Решение № 135036768, 03.03.2026, Пересипський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Суворовський районний суд м. Одеси)

Справа № 523/22572/25

Провадження №2/523/2222/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" березня 2026 р. м.Одеса

Пересипський районний суд міста Одеси

у складі: головуючої судді Кремер І.О.,

з участю секретаря судового засідання Павлова О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 24 в м. Одеса цивільну справу № 523/22572/25 за позовною заявою представника позивача Царевої Наталії Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» про стягнення заборгованості по заробітній платі,

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача Царева Н.А. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» про стягнення заборгованості по заробітній платі. Обґрунтовуючи вимоги даного позову вказує на те, що ОСОБА_1 із 2021 року працює у ТОВ «Ді Ес Лоджистікс». Однак, під час перебування позивача у трудових відносинах із відповідачем, у період часу із грудня 2024 року по жовтень 2025 року позивач не отримував заробітну плату, що у загальному розмірі складає 86260,87 грн.

Так, 08.01.2025 року позивач звернувся до відповідача із запитом щодо невиплати заробітної плати. Однак, такий запит було залишено без відповідного реагування. У подальшому, 22.03.2025 року позивач разом з іншими працівниками ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» звернулися із колективним зверненням до Держпраці Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці. Так, листом Держпраці Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці № ПД/3.1/3627-25 від 14.04.2025 року було повідомлено про те, що підприємство відсутнє за місцем реєстрації, у зв`язку із чим фахівцем Держпраці було складено акт про неможливість проведення заходу державного контролю. Окрім того, даним листом було повідомлено про те, що відмова роботодавця поновити порушені права працівника є ознакою трудового спору, які розглядаються місцевими судами. 20.07.2025 року позивач звернувся до відповідача із претензією про розірвання трудового договору, виплату заробітної плати та компенсації. Однак, така претензія була залишена відповідачем без відповідного реагування.

У зв`язку із порушенням відповідачем трудового законодавства, зокрема, невиплатою заробітної плати, позивач вирішив розірвати договір за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України. 10.03.2025 року позивач написав заяву про звільнення та прибув особисто до офісу підприємства з метою подати заяву про звільнення, отримати остаточний розрахунок та отримати свою трудову книжку. Але, в прийнятті заяви про звільнення позивачу було безпідставно відмовлено. 20 березня 2025 року позивач повторно написав заяву про звільнення за власним бажанням із 03 квітня 2025 року, разом з іншими працівниками, направили свої заяви про звільнення на адресу відповідача через Укрпошту, але відповіді від відповідача не отримали, трудовий договір із позивачем досі не розірвано, а повний розрахунок не проведено. На думку позивача, відповідач ухиляється від отримання поштової кореспонденції та реєстрації заяви позивача про звільнення.

Окрім того, позивач зазначає про те, що має право на відшкодування моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях та стресу через тривалу невиплату заробітної плати, що ставить під загрозу фінансову стабільність його та членів його сім`ї, змушує жити в борг та обмежувати себе у найнеобхіднішому. За розрахунками позивача, з урахуванням невчасної виплати заробітної плати відповідач повинен сплатити позивачу інфляційні втрати та 3% річних від суми боргу по заробітній платі, що складає 9100,55 грн.

Оскільки вказаними діями відповідача порушено його право на отримання заробітної плати за виконану роботу, просить суд задовольнити даний позов та ухвалили рішення, яким:

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за період із 01.12.2024 року по 25.10.2025 року разом із сумою інфляційних втрат та 3 % річних в розмірі 93561,42 грн.;

-Розірвати трудовий договір між ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» та ОСОБА_1 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України з ініціативи працівника, у зв`язку із невиконанням роботодавцем законодавства про працю;

-Зобов`язати ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» надати ОСОБА_1 оригінал трудової книжки з відповідним записом про період роботи, копію наказу про звільнення;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 100000,00 грн.;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 суму судових витрат.

