Решение № 139997442, 22.09.2026, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/11830/18

Провадження № 2/638/447/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2026 року Шевченківський районний суд міста Харкова

у складі головуючого судді: Хайкіна В.М.,

за участю секретаря: Морозової Д.В.,

з участю представника відповідача: Кравцової С.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного застереження,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 15.08.2018 року звернувся до Дзержинського районного суду м. Харкова з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Харківської обласної філії Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного застереження, що міститься в п. 4.5.3 та п. 4.5.4 іпотечного договору №861/27/39-19/7-108, укладеного між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком «Укрсоцбанк» щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудового порядку. На обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що 20.06.2007 року між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» було укладено договір кредиту №861/27/39-18/7-69, відповідно до умов якого позивачу було надано грошові кошти у кредит в сумі 121 045 доларів США, строком до 10.06.2032 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №861/27/39-18/7-69 між позивачем та відповідачем було укладено іпотечний договір №861/27/39-19/7-108 від 20.06.2007 року, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав у іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності позивачу. На думку позивача, іпотечне застереження щодо позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки (реєстрація за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; продаж предмета іпотеки іпотекодержателем від свого імені будь-якій особі покупцеві на підставі договору купівлі-продажу), що міститься в іпотечному договорі №861/27/39-19/7-108 від 20.06.2007 року повинно бути визнане недійсним, оскільки під час укладення іпотечного договору позивач перебував у шлюбі з ОСОБА_2 і у відповідності до статті 65 СК України нею не було надано згоди на укладення саме іпотечного застереження щодо позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки, що є на його думку підставою для визнання іпотечного застереження недійсним.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 20.08.2018 року відкрито провадження по вищевказаній справі та справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

28.09.2018 року від представника відповідача Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» - Литвин В.В. до суду надійшов відзив на позов, в якому остання просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. В обґрунтування посилається на те, що позивачем було пропущено строк позовної давності. Кредитний договір та договір іпотеки були укладені 20.06.2007 року. Позивач буз ознайомлений зі змістом вказаних договорів, про що свідчать його підписи. Жодних зауважень при укладенні вказаних договорів позивач не надавав. Позивач не звертався за захистом своїх прав до інших органів відповідно до чинного законодавства України. Позивач просить визнати недійсним іпотечне застереження від 20.06.2007 року, а за захистом своїх прав позивач звернувся лише у серпні 2018 року, тобто після спливу 11 років з моменту укладення договору іпотеки. Таким чином, як вказує представник відповідача, позивач пропустив строк позовної давності, що є окремою підставою для відмови у позові. Крім того, відповідно до п. 1.5 Договору іпотеки №861/27/39-19/7-108, ОСОБА_1 своїм підписом гарантував, що на предмет іпотеки не існує прав та вимог інших осіб, в тому числі тих, що не зареєстровані в законному порядку. Тобто, позивач не заперечував факт надання згоди дружини на укладання іпотечного договору, в той же час не надає жодного законодавчого обґрунтування та чітко зазначені вимоги законодавства, які б вимагали від іпотекодержателя ще й отримати окрему згоду одного з подружжя на підписання окремих умов іпотечного договору.

06.03.2019 року до Дзержинського районного суду м. Харкова звернулась ОСОБА_2 (третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) із позовом до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним іпотечного застереження, згідно прохальної частини якого просить суд: визнати недійсним іпотечне застереження, що міститься в п. 4.5.3 та п. 4.5.4 іпотечного договору №861/27/39-19/7-108, укладеного між ОСОБА_1 та Акціонерним комерційним банком соціального розвитку «УкрСоцбанк» щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 07.03.2019 року здійснено перехід від розгляду цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» в особі Харківської обласної філії Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного застереження за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду за правилами загального позовного провадження та продовжено розгляд справи зі стадії підготовчого засідання.

20.01.2020 року від представника відповідача Акціонерного товариства «Укрсоцбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-банк» - адвоката Основіна О.О. до суду надійшло клопотання про застосування позовної давності.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 23.02.2021 року замінено відповідача Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк» на його правонаступника Акціонерне товариство «Альфа-Банк».

19.10.2021 року до Дзержинського районного суду м. Харкова звернулась ОСОБА_2 (третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) із уточненим позовом до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним іпотечного застереження та визнання недійсним договору факторингу.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 25.10.2023 року замінено відповідача Акціонерне товариство «Альфа-Банк» на його правонаступника Акціонерне товариство «Сенс Банк».

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 03.07.2024 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 18.03.2025 року позовну заяву та уточнену позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» про визнання недійсним іпотечного застереження повернуто заявнику.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 18.03.2025 року витребувано у приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Харківської області Полякової М.В. засвідчені копії нотаріальної справ, яка була сформована при посвідченні Іпотечного договору №861/27/39-19/7-108 від 20.06.2007 року, укладеного між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 .

