Решение № 138985355, 04.08.2026, Господарський суд Дніпропетровської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.08.2026м. ДніпроСправа № 904/2326/26

за позовом Приватного сільськогосподарського підприємства "Мир", село Темирівка, Запорізька область

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дібрівське", село Великомихайлівка, Дніпропетровська область

про стягнення 12 013 845,00 грн.

Суддя Ліпинський О.В.

Секретар судового засідання Акімова А.Д.

Представники:

від позивача: Калініченко Б.І.

від відповідача: Надтока А.А.

СУТЬ СПОРУ:

Приватне сільськогосподарське підприємство «Мир» (далі - Позивач) звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Дібрівське» (далі - Відповідач) про стягнення грошових коштів у розмірі 12 013 845,00 грн.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги Позивача зазначає, що у вересні 2022 року сторони уклали договір зберігання, Відповідно до умов якого Позивач передав на безоплатне зберігання Відповідачеві товарно-матеріальні цінності (далі ТМЦ). В процесі зберігання Відповідачу був наданий усний дозвіл на використання ТМЦ у власній господарській діяльності, внаслідок чого правовідносини із зберігання припинилися та фактично відбулася поставка (продаж) ТМЦ, здійснення оплати якої Позивач вимагає в судовому порядку.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 01.05.2026 року відкрито провадження у справі № 904/2326/26, справу прийнято до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відповідач у відзиві на позов проти задоволення заявлених вимог заперечував, в тому числі посилаючись на безпідставність доводів Позивача відносно того, що між сторонами виникли правовідносини з поставки, оскільки останнім не доведено факт поставки, переходу права власності та використання Відповідачем ТМЦ, які були передані на зберігання. Крім того, відповідач навів свої заперечення щодо поданого Позивачем звіту про оцінку вартості ТМЦ.

Окремо Відповідач зазначив, що 15.07.2025 року підрозділами зс рф здійснено обстріл цивільної інфраструктури Синельниківського району Дніпропетровської області, в результаті якого були зруйновані адміністративні та складські приміщення ТОВ «Дібрівське» за адресою: село Великомихайлівка, вул. Тернова, 28, внаслідок чого Відповідач не володіє ані товарно-матеріальними цінностями Позивача, ані своїми через їх фактичне знищення.

11.06.2026 року суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті в засіданні на 09.07.2026 року.

В судовому засіданні 09.07.2026 оголошено перерву до 04.08.2026 відповідно до ст.216 ГПК України.

В порядку ст.ст. 233, 240 ГПК України, в судовому засіданні 04.08.2026 року оголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, складання повного рішення відкладено на строк до десяти днів із дня закінчення розгляду справи.

Розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні, дослідивши подані докази, господарський суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як убачається з матеріалів справи, Сторонами підписано Акт прийому-передачі товарно-матеріальних цінностей на зберігання. Наведений акт не містить дати його складання, але за доводами Позивача, які не спростовані Відповідачем під час розгляду справи, зазначений Акт підписано у вересні 2022 року.

За змістом зазначеного акту сторони визначили, що Позивач передав, а Відповідач прийняв товарно-матеріальні цінності та техніку, що є власністю Позивача на безоплатне зберігання в приміщеннях та на площадках, що є власністю Відповідача. Термін зберігання до виникнення потреби Позивача в зазначених ТМЦ і техніці. Перелік ТМЦ та техніки, що передається додається в Додатку 1 і Додатку 2 відповідно.

До матеріалів справи надано підписаний сторонами Перелік товарно-матеріальних цінностей Позивача, які передаються на зберігання Відповідачеві (Додаток 1), яким визначено вид майна, його назву кількість та склад (місце) зберігання. Додатку 2 сторонами не надано.

Встановивши обставини передачі Позивачем майна Відповідачу на підставі підписаного сторонами Акта, суд, визначаючи правову природу правовідносин сторін та змісту їх взаємних прав і обов`язків, виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 936 ЦК України, за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Згідно ч. 1 ст. 937 ЦК України, договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених статтею 208 цього Кодексу. Договір зберігання, за яким зберігач зобов`язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, яка буде передана на зберігання. Письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Статтею 938 ЦК України визначено, що зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Отже, встановлені судом обставини свідчать про те, що між сторонами виникли правовідносини зі зберігання, зміст яких визначається положеннями глави 66 ЦК України, зокрема статтями 936-938 цього Кодексу.

Як стверджує Позивач, в процесі зберігання Відповідачу був наданий усний дозвіл на використання ТМЦ у власній господарській діяльності за умов подальшого відшкодування їх вартості. В підтвердження зазначених обставин Позивач надав суду заяву свідка ОСОБА_1 , який в період виникнення спірних правовідносин обіймав посаду заступника директора з виробництва на підприємстві Відповідача.

