Решение № 139401922, 19.08.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.08.2026 Справа № 914/1116/24(914/2626/23)

Господарський суд Львівської області у складі судді Гоменюк З.П., за участю секретаря судового засідання Пришляка О. Р., розглянувши матеріали справи

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти, м. Львів

до відповідача-1: ОСОБА_1 , смт. Бродецьке, Вінницька область, Хмільницький район

до відповідача-2: ОСОБА_2 , м. Львів

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю Фінанс Траст Груп, м. Львів

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти-Львів, м. Львів

третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю Оптимум Фактор, м. Київ

про витребування майна

у межах справи про банкрутство № 914/1116/24

за заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю Фреш Трейд, м. Луцьк

про відкриття провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти (79024, м. Львів, вул. Липова Алея, буд. 5, ідентифікаційний код 25236666)

за участю представників сторін:

від позивача: Пелих С.З.;

від відповідача 1: Марець Ю.І.;

від відповідача 2: не з`явився;

від третьої особи 1: не з`явився;

від третьої особи 2: не з`явився;

від третьої особи 3: не з`явився;

арбітражний керуючий: не з`явився;

ВСТАНОВИВ:

Процес.

У провадженні Господарського суду Львівської області перебувала справа № 914/1116/24(914/2626/23) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Фінанс Траст Груп, Товариство з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти-Львів, Товариство з обмеженою відповідальністю Оптимум Фактор про витребування майна у межах справи №914/1116/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю Львівморепродукти.

07.07.2025 рішенням Господарського суду Львівської області у справі №914/1116/24 (914/2626/23) (суддя Трускавецький В.П.) позов задоволено повністю. Витребувано у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Львівморепродукти" нерухоме майно: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 31173546101), нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 37606646101) та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 44069546101), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

26.11.2025 постановою Західного апеляційного господарського суду (повну постанову складено 08.12.2025) рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі № 914/1116/24 (914/2626/23) - залишено без змін.

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2026 у справі № 914/1116/24(914/2626/23) касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 у справі № 914/1116/24(914/2626/23) скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.03.2026, для нового розгляду цієї справи визначено суддю Гоменюк З.П.

Ухвалою суду від 13.03.2026 матеріали справи № 914/1116/24 (914/2626/23) було прийнято та призначено до розгляду та призначено підготовче судове засідання на 22.04.2026.

16.04.2026 від представника позивача надійшли письмові пояснення на виконання вимог ухвали суду від 13.03.2026.

21.04.2026 від представника позивача поступили додаткові письмові пояснення.

У судове засідання 22.04.2026 з`явилися представники позивача та відповідача 1, а також арбітражний керуючий.

У судовому засідання усні пояснення по даній справі надали представники позивача та відповідача 1. Крім того, представник відповідача 1 заявила про намір подати письмові пояснення у даній справі з урахуванням постанови Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2026 у справі № 914/1116/24(914/2626/23).

Ухвалою суду від 22.04.2026 було відкладено розгляд справи на 20.05.2026.

20.05.2026 від представника відповідача 1 надійшли письмові пояснення у справі.

У судове засідання 22.04.2026 з`явилися представники позивача та відповідача 1, а також арбітражний керуючий.

У судовому засідання усні пояснення по даній справі надали представники позивача та відповідача 1.

Ухвалою суду від 20.05.2026 було продовжено строк підготовчого провадження та відкладено розгляд справи на 17.06.2026.

17.06.2026 представником відповідача-1 подано клопотання про відкладення розгляду справи.

Судове засідання 17.06.2026 не відбулось у зв`язку з надходженням повідомлення про замінування приміщення Господарського суду Львівської області та здійсненням заходів з евакуації осіб присутніх у приміщенні суду, що підтверджується актом від 17.06.2026.

Ухвалою суду від 17.06.2026 судове засідання призначено на 22.07.2026

У судове засідання 22.07.2026 в судове засідання з`явилися представники позивача та відповідача 1, а також арбітражний керуючий. Додаткових заяв, клопотань не надали, проти закриття підготовчого провадження і переходу до розгляду справи по суті не заперечили.

Ухвалою суду від 22.07.2026 було закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 19.08.2026.

У судовому засіданні 19.08.2026 представник позивача та відповідача-1 висловили свої правові позиції щодо розглядуваного спору, після чого суд перейшов до стадії ухвалення судового рішення.

У судовому засіданні 19.08.2026 судом було оголошено вступну та резолютивну частину рішення суду та повідомлено про орієнтовний час складення повного тексту рішення.

Історія розгляду справи.

07.07.2025 рішенням Господарського суду Львівської області у справі №914/1116/24 (914/2626/23) (суддя Трускавецький В.П.) позов задоволено повністю. Витребувано у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ "Львівморепродукти" нерухоме майно: будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 31173546101), нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 37606646101) та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 44069546101), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване таким:

- обставини, встановлені у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19 є преюдиційними щодо справи № 914/1116/24(914/2626/23), однак правова оцінка таких обставин судами, в тому числі висновки про те, що довідки не можуть бути підставами для визнання основного та забезпечувального зобов`язань припиненими, а також про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ Оптимум Фактор та ОСОБА_2 є договором цесії, а учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа, отже, ОСОБА_2 , мав право на укладення такого договору, в силу положень ч. 7 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України не є обов`язковою для врахування при розгляді даної справи;

- між ТОВ "Львівморепродукти" та ТОВ "Фінанс Траст Груп" у спрощений спосіб було укладено договір про врегулювання заборгованості з наступним прощенням боргу в порядку ст. 605 Цивільного кодексу України на умовах визначених у листі № 718;

- видача довідок ТОВ "Фінанс Траст Груп" свідчить про прийняття виконання зобов`язань ТОВ "Львівморепродукти" та підтвердження зі сторони кредитора факту припинення таких зобов`язань;

- датою прощення боргу є дата видачі ТОВ "Фінанс Траст Груп" довідок позивачу про припинення зобов`язань, а саме: 28.04.2016 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11580 від 11.11.2011; 17.01.2017 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11579 від 11.11.2011; 02.02.2017 за кредитним договором № 011/6.2.1.4.0/11578 від 11.11.2011.

- дії ТОВ "Фінанс Траст Груп", яке прийняло як належне виконання ТОВ "Львівморепродукти" умов пропозиції щодо прощення боргу, видало довідки про припинення зобов`язань за кредитними договорами, а пізніше повністю заперечило припинення таких зобов`язань, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними.

- зобов`язання по кредитних договорах № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/1157 та № 011/6.2.1.4.0/11580 припинені;

- оскільки іпотека має похідний характер від основного зобов`язання, зважаючи, що зобов`язання за кредитними договорами, виконання яких забезпечено іпотечним договором припинено, іпотечний договір також припинив свою дію;

- враховуючи те, що зобов`язання за кредитними та іпотечним договорами були припинені, право вимоги за такими договорами не могли бути переданими. Також, особа, що набула права вимоги за недійсними правочинами, у даному випадку ОСОБА_2 не міг розпоряджатись таким правом вимоги, в т.ч. задовольняти свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки;

- належне ТОВ "Львівморепродукти" майно вибуло з його володіння неправомірно;

Враховуючи все вищевикладене, суд дійшов висновку, що позов ТОВ Львівморепродукти" є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.

Щодо строку позовної давності суд, з посиланням на приписи п. 12, 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, дійшов висновку, що такий не пропущено.

26.11.2025 постановою Західного апеляційного господарського суду (повну постанову складено 08.12.2025) рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 у справі № 914/1116/24 (914/2626/23) - залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого господарського суду, що лист 26.04.2016 № 718 відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК є офертою, яка містить істотні умови договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу, за виконання яких відбудеться прощення заборгованості за Генеральною кредитною угодою № 010/6.2Л.4.0/11577 від 11.11.2011 та припинення зобов`язань сторін за такою (сторони; предмет правочину, ціну правочину; строк виконання оплат; сума прощення; строк, з якого зобов`язання вважається припиненим). Відтак, здійснивши перші платежі (які внесені в строк передбачений листом) по кожному із вказаних договорів, ТОВ Львівморепродукти засвідчило свою волю щодо прийняття оферти ТОВ Фінанс Траст Груп на укладення договору про врегулювання заборгованості із наступним прощенням боргу.

Позивачем допущено прострочення графіків внесення платежів, однак видача ТОВ "Фінанс Траст Груп" довідок позивачу про припинення зобов`язань свідчить про беззастережне прийняття виконання зобов`язання, а відповідно врегулювання заборгованості з наступним прощенням боргу в порядку ст. 605 Цивільного кодексу України на умовах визначених у листі № 718.

Суд виснував, що зобов`язання по кредитних договорах № 012/6.2.1.4.0/11578, № 011/6.2.1.4.0/1157 та № 011/6.2.1.4.0/11580 припинені.

Щодо відступлення прав вимоги до ТОВ "Львівморепродукти" за кредитними та іпотечним на користь ТОВ "Оптимум Фактор" та, в подальшому, на користь ОСОБА_2 , враховуючи те, що зобов`язання за кредитними та іпотечним договорами були припинені, право вимоги за такими договорами не могли бути переданими. Також, особа, що набула права вимоги за недійсними правочинами, у даному випадку ОСОБА_2 не міг розпоряджатись таким правом вимоги, в т.ч. задовольняти свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Окрім того, судова колегія зазначила із посиланням на висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.11.2023 у справі №206/4841/20, що оскільки відступлення права вимоги за кредитними договорами на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, то ТОВ "Оптимум Фактор" не могло відступити права вимоги на користь ОСОБА_2 .

Суд вказав, що враховуючи те, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому й відступати право за договорами іпотеки ТОВ "Оптимум Фактор" ОСОБА_2 також не мало права.