Суд констатує, що 12.01.2026 року представником позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 було надано заяву про зменшення позовних вимог, в якій вказує на те, що представник позивача отримала від ГУ ПФУ в Одеській Довідку ОК-7 від 29.12.2025 року відповідно до якої із 20.08.2025 року позивача було звільнено із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс». Відповідач не повідомив позивача про звільнення та не ознайомив його із наказом про звільнення під підпис. Відповідач не провів розрахунок при звільненні позивача. Відповідач не сплатив позивачу заборгованість по заробітній платі за період із 01 грудня 2024 року по 20 серпня 2025 року. Відповідач не надав позивачу трудову книжку із відповідними записами. У зв`язку із чим просить суд задовольнити даний позов та ухвалити рішення, яким:

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі за період із 01.12.2024 року по 20.08.2025 року в розмірі 70200,00 грн., суму інфляційних втрат у розмірі 6189,70 грн. та 3% річних в розмірі 2319,00 грн.;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 заборгованість по компенсації при звільненні в розмірі 6389,04 грн. та суму компенсації за невикористану відпустку в розмірі 6389,04 грн.;

-Зобов`язати ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» надати ОСОБА_1 трудову книжку із відповідним записом про період роботи та надати копію наказу про звільнення ОСОБА_1 ;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 суму компенсації за невиплату належних звільненому працівникові сум, а саме середній заробіток ОСОБА_1 за весь час затримки, але не більш як за шість місяців в розмірі 34607, 3 грн.;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток ОСОБА_1 за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення та трудової книжки по день надання копії наказу про звільнення та трудової книжки, а саме з дня звільнення 20.08.2025 року до дня надання позивачу копії наказу про звільнення та трудової книжки в розмірі 266,21 грн. в день за кожен день затримки;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 100000,00 грн.;

-Стягнути із ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 суму судових витрат, що складаються з судового збору та витрат на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 25000,00 грн.

Згідно правил ч. 6 ст. 19 ЦПК України зазначений спір є малозначним, а тому відповідно до вимог ст. 274 ЦПК України справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження.

Ухвалою судді про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі від 05.11.2025 було постановлено проводити розгляд справи у спрощеному провадженні із повідомлення та участю сторін.

Представник позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилась. Однак, подала до суду заяву, в якій позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд провести розгляд справи за відсутності сторони позивача.

Представник відповідача ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» в судове засідання не з`явився, будучи належним чином повідомленим про час та місце слухання справи.

Згідно приписів до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, надавши оцінку наявним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо шляхом їх всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження, суд доходить наступного висновку.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

При вирішенні цивільного спору суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

І. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі за період із 01.12.2024 року по 20.08.2025 року в розмірі 70200,00 грн., суму інфляційних втрат у розмірі 6189,70 грн. та 3% річних в розмірі 2319,00 грн.

По справі встановлено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах із Товариством з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс», працював на посаді водія та отримував заробітну плату у розмірі 8100 (вісім тисяч сто) гривень в місяць.

Із 01 грудня 2024 року по 20 серпня 2025 року позивач не отримав заробітну плату, також він не був звільнений.

Наведені обставини підтверджуються інформацією з Пенсійного фонду України (Довідка форми ОК-7).

Як зазначає позивач, він 10.03.2025 року написав заяву про звільнення та прибув особисто до офісу підприємства з метою подати заяву про звільнення, отримати остаточний розрахунок та отримати свою трудову книжку. Але, в прийнятті заяви про звільнення позивачу було безпідставно відмовлено.

20 березня 2025 року позивач повторно написав заяву про звільнення за власним бажанням із 03 квітня 2025 року, разом з іншими працівниками, направили свої заяви про звільнення на адресу відповідача через Укрпошту, але відповіді від відповідача не отримали.

У подальшому, 22.03.2025 року позивач разом з іншими працівниками ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» звернулися із колективним зверненням до Держпраці Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці.

Так, листом Держпраці Південного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці № ПД/3.1/3627-25 від 14.04.2025 року було повідомлено про те, що підприємство відсутнє за місцем реєстрації, у зв`язку із чим фахівцем Держпраці було складено акт про неможливість проведення заходу державного контролю. Окрім того, даним листом було повідомлено про те, що відмова роботодавця поновити порушені права працівника є ознакою трудового спору, які розглядаються місцевими судами.

