Решение № 99414439, 06.09.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/8898/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 вересня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А., розглянувши у порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Одесі адміністративну справу за позовом громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 до Одеської митниці Держмитслужби про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 до Одеської митниці Держмитслужби про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо неповернення транспортного засобу марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, тип ТЗ – позашляховик, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власнику Агаше Онуру та зобов`язання відповідача повернути вказаний транспортний засіб позивачу.

Позивач обґрунтовує позов тим, що по відношенню до нього 30.09.2019 року Одеською митницею ДФС складено протокол про порушення митних правил №2626/50000/19 за ч.6 ст.481 Митного кодексу України та відповідно до ч.3 ст.511 Митного кодексу України тимчасово вилучено транспортний засіб марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, тип ТЗ – позашляховик, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_1 , який належить позивачу на праві власності. Оскільки постановою Одеського апеляційного суду по справі №521/21215/19 провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності закрито у зв`язку із закінченням строку накладення адміністративного стягнення, представник позивача звертався неодноразово зверталася до Одеської митниці Держмитслужби із заявами про повернення вилученого транспортного засобу, однак отримувала від відповідача листи з відмовою у поверненні автомобіля позивачу. Враховуючи, що відповідачем у порядку визначеному ст.511 Митного кодексу України вилучено транспортний засіб, що належить позивачу, для забезпечення стягнення штрафу, а не конфісковано, позивачем такий штраф не сплачується через відповідні рішення суду по справі №521/21215/19, будь-якого іншого рішення, що дає підстави для тримання у якості конфіскату вказаного автомобілю відповідачем не приймалося, позивач зазначає, що не повернення транспортного засобу є втручанням в його право на мирне володіння майном, та за таких обставин просить позов задовольнити у повному обсязі.

Відповідач відзив на позов не надав.

Ухвалою суду від 02.06.2021 року позов залишено без руху.

Ухвалою суду від 14.06.2021 року відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Статтею 258 КАС України передбачено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч.2 ст.262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п`ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.

З огляду на завершення 30-ти денного терміну для подання заяв по суті справи, суд вважає за можливим розглянути та вирішити справу по суті у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.

Відповідно до ч.6 ст.120 КАС України, якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Так, суд вказує на те, що суддя Іванов Е.А. з 06.08.2021 року перебував у щорічній черговій відпустці, у зв`язку з чим справу розглянуто в перший день після виходу.

Дослідивши матеріали справи, та оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні доказів, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що Агаше Онур є громадянином Турецької Республіки (а.с.48). Відповідно до реєстраційного свідоцтва транспорту AL9231868 від 07.06.2017 року (а.с.49-52, з перекладом) Агаше Онур є власником транспортного засобу марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_2 , країна реєстрації – Грузія.

30.09.2019 року Одеською митницею ДФС у відношенні громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 складено Протокол про порушення митних правил №2626/50000/19 за ч.6 ст.481 Митного кодексу України (далі – МК України) у зв`язку з перевищенням строку тимчасового ввезення транспортного засобу особистого користування (легкового автомобіля) марки BMW X5, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , країна реєстрації – Болгарія (BG), номер кузова – НОМЕР_4 на митну територію України більше ніж на 30 днів (а.с.35-37). Також за вказаним протоколом на підставі ст.511 МК України тимчасово вилучено легковий автомобіль Hummer H3, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , країна реєстрації – Грузія, номер кузова – НОМЕР_5 .

Від підпису протоколу та одержання його примірника особа, що притягається до відповідальності (позивач) відмовився, про що зроблено відповідну відмітку в протоколі №2626/50000/19 від 30.09.2019 року.

За результатами розгляду протоколу про порушення митних правил №2626/50000/19 від 30.09.2019 року Малиновським районним судом міста Одеси прийнято постанову по справі №521/21215/19 від 28.01.2020 року, якою провадження по адміністративній справі відносно ОСОБА_1 , - закрито, за відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст.481 ч.6 МК Україн та постановлено повернути власнику майна вилучений за протоколом про порушення митних правил №2626/50000/19 від 30 вересня 2019 року автомобіль марки «Hummer НЗ» (реєстраційний номер НОМЕР_2 , кузов НОМЕР_5 , країна реєстрації Грузія), оскільки він не є предметом адміністративного правопорушення за ч.6 ст.481 МК України (а.с.13-14).