З огляду на викладене, укладені між ТОВ "Оптимум Фактор" та ОСОБА_2 , на думку суду, договори не породжують жодних правових наслідків, а відтак до фізичної особи ОСОБА_2 не могло перейти право вимоги до позивача за вищевказаними кредитними договорами, а також договором іпотеки, укладеними в забезпечення кредитних договорів.

Апеляційний господарський суд також зазначив, що дії ТОВ Фінанс Траст Груп, яке прийняло як належне виконання ТОВ Львівморепродукти умов пропозиції щодо прощення боргу, видало довідки про припинення зобов`язань за кредитними договорами, а пізніше повністю заперечило припинення таких зобов`язань, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними.

Постановою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2026 у справі № 914/1116/24(914/2626/23) касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Господарського суду Львівської області від 07.07.2025 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 у справі № 914/1116/24(914/2626/23) скасовано, справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу №914/1116/24(914/2626/23) на новий розгляд Верховний суд вважає висновки судів попередніх інстанцій передчасними та зазначив наступне.

Верховний Суд виходить з того, що преюдиція (ч. 4 ст. 75 ГПК України) і правова визначеність (res judicata) є взаємопов`язаними гарантіями, але діють через конкретні процесуальні наслідки: преюдиція звільняє від доказування обставин, встановлених остаточним рішенням суду в іншій справі, за участю тих самих осіб або особи, щодо якої ці обставини встановлено (ч. 4 ст. 75 ГПК України); в свою чергу принцип правової визначеності забороняє "маскований" повторний розгляд і ревізію остаточно вирішеного спору, навіть якщо він поданий у формі іншого способу захисту.

У постанові від 10.12.2025 у справі № 910/8912/25 Верховний Суд зауважив, що поняття "res judicata" поширюється на широке коло випадків, оскільки перешкоджає суду розглядати спір, якщо новий позов спрямований по суті на те, щоб переглянути вже ухвалене у іншій справі рішення, хоча при цьому можуть бути дещо змінені позовні вимоги, чи підстави позову, чи коло сторін. Навіть у таких випадках, на думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), суд має виходити із принципу правової визначеності (рішення від 25.11.2021 (заява № 2836/10) у справі "Центр "Украса" проти України", де ЄСПЛ зазначив, що наявність судового провадження не повинно нівелювати результати іншого судового провадження та / або позбавляти його остаточне рішення юридичної сили та призводити до порушення принципу юридичної визначеності (пункт 44).

Задля дотримання принципу правової визначеності та уникнення його порушення судам належало з`ясувати чи не є заявлений позивачем віндикаційний позов процесуальним способом фактичного перегляду (ревізії) остаточних судових рішень у попередніх спорах.

Вибуття майна поза волею власника (позивача) і відсутність правової підстави переходу права власності у ланцюгу набувачів обґрунтовується позивачем у цій справі твердженням про припинення кредитного зобов`язання та іпотеки до відступлення права вимоги/іпотеки та до звернення стягнення ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна. Отже, питання припинилася чи не припинилася іпотека (та забезпечене зобов`язання) є визначальним для правової кваліфікації підстави вибуття майна у цій справі.

Верховний суд наголошував на тому, що якщо у попередніх справах, що набрали законної сили, вже встановлено (як обставини, що входили до предмета доказування, а не лише як узагальнений висновок) факт неприпинення забезпеченого зобов`язання/іпотеки на релевантний час або факт правомірності (у межах предмета того спору) наслідків відступлення права вимоги/іпотеки та звернення стягнення/реєстрації, то ігнорування такого остаточного встановлення створює ризик підриву правової визначеності (res judicata).

У цій справі, відхиляючи посилання відповідачів на попередні судові рішення, якими як стверджують скаржники вже вирішено спір щодо неприпинення забезпеченого зобов`язання та правомірності набуття ОСОБА_2 прав вимоги, відтак і набуття права власності на майно, суди попередніх інстанцій керувалися лише загальним відмежуванням фактів, встановлених у вказаних вище справах від їх правової оцінки.

Натомість, суд касаційної інстанції виснував, що вирішуючи спір у цій справі, судам належало:

- визначити, які саме обставини з попередніх справ, що розглядалися між сторонами, є такими, що встановлені остаточними судовими рішеннями і підпадають під дію частини четвертої статті 75 ГПК України;

- встановити, чи стосуються ці обставини підстав нинішнього спору;

- з`ясувати чи є розгляд позову у цій справі спробою ревізії остаточних судових рішень в інших справах, на які посилалися відповідачі,

- та у разі необхідності окремо з`ясувати чи змінився предмет доказування внаслідок нових подій або обставин, які не могли бути предметом розгляду у попередніх справах, і чи саме ці нові події (а не повторна оцінка раніше встановлених фактів) є підставою для іншого висновку у цій справі. Тобто мотивовано вказати, які саме нові факти або інші обставини суттєвого та переконливого характеру виправдовують інший результат, аби уникнути підриву принципу юридичної визначеності (res judicata) у розумінні статті 6 Конвенції.

Однак, оскільки наведені суттєві для правильного вирішення спору питання судами не були досліджені та не відображені в мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд позбавлений можливості перевірити, чи дотримано у цій справі одночасно вимоги статті 75 ГПК України (в частині встановлення обсягу преюдиційних обставин), і засади правової визначеності та обов`язковості судового рішення (в частині недопущення ревізії остаточних рішень у попередніх спорах), без виходу за межі повноважень суду касаційної інстанції та без переоцінки доказів у справі.

Наведені недоліки мотивування судових рішень у цій праві мають істотний характер, оскільки стосуються фундаментального аспекту верховенства права чи не є заявлений віндикаційний позов у цій справі способом замаскованої ревізії остаточно вирішеного судом спору щодо стану основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою та правових наслідків відступлення права вимоги/іпотеки, що суперечило б основоположному принципу правової визначеності (res judicata).

За таких обставин, відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості з`ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю рішення по суті справи, тому постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого судам слід усунути зазначені недоліки.

Отже, Верховним судом було зроблено висновок, що під час нового розгляду справи, суд першої інстанції має дослідити судові рішення, на які посилалися скаржники та з`ясувати чи є вони такими, що встановлюють преюдиційні обставини у розумінні статті 75 ГПК України; встановити обсяг преюдиційних фактів: які саме обставини у цих рішеннях встановлені як факти, що входили до предмета доказування, безпосередньо досліджувались судом і відображені у мотивувальній частині; окремо відмежувати їх від правових міркувань та оцінок, які не утворюють преюдиції. Судам слід також надати відповідь, чи становлять встановлені у попередніх рішеннях обставини підстави для заявленої віндикаційної вимоги у цій справі (з огляду на те, що позов обґрунтований твердженням про припинення іпотеки/зобов`язання та відсутність правової підстави вибуття майна), і чи не призводить вирішення спору у цій справі до ревізії остаточно вирішеного судом питання, з урахуванням стандартів правової визначеності (res judicata), сформульованих ЄСПЛ, зокрема у справі "Д.Б. проти України" (№ 36484/16, 25.09.2025).

Правові позиції сторін при новому розгляді справи.

Аргументи позивача.

ТОВ «Львівморепродукти» вважає, що відповідачі посилаються виключно на правову оцінку судів (оціночне судження суддів щодо застосування права) в справах №914/777/17, №463/3577/17, №463/1204/19.

Із проведеного аналізу вищенаведених справ позивач вважає, що відповідачі у даній справі посилаються виключно на правову оцінку (правову позицію) судів, а не на встановлені судом обставини, чим фактично здійснюють підміну понять з метою перешкоджання поверненню нерухомого майна законному власнику ТОВ «Львівморепродукти».

Узагальнені висновки судів в інших справах про те, що довідки не можуть бути підставою для визнання основного та забезпечувального зобов`язань припиненими, а також про те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між ТОВ «Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 , є договором цесії, як і інші наведені висновки, становлять виключно правову оцінку (правову позицію) суду та в силу ч. 7 ст. 75 ГПК України не є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.

Відтак, посилання відповідачів на правові позиції судів у інших справах, на думку позивача, не може розглядатися як доведення обставин у розумінні процесуального закону та не створює преюдиційного ефекту щодо предмета доказування у цій справі. Крім того, позивач звертає увагу суду на правовий висновок Верховного Суду, викладений у Постанові від 08.08.2019 у справі №922/2013/18, згідно з яким: «господарський суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно оцінювати обставини (факти), які є предметом судового розгляду та ухвалити рішення з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм». Таким чином, вказаний правовий висновок Верховного Суду підтверджує, що вирішення спору є результатом самостійної оцінки судом усіх встановлених у справі обставин та доказів, у тому числі з урахуванням преюдиційних фактів, але без автоматичного прийняття правових оцінок, наданих у інших судових рішеннях. Отже, господарський суд під час розгляду даної справи не пов`язаний правовими позиціями, викладеними в інших справах (№914/777/17, №463/3577/17 та №463/1204/19), та зобов`язаний здійснити власну оцінку доказів і правильне застосування норм матеріального права до встановлених обставин.

Також позивач зазначає, що у даному спорі предметом позову є витребування майна з чужого незаконного володіння, що істотно відрізняється від предметів позовів у раніше розглянутих справах. Відповідно, іншим є і предмет доказування, який у цій справі охоплює встановлення сукупності юридичних фактів, зокрема: наявність у позивача права власності на спірне майно, вибуття майна з володіння позивача, відсутність належної правової підстави перебування майна у відповідача, а також факт перебування майна у володінні відповідача на момент звернення до суду.

Отже, предмет доказування у цій справі є якісно іншим і не співпадає з предметом доказування у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19, у яких вирішувалися інші матеріально-правові вимоги, зокрема щодо припинення іпотеки, визнання недійсними правочинів та скасування державної реєстрації права власності. Крім того, у даній справі наявні нові фактичні обставини, які не були предметом дослідження у зазначених справах, не оцінювалися судами та не могли впливати на їхні висновки. Саме ці нові обставини зумовлюють необхідність самостійної оцінки судом правовідносин у межах цього спору та можуть об`єктивно впливати на інший правовий висновок без порушення принципу правової визначеності.