Трудовий договір із позивачем було розірвано тільки 20 серпня 2025 року без повідомлення ОСОБА_1 , про що він дізнався 29 грудня 2025 року при оновленні ним довідки ОК-7.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Згідно з ч. 1 ст. 94 КЗпП України, що кореспондується також із приписами ст. 1 ЗУ «Про оплату праці», заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно ч. 1 ст. 21 ЗУ «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

За вимогами ч.ч. 1, 2 ст. 24 «Про оплату праці», ст. 115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі, коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 ЗУ «Про оплату праці» забороняється будь яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» Конституційний Суд України зазначив, що під заробітною платою, що належить працівникові, або за визначенням, використаним у частині другій стані 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою потрібно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. Водночас право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Чинне законодавство прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести нарахування та виплатити всіх сум, що належать працівникові за відпрацьований час, як на підставі норм Закону України «Про оплату праці», так і Кодексу Законів про працю в Україні. Невиконання такого обов`язку є порушенням гарантованих Конституцією та законами трудових прав та охоронюваних законом інтересів працівника, які підлягають захисту в судовому порядку.

За приписами ст. 141 КЗпП України, роботодавець повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, здійснювати заходи щодо запобігання та протидії мобінгу (цькуванню), уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Проте, суд констатує, що ТОВ «Ді Ес Лоджистікс», будучи роботодавцем, не дотримав свого обов`язку законодавства про працю в частині оплати праці позивача, внаслідок чого ОСОБА_1 у період із грудня 2024 року по серпень 2025 року був позбавлений свого права щодо отримання нарахованої заробітної плати у розмірі 70200,00 грн., що підтверджується наявним в матеріалах справи розрахунком заборгованості.

Стороною відповідача вказаний розрахунок спростовано не було.

Суд констатує, що 19.01.2026 року в рамках розгляду даної цивільної справи судом було постановлено ухвалу про витребування доказів від ТОВ «Ді Ес Лоджистікс».

Суд вжив заходів з витребування від відповідача відомостей про працевлаштування позивача, штатний розпис, про розмір його заборгованості по заробітній платі, а також кількість днів невикористаної відпустки, копії наказу про звільнення, проте відповідач проігнорував постановлену з цього приводу судом ухвалу, хоча отримав в Електронному суді.

Відповідно ст. ст. 76, 77, 78 ЦПК України - доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд зобов`язаний надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, який міститься в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (постанова Верховного Суду від 01.07.2021 у справі N 917/549/20).

Згідно приписів ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує (в тому числі і як свідок). Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).

З огляду на викладене, суд погоджується із наданим позивачем розрахунком заборгованості по заробітній платі, він не спростований стороною відповідача, підтверджується матеріалами справи, а тому заявлена до стягнення сума у розмірі 70200,00 грн. підлягає стягненню у судовому порядку.

Щодо вимог про інфляційних втрат та 3% річних за несвоєчасну оплату заборгованості по заробітній платі.

Згідно приписів ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги п`ятої ЦК України. Отже, приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги п`ятої ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги п`ятої ЦК України). Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15 приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.

Такі висновки щодо застосування статті 625 ЦК України є актуальними та Велика Палата Верховного Суду від таких не відступала.

Таким чином, у частині позовних вимог про стягнення інфляційних втрат за несвоєчасну оплату заборгованості по заробітній платі 6189,70 грн, 3% річних у розмірі 2319,00 слід відмовити.

ІІ. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення компенсації при звільненні та суми компенсації за невикористану відпустку.

Щодо позовної вимоги про стягнення заборгованості по компенсації при звільненні в розмірі 6389,04 грн., суд констатує наступне.

Відповідно до статті 34 ЗУ «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

У статті 1 ЗУ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Згідно зі ст.ст. 3, 4 ЗУ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться). Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Відповідно до пункту 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159) компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема заробітна плата (грошове забезпечення).