Постановою Одеського апеляційного суду від 10.11.2020 року апеляційну скаргу представника Одеської митниці Держмитслужби задоволено частково, постанову судді Малиновського районного суду м. Одеси від 28.01.2020 року скасовано, постановлено нову постанову, якою визнано винним ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.6 ст.481 МК України, провадження у справі відносно ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.6 ст.481 МК України, закрито в зв`язку із закінченням на момент розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення, передбачених ст.38 КУпАП (а.с.15-18).

11.11.2020 року представник позивача звернулася до Одеської митниці Держмитслужби з заявою про повернення вилученого майна на підставі протоколу про порушення митних правил №2626/50000/19 від 30.09.2019 року ( транспортний засіб марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, тип ТЗ – позашляховик, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_1 ) його власнику гр. Туреччини ОСОБА_2 (а.с.20-21).

Відповідачем направлено лист відповідь Вих.№7.10-1/21-03/8.19/17411 від 24.11.2020 року щодо заяви від 11.11.2020 року про повернення вилученого майна, в якому вказано, що постановою Одеського апеляційного суду не вирішено питання щодо вказаного легкового автомобіля, а також наведено положення МК України та Порядку роботи складу митниці ДФС, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 30.05.2012 року №627, Порядку відшкодування витрат за зберігання товарів та транспортних засобів на складах митних органів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 15.06.2012 року №731. У вказаному листі позивачу запропоновано звернутися до суду з заявою щодо вирішення питання про тимчасове вилучення автомобіля марки Hummer H3, реєстраційний номер НОМЕР_1 , а також вказано, що його повернення можливо після подання відповідної заяви на ім`я керівника митниці у якій зазначити пункт пропуску митного кордону України, через який буде здійснено вивезення автомобілю за межі митної території України, та надати належним чином завірені постанови Малиновського районного суду м. Одеси від 28.01.2020 року по справі №521/21215/19, повний текст постанови Одеського апеляційного суду, та відшкодування витрат митниць на зберігання автомобілю (а.с.26-28).

Додатково до заяви від 11.11.2020 року представником позивача 24.11.2020 року надіслано лист до якого додано копію постанови Малиновського районного суду міста Одеси по справі №521/21215/19 від 28.01.2020 року (а.с.22).

Відповідачем направлено лист відповідь Вих.№7.10-2/21-03/8.19/17879 від 02.12.2020 року щодо заяви від 24.11.2020 року про повернення вилученого майна аналогічного змісту (а.с.29-31).

10.12.2020 року представником позивача подано до Одеської митниці Держмитслужби доповнення до заяви про повернення вилученого майна від 11.11.2020 року з відповідними поясненнями та зазначенням пункту пропуску митного кордону України та дати вивезення транспортного засобу (а.с.23-25).

Відповідачем направлено лист відповідь Вих.№7.10-21-03/10/18891 від 21.12.2020 року щодо заяви 10.12.2020 року про повернення вилученого майна, з відповідними роз`ясненнями та повторно вказано, що повернення автомобілю можливо у разі дотримання наведених вимог законодавства та подання до митниці всіх необхідних оформлених належним чином документів та відшкодування витрат митниць на його зберігання (а.с.32-33).

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Засади державної митної справи, зокрема, правовий статус органів доходів і зборів, митна територія та митний кордон України, процедури митного контролю та митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України, митні режими та умови їх застосування, заборони та/або обмеження щодо ввезення в Україну, вивезення з України та переміщення через територію України транзитом окремих видів товарів, умови та порядок справляння митних платежів, митні пільги, визначаються Митним кодексом України (далі ? МК України) та іншими законами України.

Згідно із пп.4, 25, 58 ч.1 ст.4 Митного кодексу України (далі – МК України) ввезення товарів, транспортних засобів на митну територію України, вивезення товарів, транспортних засобів за межі митної території України - це сукупність дій, пов`язаних із переміщенням товарів, транспортних засобів через митний кордон України у будь-який спосіб у відповідному напрямку; митний режим - це комплекс взаємопов`язаних правових норм, що відповідно до заявленої мети переміщення товарів через митний кордон України визначають митну процедуру щодо цих товарів, їх правовий статус, умови оподаткування і обумовлюють їх використання після митного оформлення; транспортні засоби - це транспортні засоби комерційного призначення, транспортні засоби особистого користування, трубопроводи та лінії електропередачі.