Щодо нових обставин, які є важливими у даному спорі і не перетинаються із зазначеними вище обставинами у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19 позивач називає:

- Пов`язаність усіх набувачів права вимоги та/або незаконних володільців нерухомого майна з ОСОБА_2 . Всі ключові учасники правочинів та реєстраційних дій щодо спірного майна перебувають у взаємопов`язаних корпоративних, управлінських та бенефіціарних зв`язках, що виключає їх випадковий характер і свідчить про узгодженість дій у межах одного контрольованого ланцюга переходу права власності. Зазначена сукупність обставин є новою, раніше не досліджувалася судами та має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки підтверджує взаємопов`язаність недобросовісних набувачів та узгоджений, штучний характер переходів права власності щодо оспорюваного майна.

- Змова уповноваженої особи кредитора ТОВ «Фінанс Транс Груп» ( ОСОБА_3 ) з ОСОБА_2 та сім`єю ОСОБА_4 ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , рідна сестра ОСОБА_2 ), ОСОБА_6 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 , чоловік ОСОБА_5 ) і ОСОБА_7 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 , мати ОСОБА_6 ) особами, які очолювали рейдерське захоплення ТОВ «Львівморепродукти». Наведені обставини є новими, раніше не досліджувалися судами та мають істотне значення для правильного встановлення фактичних обставин спору, оскільки свідчать про наявність взаємопов`язаних та узгоджених дій між кредитором та пов`язаними з відповідачем особами щодо спірного майна. Ці факти безпосередньо впливають на оцінку підстав набуття, переходу та подальшого перебування спірного майна у відповідних осіб.

- Неукладеність договорів про відступлення права вимоги (договорів факторингу) від 25.04.2017 року внаслідок відступлення недійсної вимоги: ОСОБА_2 за 17000 грн придбав неіснуюче боргове зобов`язання за неукладеними договорами факторингу. Неіснуюче боргове зобов`язання свідчить про відсутність предмету договору. ТОВ «Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 всупереч ч. 1 ст. 638 ЦК України не дійшли згоди щодо істотних умов договору (предмету договору), а тому такі договори факторингу (договори про відступлення права вимоги за кредитним договором та іпотечним договором) є неукладеними.

Викладені обставини на думку позивача свідчать про наявність у діях відповідачів не поодиноких випадків відчуження майна, а цілісної та послідовної моделі недобросовісної поведінки. Характерним є те, що переходи права власності на спірне майно відбувалися систематично саме під час розгляду судових справ та у процесуально значущі моменти, що не може розцінюватися як випадковий збіг. Така поведінка вказує на свідоме використання механізмів державної реєстрації прав з метою зміни суб`єкта права власності у період судового розгляду, що, у свою чергу, ускладнює або унеможливлює ефективний захист порушеного права ТОВ «Львівморепродукти». При цьому простежується сталість такої поведінки: майно неодноразово переходило між пов`язаними особами, передавалося до статутного капіталу, а згодом знову поверталося до фізичних осіб, які вже брали участь у відповідних правовідносинах. Це свідчить про узгодженість дій та наявність спільної мети - створення перешкод для відновлення права власності ТОВ «Львівморепродукти».

Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства».

Таким чином, вищевикладені обставини підтверджують, що нежитлові приміщення, загальна площа 297,5 кв.м (реєстраційний номер ОНМ 44069546101), нежитлове приміщення № 36-40, 40а, 41-50, загальна площа 494,1 кв.м (реєстраційний номер ОНМ 37606646101) і будівлі та споруди майнового комплексу, загальна площа 3705,8 кв.м (реєстраційний номер ОНМ 31173546101), розташовані за адресою: Львівська обл., м. Львів, вул. Опришківська, 5 (оспорюване майно), вибули з власності ТОВ «Львівморепродукти» неправомірно, без належної правової підстави та поза його волею, а їх подальший перехід здійснювався за відсутності дійсної вимоги та з ознаками недобросовісного набуття, що в сукупності свідчить про наявність усіх підстав для віндикації, у зв`язку з чим застосуванню підлягає ст. 387 ЦК України, як належний спосіб захисту шляхом витребування спірного майна з чужого незаконного володіння відповідачів.

Аргументи відповідача -1.

У цій справі, відповідач 1 з урахуванням висновків Верховного Суду при передачі справи на новий розгляд вважає, що ключовим питанням для правильного вирішення спору є розмежування правової оцінки та обставин справи, що були предметом розгляду у попередніх судових справах, а також з`ясування чи є розгляд позову у цій справі спробою ревізії остаточних судових рішень в таких справах.

Відповідач 1 стверджує наступне.

1. Щодо обсягу преюдиційних обставин у розумінні ч. 4 ст. 75 ГПК України.

Виконуючи вказівку Верховного Суду про дослідження судових рішень, на які посилалися скаржники, та з`ясування того, чи є вони такими, що встановлюють преюдиційні обставини у розумінні статті 75 ГПК України, сторона відповідача вважає за необхідне акцентувати увагу суду на такому.

Преюдиційне значення для цієї справи мають фактичні обставини, безпосередньо встановлені судами у мотивувальних частинах судових рішень, які набрали законної сили, у справах за участю тих самих осіб, а саме у справах № 463/3577/17 та № 463/1204/19.

У справі № 463/3577/17 (постанова Верховного Суду від 12.07.2022, постанова Львівського апеляційного суду від 24.11.2021, рішення Личаківського районного суду м. Львова від 16.02.2018) як обставини, що входили до предмета доказування та були безпосередньо досліджені судом, встановлено:

передумовами для спрощення (анулювання) боргу ТОВ «Фінанс Траст Груп» у листі № 718 від 26.04.2016 визначено дві умови: 1) внесення боржником коштів у визначеному кредитором розмірі та 2) вчинення цих дій у встановлений кредитором строк;

кошти за кредитним договором № 11580 сплачені позивачем у повному обсязі та у визначений кредитором строк, у зв`язку з чим сторони уклали договір про врегулювання заборгованості;

кошти за кредитними договорами №№ 11578, 11579 внесені позивачем з порушенням визначених кредитором строків, у зв`язку з чим договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами сторони не уклали;

розмір заборгованості за кредитними договорами №№ 11578, 11579 станом на 17.03.2017 становив 5 652 392,32 грн; 155.5. іпотекою за договором № 010/6.2.1.4.0/11577/1 забезпечено всі зобов`язання, що виникають з генеральної кредитної угоди № 010/6.2.1.4.0/11577 від 11.11.2011;

за наявності невиконаних зобов`язань боржника за генеральною кредитною угодою на суму 5 652 392,32 грн та невиконання ним вимоги про усунення порушень зобов`язання, ОСОБА_2 як новий кредитор та іпотекодержатель з дотриманням вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» задовольнив свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

У справі № 463/1204/19 (постанова Верховного Суду від 26.07.2023) як обставини, що входили до предмета доказування та були безпосередньо досліджені судом, встановлено:

договір про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладений між ТОВ «Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 , не містить ознак договору факторингу чи інших договорів про надання фінансових послуг;

зазначений договір за своєю правовою природою є договором відступлення права вимоги (цесії);

при укладенні цього договору його сторонами дотримано вимоги цивільного законодавства, що характерні для такого виду договорів;

учасниками договору цесії можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, отже ОСОБА_2 як фізична особа мав право на укладення зазначеного договору про відступлення права вимоги;

договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором має забезпечувальний, похідний характер відносно основного зобов`язання, та підстави для визнання його недійсним відсутні.

На думку відповідача, вказані обставини є життєвими фактами (діями, подіями), які входили до предмета доказування у відповідних справах, безпосередньо досліджувались судом і відображені у мотивувальній частині судових рішень, що набрали законної сили, а тому в силу ч. 4 ст. 75 ГПК України не підлягають повторному доказуванню у цій справі.

2. Щодо стосунку преюдиційних обставин до підстав віндикаційного позову у цій справі.

Виконуючи вказівку Верховного Суду щодо встановлення того, чи становлять встановлені у попередніх рішеннях обставини підстави для заявленої віндикаційної вимоги у цій справі, сторона відповідача звертає увагу суду на те, що позов у цій справі обґрунтований твердженням про припинення іпотеки та забезпеченого нею основного зобов`язання, а також про відсутність правової підстави вибуття майна з володіння позивача у ланцюгу його подальших набувачів. Вибуття майна поза волею власника та відсутність правової підстави переходу права власності у ланцюгу набувачів обґрунтовується позивачем виключно твердженням про припинення кредитного зобов`язання та іпотеки до моменту відступлення прав вимоги та звернення ОСОБА_2 стягнення на предмет іпотеки. Отже, питання, чи припинилися основне зобов`язання та похідна від нього іпотека, а також чи мав ОСОБА_2 право набути відповідні права вимоги, є визначальними для правової кваліфікації підстави вибуття майна у цій справі.

Саме ці питання, на думку відповідача вже були предметом дослідження та остаточно вирішені судами у справах № 463/3577/17 та № 463/1204/19 за участю тих самих сторін, а встановлені у вказаних справах обставини напряму стосуються підстав віндикаційного позову у цій справі.

3. Щодо наявності у позові ознак замаскованої ревізії остаточних судових рішень.