Відповідно до пункту 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

Компенсація втрати частини заробітної плати провадиться підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності й господарювання своїм працівникам у будь-якому разі затримки виплати нарахованої заробітної плати на один і більше календарних місяців, незалежно від того, чи була в цьому вина роботодавця.

Оскільки ОСОБА_1 не виплачена заробітна плата за період із 01 грудня 2024 року по 20 серпня 2025 року на загальну суму 70200,00 грн., що знайшло своє підтвердження під час розгляду даної справи, зазначена позивачем сума підлягає компенсації відповідно до вимог Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та статті 34 Закону України «Про оплату праці».

Отже, з ТОВ «Ді Ес Лоджистікс» на користь позивача підлягає стягненню компенсація втрати частини доходів за період із 01 грудня 2024 року по 20 серпня 2025 року, тобто за період визначений позивачем у позовній заяві, з урахуванням принципу диспозитивності, оскільки доказів виплати заборгованості за заробітною платою матеріали справи не містять.

Суд погоджується з наданим та розрахованим позивачем розміром компенсації втрати частини доходів за вказаний вище період на загальну суму 6389,04 грн.

Вказаний розрахунок стороною відповідача спростовано не було.

З огляду на вище викладене суд доходить висновку, що позовну вимогу ОСОБА_1 про стягнення грошової компенсації частини грошових доходів у заявленому розмірі 6389,04 грн. підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про стягнення суми компенсації за невикористану відпустку у розмірі 6389,04 грн., суд констатує наступне.

Відповідно ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, обов`язком роботодавця є проведення розрахунку з працівником.

Згідно приписів ст. 24 ЗУ «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Статтею 83 КЗпП України передбачена грошова компенсація за невикористані щорічні відпустки. У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитиною підгрупи А I групи.

Представником позивача було надано суду Розрахунок суми компенсації відпустки, з яким суд погоджується.

Стороною відповідача вказаний розрахунок спростовано не було.

З огляду на викладене, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за невикористану відпустку в розмірі 6389,04 грн.

ІІІ. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Згідно правових висновків Великої палати Верховного Суду викладених у постанові від 08.10.2025 року у справі № 489/607/23, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.

Період затримки розрахунку при звільненні розпочинається з першого дня після звільнення, а закінчується днем, що передує дню остаточного розрахунку, оскільки саме в цей період у роботодавця існує заборгованість перед звільненим працівником.

Позивача було звільнено 20.08.2025 року, тому компенсація підлягає нарахуванню з 21.08.2025 року по 20.02.2026 року.

Обчислення середнього заробітку за період затримки розрахунку проводиться із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складала 266,21 грн., тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 266,21 грн. x 126 робочі дні = 33542,46 грн.

ІV. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення та трудової книжки.

Відповідно до ч.5 ст. 235 ЦПК України у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

У постанові Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № 569/6979/20 вказано, що за змістом частини п`ятої статті 235 КЗпП України середній заробіток у зв`язку із затримкою видачі трудової книжки виплачується працівникові, якщо така затримка призвела до вимушеного прогулу працівника, тобто затримка видачі трудової книжки перешкодила його працевлаштуванню.

Отже, для застосування цієї норми права необхідно наявність таких умов:

-затримка у видачі трудової книжки;

-вина власника або уповноваженого ним органу;

-вимушений прогул, викликаний затримкою видачі трудової книжки.

У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що оскільки у трудовому праві превалює підхід, за яким вимушений прогул визначають як час, протягом якого працівник з вини роботодавця був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудові функції, обумовлені трудовим договором, то виплата середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу законодавцем пов`язується з певним діянням роботодавця, наслідком яких стала неможливість працівника належним чином реалізовувати своє право на працю.

За змістом статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1,2 Закону України «Про оплату праці» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є різновидом матеріальної відповідальності роботодавця перед працівником і не входить до структури заробітної плати.

Вичерпний перелік підстав виплати працівникові середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу визначено статтями 235, 236 КЗпП України і вони не підлягають розширеному тлумаченню.