18.11.2025 року до суду надійшли затребувані документи.

17.12.2025 року від позивача ОСОБА_1 до суду надійшли додаткові письмові пояснення.

В судове засіданні позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_2 не з`явились. Від позивача надійшло чергове клопотання про відкладення слухання справи.

Щодо неявки позивача суд зазначає наступне.

Із матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 , обізнаний та своєчасно повідомлений про дату та час судових засідань.

Суд неодноразово сприяв позивачу у реалізації його прав, визначених ЦПК України.

Згідно статті 43 ЦПК України, учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу, з`являтись в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою, виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Відповідно до частини 1 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно частини 2 статті 12 ЦПК України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Частиною 5 статті 12 ЦПК України визначено, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно з пунктом 7 частини 2 статті 129 Конституції України, розумні строки розгляду справи судом є однією з основних засад судочинства.

Враховуючи той факт, що позивач є ініціатором судового розгляду, не позбавлений можливості приймати участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції, враховуючи тривалий розгляд справи, а також те, що позивач неодноразово подавав заяви про відкладення слухання справи, що свідчить про зловживання своїми правами, суд дійшов до висновку про розгляд справи за наявними матеріалами та визнає причини неявки позивача ОСОБА_1 неповажними. Окрім цього, в судовому засіданні, яке було призначено 03.03.2026 року позивач та третя особа висловили свою думку стосовно позову.

В судовому засіданні представник відповідача Акціонерного товариства «Сенс банк» - Кравцова С.М. заперечувала проти задоволення позовних вимог, підтримала відзив на позов, який надавався раніше.

Суд, заслухавши думку учасників справи, дослідивши матеріали справи в цілому, дійшов до наступних висновків.

Матеріалами справи встановлено, що 24.06.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір №861/27/39-19/7-108, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Поляковою М.В. за реєстровим номером №2031.

Відповідно до п. 1.1 Договору визначено, що іпотекодавець передає в іпотеку Іпотекодержателю у якості забезпечення виконання іпотекодавцем зобов`язань за договором кредиту №861/27/39-18/7-69 від 20.06.2007 року, укладеним між іпотекодержателем та іпотекодавцем, майнові права на незакінчену будівництвом однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 .

Пунктом 1.1.1 Договору визначено, що предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору пайової участі №104-30-1/Т від 23.05.2007 року, укладеного іпотекодавцем з СТ «Житлово-будівельний кооператив «Авантаж», квитанція №10020 від 20.06.2007 року, що підтверджує часткове фінансування іпотекодавцем будівництва за рахунок власних коштів.

Вартість предмету іпотеки за згодою сторін становить 707 760,00 гривень, що в еквіваленті складає 140 150,50 дол. США за офіційним курсом Національного банку України на дату укладення цього договору іпотеки (п. 1.2 Договору).

Пунктом 1.3.1 Договору визначені строк і порядок виконання основного зобов`язання.

Статтею 4 Договору визначені положення про звернення стягнення на предмет іпотеки та його реалізації.

Пунктом 4.1 Договору визначено, що у разі невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем основного зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої забезпечені іпотекою вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Іпотекодержатель за своїм вибором звертає стягнення на предмет іпотеки в один із наступних способів: на підставі рішення суду; або на підставі виконавчого напису нотаріуса; або шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов`язань відповідно до статті 37 Закону України "Про іпотеку"; або шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем від власного імені будь-якій особі-покупцеві на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку»; або шляхом організації іпотекодержателем продажу предмета іпотеки через укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки між іпотекодержателем та відповідним покупцем в порядку, встановленому статтею 6 Закону України «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» (п. 4.5.1, п. 4.5.2, п.4.5.3, п.4.5.4, п. 4.5.5 Договору).

17.10.2007 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про внесення змін №861/37/39-19/7-168 до іпотечного договору №861/27/39-19/7-108.

Згідно копії свідоцтва про одруження серії НОМЕР_1 , ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 31.12.2003 року.

Позивач вважає, що застереження щодо задоволення вимог іпотекодержателя не відповідають вимогам закону, оскільки на їх переконання відсутність згоди другого з подружжя на укладення саме іпотечного застереження щодо позасудових способів звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для визнання іпотечного застереження недійсним

Посилаючись на викладене, позивач просить визнати недійсним застереження про задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку, що міститься в іпотечному договорі від 20.06.2007 року, а саме: пункти 4.5.3., 4.5.4. іпотечного договору на підставі частин першої, третьої статті 215 та частин першої, третьої статті 203 ЦК України.

Відповідно до статті 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною 1 статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

У частині 1 статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст. 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення (див. постанову Верховного Суду від 27.02.2024 у справі № 916/2239/22).

Особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки (див. постанову Верховного Суду від 11.01.2024 № 916/1247/23).

За змістом статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Як вказано у постанові об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 (провадження № 14-308цс18), ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) /див. постанову Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 185/7362/22/.

