Решение № 89997656, 24.06.2020, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/3172/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2020 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, за наявними матеріалами, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернулась заявою громадянка В`єтнаму ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про:

визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №328753 від 05.03.2020 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 від 15.11.2010 року;

визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області №51032300002324 від 12.12.2019 року про відмову в оформленні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні, прийняте за результатом розгляду заяви від 26.11.2019 року;

зобов`язання Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити оформлення та видачу громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням 25-річного віку за заявою від 26.11.2019 року.

Адміністративний позов мотивовано наступним.

Громадянка В`єтнаму ОСОБА_1 зазначила, що оскаржувані рішення прийняті Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без урахування принципу пропорційності, без урахування права особи на участь у процесі прийняття рішення, чим порушено положення «Про провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання рішень» затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року.

ОСОБА_1 наголошувала, що при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну та надання посвідки на постійне місце проживання, посадові особи ВГІРФО ГУ МВС України в Одеській області проводили перевірку законності залишення позивача на постійне проживання на території України керуючись пунктом 4 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію» та ними була надана оцінка дійсності та чинності наданих документів, надано правову оцінку підставам надання дозволу. Підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію ОСОБА_1 виявлено не було.

Крім того, під час звернення ОСОБА_1 з заявою про щодо обміну бланку посвідки у зв`язку з досягненням 25-річного віку, дозвіл позивача на імміграцію був чинний, посвідка на постійне проживання - не скасована, таким чином Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області було протиправно прийнято рішення про відмову в оформленні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання в Україні.

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ ТА КЛОПОТАННЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 08 травня 2020 року, вищевказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частини п`ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№20757/20 від 01.06.2020р. на позовну заяву (а.с.84-87).

Відзив обґрунтований наступним.

Громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , отримала дозвіл на імміграцію оскільки її рідний брат ОСОБА_2 громадянин України.

Розгляд заяви про отримання дозволу на імміграцію відбувався, зокрема, на підставі не легалізованих в установленому законом порядку копії свідоцтва про народження громадянки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та громадянина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 виданого 23.04.2010 року Іванівським РВ ГУМВС України в Одеській області на ім`я ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Однак, рішенням УДМС України в Херсонській області від 30.11.2015 року, скасовано рішення про набуття громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 виданий 18.09.2008 року Дніпровським РВ УМВС України у Херсонській області визнаний недійсним та таким, що підлягає вилученню та знищенню.

Отже, дозвіл на імміграцію в Україну ОСОБА_1 , отримала на підставі документу який втратив чинність.

Таким чином, у ГУ ДМС України в Одеській області наявні повноваження для скасування дозволу на імміграцію в Україну, що прийнятий з порушенням вимог законодавства.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначила, що рішення про надання дозволу на імміграцію було надано згідно з документами, які діяли на момент прийняття відповідного рішення тобто, станом на 15.10.2010 рік. Дійсність, чинність та законність відповідних документів працівниками ВГІРФО УМВС України в Одеській області перевірялись.

Позивачем наголошувалося, що навіть якщо у 2010 році дозвіл на імміграцію було надано через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на позивача є неприпустимим.

Крім того, рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідачем у тижневий строк ОСОБА_1 не надсилалось, до відома не доводилось. Для надання пояснень при розгляді питання щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну позивач не запрошувалась (а.с.162-184).

Станом на 24 червня 2020 року, інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується паспортом № НОМЕР_4 , який виданий посольством В`єтнаму в Україні 20.01.2010 року (а.с.92-95).

Згідно копії свідоцтва про народження ОСОБА_1 (а.с.96-98), її брат ОСОБА_2 (а.с.103-105) громадянин України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_2 виданого Іванівським РВ ГУМВС України в Одеській області 23 квітня 2010 року (а.с.101-102).

12 листопада 2010 року, відділом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб ГУМВС України в Одеській області, прийнято рішення №22/328753 про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України «Про імміграцію» (а.с.118).

15 листопада 2010 року, ОСОБА_1 було видано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 з безстроковим терміном дії (а.с.121).

05 листопада 2019 року, у ОСОБА_2 Іванівським районним сектором ГУ ДМС України в Одеській області вилучено паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 виданого Іванівським РВ ГУМВС України в Одеській області 23 квітня 2010 року (а.с.122-123).

30 листопада 2015 року, прийняте рішення про скасування оформленого рішення про набуття громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_2 (а.с.125-125).

Громадянство України ОСОБА_2 припинено з 30 листопада 2015 року згідно довідки №135/15 Управління ДМС України в Херсонській області (а.с.130).

26 листопада 2019 року, ОСОБА_1 звернулась до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою щодо обміну бланку посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку з досягненням 25-річного віку (а.с.133-134).

12 грудня 2019 року, відділом з питань тимчасового та постійного проживання іноземці та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято рішення №51032300002324 про відмову в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 року (а.с.147-148).

Також Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області було здійснено перевірку матеріалів справи щодо надання дозволу на імміграцію ОСОБА_1 в Україну.

Висновком про розгляд матеріалів щодо скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , затвердженим начальником ГУ ДМС України в Одеській області 05 березня 2020 року, зокрема, вважалось за доцільне скасувати рішення ГУ ДМС України в Одеській області про надання дозволу на імміграцію. Видану посвідку на постійне проживання серії ОД№ 14311 від 15.11.2010 року - визнати недійсною та такою, що підлягає вилученню та знищенню (а.с.151-153).

Рішенням ГУ ДМС України в Одеській області №328753 від 05.03.2020 року про скасування дозволу на імміграцію в Україну дозвіл ОСОБА_1 виданий 12 листопада 2010 року - скасований. Посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 15 листопада 2010 року - скасована (а.с.154).