Отже, оплата вимушеного прогулу у встановлених указаними статтями КЗпП України випадках є мірою матеріальної відповідальності роботодавця за порушення права працівника на працю. Підставою матеріальної відповідальності роботодавця є трудове майнове правопорушення, тобто винне протиправне порушення роботодавцем своїх трудових обов`язків, унаслідок чого заподіюється майнова шкода працівникові.

Матеріалами справи підтверджується, що затримка видачі наказу про звільнення та трудової книжки вочевидь призвела до вимушеного прогулу працівника ОСОБА_1 , перешкодила його працевлаштуванню.

Середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 складала 266,21 грн., тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 266,21 грн. x 126 робочі дні = 33542,46 грн.

Одночасно, суд вважає необґрунтованими позовні вимоги позивача в частині можливості стягнення судом середнього заробітку за час затримки, до дня виконання судового рішення, але не більше ніж за 6 місяців, оскільки суд не наділений правом ухвалення рішення суду на майбутнє, та правом на зобов`язання виконавчих органів на вчинення виконавчих дій.

V. Висновок суду щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати оригінал трудової книжки та копію наказу про звільнення позивача.

Судом встановлено, що між позивачем та відповідачем існували трудові правовідносини. Факт перебування позивача у трудових відносинах із відповідачем підтверджується належними та допустимими доказами, що містяться в матеріалах справи, та не був спростований стороною відповідача.

Судом встановлено, що після припинення трудових відносин відповідач, діючи всупереч вимогам чинного трудового законодавства України, не виконав покладеного на нього обов`язку щодо належного оформлення звільнення працівника, зокрема, не забезпечив внесення відповідного запису до трудової книжки позивача та не видав оригінал такої у день звільнення, а також не надав належним чином завірену копію наказу про звільнення.

Згідно приписів ч. 1 ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Системний аналіз положень ст.ст. 47, 116 КЗпП України дає підстави для висновку, що обов`язок роботодавця щодо видачі трудової книжки та документів пов`язаних із звільненням працівника, є безумовним, таким, що не ставиться у залежність від будь-яких додаткових обставин чи волевиявлення працівника.

Окрім того, положення ст. 235 КЗпП України передбачено, що у разі затримки видачі копії наказу (розпорядження) про звільнення з вини роботодавця працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Вказане положення підкреслює особливу значущість своєчасного виконання роботодавцем обов`язків щодо належного документального оформлення припинення трудових відносин.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Невидача відповідачем трудової книжки із відповідним записом про звільнення, а також відмова або ухилення від надання належним чином завіреної копії наказу про звільнення фактично позбавляє позивача можливості належним чином реалізувати своє право на працю, зокрема щодо подальшого працевлаштування, що свідчить про порушення його трудових прав та охоронюваних законом інтересів.

А тому, суд приходить до переконання, що позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача надати оригінал трудової книжки із відповідним записом про період роботи та належним чином завірену копію наказу про звільнення позивача підлягають задоволенню.

VІ. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я. моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Розмір відшкодування моральної шкоди, зазначений у позовній заяві у розмірі 100000,00 грн., вимогам розумності та справедливості не відповідає.

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Суд погоджується з доводами позивача, про те, що моральна шкода полягає у душевних стражданнях та стресу через тривалу невиплату заробітної плати, що ставить під загрозу фінансову стабільність його та членів його сім`ї, змушує жити в борг та обмежувати себе у найнеобхіднішому.

При визначенні розміру моральної шкоди яка підлягає відшкодуванню з відповідача на користь позивача, то суд враховує характер та обсяг фізичних, душевних страждань, які він зазнав в результаті невиплати заробітної плати, тяжкість вимушених змін у його життєвих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.

Однак, виходячи із засад розумності, об`єктивності, виваженості і справедливості, суд приходить до переконання, що заявлена позивачем моральна шкода в розмірі 100000,00 грн. є надмірною, а тому дана вимога підлягає частковому задоволенню в частині розміру моральної у сумі 10000,00 грн.

VII. Висновок суду щодо позовної вимоги про стягнення витрат на правову допомогу.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з приписами ч.ч. 1 6 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи.

Суд констатує, що в матеріалах справи наявна Угода про надання правової допомоги адвокатом № 250705 від 18.07.2025 року, з якої вбачається, що суму гонорару адвоката складає 25000,00 грн.

У розумінні умов частин четвертої шостої статті 137 ЦПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе винятково на підставі клопотання іншої сторони у разі доведення нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

Водночас, у ч. 3 ст. 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Близькі за змістом висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовують з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядає конкретну справу і має визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Суд враховує, що хоча відповідач і не подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, доводів щодо неспівмірності витрат не заявляв, проте, як встановлено судом, правнича допомога, надана ОСОБА_1 складає 25000,00 грн., що вочевидь не відповідає вимогам обґрунтованості та співмірності сумі таких витрат.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2024 року справа № 686/5757/23 наголошує, що подання доказів на підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу не є безумовною підставою для відшкодування судом таких витрат у зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критеріям реальності адвокатських витрат (їхньої дійсності й потрібності) та розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи.

Верховний Суд у постанові від 30.09.2020 у справі №201/14495/16-ц зазначив, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 02.07.2020 у справі №362/3912/18.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд також бере до уваги той факт, що матеріали справи не містять великої кількості документів на дослідження, збирання б яких адвокат витратив значний час. Даний спір для кваліфікованого юриста є незначної складності, у спорах такого характеру судова практика є сталою, великої кількості законів та підзаконних актів, які підлягають застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.

За таких обставин, з огляду на співмірність та розумність розміру судових витрат, виходячи з конкретних обставин справи, її складності та виконаної адвокатом роботи, суд дійшов висновку про часткове задоволення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 8000,00 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 81, ч. 6 ст. 80 ЦПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно вимог ч. 6 ст. 80 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях

Положеннями ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі встановлених, на підставі належним чином оцінених доказів, обставин та з підстав, передбачених вищевказаними нормами матеріального права, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Згідно вимог п. 2 ч. 1 ст. 430 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.

Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 4, 6, 10, 12, 141, 228, 229, 263, 265, 273, 279, 354, 430 ЦПК України, ст.ст. 94, 115, 141 КЗпП України, ст.ст. 1, 21, 24, 25 ЗУ «Про оплату праці», суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву представника позивача Царевої Наталії Анатоліївни в інтересах ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» про стягнення заборгованості по заробітній платі задовольнити частково.

Зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» надати ОСОБА_1 оригінал трудової книжки із відповідним записом про період роботи та належним чином завірену копію наказу про звільнення.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 заборгованість з не виплаченої заробітної плати в розмірі 70200 /сімдесят тисяч двісті/ грн. 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів в розмірі 6389 /шість тисяч триста вісімдесят дев`ять/ грн. 04 коп. та компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 6389 /шість тисяч триста вісімдесят дев`ять/ грн. 04 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 33542 /тридцять три тисячі п`ятсот сорок дві/ грн. 46 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки видачі копії наказу про звільнення та трудової книжки в розмірі 33542 /тридцять три тисячі п`ятсот сорок дві/ грн. 46 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10000 /десять тисяч/ грн. 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу в розмірі 8000 /вісім тисяч/ грн. 00 коп.

У задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовити.

Відповідно до вимог ст. 430 ЦПК України рішення про стягнення заробітної плати у межах суми платежу за один місяць підлягає негайному виконанню.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс» на користь ОСОБА_1 сплачений позивачем судовий збір в розмірі 4792 /чотири тисячі сімсот дев`яносто дві/ грн. 32 коп.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , мешканець: АДРЕСА_1 .

Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Ді Ес Лоджистікс», код за ЄДРПОУ 43656707, місцезнаходження: 65007, м. Одеса, вул. Водопровідна, буд. 1-А, оф. 1309.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду

У зв`язку з періодичним вимкненням електроенергії в приміщенні Пересипського районного суду м. Одеси, повний текст рішення суду складено 17 березня 2026 року.

Суддя Пересипського

районного суду м. Одеси І.О. Кремер