Позивач у цій справі під виглядом нового способу захисту (віндикаційного позову у межах справи про банкрутство) фактично порушує перед судом питання, які вже були предметом остаточного судового розгляду, а саме:

чи припинилося зобов`язання ТОВ «Львівморепродукти» перед ТОВ «Фінанс Траст Груп» на підставі довідок № 40 від 17.01.2017, № 148 від 02.02.2017, № 732 від 28.04.2016 та № 41 від 17.01.2017 що вже остаточно вирішено у справі № 463/3577/17 із встановленням судами факту неприпинення зобов`язання;

чи мав ОСОБА_2 як фізична особа право набути права вимоги за договором про відступлення права вимоги від 25.04.2017, укладеним з ТОВ «Оптимум Фактор» що вже остаточно вирішено у справі № 463/1204/19 з констатацією наявності у нього такого права як учасника договору цесії.

Судові рішення у вказаних справах усунули стан правової невизначеності між сторонами та забезпечили, що всі учасники правовідносин могли у майбутньому знати про свої права (постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 910/10365/15; постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц).

За таких обставин, за позицією відповідача, особи, які брали участь у вказаних справах (зокрема ТОВ «Львівморепродукти» як позивач), не можуть ставити під сумнів встановлені у них обставини щодо неприпинення зобов`язання та правомірності набуття ОСОБА_2 права вимоги. Заявлений у цій справі віндикаційний позов фактично спрямований не на відновлення порушеного права (яке у позивача відсутнє), а на ревізію остаточно вирішених в інших справах питань, що становить порушення принципу правової визначеності у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та має наслідком підрив принципу res judicata.

4. Щодо відсутності нових фактів або інших обставин, які б виправдовували інший результат розгляду спору.

Позивач у письмових поясненнях від 16.04.2026 посилається на нібито нові фактичні обставини, однак жодна із зазначених позивачем «обставин» не є новою у розумінні ч. 4 ст. 46 ГПК України, оскільки всі ці обставини об`єктивно існували ще на момент первісного розгляду справи в суді першої інстанції та могли (і повинні були) бути предметом дослідження у первісному провадженні.

Позивачем не доведено, що зазначені обставини виникли після закінчення підготовчого засідання у первісному розгляді справи, як того вимагає ч. 4 ст. 46 ГПК України.

Більше того, фактично позивач не лише посилається на нібито нові обставини, але й істотно змінює підстави позовних вимог, що прямо заборонено ч. 4 ст. 46 ГПК України під час нового розгляду справи (постанови Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 902/743/18, від 03.11.2020 у справі № 906/46/17, від 04.04.2024 у справі № 914/1027/19).

Отже, позивачем не наведено жодних нових фактів або інших обставин суттєвого та переконливого характеру, які б виправдовували інший результат розгляду спору всупереч обставинам, що остаточно встановлені у справах № 463/3577/17 та № 463/1204/19, а тому ревізія цих остаточних судових рішень у цій справі на думку відповідача є недопустимою.

5. Щодо застосування статей 387, 388 ЦК України.

Згідно позиції відповідача майно не вибуло з володіння позивача поза його волею у розумінні статті 388 ЦК України, оскільки обтяження майна іпотекою на забезпечення кредитних зобов`язань відбулося за вільним волевиявленням позивача 11.11.2011, а звернення стягнення на предмет іпотеки ОСОБА_2 здійснено з дотриманням вимог ст. 37 Закону України «Про іпотеку» за наявності невиконаних зобов`язань боржника (преюдиційно встановлено у справі № 463/3577/17). ОСОБА_2 , а також усі подальші набувачі майна, не можуть вважатися недобросовісними набувачами, оскільки набули майно на підставі чинних правочинів, правомірність яких підтверджена остаточними судовими рішеннями. Таким чином, віндикаційний позов як обраний позивачем спосіб захисту, фактично обходить остаточність попередніх судових рішень, що відповідно до висновків Верховного Суду та практики ЄСПЛ є неприпустимим.

За таких обставин, відповідач 1 вважає, що позов ТОВ «Львівморепродукти» про витребування майна не підлягає задоволенню як такий, що ґрунтується на обставинах, спростованих остаточними судовими рішеннями за участю тих самих сторін, а також як такий, що фактично спрямований на ревізію цих рішень всупереч принципу правової визначеності (res judicata).

Обставини встановлені судом при новому розгляді справи (з урахуванням вказівок Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2026 у справі № 914/1116/24(914/2626/23).

Господарський суд звертає увагу на те, що дана справа переглядається судом на новому розгляді виключно у тій частині, яка була скасована Верховним судом з направленням до суду першої інстанції.

Щодо фактичних обставин справи, які були встановлені судами при первинному розгляді справи і підтверджені Верховним судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 19.02.2026 у справі № 914/1116/24(914/2626/23), господарський суд їх не досліджує та не переглядає, як такі що вже встановлені та підтверджені остаточним рішенням.

Зокрема, Верховним судом у п. 84-88 Постанови, якою справу було направлено на новий розгляд зазначено наступне:

« 84. Вирішуючи спір у цій справі, судам належало:

- визначити, які саме обставини з попередніх справ, що розглядалися між сторонами, є такими, що встановлені остаточними судовими рішеннями і підпадають під дію частини четвертої статті 75 ГПК України;

- встановити, чи стосуються ці обставини підстав нинішнього спору;

- з`ясувати чи є розгляд позову у цій справі спробою ревізії остаточних судових рішень в інших справах, на які посилалися відповідачі,

- та у разі необхідності окремо з`ясувати чи змінився предмет доказування внаслідок нових подій або обставин, які не могли бути предметом розгляду у попередніх справах, і чи саме ці нові події (а не повторна оцінка раніше встановлених фактів) є підставою для іншого висновку у цій справі. Тобто мотивовано вказати, які саме нові факти або інші обставини суттєвого та переконливого характеру виправдовують інший результат, аби уникнути підриву принципу юридичної визначеності (res judicata) у розумінні статті 6 Конвенції.

85. Однак, оскільки наведені суттєві для правильного вирішення спору питання судами не були досліджені та не відображені в мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд позбавлений можливості перевірити, чи дотримано у цій справі одночасно вимоги статті 75 ГПК України (в частині встановлення обсягу преюдиційних обставин), і засади правової визначеності та обов`язковості судового рішення (в частині недопущення ревізії остаточних рішень у попередніх спорах), без виходу за межі повноважень суду касаційної інстанції та без переоцінки доказів у справі.

86. Наведені недоліки мотивування судових рішень у цій праві мають істотний характер, оскільки стосуються фундаментального аспекту верховенства права чи не є заявлений віндикаційний позов у цій справі способом замаскованої ревізії остаточно вирішеного судом спору щодо стану основного зобов`язання, забезпеченого іпотекою та правових наслідків відступлення права вимоги/іпотеки, що суперечило б основоположному принципу правової визначеності (res judicata).

87. За таких обставин, відсутність у Верховного Суду процесуальної можливості з`ясувати дійсні обставини справи перешкоджає прийняттю рішення по суті справи, тому постановлені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого судам слід усунути зазначені недоліки.

88. Отже під час нового розгляду справи, суд першої інстанції має дослідити судові рішення, на які посилалися скаржники та з`ясувати чи є вони такими, що встановлюють преюдиційні обставини у розумінні статті 75 ГПК України; встановити обсяг преюдиційних фактів: які саме обставини у цих рішеннях встановлені як факти, що входили до предмета доказування, безпосередньо досліджувались судом і відображені у мотивувальній частині; окремо відмежувати їх від правових міркувань та оцінок, які не утворюють преюдиції. Судам слід також надати відповідь, чи становлять встановлені у попередніх рішеннях обставини підстави для заявленої віндикаційної вимоги у цій справі (з огляду на те, що позов обґрунтований твердженням про припинення іпотеки/зобов`язання та відсутність правової підстави вибуття майна), і чи не призводить вирішення спору у цій справі до ревізії остаточно вирішеного судом питання, з урахуванням стандартів правової визначеності (res judicata), сформульованих ЄСПЛ, зокрема у справі "Д.Б. проти України" (№ 36484/16, 25.09.2025)».

В контексті наведеного вище, судом було встановлено наступне:

1. Щодо обставин, встановлених судом у справі № 463/3577/17.

ТОВ Львівморепродукти зверталося до Личаківського районного суду м. Львова з позовом до, зокрема ОСОБА_8 , де просило: - скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_8 на нежитлові приміщення, загальною площею 297,5 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019778); - скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_8 на нежитлові приміщення № № 36-40, 40а, 41-50 загальною площею 494,1 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019573); - скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_8 на будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3705,8 кв.м., що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 21019171).

З аналізу даної справи вбачається, що Личаківським районним судом м. Львова встановлено наступне:

- передумовами для спрощення (анулювання) боргу позивача ТОВ Фінанс Траст Груп у листі № 718 від 26 квітня 2016 року визначило дві умови: 1) внесення боржником коштів у визначеному кредитором розмірі та 2) вчинення цих дій у встановлений кредитором строк;

- кошти за кредитним договором № 11580 сплачені позивачем у повному обсязі та у визначений кредитором строк, у зв`язку з чим сторони уклали договір про врегулювання заборгованості; 15.3. кошти за кредитними договорами № № 11578, 11579 внесені позивачем з порушенням визначених кредитором строків, у зв`язку з чим договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами сторони не уклали;

- розмір заборгованості за кредитними договорами № № 11578, 11579 станом на 17 березня 2017 року становив 5 652 392,32 грн;

- іпотекою за договором № 010/6.2.1.4.0/11577/1 забезпечено всі зобов`язання, що виникають з генеральної кредитної угоди № 010/6.2.1.4.0/11577 від 11 листопада 2011 року;

- за наявності невиконаних зобов`язань боржника за генеральною кредитною угодою на суму 5 652 392,32 грн та невиконання ним вимоги про усунення порушень зобов`язання, ОСОБА_2 як новий кредитор та іпотекодержатель з дотриманням вимог статті 37 Закону України Про іпотеку задовольнив свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Судом акцентовано на тому, що ТОВ Львівморепродукти сплатило кредитору не всю суму заборгованості за основним зобов`язанням, а визначену кредитором її частину, що у випадку її сплати з дотриманням установленого в пропозиції кредитора графіку могло б бути підставою для анулювання (прощення) іншої частини заборгованості в розмірі 5 652 392,32 грн.

Також судом зазначено, що законом не визначені форма та момент відмови від прийняття виконання кредитором, і прийняття простроченого виконання є правом, а не обов`язком кредитора, останній може реалізувати своє право будь-яким чином, не забороненим законом. Сама по собі видача кредитором довідок про відсутність претензій до боржника за встановлених судами обставин неповного виконання боржником умов оферти кредитора щодо прощення боргу, зокрема, в частині строків внесення необхідних платежів, не може бути підставою для визнання основного та забезпечувального зобов`язань припиненими. Враховуючи викладене, судами відмовлено у задоволенні позову ТОВ «Львівморепродукти» справі № 463/3577/17.

2. Щодо обставин, встановлених судом у справі № 463/1204/19.

У лютому 2019 року ТОВ Львівморепродукти звернулося до Личаківського районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_2 , ТОВ Оптимум Фактор, в якому просило суд: - визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ Оптимум Фактор; - визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги за Іпотечним договором від 11 листопада 2011 року № 010/6.2.1.4.0/11577/1, який укладено 25 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ТОВ Оптимум Фактор; - скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нежитлові приміщення, загальною площею 297,5 кв. м; на нежитлові приміщення за номерами: 36-40, 40-а, 41-50, загальною площею 494,1 кв. м, на будівлі та споруди майнового комплексу, загальною площею 3 705,8 кв. м, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

У вказаній справі Верховним Судом зроблено висновок про те, що договори відступлення права вимоги, які оспорюються є договорами цесії, а не факторингу, як стверджує позивач. Відповідно до ст. 512-518 ЦК України, учасником цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа. Отже, суд прийшов до висновку, що ОСОБА_2 , мав право на укладення договору від 25.04.2017 про відступлення права вимоги за іпотечним договором № 010/6.2.1.4.0/11577/1 від 11.11.2011.

3. Щодо обставин, встановлених судом у справі № 914/777/17.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 18.02.2019 у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівморепродукти" (79035, м. Львів, вул. Липова Алея, буд. 5; ідентифікаційний код 25236666) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінанс Траст Груп" (87554, Донецька обл., м. Маріуполь, вул. Пилипа Орлика, буд. 82, корп. 1, офіс 59; ідентифікаційний код 39440451) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптимум Фактор" (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, буд. 11, офіс 27; ідентифікаційний код 37194782) про припинення договору іпотеки відмовлено повністю.

Вказана справа неодноразово переглядалася судами. Водночас, остаточною Постановою Верховного суду від 10.06.2020 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінанс Траст Груп" - задоволено частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.12.2019 у справі №914/777/17 - скасовано. Рішення Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 у справі №914/777/17 змінено, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. В іншій частині судове рішення залишено без змін.

Так, крайнім рішенням Верховного суду було встановлено, оскільки враховуючи, що Товариством з обмеженою відповідальністю "Львівморепродукти" позовні вимоги про визнання припиненим договору іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1, укладеного 11.11.2011 та вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно обтяження щодо предмету іпотеки, як власником обтяженого іпотекою майна, заявлено не до тієї особи, яка є іпотекодержателем такого майна, з урахуванням переходу права вимоги та права власності на таке майно до іншої особи на час вирішення спору, і позивач правом на звернення до суду першої інстанції з клопотанням про залучення до участі у справі належного співвідповідача не скористався, колегія суддів зазначає про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у даному спорі.

Оцінка суду.

Ключовим питанням у даній справі для правильного вирішення спору, з урахуванням висновків Верховного Суду при передачі справи на новий розгляд, є розмежування правової оцінки та обставин справи, що були предметом розгляду у попередніх судових справах, а також з`ясування чи є розгляд позову у цій справі спробою ревізії остаточних судових рішень в таких справах.

Так, спірними питаннями, які підлягають дослідженню та піднімалися сторонами при попередньому розгляді справи є обставини факту припинення зобов`язання позивача перед ТОВ «Фінанс Траст Груп» та обставин набуття ОСОБА_2 права вимоги за договором про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року.

Зокрема, в п. 84 постанови Верховного суду від 19.02.2026 у даній справі було вказано на необхідності господарському суду при новому розгляді справи визначити, які саме обставини з попередніх справ (№ 463/3577/17, № 463/1204/19, 914/777/17) що розглядалися між сторонами, є такими, що встановлені остаточними судовими рішеннями і підпадають під дію частини четвертої статті 75 ГПК України.

В контексті наведеної вказівки та встановлених обставин суд прийшов до наступних висновків.

Так, у липні 2017 року ТОВ «Львівморепродукти» звернулось з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та визнання правочинів недійсними.

У тій справі позивач вважав, що ОСОБА_2 не міг набути прав вимоги за іпотечним договором, а державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за ним є незаконною, оскільки зобов`язання за договором іпотеки вже було припинено внаслідок його виконання та прощення боргу попереднім кредитором. Подальше передання ОСОБА_2 , нерухомого майна в іпотеку позивач уважав фіктивним як таке, що вчинене відразу після звернення ТОВ «Львівморепродукти» до Господарського суду Львівської області з позовом про визнання зобов`язань за іпотечним договором припиненими.

Судом встановлено, що фактично позивач вже звертався із цими ж підставами з приводу цього ж нерухомого майна, втім просив не витребувати майно, а оспорював договір іпотеки та державну реєстрацію права власності.

Зокрема, ТОВ «Львівморепродукти» у справі № 463/3577/17 просило суд ухвалити рішення, яким: скасувати державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення загальною площею 3 705,8 кв.м., нежитлові приміщення загальною площею 494,1 кв.м. та нежитлові приміщення загальною площею 297,5 кв.м., які знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 ; 71.2.; визнати недійсними договори іпотеки № 1912 від 23 червня 2017 року, № 1910 від 23 червня 2017 року; визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги за договором іпотеки № 010/6.2.1.4.0/11577/1 від 11 листопада 2011 року, укладений 25 квітня 2017 року між ТОВ «Оптимум Фактор» та ОСОБА_2 .

Так, 12 липня 2022 року Верховним Судом у цій справі ухвалено постанову, в якій судом було остаточно підтверджено правильність встановлення судами попередніх інстанцій наступних обставин:

- У справі, що переглядається, прощення боргу у листі № 718 від 26 квітня 2016 року, який за своїм змістом є офертою до укладення договору про прощення боргу, пов`язувалося кредитором зі сплатою боржником визначених кредитором сум та у встановлений ним строк.

- Позивач у позові та касаційній скарзі у справі № 463/3577/17, як і в справі що переглядається наполягав на тому, що вказана оферта ним була прийнята та виконана частково у встановлений кредитором строк і частково з простроченням.

З такими доводами і погодилися суди попередніх інстанцій у справі, що переглядається, втім не врахували наступного.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 грудня 2018 року в справі № 912/1883/17, на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «за загальним правилом договір є укладеним у випадку повного і безумовного прийняття (акцепту) однією стороною пропозиції іншої сторони про укладення договору (оферти). При цьому укладання господарських договорів допускається у спрощений спосіб шляхом обміну листами, прийняття до виконання замовлень тощо. Зокрема, прийняттям пропозиції відповідно до частини 2 статті 642 Цивільного кодексу України є вчинення особою, яка одержала оферту, відповідних конклюдентних дій (надання послуг, сплата коштів тощо). Зазначена правова норма не містить вичерпного переліку можливих конклюдентних дій».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зазначено, що: «договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України). Згідно з частиною другою статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Натомість, як вбачається із постанови Верховного Суду від 12.07.2022 у справі № 463/3577/17, касаційний суд вказав, що у справі яка переглядається, суди встановили, що передумовами для спрощення (анулювання) боргу позивача ТОВ «Фінанс Транс Груп» у листі № 718 від 26 квітня 2016 року визначило дві умови: 1) внесення боржником коштів у визначеному кредитором розмірі та 2) вчинення цих дій у встановлений кредитором строк. Крім того, кошти за кредитним договором № 11580 сплачені позивачем у повному обсязі та у визначений кредитором строк, у зв`язку з чим сторони уклали договір про врегулювання заборгованості. Кошти за кредитними договорами № 11578, № 11579 внесені позивачем з порушенням визначених кредитором строків, у зв`язку з чим договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами сторони не уклали. Розмір заборгованості за кредитними договорами № 11578, 11579 станом на 17 березня 2017 року становив 5 652 392,32 грн. Іпотекою за договором № 010/6.2.1.4.0/11577/1 забезпечено всі зобов`язання, що виникають з генеральної кредитної угоди № 010/6.2.1.4.0/11577 від 11 листопада 2011 року.

За наявності невиконаних зобов`язань боржника за генеральною кредитною угодою на суму 5 652 392,32 грн та невиконання ним вимоги про усунення порушень зобов`язання, ОСОБА_2 як новий кредитор та іпотекодержатель з дотриманням вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» задовольнив свої вимоги шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

На підставі викладеного Верховний Суд у справі 463/3577/17 (яка наразі досліджується господарським судом) виснував, що за встановлених судами обставин відсутності повного і безумовного прийняття ТОВ «Львівморепродукти» пропозиції ТОВ «Фінанс Транс Груп» про укладення договору щодо прощення боргу та сплати коштів боржником із порушенням визначених у оферті кредитора строків, суди зробили правильний висновок про чинність основного й забезпечувальних зобов`язань та відсутності підстав для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем. Також колегія суддів акцентувала увагу на тому, що ТОВ «Львівморепродукти» сплатило кредитору не всю суму заборгованості за основним зобов`язанням, а визначену кредитором її частину, що у випадку її сплати з дотриманням установленого в пропозиції кредитора графіку могло б бути підставою для анулювання (прощення) іншої частини заборгованості в розмірі 5 652 392,32 грн.