З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. Верховного Суду від 10.03.2021 у справі № 607/11746/17).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Тобто, відповідно до вказаних норм ЦК України недійсним можна визнати лише договір як правочин, і така вимога може бути заявлена як однією зі сторін, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №161/3245/15-ц, провадження № 14-321цс18).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Самі по собі дії осіб, зокрема щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права. Такий правовий висновок викладено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Таким чином, незалежно від того чи є позивач стороною оспорюваного правочину, чи заінтересованою особою в розумінні частини 3 статті 215 ЦК України для задоволення позову він повинен довести не лише існування формального порушення при укладанні договору вимоги закону, але й порушення таким договором його прав або охоронюваних законом інтересів.

Отже, наявність у особи права на пред`явлення позову не завжди означає наявність у неї права на задоволення позову, оскільки суд може встановити, що вимоги не ґрунтуються на законі, а обраний позивачем спосіб захисту права шляхом визнання правочину недійсним, не призведе до ефективного відновлення порушеного права, і відмовити у їх задоволенні.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанова Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, провадження № 12-112гс18).

Тлумачення статті 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 10.05.2023 № 715/310/22).

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин; у разі використання приватно-правового інструментарію (зокрема, ініціювання позову про визнання правочину удаваним ) не для захисту приватних (цивільних) прав та інтересів, а для унеможливлення застосування до сторони чи сторін відповідного правочину Закону, то відсутні порушені, невизнані або оспорені відповідачем приватні (цивільні) права (інтереси) позивача (постанова Верховного Суду від 16.08.2023 у справі № 638/17053/18, провадження № 61-6138св23).

Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Верховного Суду від 07.12.2023 у справі № 209/2249/21, провадження № 61-15013св23).

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 23.11.2023 у справі № 685/547/23).

Проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позивачем не доведено порушення оскарженими пунктами договору іпотеки його прав або охоронюваних законом інтересів.

Щодо посилань позивача на те, що договір в оскаржуваній частині суперечить вільному волевиявленню ОСОБА_1 , слід зауважити, що ОСОБА_1 уклав договір, що підтверджується його особистим підписом на договорі, який є обов`язковим до виконання відповідно до статті 629 ЦК України, тобто виразив свою волю на укладення договору саме на таких умовах.

Іпотечний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі.

Щодо доводів про те, що спірні пункти суперечать законодавству України, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» (в редакції чинній на момент укладення договору) іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом

За змістом статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотеко держателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.

Згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку» якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків. Дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені, на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця.

В оскаржуваному пункті іпотечного договору (з врахуванням змін та доповнень) містяться способи задоволення вимог іпотекодержателя тими способами, які передбачені Законом України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на момент укладення іпотечного договору (з врахуванням договору про внесення змін в іпотечний договір)). Тобто в оскаржуваному пункті іпотечного договору були передбачені умови застереження про задоволення вимог іпотекодердателя ідентичні умовам, які передбачені Законом України «Про іпотеку».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначила, що ч. 2 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у ч. 3 ст. 36 Закону України «Про іпотеку», способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону України «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.

З урахуванням викладеного, положення п.4.5.3., 4.5.4. оскаржуваного договору від 20.06.2007 року узгоджується з нормами законодавства чинного, як на момент укладення договору, так і на момент подання позову, а тому правові підстави для визнання оскаржуваного пункту недійсним - відсутні.

Оскаржувані пункти договору від 20.06.2007 року не суперечить ст. 36 Закону України «Про іпотеку», з огляду на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку є лише заходом відновлення порушених прав кредитора, а звернення стягнення на майно позичальника, здійснене в порядку, визначеному законами України та договором, не може вважатися протиправним.

Отже, позивач в обґрунтування своїх позовних вимог не надав до суду доказів недійсності оскаржуваних пунктів договору від 20.06.2007 року, підстави недійсності, передбачені ст.ст. 215, 203 ЦК України, позивачем не доведено.

Враховуючи викладене в сукупності, суд не вбачає правових підстав для задоволення вимог позову.

Щодо поданої представником відповідача заяви про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Якщо ж суд встановить, що право або охоронюваний законом інтерес позивача дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору (сторона спірних правовідносин за конкретною позовною вимогою), суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за неповажності причин її пропущення, наведених позивачем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 у справі №910/18489/20, провадження № 12-46гс22).

Враховуючи, що судом не встановлено правових підстав для задоволення позову, то суд відмовляє у задоволенні заяви представника відповідача про застосування позовної давності.

Питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору суд вирішує на підставі статті 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-265 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Сенс Банк», третя особа: ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного застереження відмовити.

Витрати зі сплати судового збору залишити за позивачем.

Рішення може бути оскаржено до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

На підставі частини 1 статті 354 ЦПК України, строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлено 22.09.2026 року.

Головуючий суддя: