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Орджонікідзевським РВ УМВС України в Запорізькій області 26.06.1998, проживав за цією ж адресою, і відповідачем 1, далі по договору поіменовані як дарувальники, та відповідачем 2, далі по тексту договору обдарована. Оспорюваний договір про те, що дарувальники безоплатно передають у власність обдарованої належні на праві приватної власності 2/3 (дві третіх) частки квартири АДРЕСА_1 . При зверненні до Суду із позовною заявою позивачу не були відомі деталі оспорюваного договору, зокрема те, що він укладений ОСОБА_5 та відповідачем 1 ОСОБА_2 , з одного боку, на користь відповідача 2, через що виникла необхідність уточнити заявлені позовні вимоги. Предметом розгляду у цій справі залишається - визнання недійсним, як фіктивного, договору дарування від 02.03.2008, укладеного між ОСОБА_5 , відповідачем 1 ОСОБА_2 та відповідачем 2, в частині щодо дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала відповідачу 1 ОСОБА_2 . Просити задовольнити позовні вимоги:

- визнати договір дарування № 1471 від 02.03.2008, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняк Олександром Сергійовичем, укладений між ОСОБА_5 (який народився у с. Розівка Куйбишевського району Запорізької області ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Орджонікідзевським РВ УМВС України в Запорізькій області 26.06.1998), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), як дарувальниками, та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ), як обдарованою, в частині дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ) недійсним.

- скасувати державну реєстрацію прав власності ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ) на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованих за нею на підставі договору дарування від 02.03.2008, укладеному між нею, як обдарованою та ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), як дарувальниками, яка належала ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 .

Ухвалою суду від 04.05.2026 прийнято до розгляду заяву про уточнення позовних вимог. постановлено в подальшому розглядати справу з урахуванням уточнених позовних вимог. Закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Судові засідання, які призначалися судом для розгляду справи по суті неодноразово відкладалися, в т.ч. за клопотаннями відповідача-1.

Зокрема, у судовому засіданні 24.06.2026 було розпочато розгляд справи по суті. У судовому засіданні відповідачем-1 було заявлено клопотання про відкладення розгляду справи для надання йому можливості подати клопотання про виклик та допит свідків. У судовому засіданні було оголошено перерву до 28.07.2026. Разом з тим, жодних клопотань від відповідача-1 не надходило.

Судове засідання 28.07.2026 було відкладено за клопотанням позивача у зв`язку з її перебуванням у службовому відрядженні. При цьому, відповідачі у судове засідання 28.07.2026 не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили. Судове засідання було відкладено до 16.09.2026.

16.09.2026 через канцелярію суду відповідачем-1 подано клопотання про відкладення судового засідання 16.09.2026 у зв`язку з його захворюванням на ГРВ.

Судове засідання 16.09.2026 було відкладено на 06.10.2026.

06.10.2026 на електронну адресу суду надійшло клопотання від відповідача-1 про відкладення судового засідання у зв`язку з неможливістю з`явитися у судове засідання.

Судом враховано, що відповідачем-1 не надано доказів на підтвердження поважності причин неявки у судові засідання 16.09.2026 та 06.10.2026.

Відповідач-2 в судові засідання не з`являлася, надсилала суду заяви про відкладення судових засідань за станом здоров`я, разом з тим, жодних доказів на підтвердження поважності причин неявки суду надано не було.

Треті особи у судові засідання не з`являлися, про причини неявки суд не повідомляли. Про дату, час та місце проведення судових засідань повідомлялися належним чином.

З врахуванням думки позивача, судом ухвалено продовжити розгляд справи по суті за відсутності відповідачів та третіх осіб, враховуючи ненадання доказів поважності причин неодноразової неявки у судові засідання.

У судовому засіданні 06.10.2026 судом розглянуто справу по суті, суд перейшов на стадію ухвалення судового рішення. У судовому засіданні оголошено перерву до 16.10.2026.

У судове засідання 16.10.2026 учасники не з`явилися, про причини неявки суд не повідомили. Судом ухвалено рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі, якщо відповідно до положень Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального засобу не здійснюється.

Враховуючи викладене, фіксування судового засідання 16.10.2026 за допомогою звукозаписувального засобу не здійснювалося.

Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників, встановив такі факти та відповідні їм правовідносини.

Вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.12.2009 року у справі №1-142/09 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України за наступних обставин: 29.08.2007 близько 23-00 год. по проспекту Соборному (колишній пр. Леніна) з боку пл. Пушкіна у напрямку вул. Української, сталася дорожньо-транспортна пригода, ОСОБА_2 керуючи автомобілем, порушуючи правила безпеки дорожнього руху, скоїв наїзд на ОСОБА_1 , яка внаслідок ДТП отримала тяжкі тілесні ушкодження.

Вказаним вироком ОСОБА_2 було призначено покарання. Крім того, стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 188714,00 грн. Також, суд ухвалив конфіскувати в рахунок відшкодування цивільного позову позивачки 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданому Запорізьким заводом «Феросплавів» від 05.10.1999 № 192.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 24.03.2010 змінено вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.12.2009. Виключено з резолютивної частини вироку вказівку суду про конфіскацію в рахунок відшкодування цивільного позову потерпілої ОСОБА_1 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданому Запорізьким заводом «Феросплавів» від 05.10.1999 № 192.

Змінюючи вирок суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідно до наданого витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно Запорізького МБТІ, власником кв. АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 02.03.2008.

Як свідчать долучені позивачкою до матеріалів справи копії квитанцій та виписки по рахунку за 2009 рік, ОСОБА_3 перераховано ОСОБА_1 21000,00 грн.

Відповідно до постанови державного виконавця Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області від 25.10.2019, відкрито виконавче провадження №60415121 з виконання виконавчого листа №1-142/09 від 13.04.2010, виданого Ленінським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 188714,00 грн (залишок боргу 173 952,13 грн).

Постановою державного виконавця Вознесенівського ВДВС у м. Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (Дніпро) від 08.04.2020 відкрито виконавче провадження № 61754603 з примусового виконання виконавчого листа №335/4262/19 від 01.04.2020, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 збитків, спричинених невиконанням зобов`язання у сумі 116335,03 грн.

Постановою заст. Начальника відділу Вознесенівського ВДВС у м. Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (Дніпро) від 29.08.2022 відкрито виконавче провадження №69729231 про примусове виконання виконавчого листа №336/4262/19 від 15.08.2022, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 12833,00 грн, які стягнені за постановою Запорізького апеляційного суду від 11.03.2020 у справі №336/4262/19.

Постановою заст. Начальника відділу Вознесенівського ВДВС у м. Запоріжжі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (Дніпро) від 29.08.2022 відкрито виконавче провадження №69729498 з примусового виконання виконавчого листа №335/1396/22 від 25.08.2022, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсації моральної шкоди за триваюче невиконання вироку Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.12.2009 у кримінальній справі №1-142/09 (в частині цивільного позову) та рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 18.12.2019, частково зміненого постановою Запорізького апеляційного суду від 20.03.2020 та постановою Верховного Суду від 12.01.2022 у цивільній справі №336/4262/19, у розмірі 300000,00 грн.

Постановою державного виконавця Лівобережного відділу державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 30.04.2024 відкрито виконавче провадження №74879199 з примусового виконання виконавчого листа №336/4262/19 від 01.12.2022, виданого Орджонікідзевським районним судом м. Запоріжжя, про стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми моральної шкоди у розмірі 3% річних 53915,00 грн та інфляційних втрат у розмірі 380637,93 грн.

На підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_5 від 05.10.1999, виданого ВАТ «Запорізький завод феросплавів», квартира АДРЕСА_1 належала на праві спільної часткової власності ОСОБА_5 1/3 частки, ОСОБА_3 1/3 частки, ОСОБА_2 1/3 частки.

Відповідно до договору дарування часток квартири від 02.03.2008, укладеного між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 дарувальники та ОСОБА_3 обдарована, дарувальники передали безоплатно у власність обдарованої належні на праві приватної часткової власності 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу та зареєстровано в реєстрі за №1471.