Положеннями п.6 ч.1 ст.70 МК України передбачено, що з метою застосування законодавства України з питань державної митної справи запроваджуються митні режими, в тому числі тимчасове ввезення.

Згідно із ч.1 ст.71 МК України декларант має право обрати митний режим, у який він бажає помістити товари, з дотриманням умов такого режиму та у порядку, що визначені цим Кодексом.

Відповідно до ст.103 МК України, тимчасове ввезення - це митний режим, відповідно до якого іноземні товари, транспортні засоби комерційного призначення ввозяться для конкретних цілей на митну територію України з умовним повним або частковим звільнення від оподаткування митними платежами та без застосування заходів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності і підлягають реекспорту до завершення встановленого строку без будь-яких змін, за винятком звичайного зносу в результаті їх використання.

Особливості тимчасового ввезення громадянами транспортних засобів особистого користування на митну територію України визначено приписами ст.380 МК України.

Так, згідно із ч.1, 5-7 ст.380 МК України тимчасове ввезення громадянами-нерезидентами на митну територію України транспортних засобів особистого користування дозволяється на строк до одного року. Цей строк може бути продовжено органами доходів і зборів з урахуванням дії обставин непереборної сили та особистих обставин громадян, які ввезли такі транспортні засоби, за умови документального підтвердження цих обставин, але не більш як на 60 днів. Обов`язковою умовою допуску зазначених транспортних засобів до тимчасового ввезення на митну територію України є реєстрація цих транспортних засобів в уповноважених органах іноземних держав, що підтверджується відповідним документом.

Тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування можуть використовуватися на митній території України виключно громадянами, які ввезли зазначені транспортні засоби в Україну, для їхніх особистих потреб.

Транспортні засоби особистого користування, що класифікуються за товарною позицією 8903 згідно з УКТ ЗЕД, можуть використовуватися громадянами, які ввезли їх в Україну, а також громадянами-резидентами та громадянами-нерезидентами, які мають належний дозвіл користувача права на тимчасове ввезення, за умови використання транспортного засобу від імені і згідно з інструкціями користувача права на тимчасове ввезення.

Такі транспортні засоби не можуть використовуватися для цілей підприємницької діяльності в Україні, бути розкомплектовані чи передані у володіння, користування або розпорядження іншим особам.

Тимчасово ввезені транспортні засоби особистого користування повинні бути вивезені за межі митної території України з дотриманням строків, установлених відповідно до вимог цього Кодексу, або поміщені у митні режими відмови на користь держави, знищення або руйнування чи можуть бути оформлені для вільного обігу на митній території України за умови сплати митних платежів, які відповідно до закону підлягають сплаті при імпорті таких транспортних засобів.

У разі втрати чи повного зіпсування тимчасово ввезених транспортних засобів особистого користування внаслідок аварії або дії обставин непереборної сили перебіг строку тимчасового ввезення зупиняється за умови надання органам доходів і зборів власниками таких транспортних засобів достатніх доказів їх втрати чи зіпсування. Дозволяється поміщення таких транспортних засобів у митний режим відмови на користь держави чи знищення або руйнування.

Таким чином, положеннями Митного кодексу України особою, відповідальною за дотримання митного режиму тимчасового ввезення, визначено саме громадянина, яким було ввезено відповідний транспортний засіб на митну територію України.

Також, Митним кодексом України передбачено, що транспортні засоби, ввезені у митному режимі «тимчасове ввезення», можуть використовуватися лише з метою особистого користування і не можуть бути розкомплектовані чи передані у володіння, користування або розпорядження іншим особам.

Відповідно до вимог ч.1 ст.494 МК України, про кожний випадок виявлення порушення митних правил уповноважена посадова особа митного органу, яка виявила таке порушення, невідкладно складає протокол за формою, установленою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Статтею 491 МК України визначені підстави для порушення справи про порушення митних правил, зокрема безпосереднє виявлення посадовими особами митного органу порушення митних правил.

Так, ч.6 ст.481 МК України одним з видів порушень митних правил передбачено, зокрема, перевищення строку тимчасового ввезення транспортних засобів особистого користування та транспортних засобів комерційного призначення на митну територію України більше ніж на тридцять діб, що тягне за собою накладення штрафу в розмірі десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або конфіскацію таких транспортних засобів.

Згідно ч.1, 3 ст.511 МК України, товари - безпосередні предмети порушення митних правил та відповідні документи, необхідні як докази у справі про порушення митних правил, можуть тимчасово вилучатися.

