Постановление суда № 93354021, 04.12.2020, Оболонський районний суд міста Києва

04.12.2020 Справа № 756/15487/20

Справа пр. №2/756/6607/20

ун. №756/15487/20

У Х В А Л А

04 грудня 2020 року м. Київ

Суддя Оболонського районного суду міста Києва Андрейчук Т.В., розглянувши матеріали позовної заяви та доданих до неї документів фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення витрат від інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми, -

в с т а н о в и в:

Позивач ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача ОСОБА_2 про стягнення витрат від інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми.

03 грудня 2020 року справа була передана на розгляд судді Андрейчуку Т.В.

Суддя, дослідивши позовну заяву та додані до неї документи, вважає, що у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ФОП ОСОБА_1 слід відмовити з наступних підстав.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства: цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

За загальним правилом, передбаченим ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Разом з тим ст. 20 ГПК України визначено предметну та суб`єктну юрисдикцію господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) ФОП.

Ст. 45 ГПК України встановлено, що сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в ст. 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями ст. 20 цього Кодексу (як приклад, п. п. 5, 10, 14 цієї статті).

Відтак господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб`єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов`язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі №127/23144/18).

У своїй позовній заяві позивач вказує, що між ним та ФОП ОСОБА_2 01 березня 2013 року було укладено договір №1 оренди нежилого приміщення, відповідно до умов якого ФОП ОСОБА_1 (орендодавець) передав, а ФОП ОСОБА_2 (орендар) прийняла в орендне користування терміном до 31 грудня 2013 року належне позивачеві на праві власності нежиле приміщення загальною площею 60,8 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 для використання під магазин-кафе. Як зазначив позивач, дію указаного договору оренди було припинено за згодою сторін з 16 вересня 2013 року, проте заборгованість за оренду згідно з цим договором у сумі 79673,33 грн сплачена відповідачем не була, у зв`язку з чим ФОП ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 інфляційні втрати за період з 01 листопада 2016 року по 31 жовтня 2020 року у сумі 29580,46 грн та три проценти річних за прострочення сплати орендних платежів за період з 21 березня 2016 року по 30 листопада 2020 року у сумі 11237,21 грн, а всього - 40817,67 грн.

Отже, позивач просить суд стягнути заборгованість за господарським договором. При цьому слід зауважити, що наявність судових рішень про задоволення вимог кредитора, яка не виконане боржником, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін договору.

Згідно із ч. 1 ст. 128 ГК України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 цього Кодексу. Зазначена норма кореспондується зі ст. 50 ЦК України.

За ч. 1 ст. 173 ГК зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, у силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або відмовитися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку, є господарським зобов`язанням.

Майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ст. 179 ГК України).

Таким чином, однією з ознак господарського договору, що дозволяє відокремити його від інших видів договорів (у тому числі цивільних), є особливий суб`єктний склад. Зокрема, договір, у якому сторонами є суб`єкти господарювання (наприклад, юридична особа та громадянин, зареєстрований на час його укладення як підприємець), є господарським, відтак і зобов`язання, що з нього виникають, є господарськими.

Зобов`язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов`язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов`язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю (ст. 609 ЦК України).

Проте до підприємницької діяльності фізичних осіб згідно зі ст. 51 ЦК України застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.

Фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності ФОП.

Відповідно до ст. 52 ЦК України ФОП відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

За змістом ст. ст. 51, 52, 598-609 ЦК України, ст. ст. 202-208 ГК України у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за її зобов`язаннями, пов`язаними із підприємницькою діяльністю, усім своїм майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі №910/8729/18).

Оскільки спірні правовідносини виникли щодо виконання фізичною особою-підприємцем умов господарського договору, зобов`язання за яким у відповідача з втратою статусу фізичної особи-підприємця не припинилися, суддя дійшов висновку про належність спору до юрисдикції господарського суду (такий висновок суду відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 04 вересня 2019 року у справі №640/16902/18, від 09 жовтня 2019 року у справі №127/23144/18).

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За таких обставин суд дійшов висновку про необхідність відмовити ФОП ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право, зокрема, на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява №4451/70). "Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland) від 16 червня 2001 року, заява №28249/95, §53).

Застосовані державою обмеження права на доступ до суду не можуть бути такими, що порушують саму сутність права. Більше того, обмеження не входить у сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо не переслідує легітимну мету, і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, заява №8225/78, §57; рішення у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom) від 21 вересня 1980 року, заява №17101/90, §65).

Розгляд справи судом, який має юрисдикції для розгляду позовних вимог є гарантією того, що рішення у відповідній справі за цими вимогами ухвалить належний суд. Отже, не є порушенням права позивача на справедливий суд відмова у відкритті провадження у справі №756/10273/20 з метою розгляду спору судом належної юрисдикції, оскільки вимоги позивача має розглянути той суд, який встановлений для цього законом.

Керуючись ст. 186 ЦПК України, суддя, -

у х в а л и в:

Відмовити у відкритті провадження у цивільній справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення витрат від інфляції та трьох процентів річних від простроченої суми.

Роз`яснити позивачеві, що розгляд справи віднесено до юрисдикції господарських судів.

Копію ухвали з позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами невідкладно надіслати особі, яка звернулась з нею до суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Суддя Т.В. Андрейчук