Позивач вважає, що внаслідок надання дозволу на використання ТМЦ, правовідносини із зберігання припинилися та фактично відбулася поставка (продаж) ТМЦ від Позивача Відповідачеві із відкладальною умовою оплати, яка полягала у направленні вимоги до останнього.

Згідно наданого Позивачем звітну про оцінку вартості ТМЦ, сукупна вартість використаних Відповідачем ТМЦ складає 12 013 845,00 грн., стягнення якої Позивач вимагає в судовому порядку.

Оцінюючи наведені доводи Позивача, суд виходить із того, що відповідно до принципу jura novit curia суд самостійно здійснює правову кваліфікацію встановлених обставин справи та визначає норми матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Водночас зазначений принцип не наділяє суд повноваженнями змінювати фактичну підставу позову або покладати в основу рішення юридичні факти, на які Позивач не посилався як на підставу своїх вимог.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що суд не пов`язаний правовою кваліфікацією спірних правовідносин, запропонованою сторонами, однак розглядає спір у межах предмета та фактичної підстави позову. Саме сукупність юридичних фактів, на які посилається Позивач, визначає предмет доказування у справі, тоді як правова оцінка цих фактів належить до повноважень суду.

У цій справі Позивач не обґрунтовує позов порушенням Відповідачем обов`язку щодо забезпечення схоронності переданого майна, настанням відповідальності зберігача за його втрату чи знищення, відшкодуванням збитків або іншими наслідками невиконання договору зберігання.

Натомість підставою позову визначено іншу сукупність юридичних фактів, а саме: після передачі товарно-матеріальних цінностей на зберігання сторони нібито досягли усної домовленості про право Відповідача використати передане майно, унаслідок чого обов`язок щодо його повернення припинився, а натомість виник обов`язок сплатити його вартість.

Отже, саме існування домовленості про заміну первісного обов`язку повернути передане на зберігання майно обов`язком сплатити його вартість є тим юридичним фактом, з яким Позивач пов`язує виникнення спірного грошового зобов`язання.

Разом із тим зазначені обставини матеріалами справи не підтверджуються.

Так, передача товарно-матеріальних цінностей була оформлена письмовим актом приймання-передачі на зберігання. Будь-які письмові докази, які б підтверджували досягнення сторонами домовленості про припинення обов`язку Відповідача повернути майно та виникнення нового обов`язку зі сплати його вартості, у матеріалах справи відсутні.

Єдиним доказом, на який посилається Позивач, є заява свідка. Проте навіть зі змісту цієї заяви не вбачається досягнення сторонами домовленості про припинення обов`язку повернути передані ТМЦ або про їх оплатне відчуження. Навпаки, зі слів свідка випливає лише існування домовленості про можливість використання Відповідачем переданих ТМЦ із наступним їх поверненням, тобто про збереження первісного предмета виконання зобов`язання, а не про його заміну грошовим обов`язком.

Більш того, за змістом доводів Позивача, домовленість сторін щодо використання переданих на зберігання ТМЦ та сплати їх вартості була спрямована на припинення первісного зобов`язання з повернення майна та виникнення натомість грошового зобов`язання. Така домовленість за своєю правовою природою є новацією у розумінні статті 604 ЦК України та, з огляду на вимоги статті 654 ЦК України, мала бути вчинена у формі, встановленій для правочину, що змінюється. Однак належних доказів досягнення сторонами такої домовленості у матеріалах справи не міститься.

За таких обставин суд доходить висновку, що Позивач не довів саме ті юридичні факти, які ним визначені як фактична підстава позову та з якими він пов`язує виникнення у Відповідача обов`язку сплатити вартість переданих товарно-матеріальних цінностей.

Посилання Відповідача на неможливість повернення майна у зв`язку з його знищенням не змінює наведеного висновку. Такі обставини можуть мати значення для вирішення спору, підставою якого є порушення договору зберігання та настання відповідальності зберігача, однак вони не утворюють фактичної підстави заявленого позову та не можуть бути покладені судом в основу рішення замість тих обставин, на які посилається сам Позивач.

Оскільки Позивач не довів сукупності юридичних фактів, які становлять фактичну підставу заявленої вимоги про стягнення вартості товарно-матеріальних цінностей, правові підстави для задоволення позову відсутні.

Відповідно до приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі покладаються на Позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 165, 233, 236-241, 326 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Рішення набирає законної сили у відповідності до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 14.08.2026

Суддя О.В. Ліпинський