У разі вчинення порушення митних правил особою, яка не має в Україні постійного місця проживання або адреси, допускається тимчасове вилучення товарів, транспортних засобів у кількості, необхідній для забезпечення стягнення штрафу або вартості товарів, транспортних засобів відповідно до ч.2 ст.541 цього Кодексу.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, під час здійснення митного контролю та митного оформлення транспортного засобу позивача 30.09.2019 року марки Hummer H3, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , номер кузова НОМЕР_5 , країна реєстрації Грузія, працівниками митного органу встановлено за результатами спрацювання Автоматизованої системи аналізу та управління ризиками режиму «Пасажирський пункт пропуску» програми АСМО «Інспектор», що у попередніх періодах на митну територію України позивачем ввезено транспортний засіб особистого користування, а саме 30.08.2014 року ввезений автомобіль марки BMW X5, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , країна реєстрації – Болгарія (BG), номер кузова – НОМЕР_4 , в режимі тимчасового ввезення строком до 1 року. Тобто, вищевказаний автомобіль необхідно було вивезти з митної території України до 30.08.2015 року. При цьому відомості щодо вивезення даного автомобілю станом на 30.09.2019 року відсутні, що свідчить про порушення Агаше Онуром ч.6 ст.481 МК України, що і стало підставою для складання протоколу про порушення митних правил №2626/50009/19 від 30.09.2019 року.

Безпосередньо в протоколі про порушення митних правил №2626/50009/19 від 30.09.2019 року вказано, що на підставі ст.511 МК України за цим протоколом тимчасово вилучено легковий автомобіль марки Hummer H3, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , країна реєстрації Грузія, номер кузова НОМЕР_5 , з підстав зазначеної в пункті «в» - тимчасово вилучено в особи, що не має в Україні постійного місця проживання або адреси - товари, транспортні засоби у кількості, необхідній для забезпечення стягнення штрафу або вартості товарів, транспортних засобів, що є безпосередніми предметами порушення митних правил, тощо.

Таким чином, суд доходить висновку, що транспортний засіб марки General Motors, модель Hummer H3, ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_1 було вилучено митницею саме в рахунок забезпечення сплати гр. Турецької Республіки Агаше Онуром штрафу за протоколом про порушення митних правил №2626/50009/19 від 30.09.2019 року та розміщено на складі митниці.

Разом з тим, станом на момент розгляду справи, відсутні підстави для сплати позивачем штрафу за протоколом про порушення митних правил №2626/50009/19 від 30.09.2019 року, оскільки Постановою Одеського апеляційного суду від 10.11.2020 року по справі №521/21215/19, хоч і Агаше Онура визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.6 ст.481 МК України, однак провадження у справі відносно нього у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.6 ст.481 МК України, закрито, у зв`язку із закінченням на момент розгляду справи строків накладення адміністративного стягнення, передбачених ст.38 КУпАП.

За таких обставин, суд вважає, що відсутні підстави для тримання транспортного засобу в рахунок забезпечення сплати такого штрафу. Відтак автомобіль Hummer H3, ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , реєстраційний номер НОМЕР_1 має бути повернений позивачу, як його власнику. Право власності позивача на вказаний транспортний засіб підтверджується реєстраційним свідоцтвом транспорту AL9231868 від 07.06.2017 року (а.с.49-52, з перекладом). Будь-яких інших щодо тимчасового вилучення чи конфіскації вказаного автомобілю матеріали справи не містять.

При цьому суд враховує положення ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якого: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

За своїм змістом ст.1 Першого протоколу до Конвенції гарантує право на мирне володіння майном і обумовлює випадки втручання у таке право мирного володіння майном, а відповідно до тлумачення й усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення в справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства». «Іммобільяре Саффі» проти Італії», «East/West Alliance Limited» проти України». «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» тощо) в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції слід виокремлювати три норми: перша норма (перше речення першого абзацу) - має загальний характер і закладає принцип мирного володіння майном; друга норма (друге речення першого абзацу) - охоплює питання позбавлення права власності та визначає для цього певні критерії і умови; третя норма (другий абзац) - визнає право договірних держав, зокрема, контролювати використання майна в загальних інтересах. При цьому, як підтверджується практикою Суду, друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Вирішуючи питання про предмет правового регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції, доречно з`ясувати, що ж таке володіння майном у розумінні Конвенції. Так, поняття «майно», якому надається захист за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, що є ширшим за звичне розуміння правом власності на речі матеріального світу та, відповідно до тлумачення Європейського суду з прав людини (рішення в справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», «Ван Марле проти Нідерландів», «Колишній Король Греції та інші проти Греції», «Балан проти Молдови», «Стебницький та «Комфорт» проти України», «Мелахер та інші проти Австрії», «Беєлер проти Італії», «Амбруозі проти Італії», «Гайдук та інші проти України», «Мюллер проти Австрії», «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії». «Совтрансавто-Холдинг» проти України» та ін.), охоплює низку економічних як матеріальних, так і нематеріальних інтересів (активів).