Як свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №442398945 від 05.09.2025, відомості про реєстрацію права власності на вищезазначену квартиру за ОСОБА_3 внесено 02.04.2008.

Позивачка ОСОБА_1 , посилаючись на тривале (майже 20 років) невиконання відповідачем ОСОБА_2 вироку суду від 23.12.2009 року, просить визнати договір дарування часток квартири від 02.03.2008 недійсним як фіктивного, оскільки відчуження належного ОСОБА_2 майна відбулося безоплатно, тобто відповідач не намагався відшкодувати спричинену ним шкоду за рахунок того майна, яким володів. А укладання угоди із власною матір`ю не створює для нього небезпеки втрати наступних прав на цю частину нерухомості. Крім того, ОСОБА_2 продовжує мешкати за вказаною адресою, що підтверджується матеріалами зведеного виконавчого провадження, в т.ч. власноруч написаними відповідачем.

Мотиви, з яких виходив суд, застосовані норми права та висновки суду.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (стаття 202 ЦК України).

Згідно із частинами першою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідні ознаки фіктивного правочину заначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16 (провадження № 14-260цс19) та у постанові Верховного Суду від 16 серпня 2022 року у справі № 754/2738/20 (провадження № 61-4796св22).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) викладено правовий висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) від 03 липня 2019 року дійшла наступних правових висновків.

Встановивши, що спірний правочин укладений між особами, які є близькими родичами, тобто були обізнані про можливі негативні наслідки у випадку задоволення цивільного позову шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно, та врахувавши, що на спірне майно було накладено арешт з метою забезпечення цивільного позову свідчить про те, що оскаржуваний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання обов`язку відшкодувати потерпілій шкоду, без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича та з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок грошового зобов`язання шляхом звернення стягнення на майно в порядку виконання судового рішення про стягнення грошових коштів, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсними.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору на відчуження майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Досліджуючи матеріали цивільної справи за позовом ОСОБА_1 , судом встановлено, що договір дарування часток квартири від 02.04.2008 укладено під час розгляду кримінального провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України.

Разом з тим, з наданих позивачкою матеріалів виконавчого провадження вбачається, що ОСОБА_2 місцем проживання зазначається адреса: АДРЕСА_3 .

При цьому, в судовому засіданні відповідач-1 зазначав, що зареєстрований за іншою адресою ( АДРЕСА_4 .

З наявної в матеріалах справи копії паспорту ОСОБА_2 вбачається, що з 31.10.2006 зареєстровано його місце проживання за адресою:

АДРЕСА_4 з тим, з відповідей з Єдиного державного демографічного реєстру №1812504 від 24.09.2025 та Департаменту адміністративних послуг Запорізької міської ради №06.4-06/02/24984 від 25.09.2026 вбачається, що місце проживання ОСОБА_2 було зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 з 29.06.2000 по 18.10.2006. Станом на теперішній час інформація щодо декларування/реєстрації місця проживання вищезазначеної особи в реєстрі територіальної громади міста Запоріжжя відсутня.

Згідно відповіді на запит №281123364 від 17.07.2025 до Пенсійного фонду України про фізичних осіб боржників, які отримують пенсії, розмір їх пенсії та найменування органу Пенсійного фонду України, на обліку в якому перебуває боржник, та інформацію про фізичних осіб-боржників, які працюють за трудовими та цивільно-правовими договорами, про їх останнє місце роботи, наданої у виконавчому провадженні №60415121 щодо ОСОБА_2 , зазначену особу знайдено в РЗО, але відсутні дані про отримання доходу.

Згідно відповіді за запит №278364484 від 04.07.2025 Лівобережного відділу державної виконавчої служби у місті Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) у виконавчому провадженні №60415121, інформація про податкового агента та суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб податковим агентом, та/або суми доходів, отриманих самозайнятими особами, і суму отриманого ними податку, а також суму річного доходу, задекларованого фізичною особою в податковій декларації про майновий стан і доходи, в Державному реєстрі відсутня.

Станом на теперішній час вирок Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.12.2009 в частині відшкодування моральної шкоди ОСОБА_1 не виконано, що також підтверджується виконавчими провадженнями щодо стягнення зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відшкодувань за тривале невиконання вироку суду.

При цьому, позивачка зазначає, жодне з рішень суду до дотеперішнього часу не виконано, відповідач ОСОБА_2 ухиляється від виконання своїх зобов`язань та не здійснив навіть часткового погашення заборгованостей.

В постанові Верховного суду від 23.09.2026 у справі № 344/1740/25 зазначено наступні правові висновки.

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено таке: «Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено».

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14, від 30 листопада 2016 року у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину потрібно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце».

Отже, у справах про оспорювання договору за позовом особи, яка не є його стороною, спершу потрібно встановити, яким чином договір порушує (зачіпає) її права та законні інтереси.

Досліджуючи обставини у справі за позовом ОСОБА_1 судом встановлено, що вона не є стороною оспорюваного правочину. Разом з тим, як свідчать матеріали справи, відповідачем протягом тривалого часу не виконуються судові рішення; у відповідача ОСОБА_2 відсутні будь-які доходи та будь-яке інше рухоме чи нерухоме майно, за рахунок якого може відбутися погашення існуючої перед ОСОБА_1 заборгованості; оспорюваний позивачкою правочин вчинений після початку кримінального провадження. Тобто, спірна частка квартири є єдиним майном відповідача, за рахунок якого може бути здійснено відшкодування завданої позивачці шкоди.

За викладених обставин, суд дійшов висновку про наявність порушеного права ОСОБА_1 на відшкодування завданої їй внаслідок кримінального правопорушення моральної шкоди.

За вищевказаних обставин, аналізуючи сукупність наданих доказів, суд вважає, що ОСОБА_2 , а також його мати ОСОБА_3 уклали спірний договір для вигляду, імітуючи відчуження квартири, з метою уникнення майнової відповідальності ОСОБА_2 , що свідчить про фіктивність такого правочину. А відтак, суд доходить висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог.

Разом з тим, у відзиві на позовну заяву відповідачами було заявлено про застосування строку позовної давності. В обґрунтування такої заяви відповідачі посилаються на те, що з 24.03.2010 позивачу було відомо про вчинений правочин, оскільки вона була присутня у судовому засіданні під час розгляду кримінального провадження апеляційним судом.

Позивачка заперечила проти заяви про застосування строку позовної давності, посилаючись на те, що у позовній заяві вона посилалась на частину першої статті 717 ЦК України щодо суті договору дарування. Також, зазначалось про те, що даний правочин не був направлений на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені. Станом на дату перегляду вироку апеляційним судом такої інформації позивач не мала. У наступному, нею були отримані документальні підтвердження того, що даним правочином унеможливлено звернення стягнення на майно боржника. Після встановлення таких фактів вона звернулась за захистом своїх порушених прав до суду.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) наголошував на тому, що «перебіг позовної давності починається з моменту, коли у особи виникло право на подання позову в матеріально-правовому аспекті. Мається на увазі таке подання позову, з яким пов`язується судовий захист права або здійснення примусу до дотримання норм права. Перебіг позовної давності пов`язується з моментом, коли право позивача порушено і таке порушення не усувається. Насамперед, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є об`єктивні обставини - самий факт порушення права, а із встановленням моменту порушення права позивача підлягають встановленню суб`єктивні обставини - момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення».

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, тому обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Порівняльний аналіз термінів, застосованих у статті 261 ЦК України, «довідався» та «міг довідатися», дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав. Позивачу повинен довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати вказану презумпцію, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18), від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18) та інші).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами сплинула, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18).

Крім того, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, строки позовної давності розраховуються з урахуванням заходів щодо запобігання виникненню, поширенню і розповсюдженню епідемій, пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19) відповідно до приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-IX від 30.03.2020.

Постановою КМУ «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» № 211 від 11.03.2020 (зі змінами та доповненнями) та Постановою КМУ «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» № 1236 від 09.12.2020 (зі змінами та доповненнями) карантин встановлено з 12.03.2020 року до 30.06.2023 року на всій території України.

З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено режим воєнного стану. Відповідно до пункту 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 Цивільного кодексу України, продовжуються на строк його дії. ЦК України передбачає виключення із загального правила (спеціальний порядок, правила), яке і має застосовуватися, якщо перебіг позовної давності відбувається під час воєнного стану. Таким виключенням є зупинення перебігу позовної давності.

15 березня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (№ 2120-IX), відповідно до якого прикінцеві та перехідні положення ЦК України були доповнені пунктом 19. Згідно з останнім, у період дії в Україні воєнного стану, позовна давність, визначена у ст. 257 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк його дії.

Продовження строків у свою чергу, свідчить, що їх перебіг, який відбувається у період дії воєнного стану, не зараховується при обчисленні.

Тобто з 15 березня 2022 року зупинився облік строків позовної давності для будь-яких зацікавлених у судовому захисті осіб, в тому числі й перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування воєнного стану.

У справі, яка розглядається, відповідач ОСОБА_2 подав до суду заяву про застосування строку позовної давності (викладена у відзиві на позов), в якій посилався на те, що позивачка пропустила строк звернення до суду з позовом, оскільки оспорюваний нею договір дарування укладено 02.03.2008 року, про укладення цього договору позивачка була обізнана з моменту постановлення ухвали апеляційним судом 24.03.2010, а до суду з цим позовом вона звернулася лише 21.09.2025 року.

Разом з тим, суд доходить позивачка не пропустила строк звернення до суду з цим позовом з огляду на те, що ОСОБА_1 вживала заходи щодо виконання рішення суду, про що свідчить звернення останньої до виконавчої служби з примусового виконання виконавчого листа та відкриття виконавчого провадження № 60415121 від 25.10.2019 року (відтак трирічний строк позовної давності спливає 25.10.2022 року). Відтак, про порушення свого права на отримання відшкодування за судовим рішенням позивачка була обізнана з 25.10.2019 року, а не з моменту постановлення ухвали Запорізьким апеляційним судом 24.03.2010.

Крім того, згідно відповідей з Пенсійного фонду від 17.07.2025, Державної податкової служби від 04.07.2025 та інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05.09.2025 стало достеменно відомо про відсутність у відповідача ОСОБА_2 задекларованих доходів та іншого нерухомого майна, за рахунок якого може бути виконано рішення суду.

З урахуванням того, що строк позовної давності звернення до суду з позовом про стягнення моральної шкоди повинен був сплисти 25.10.2022 року, але з урахуванням вищезазначених нормативних актів під час дії карантину та воєнного стану, суд приходить до висновку, що позивачкою при зверненні до суду з позовом 21.09.2025 року строк позовної давності не пропущено та відсутні правові підстави для задоволення заяви відповідача про відмову у задоволенні позову у зв`язку з закінченням строків позовної давності.

Схожий правовий висновок щодо застосування строку позовної давності (щодо початку перебігу строку позовної давності з моменту пред`явлення виконавчого листа до виконання) викладено у постанові Верховного Суду від 16.10.2025 року у справі № 202/4888/19.

Щодо позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 ) суд доходить наступного висновку.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 набула право власності на 1/3 частки вищевказаної квартири, яка належала ОСОБА_2 , на підставі договору дарування від 02.03.2008, укладеного між відповідачами.

Вказаний договір визнано судом недійсним з підставі його фіктивності.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

У ч. ч. 1-3 ст. 216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а вразі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

У частині першій статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IV, речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на час нотаріального посвідчення договору дарування частки квартири), державна реєстрація речових прав на нерухоме майно проводиться на підставі заяви правоволодільця (правонабувача), сторін (сторони) правочину, за яким виникло речове право, або уповноважених ними (нею) осіб.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 не є стороною договору дарування, визнаного судом недійсним, однак цим договором порушуються її права, оскільки протягом тривалого часу відповідачем ОСОБА_2 не виконується судове рішення. При цьому, у боржника відсутнє інше майно, на яке може бути звернуто стягнення з метою виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Отже, скасування судом державної реєстрації речових прав на нерухоме майно має наслідком повернення у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, на що також спрямований позов ОСОБА_1 .

Встановлення прав та обов`язків сторін у спірних правовідносинах здійснюється відповідно до матеріального права, яке діяло на час виникнення таких правовідносин.

Способи захисту прав та інтересів встановлюються матеріальним правом. Водночас якщо спосіб захисту прав або інтересів позивача застосовується судом, то таке застосування здійснюється на час ухвалення судового рішення, а отже, способи захисту прав або інтересів визначаються правом, яке діє на час ухвалення судового рішення.

З урахуванням обставин конкретної справи та за умови, якщо правовідносини щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер і таке майно не було відчужено до третіх осіб, вимога про скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неналежний спосіб захисту. Задоволення такого позову призводить до відновлення становища, яке існувало до прийняття державним реєстратором відповідного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 08 березня 2023 року в справі № 715/196/21 (провадження № 61-19819св21) зазначено, що Чернівецька обласна державна адміністрація зареєструвала право власності на земельну ділянку, якою не вправі розпоряджатися, тому суди правильно виснували, що відновити становище, яке існувало до порушення, можливо шляхом скасування державної реєстрації права власності на землю.

Отже, з урахуванням обставин цієї справи щодо недійсності договору дарування частки квартири, а також беручи до уваги те, що інші правочини щодо відчуження спірного майна не укладалися, скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на зазначену частку квартири є необхідним для ефективного захисту законного інтересу ОСОБА_1 щодо відшкодування завданої їй шкоди на виконання рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, враховуючи, що державна реєстрація речового права на підставі недійсного правочину порушує права та законні інтереси позивачки, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на спірну частку квартири.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 761/16797/21.

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суд вважає за необхідне також звернути увагу на те, що відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Отже, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Між тим, знаючи про рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з відповідача коштів, останній не вжив жодних заходів на виконання такого рішення.

Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили передбачає кримінальну відповідальність ст.382 КК України.

За викладених обставин суд дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі.

Крім того, суд зазначає, що клопотання відповідачів про закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України (викладене у відзиві на позов) є безпідставним та необґрунтованим, оскільки доказів розгляду цивільної справи між тими ж сторонами ( ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ) та про той же предмет спору (визнання недійсним договору дарування часток квартири від 02.03.2008) суду не надано. Відтак, таке клопотання задоволенню не підлягає.

Судові витрати зі сплати судового збору, відповідно до ст. 141 ЦПК України, покладаються на відповідачів в рівних частинах по 1 211,20 грн (за дві позовні вимоги немайнового характеру) та підлягають стягненню з відповідачів в дохід Державного бюджету України, оскільки позивач звільнена від сплати судового збору як інвалід ІІ групи.

Керуючись ст. ст. 2, 12, 13, 76, 80, 81, 82, 133, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до 1. ОСОБА_2 , 2. ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору 1. Департамент адміністративних послуг Запорізької міської ради, 2. Державний виконавець Лівобережного відділу Державної виконавчої служби у м. Запоріжжі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Данилейко Дмитро Дмитрович про визнання договору дарування недійсним та скасування державної реєстрації права власності задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування № 1471 від 02.03.2008, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Півняк Олександром Сергійовичем, укладений між ОСОБА_5 (який народився у с. Розівка Куйбишевського району Запорізької області ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Орджонікідзевським РВ УМВС України в Запорізькій області 26.06.1998), ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), як дарувальниками, та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ), як обдарованою, в частині дарування 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ).

Скасувати державну реєстрацію прав власності ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 ) на 1/3 частини квартири АДРЕСА_1 , зареєстрованих за нею на підставі договору дарування від 02.03.2008, укладеному між нею, як обдарованою та ОСОБА_5 та ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 ), як дарувальниками, яка належала ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 )

Стягнути з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

Стягнути з ОСОБА_3 в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) грн 20 коп.

Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду через суд першої інстанції Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя, який ухвалив оскаржуване рішення, шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 20.10.2026 року.

Інформація про учасників справи відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 Цивільного процесуального кодексу України:

позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_5 ;

відповідач-1: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , остання відома адреса проживання: АДРЕСА_3 ;

відповідач-2: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , адреса проживання: АДРЕСА_3 .

Суддя В.К. Сиротенко