Таким чином, Верховний Суд вказав, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року в справі № 182/7775/15-ц (провадження № 14-252цс19) зазначено, що сама по собі видача кредитором довідок про відсутність претензій до боржника за встановлених судами обставин неповного виконання боржником умов оферти кредитора щодо прощення боргу, зокрема, в частині строків внесення необхідних платежів, не може бути підставою для визнання основного та забезпечувального зобов`язань припиненими.

Оскільки суди встановили відсутність підстав для скасування державної реєстрації права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 , а також не встановили ознак фіктивності договорів іпотеки від 23 червня 2017 року, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності та визнання договорів іпотеки недійсними.

При цьому, аналогічні висновки зробив і Львівський апеляційний суд у постанові від 24.11.2021 по справі № 463/3577/17, в якій вказав, що позивачем не дотримано графіку платежів, який викладено в листі ТзОВ «Фінанс Траст Груп» № 718 від 26.04.2016 року, його дії не можуть розцінюватись як прийняття пропозиції, і відповідно, прийняття виконання від ТзОВ «Львівморепродукти» в такому випадку не може розцінюватись як намір ТзОВ «Фінанс Траст Груп» вважати себе зобов`язаним для укладення правочину про прощення боргу згідно абз. 2 ч. 1 ст. 641 ЦК України, оскільки таке виконання прийнято лише в якості погашення боргу.

Внаслідок цього довідки № 40 від 17.01.2017р. та № 148 від 02.02.2017р. щодо припинення зобов`язань за кредитними договорами № 11578 та № 11579, які за своєю правовою природою і юридичними наслідками не можуть заміняти одностороннього правочину про прощення боргу, правомірно відкликані листом від 17.03.2017 № 691 з підстав недодержання графіку внесення платежів.

Більше того, суд звертає увагу, що у постанові Верховного Суду від 26.07.2023 у справі № 463/1204/19, в одному із судових спорів між сторонами з приводу спірного майна вказано таке:

«Судами зроблено обґрунтовані висновки про те, що даний позов позивачем пред`явлено з метою ухилення від виконання кредитних зобов`язань, які не визнані такими, що припинені. Вищевказане підтверджується обставинами, встановленими судовими рішеннями у справі № 463/3577/17 за позовом ТОВ «Львівморепродукти» до ОСОБА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно та визнання правочинів недійсними, у тому числі постановою Верховного Суду від 12 липня 2022 року (провадження № 61-725св22), якою касаційну скаргу ТОВ «Львівморепродукти» залишено без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 16 лютого 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 листопада 2021 року про відмову у задоволенні вказаного позову залишено без змін.

У вищезазначеній справі судами встановлено, що основне зобов`язання, наявне між сторонами, не є припиненим.

Тобто, при застосуванні преюдиції Верховний Суд у справі № 463/1204/19 взяв до уваги обставини, які встановлені судами по справі № 463/3577/17.

Крім того, слід звернути увагу також на те, що прощення боргу, як односторонній правочин може бути відкликаний кредитором, що ґрунтується на приписах чч. 1, 3 ст. 214 ЦК України, згідно яких особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом. Якщо такою відмовою від правочину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту.

Зокрема, як вказано у постанові Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 303/2983/19, відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин.

Як вбачається із матеріалів справи, кошти за кредитним договором № 11580 сплачені позивачем у повному обсязі та у визначений кредитором строк, у зв`язку з чим сторони уклали договір про врегулювання заборгованості, натомість кошти за кредитними договорами № № 11578, 11579 внесені позивачем з порушенням визначених кредитором строків, у зв`язку з чим договори про врегулювання заборгованості за вказаними кредитними договорами сторони не уклали.

З огляду на наведене. господарський суд приходить до висновку, що питання припинення зобов`язань ТОВ «Львівморепродукти» перед ТОВ «Фінанс Траст Груп» внаслідок видачі довідок вже було предметом дослідження судами, які одностайно вирішили, що такі зобов`язання не припинялися, оскільки ТОВ «Львівморепродукти» не було дотримано графіку платежів, який викладено в листі ТзОВ «Фінанс Траст Груп» № 718 від 26.04.2016 року.

Крім того, з урахуванням висновків щодо застосування норм права, які викладено у постанові ОП КГС ВС від 19.12.2025 у справі № 910/10365/15, судові рішення у справі № 463/3577/17 фактично усунули стан правової невизначеності і забезпечили, що всі учасники правовідносин могли у майбутньому знати про права всіх учасників, не порушуючи їх.

Щодо дослідження обставин набуття ОСОБА_2 як фізичною особою права вимоги за договором про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, що встановлені судами під час вирішення справи № 463/1204/19, суд зазначає наступне.

Так, у лютому 2019 року ТОВ «Львівморепродукти» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ТОВ «Оптимум Фактор», в якому просило суд: визнати недійсним договір про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «Оптимум Фактор»; визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 11 листопада 2011 року № 010/6.2.1.4.0/11577/1, який укладено 25 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Оптимум Фактор»; скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2

26 липня 2023 року Верховним Судом у цій справі ухвалено постанову, з якої вбачається наступне.

«Положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим, із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України).

Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України).

Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахуванням всієї сукупності його суттєвих ознак.

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-96гс18); від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

У справі, яка переглядалася Верховним Судом, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, виходив із того, що оспорюваний позивачем договір відступлення права вимоги не є договором факторингу, а є договором відступлення права вимоги (цесії).

У цій частині Верховний Суд ураховував, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України відступлення права вимоги (цесія) має наслідком заміну кредитора у зобов`язанні (первісного кредитора) іншою особою (новим кредитором). Відступлення права вимоги може здійснюватися на виконання різних зобов`язальних договорів.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни (постанова від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, провадження № 12-1гс21, пункт 57).

Верховний Суд відхилив посилання касаційної скарги про те, що оспорюваний договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами є договором факторингу, а не цесії, оскільки у ньому визначено ціну договору - суму фінансування, оскільки купівля права вимоги за іншою ціною, ніж вартість майна або сума грошових коштів, яку боржник за вимогою має передати кредитору, не свідчить про укладення сторонами договору факторингу.

Натомість обов`язковими ознаками договору факторингу є як надання фінансування фактором клієнту, так і повернення фінансування клієнтом фактору, причому з оплатою клієнтом цієї фінансової послуги. У спірних правовідносинах такі ознаки відсутні.

Верховний Суд погодився з оцінкою судів попередніх інстанцій обставин, установлених під час розгляду судами вищевказаної справи, про те, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання оспорюваних позивачем договорів недійсними. Зокрема, встановлено, що суди правильно вважали, що договір про відступлення права вимоги за кредитними договорами не містить ознак договорів факторингу чи інших договорів про надання фінансових послуг, а при укладенні цього договору його сторонами дотримано вимоги цивільного законодавства, що характерні для такого виду договорів.

У спірних правовідносинах відсутні правові підстави для визнання недійсним договору про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та ТОВ «Оптимум Фактор», як і договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, який має забезпечувальний, похідний характер відносно основного зобов`язання.

Аналізуючи висновки судів у згаданій справі, суд приходить до висновку, що в таких встановлено той факт, що між ОСОБА_2 та ТОВ «Оптимум Фактор» було укладено договір цесії, а не факторингу, що не виключало можливість набуття права вимоги фізичною особою.

Водночас, у розглядуваній справі позивач, зазначає, що відповідні обставини є лише правовою оцінкою суду, що не підлягає врахуванню судом при вирішенні цієї справи.

З такими твердженнями позивача суд погодитися не може з огляду на наступне.

Принцип юридичної визначеності передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України", "Ponomaryov v. Ukraine" від 03.04.2008, заява №3236/03).

Цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі судами не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд у своїй усталеній практиці (зокрема, постанови ВП ВС від 03.07.2019 у справі № 522/5113/15-ц; КГС ВС від 27.01.2021 у справі № 910/8471/18; КГС ВС від 22.01.2021 у справі № 922/2432/20) наголошує, що res judicata забороняє повторне вирішення спору або його ключових елементів, які вже були встановлені іншим рішенням суду.

Ігнорування преюдиційних висновків створює ризик формування суперечливих судових актів, підриває принцип правової визначеності та стабільності правовідносин, що є невід`ємним елементом верховенства права.

Отже, позиція позивача, який ставить під сумнів юридичні результати вирішення спору у справі № 463/1204/19, суперечить принципу res judicata, що є недопустимим.

Враховуючи наведене суд констатує, що рішення судів у справі № 463/1204/19 набрали законної сили, то при вирішенні цієї справи суд не може ставити під сумнів можливість набуття ОСОБА_2 права вимоги за відповідним договором, а тому доводи позивача є безпідставними, оскільки спрямовані на ревізію остаточних судових рішень, що не співвідноситься з принципом res judicata.

Підсумовуючи вищенаведене, судом встановлено, що обставини з попередніх справ, що розглядалися між сторонами, які описано судом вище є такими, що встановлені остаточними судовими рішеннями і підпадають під дію частини четвертої статті 75 ГПК України. Крім того, також встановлено, що ці обставини безпосередньо стосуються підстав нинішнього спору.

Зокрема, господарський суд дійшов висновку про те, що встановлені судами при розгляді справ № 463/3577/17 та №463/1204/19 обставини щодо неприпинення зобов`язання позивача перед ТОВ «Фінанс Траст Груп» та обставин правомірності набуття ОСОБА_2 права вимоги за договором про відступлення права вимоги від 25 квітня 2017 року є преюдиційними при розгляді даної господарської справи та підпадають під дію частини четвертої статті 75 ГПК України.