Зокрема, до майна відносяться: нерухомість; рухоме майно; банківські внески; прибутки, що випливають з власності (напр. орендна плата); частка у пенсійному фонді; кошти, належні до виплати; «правомірні очікування» вчиняти певні дії відповідно до виданого дозволу (напр. здійснювати запланований розвиток території); акції компаній; патенти; дозволи; ліцензії; права інтелектуальної власності; Право на здійснення підприємницької діяльності; зароблений, але неодержаний прибуток; клієнтура та ін. Однак, не вважається майном, зокрема: сподівання на визнання існування «старого» права власності, яке давно було неможливо використовувати ефективно; умовна вимога, яка втрачає силу внаслідок її недотримання; право на набуття майна, наміри стосовно набуття власності.

Критерій законності втручання означає, що втручання у право власності особи повинно провадитися на підставі закону, при цьому, до відносин щодо позбавлення державою власності своїх громадян застосовується національне законодавство (рішення Європейського суду з прав людини в справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»). Під «законом» розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм (рішення Європейського суду з прав людини в справі «Щокін проти України»). Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів, а Європейський суд з прав людини перевіряє, чи спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Європейського суду з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини в справі «Щокін проти України»).

Критерій суспільного інтересу - втручання в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у втручанні в право у формі публічного (загального, суспільного) інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій (принцип) пропорційності, тобто дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та приватними інтересами особи, розглядається в практиці Європейського суду з прав людини як невід`ємна частина та інструмент верховенства права, зокрема в питаннях захисту права власності. Дотримання принципу пропорційності вимагає досягнення справедливого балансу між загальними інтересами всього суспільства і вимогами щодо захисту фундаментальних прав приватних осіб. Якщо ж на особу внаслідок ужитих заходів покладається «значний індивідуальний тягар», вважається, що справедливого балансу інтересів досягнуто не було (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Брумареску проти Румунії», «Трегубенко проти України»). Відтак, повинно існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прессос Компанія Навєря С.А. та інші проти Бельгії»).

Питання пропорційності є оціночним і визначається у кожному випадку з урахуванням фактичних обставин. Більше того, вирішуючи питання про те, чи було дотримано цієї вимоги, Європейський суд з прав людини визнає, що держава користується широкою свободою розсуду як щодо вибору способу вжиття заходів, так і щодо встановлення того, чи виправдані наслідки вжиття таких заходів з огляду на загальний інтерес для досягнення мети заходу, про який йдеться. Проте Європейський суд з прав людини не може не скористатися своїм повноваженням щодо здійснення перевірки та повинен визначити, чи було дотримано необхідного балансу в спосіб, сумісний з правом заявника на «мирне володіння його майном» в розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Звольски та Звольська проти Республіки Чехія»). При цьому, оцінюючи наявність справедливого балансу, метою принципу пропорційності не є досягнення «соціальної справедливості» як такої в абсолюті, а досягнення розумного співвідношення між приватним і загальним інтересами. Тобто. порушенням принципу пропорційності є не саме ущемлення прав особи, а істотний дисбаланс між заходами, вжитими для забезпечення загальних інтересів суспільства, та потребою захищати право особи на мирне володіння своїм майном. Таким чином, втручання в право власності, навіть якщо воно відповідає першим двом критеріям (тобто має законну мету, а також здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства), все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства, що є недопустимим.

Зокрема в рішенні «EAST/WEST ALLIANCE LIMITED ПРОТИ УКРАЇНИ» суд зазначив що згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах "їммобіліаре Саффі проти Італії" [ВП], заява N 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та "Вістіньш і Перепьолкінс проти Латвії" [ВЩ, заява N 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).

Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті І Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-11). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Куиюглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірним тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льонрот проти Швеції", пп. 69 і 73, Series А N 52). Іншими словами, має існувати обгрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення віл 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства". п. 50, Series А N 98).

Разом з тим, суд враховує, що у встановлений судом строк Одеською митницею Держмитслужби не надано відзиву на позовну заяву та жодним чином не спростовано доводів позивача.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст.2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

З огляду на зазначене та оцінюючи у сукупності встановлені обставини і перевіривши наявні в матеріалах справи докази, суд дійшов висновку, що відповідач не довів суду правомірність винесення оскаржуваного рішення, та наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем до суду надано квитанцію №10348 від 22.05.2021 року про сплату судового збору за подання адміністративного позову у розмірі 908,00 грн.

Враховуючи наявність підстав для задоволення позовних вимог Агаше Онура суд вважає за необхідне стягнути на його користь суму сплаченого ним судового збору у розмірі 908,00 грн. з Одеської митниці Держмитслужби.

Щодо відшкодування витрат на правову допомогу з відповідача на користь позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Питання, що стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються ст.134 КАС України. Відповідно до ч.2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Так, в прохальній частині позову позивач просив стягнути на його користь витрати на правову допомогу у розмірі 17600,00 грн.

За змістом ч.3 ст.134 КАС України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до ч.4 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Таким чином, зі змісту вказаних норм вбачається, що від учасника справи вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною, але не доказів обґрунтування часу, витраченого фахівцем в галузі права. Що стосується часу, витраченого фахівцем в галузі права, то зі змісту вказаних норм процесуального права можна зробити висновок, що достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, яка саме кількість часу витрачена на відповідні дії.

Вказана позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 13.12.2018 року у справі №816/2096/17.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 № 5076-VI (далі – Закон №5076-VI).

Відповідно до ч.3 Закону №5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Згідно п.1, 2, 6 ч.1 ст.19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.1 Закону №5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Частиною 3 ст.30 Закону №5076-VI встановлено, що при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Крім вищезазначеного закону, порядок оплати праці адвоката регулюється Правилами адвокатської етики, затверджених 09.06.2017 року з`їздом адвокатів України.

Так відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики - формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту є гонорар.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання), розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. При цьому суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Частиною 7 ст.139 КАС України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Так, підставою для відшкодування витрат на правову допомогу є, зокрема, наявність належних та допустимих доказів взаємозв`язку між сплаченими позивачем адвокату коштами та наданою йому правовою допомогою на підставі відповідного договору, який стосується безпосередньо підготовки процесуальних документів та супроводження даної судової справи.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було винесене судове рішення у справі, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Ті самі критерії застосовує і Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі “East/West Alliance Limited” проти України", заява №19336/04, п. 269).

Як встановлено судом, між громадянином Турецької Республіки ОСОБА_3 та адвокатом Серебрій Г.Г. укладено договір про надання правової допомоги б/н від 12.05.2021 року (а.с.7-9), відповідно до п.1.1 якого, адвокат бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов`язаний сплатити винагороду (гонорар) та витрати, необхідні для виконання його доручень, у порядку та строки обумовлені сторонами у договорі. Пунктом 1.2 договору визначено в чому саме полягає правова допомога.

Відповідно до п.4.1, 4.2, 4.3 даного договору, гонорар є формою винагороди адвоката за надання правової допомоги клієнту. За правову допомогу, передбачену в п.1.2 договору клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар). Розмір винагороди адвоката при наданні правової допомоги, а також умови та порядок розрахунків, визначаються сторонами в додатках до цього договору. За правову допомогу, що надається адвокатом, клієнт оплачує винагороду (гонорар) в залежності від обсягу часу, що його витрачено адвокатом на правової допомоги за договором, з розрахунку у вартості 1 год./800 грн.

Як вбачається з Додатку №1 до договору про надання правової допомоги від 12.05.2021 року (а.с.10-11) адвокат надає правову допомогу клієнту щодо представництва інтересів клієнта в Одеському окружному адміністративному суді міста Одеси. Сума винагороди (гонорару) адвоката складає 17600,00 грн. відповідно до попереднього розрахунку: зустріч із клієнтом для ознайомлення з наявними документами, інформацією, хронологією подій, консультування – 2 год.; правова експертиза отриманих від клієнта документів, ознайомлення з матеріалами справи, попередній аналіз доказів, приведення доказів до позову в належним стан, підготовка заяв, клопотань – 10 год.; підготовка позову до суду, аналіз законодавства, оформлення та подання документів до суду – 8 год.; участь у судових засіданнях – 2 год. Всього за попереднім розрахунком – 22 години. З розрахунку 1 год./800 грн. За умовами договору (п.1, 2 додатку №1 до договору).

Клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар), вказаний в п.2 цього додатку шляхом готівкового розрахунку протягом трьох днів з моменту підписання цього додатку. Адвокат у підтвердження здійснення сплати винагороди (гонорару) зобов`язаний видати клієнту довідку (п.4 додатку №1 до договору).

На підтвердження понесених витрат на професійну правову допомогу представником позивача до суду надано копію довідки від 22.05.2021 року про прийняття за послуги від громадянина Турецької Республіки Агаше Онура згідно договору від 12.05.2021 року, винагороду 9гонорар) у сумі 17600,00 грн. Вказану уму сплачено готівкою (а.с.19).

Частиною 5 ст.134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч.5 ст.134 КАС України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч.6 ст.134 КАС України).

Таким чином, у КАС України закладені критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і критерій пов`язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов`язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не іншої справи).

При цьому суд звертає увагу, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі та покладається на сторону, яка подає таке клопотання.

Суд зазначає, що «зустріч із клієнтом для ознайомлення з наявними документами, інформацією, хронологією подій, консультування», «правова експертиза отриманих від клієнта документів, ознайомлення з матеріалами справи, попередній аналіз доказів, приведення доказів до позову в належним стан, підготовка заяв, клопотань» та «аналіз законодавства» не є професійною правничою допомогою, пов`язаною саме з розглядом даної справи, відповідно до приписів ст.132 КАС України. Такі послуги є фактичною складовою такого виду правничої допомоги, як складання позовної заяви.

Суд враховує, те що справа №420/8898/21 розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), та акцентує увагу представника позивача на тому, що судові засідання по даній справі не проводилися, що в свою чергу виключає необхідність участі в них, а тому суд вважає, що відшкодуванню не підлягають витрати за «участь у судових засіданнях» у розмірі 1600,00 грн., витрачений час 2 години, про що вказано в додатку №1 до договору про надання правової допомоги від 12.05.2021 року..

Крім того, суд зауважує, що дана справа відноситься до справ незначної складності з підстав чого також і була розглянута в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, щодо яких на момент звернення позивача до суду сформовано сталу практику їх розгляду. Отже, даний спір не потребував значних затрат часу, а підготовка цієї справи до розгляду у суді не вимагала значного обсягу юридичної та технічної роботи.

Вказані вище обставини свідчать про те, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та їх обсягом, а тому суд вважає, що розмір витрат на професійну правничу допомогу представника позивача у цьому випадку має бути зменшений до 3000,00 грн.

Керуючись ст.ст.9, 73, 77, 90, 139, 241-246, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов громадянина Турецької Республіки ОСОБА_1 до Одеської митниці Держмитслужби – задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Одеської митниці Держмитслужби щодо неповернення транспортного засобу марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, тип ТЗ – позашляховик, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власнику Агаше Онуру.

Зобов`язати Одеську митницю Держмитслужби повернути транспортний засіб марки General Motors, модель Hummer H3, 2006 року випуску, тип ТЗ – позашляховик, об`єм двигуні (см.куб.) – 3465, ідентифікаційний номер ТЗ – 5GTDN136968274809-5GTEN13E888111681, реєстраційний номер НОМЕР_1 , власнику Агаше Онуру.

Стягнути з Одеської митниці Держмитслужби за рахунок бюджетних асигнувань на користь громадянина Турецької Республіки ОСОБА_4 витрати по сплаті судового збору у сумі 908,00 грн. сплачені по квитанції №10348 від 22.05.2021 року.

Стягнути з Одеської митниці Держмитслужби за рахунок бюджетних асигнувань на користь громадянина Турецької Республіки ОСОБА_4 витрати на правову допомогу у розмірі 3000,00 грн.

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання в порядку та строки, встановлені ст.ст.295, 297 та з урахуванням п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач - громадянин Турецької Республіки ОСОБА_1 ( ОСОБА_5 ) ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 ).

Відповідач - Одеська митниця Держмитслужби (вул. Івана та Юрія Лип, 21-а, м. Одеса, 65078, код ЄДРПОУ 43333459).

Суддя Іванов Е.А.