Також, у контексті вказівок Верховного суду щодо з`ясування чи є розгляд позову у цій справі спробою ревізії остаточних судових рішень в інших справах, на які посилалися відповідачі та необхідності окремо з`ясувати чи змінився предмет доказування внаслідок нових подій або обставин, які не могли бути предметом розгляду у попередніх справах, і чи саме ці нові події (а не повторна оцінка раніше встановлених фактів) є підставою для іншого висновку у цій справі у співвідношенні з принципом юридичної визначеності (res judicata), господарський суд зазначає таке.

Так, позивач покликається на нові обставини, які є важливими у даному спорі і не перетинаються із зазначеними вище обставинами у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19, зокрема:

- Пов`язаність усіх набувачів права вимоги та/або незаконних володільців нерухомого майна з ОСОБА_2 . Всі ключові учасники правочинів та реєстраційних дій щодо спірного майна перебувають у взаємопов`язаних корпоративних, управлінських та бенефіціарних зв`язках, що виключає їх випадковий характер і свідчить про узгодженість дій у межах одного контрольованого ланцюга переходу права власності. Зазначена сукупність обставин є новою, раніше не досліджувалася судами та має істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки підтверджує взаємопов`язаність недобросовісних набувачів та узгоджений, штучний характер переходів права власності щодо оспорюваного майна.

- Змова уповноваженої особи кредитора ТОВ «Фінанс Транс Груп» ( ОСОБА_3 ) з ОСОБА_2 та сім`єю ОСОБА_4 ОСОБА_5 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , рідна сестра ОСОБА_2 ), ОСОБА_6 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 , чоловік ОСОБА_5 ) і ОСОБА_7 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 , мати ОСОБА_6 ) особами, які очолювали рейдерське захоплення ТОВ «Львівморепродукти».

На думку суду вказані позивачем судження носять виключно суб`єктивний оціночний характер та не стосуються предмету і підстав позову у даній справі. Зокрема, предметом спору є витребування майна в порядку ст. 387, 388 ЦК України. При розгляді справ даної категорії суду необхідно встановити низку юридичних фактів, серед яких позивач має довести, що він є законним власником майна, а відповідач довести обставини законності перебування такого майна у нього. На переконання суду такі обставини та факти встановлені у справах № 914/777/17, № 463/3577/17, № 463/1204/19, які визнані господарським судом преюдиційними до даного спору.

В контексті цього, суд звертає увагу позивача на те, що частина 4 статті 46 ГПК України передбачає, що у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються, крім випадків, визначених цією статтею. Зміна предмета або підстав позову при новому розгляді справи допускається в строки, встановлені частиною третьою цієї статті, лише у випадку, якщо це необхідно для захисту прав позивача у зв`язку із зміною фактичних обставин справи, що сталася після закінчення підготовчого засідання, або, якщо справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження, - після початку першого судового засідання при первісному розгляді справи.

Відтак, за загальним правилом зміна предмету та підстав позову під час нового розгляду справи не допускається. Якщо предмет позову становлять вимоги позивача, то підставу позову становлять заяви (посилання) позивача на обставини, якими він ці вимоги обґрунтовує. Процесуальний закон встановлює часові межі, у яких сторони мають зробити заяви стосовно суті справи, і, як випливає з наведеного вище положення, під час нового розгляду вони, як правило, повинні залишитись незмінними.

Разом з тим, щодо розмежування правової оцінки, встановлених обставин справи та узгодження висновків судів із принципом «res judicata» суд зазначає таке.

19.12.2025 Об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду прийнято постанову у справі № 910/10365/15, в якій викладено ряд висновків щодо застосування норм права, які хоча і не були покладені в основу касаційної скарги, втім підлягають врахуванню Верховним Судом в силу прямої вказівки ч. 4 ст. 300 ГПК України.

Так, у пунктах 48-52 згаданої постанови наведено наступні висновки:

« 48. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що обставини, які підлягають встановленню судом у справі, - це юридичні факти, тобто життєві обставини (дії, події), з якими правом пов`язується виникнення юридичних наслідків. Натомість правова оцінка - це висновок щодо застосування права за певних життєвих обставин. Правова оцінка може полягати, зокрема, у висновках, зроблених у зв`язку з установленими судом життєвими обставинами, про те, чи виникли юридичні наслідки та які саме, чи порушене право особи, чи виконане зобов`язання належним чином відповідно до закону та договору, чи певна поведінка є правомірною або неправомірною, чи додержано стороною вимог закону тощо (постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19 (провадження № 12- 17гс20, пункт 7.10), від 16.11.2022 у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21, пункт 9.8)).

49. Висновки судів в інших справах, зокрема щодо дійсності та правомірності односторонніх правочинів, визнання припиненими зобов`язань, відсутності у ПАТ "Златобанк" права вимоги до ТОВ "Фросбі-М", повного погашення ТОВ "Фросбі-М" перед ПАТ "Златобанк" заборгованості, відсутності у ПАТ "Златобанк" права вимоги до ТОВ "Фросбі-М", не є життєвими обставинами (діями, подіями). Тому суди попередніх інстанцій не мали підстав для застосування частини четвертої статті 75 ГПК України.

50. Водночас Об`єднана палата звертає увагу, що наведеними вище судовими рішеннями в інших справах остаточно вирішений спір між ПАТ "Златобанк" та ТОВ "Фросбі-М" щодо стягнення з останнього заборгованості за кредитними договорами: встановлено, що така заборгованість відсутня, у зв`язку з чим у вимогах щодо її стягнення відмовлено.

51. Висновки судових рішень в інших справах, зокрема про відмову в позові у зв`язку з відсутністю боргу, не є обставинами справи, встановленими судами, є правовою оцінкою обставин, встановлених судами, і не мають преюдиціального значення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (провадження № 12-61гс21, пункт 93)). Водночас зазначені судові рішення усунули стан правової невизначеності і забезпечили, що всі учасники правовідносин могли у майбутньому знати про права всіх учасників, не порушуючи їх (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справа № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 59)). Тому особи, які брали участь у зазначених справах, не можуть ставити під сумнів відсутність боргу ТОВ "Фросбі-М". Це стосується і позивача у цій справі як правонаступника ПАТ "Златобанк" у спірних правовідносинах.

52. Об`єднана палата також нагадує, що право іпотеки є акцесорним і залежить від існування основного зобов`язання. Тому суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що у зв`язку з припиненням (виконанням) основного зобов`язання за Кредитним договором, іпотека за Договором іпотеки є також припиненою, а тому позовні вимоги не є обґрунтованими».

За загальним правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч.1 ст.74 ГПК).

Разом з тим ст.75 ГПК встановлює підстави звільнення від доказування, що вбачається із її найменування - "Підстави звільнення від доказування".

Відповідно до ч.4 ст.75 ГПК обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Такий припис ч.4 ст.75 ГПК спрямований на забезпечення дотримання принципу правової визначеності та його складової - res judicata.

В основі принципу правової визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися (пар.61 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brumarescu v. Romania" (заява №28342/95). Базове тлумачення принципу res judicata вміщено в рішеннях ЄСПЛ у справах "Ryabykh v. russia" (заява №52854/99), "Науменко проти України" (заява №41984/98), "Pravednaya v. russia" (заява №69529/01), "Христовпроти України" (заява №24465/04), "Понамарьов проти України" (заява №3236/03), в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності.

Об`єднана палата неодноразово наголошувала на необхідності забезпечення принципу resjudicata, який є однією з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд.

Принцип res judicata передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків (постанова Верховного Суду від 28.04.2023 у справі №904/5121/19).

Крім того, цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення (постанова Об`єднаної палати від 18.08.2023 у справі №927/211/22).

У вказаній справі Об`єднана палата дійшла висновку, що правило про звільнення від доказування, передбачене ч.4 ст.75 ГПК, має абсолютний характер, така його дія спрямована на те, щоб спір між сторонами вирішувався в одній судовій справі, а не був штучно розбитий на декілька позовів/справ, де сторони мали би можливість подавати нові докази на підтвердження чи спростування тих самих фактів.

Інше тлумачення, яке вказує на можливість "спростування преюдиційних обставин" за допомогою нових доказів, призводить до розмивання змісту ч.4 ст.75 ГПК, а відтак до правової невизначеності - адже не зрозуміло, за яких умов, керуючись якими критеріями, суд, замість застосування приписів ч.4 ст.75 ГПК, має надати стороні можливість доводити/спростовувати за допомогою нових доказів ті чи інші обставини, що входять до предмету доказування і були вже встановлені в іншій справі за участю тих самих сторін.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Право на справедливий розгляд судом має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України" (Ponomaryov v. Ukraine) від 3 квітня 2008 року, заява № 3236/03, § 40; "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia) від 24 липня 2003 року, заява № 52854/99, § 52), зокрема з метою виправлення "суттєвих недоліків" або "судової помилки" ("Сутяжник проти Росії" (Sutyazhnik v. Russia) від 23 липня 2009 року, заява № 8269/02, § 35).

Верховний Суд виходить з того, що преюдиція (ч. 4 ст. 75 ГПК України) і правова визначеність (res judicata) є взаємопов`язаними гарантіями, але діють через конкретні процесуальні наслідки: преюдиція звільняє від доказування обставин, встановлених остаточним рішенням суду в іншій справі, за участю тих самих осіб або особи, щодо якої ці обставини встановлено (ч. 4 ст. 75 ГПК України); в свою чергу принцип правової визначеності забороняє "маскований" повторний розгляд і ревізію остаточно вирішеного спору, навіть якщо він поданий у формі іншого способу захисту.

У рішенні ЄСПЛ від 25 вересня 2025 року у справі "Д.Б. проти України" (заява № 36484/16) ЄСПЛ констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з тим, що національні суди у подальшому провадженні повторно розглянули питання, яке вже було вирішено остаточним судовим рішенням, без наведення підстав, які б демонстрували наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували повторний розгляд; такі дії національних судів ЄСПЛ оцінив як несумісні з принципом юридичної визначеності.

Вибуття майна поза волею власника (позивача) і відсутність правової підстави переходу права власності у ланцюгу набувачів обґрунтовується позивачем у цій справі твердженням про припинення кредитного зобов`язання та іпотеки до відступлення права вимоги/іпотеки та до звернення стягнення ОСОБА_2 на об`єкт нерухомого майна.

Отже, питання припинилася чи не припинилася іпотека (та забезпечене зобов`язання) є визначальним для правової кваліфікації підстави вибуття майна у цій справі.

Якщо у попередніх справах, що набрали законної сили, вже встановлено (як обставини, що входили до предмета доказування, а не лише як узагальнений висновок) факт неприпинення забезпеченого зобов`язання/ іпотеки на релевантний час або факт правомірності (у межах предмета того спору) наслідків відступлення права вимоги/іпотеки та звернення стягнення/реєстрації, то ігнорування такого остаточного встановлення створює ризик підриву правової визначеності (res judicata).

З наведених висновків, що викладені у постанові ОП КГС ВС від 19.12.2025 у справі № 910/10365/15, а також у тих, які висловив Верховний Суд скеровуючи справу на новий розгляд випливає, що преюдиція (ч. 4 ст. 75 ГПК України) і правова визначеність (resjudicata) є взаємопов`язаними гарантіями, але діють через конкретні процесуальні наслідки: преюдиція звільняє від доказування обставин, встановлених остаточним рішенням суду в іншій справі, за участю тих самих осіб або особи, щодо якої ці обставини встановлено (ч. 4 ст. 75 ГПК України); в свою чергу принцип правової визначеності забороняє "маскований" повторний розгляд і ревізію остаточно вирішеного спору, навіть якщо він поданий у формі іншого способу захисту.

Тобто, незважаючи на те, що преюдицію становлять виключно фактичні обставини справи, остаточне рішення суду усуває правову невизначеність між сторонами щодо певних обставин та подій і ревізія такого судового рішення не допускається.

Щодо вказівки Верховного суду в частині врахування при розгляді справи сформульованих ЄСПЛ висновків, зокрема у справі «Д.Б. проти України» суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У цій справі у липні 2009 року адвокатське об`єднання, партнером якого був заявник, уклало з тимчасовим адміністратором банку договір про надання правової допомоги. За успішне стягнення та повернення банку активів позичальників, адвокатське об`єднання мало отримати гонорар у розмірі 8 % від вартості повернених активів. У листопаді 2009 року банк отримав у власність велику земельну ділянку, після чого адвокатському об`єднанню було виплачено понад 300 млн грн за надані послуги. У 2010 році банк, який представляв новий тимчасовий адміністратор, звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом проти адвокатського об`єднання, заявника та його партнера, вимагаючи визнання договору недійсним і повернення сплачених коштів (перше провадження). Він стверджував, що договір суперечив положенням цивільного законодавства та правилам адвокатської етики. За результатами розгляду районний суд відмовив у задоволенні позову. Банк подав апеляційну скаргу, повторно навівши ті самі аргументи, та у доповнення просив розглянути нові обставини, зокрема, що колишній тимчасовий адміністратор перевищив свої повноваження (ultra vires). Апеляційний суд міста Києва залишив рішення першої інстанції без змін, відхиливши доводи банку про перевищення повноважень тимчасовим адміністратором. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних та кримінальних справ (далі - ВССУ) відмовив у відкритті касаційного провадження. У 2013 році банк звернувся до господарського суду з позовом проти адвокатського об`єднання навівши ті ж аргументи, що й у першій справі, зокрема, щодо дій адміністратора ultra vires (друге провадження).

Господарський суд першої інстанції задовольнив позов і визнав договір недійсним, зазначивши, що банк не дотримався норм державних закупівель. Заявник оскаржив це рішення, наголошуючи, що суд не залучив його до провадження та що банк не повідомив суд про перше провадження та його результати. Київський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення першої інстанції, вказавши, що підстави у двох провадженнях були різними, а також до провадження були залучені інші сторони. Вищий господарський суд України (далі ВГСУ) залишив рішення без змін. Заявник подав заяву про перегляд постанови ВГСУ посилаючись на розбіжності у тлумаченні положень матеріального права між остаточною ухвалою ВССУ у першому провадженні та постановою ВГСУ у другому провадженні. Верховний Суд України відмовив у перегляді, зазначивши, що рішення першого провадження були засновані на інших фактичних обставинах.

У цій справі Європейський суд дійшов висновку, що національні суди у другому провадженні не навели підстав, які б продемонстрували наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували повторний розгляд питання, яке було вирішено остаточним рішенням суду. Повторно розглянувши питання, яке вже було вирішено ухвалою Апеляційного суду міста Києва у першому провадженні, національні суди діяли усупереч принципу юридичної визначеності, який є невід`ємною частиною пункту 1 статті 6 Конвенції, та не забезпечили справедливий розгляд справи заявника. Європейський суд констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Така позиція ЄСПЛ зводиться до наступного:

Суд вказав, що право на справедливий судовий розгляд за статтею 6 § 1 Конвенції, тлумачене у світлі принципів верховенства права та правової визначеності, охоплює вимогу, що коли суди остаточно вирішили спір між певними сторонами, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. Brumarescu v. Romania [GC], № 28342/95, § 61, ECHR 1999-VII, та Grazuleviciute v. Lithuania, № 53176/17, § 72, 14 грудня 2021 року).

Суд вважає, що ситуація, коли факти, уже встановлені остаточним рішенням в одній справі, пізніше скасовуються судами в новій справі між тими самими сторонами, подібна до ситуації, коли після відновлення провадження остаточне та обов`язкове рішення скасовується повністю. Отже, така ситуація також може становити порушення принципу правової визначеності, що суперечить статті 6 § 1 Конвенції (див., наприклад, Esertas v. Lithuania, № 50208/06, § 25, 31 травня 2012 року).

Суд вказав, що немає жодних ознак того, що в першому наборі проваджень був якийсь фундаментальний недолік: усі сторони, включаючи ГПУ, були повністю залучені до них і мали можливість подавати свої зауваження. Питання розглядалося судами чотирьох рівнів юрисдикції.

Суд також належним чином враховує питання, підняті у відповідних кримінальних провадженнях (див. пункт 25 вище). Однак вони не були відображені в рішеннях національних судів. 138. З огляду на вищесказане, національні суди в другому наборі проваджень не надали жодних причин, які б демонстрували наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували б повторний розгляд питання, яке було вирішено остаточним судовим рішенням.

Таким чином, Суд вважає, що, повторно розглянувши питання, уже вирішене рішенням Київського апеляційного суду від 16 березня 2011 року, національні суди діяли з порушенням принципу правової визначеності, притаманного статті 6 § 1 Конвенції, і не забезпечили справедливого розгляду справи заявника.

Надаючи правову оцінку вказаному рішенню ЄСПЛ у контексті розглядуваної господарської справи суд вважає, що у даній справі своїми рішеннями суди під час первісного розгляду справи повністю переглянули судові рішення у справах № 914/777/17, № 463/3577/17 та № 463/1204/19 без жодних причин, які б демонстрували наявність обставин суттєвого та переконливого характеру, що виправдовували б повторний розгляд питання, яке було вирішено остаточним судовим рішенням, що порушило принцип правової визначеності. Оскільки, як обставини чинності зобов`язання позивача перед ТОВ «Фінанс Траст Груп», так і обставини продажу прав вимоги на користь ОСОБА_2 вже були предметом судового розгляду, а тому між учасниками цієї справи вже було усунуто правову невизначеність із спірних питань.

Господарський суд також звертає увагу сторін на п. 89-90 Постанови Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.02.2026 у даній справі № 914/1116/24(914/2626/23), а саме:

« 89. У випадку, якщо суд дійде висновку, що преюдиційні обставини не перешкоджають розгляд спору у нинішній справі (зокрема через наявність нових фактів, які не були і не могли бути предметом попередніх справ), суд має чітко встановити та мотивувати: які саме це нові факти; чому саме вони змінюють предмет доказування у цій справі; чому результат не є підривом правової визначеності, і які саме обставини суттєвого та переконливого характеру виправдовують інший висновок.

90. Лише після цього суд має перейти до повної перевірки наявності підстав для застосування ст. 387, 388 ЦК України, зокрема, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею у розумінні статті 388 ЦК України; чи є відповідачі добросовісними/недобросовісними набувачами; чи дотримано критерій пропорційності втручання у право набувача у випадку добросовісного набуття; чи не є заявлений спосіб захисту таким, що обходить остаточність попередніх рішень».

Так, оскільки господарським судом встановлено наявність преюдиційних обставин, які наявні у рішеннях судів у справах № 463/3577/17 та № 463/1204/19 та безпосередньо впливають на розглядувану справу і перешкоджають її розгляду через встановлення таких фактів, суд не здійснює перевірки наявності підстав для застосування ст. 387, 388 ЦК України.

Відповідно до ч.4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статей 76 та 77 ГПК України докази мають бути належним та допустимими. Пункт 5 частини третьої статті 162 ГПК України покладає саме на позивача обов`язок у позовній заяві викласти обставини, якими він обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують вказані обставини, а також вказати правові підстави позову.

Підсумовуючи вищенаведене суд дійшов висновку у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Судові витрати.

Як передбачено п. 2 ч. 5 ст.238 Господарського процесуального кодексу України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.

У відповідності до ч. 1 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 2 частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на те, що судом позовні вимоги відхилено повністю, то судовий збір покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 10, 12, 13, 20, 73,74,75,76-80, 86, 91, 123, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 326 Господарського процесуального кодексу України суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки передбачені ст.ст. 241, 256, 257 ГПК України та може бути оскаржено в порядку, визначеному розділом IV Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено та підписано 02.09.2026.

Суддя Гоменюк З.П.