Не погоджуючись з правомірністю рішень Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо відмови в оформлені (видачі) посвідки на постійне проживання та скасування дозволу на імміграцію, позивач звернулась до суду з даною позовною заявою.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною першою статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI від 22 вересня 2011 року (далі - Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства») надано визначення термінів, зокрема:

іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;

іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в`їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;

іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;

посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Частиною першою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» №2491-III від 07.06.2001 року (далі - Закон України «Про імміграцію») іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині першій та шістнадцятій статті цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Положеннями статті 1 Закону України «Про імміграцію» визначені наступні дефініції термінів: імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів, зокрема, особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; (п.4 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію»).

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_1 отримала дозвіл на імміграцію у зв`язку з тим, що її рідний брат - громадянин України.

У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені ст. 9 Закону України «Про імміграцію».

Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: три фотокартки; копія документа, що посвідчує особу; документ про місце проживання особи; відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

З аналізу вищенаведених норм Закону України «Про імміграцію» вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року (далі - Порядок № 1983).

У відповідності до п.п. 2 п. 2 цього Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України.

Згідно п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Пунктом 14 Порядку № 1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у п.п. 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених ст. 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.

Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.

У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці 2 п. 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).

Згідно з п. 19 Порядку № 1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.

Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

З аналізу викладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію у 2010 році, були перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання - ГУ МВС України в Одеській області, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність, відповідність вимогам законодавства та приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.

Отже, компетентний орган державної влади при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні проводив необхідну перевірку поданих документів та з`ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте, таких підстав у 2010 році не виявив.

Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.

Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмово або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб`єктом владних повноважень.

Перевірка адміністративними судами дотримання суб`єктами владних повноважень права особи «бути почутою» є обов`язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

З аналізу викладених норм слідує, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для подання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання.

Отже, враховуючи існування загрози настання негативних наслідків для позивача, суд вважає, що забезпечення її права взяти участь при прийнятті оскаржуваних рішень є обов`язковою передумовою їх правомірності.

Разом з тим, відповідачем у порушення вказаних норм, до суду не надано будь-яких доказів запрошення позивача для надання пояснень до моменту прийняття спірних рішень, у зв`язку з чим було порушено її право «бути почутою».

Крім того, суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі «Курочкін проти України» (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.

Слід зазначити, що в основу оскаржуваного рішення про скасування дозволу на імміграцію відповідачем покладено пункт 1 частини першої статті 12 Закону «Про імміграцію», відповідно до якого дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.

Аналіз цієї норми дозволяє суду дійти висновку про те, що підставою для скасування дозволу на імміграцію є встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу. При цьому, на переконання суду, втрата чинності документів повинна мати місце саме на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, однак зміна обставин у майбутньому не може впливати на чинність вже виданого дозволу та ставити під сумнів правомірність рішення про його видачу.

Суд звертає увагу на те, що на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію у 2010 році, її брат ОСОБА_2 був громадянином України, мав паспорт громадянина України серії НОМЕР_2 виданого Іванівським РВ ГУМВС України в Одеській області 23 квітня 2010 року (а.с.101-102).

Скасування ж 30 листопада 2015 року оформленого рішення про набуття громадянства України за територіальним походженням ОСОБА_2 (а.с.125-125) призвело до втрати чинності його паспорта громадянина України лише на майбутнє та не свідчить про неправомірність видачі дозволу на імміграцію позивачу.

Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного документування ОСОБА_3 посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №328753 від 05.03.2020 року, про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 від 15.11.2010 року - було прийнято за відсутності визначеної Законом України «Про імміграцію» підстави для його прийняття, відтак є протиправним та підлягає скасуванню.

Як вбачається з матеріалів справи позивач звернулась до відповідача щодо обміну бланку посвідки на постійне проживання в Україні, у зв`язку з досягненням 25-річного віку.

Постановою Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 року «Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання» затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (далі - Порядок №321).

Пунктом 1 Порядку №321 визначено, що посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Згідно із пунктом 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.

Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України та які:

досягли 16-річного віку, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто;

не досягли 16-річного віку або визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, - на підставі заяв-анкет одного з батьків (усиновлювачів), з ким проживають особи на підставі дозволу на імміграцію, опікунів, піклувальників.

Пунктом 7 Порядку № 321 обумовлено, що обмін посвідки здійснюється у разі:

1) зміни інформації, внесеної до посвідки;

2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;

3) закінчення строку дії посвідки;

4) непридатності посвідки для подальшого використання;

5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).

Приписами пункту 9 Порядку № 321 визначено, що оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами / територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів» (далі - Центр).

Відповідно до абз. 2 п. 37 Порядку № 321 при розгляді заяви про оформлення чи обмін посвідки на постійне проживання, перевіряється чинність дозволу на імміграцію шляхом вивчення матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію.

Згідно з пунктом 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».

Відповідно до вказаного пункту Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.

При цьому, пунктами 68, 72 Порядку № 321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.

Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.

Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.

ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.

Таким чином, оскільки рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 прийняте внаслідок прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, суд вважає, що вказане рішення є протиправним та підлягає скасуванню, а вимога позивача в цій частині позову підлягає задоволенню.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити оформлення та видачу громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням 25-річного віку за заявою від 26.11.2019 року, суд зазначає наступне.

Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Частиною четвертою вказаної статті визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Як встановлено судом, рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 було прийнято відповідачем на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку №321, однак наявність таких обставин була спростована судом.

Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція, як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.

Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відтак, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити оформлення та видачу громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням 25-річного віку за заявою від 26.11.2019 року, є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

За приписами частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм права вже була висловлена у постанові Верховного Суду у справі №810/4277/16 від 24.04.2019 року (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81399569), яка підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах.

У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що припинення через п`ять років громадянства України брата позивачки ОСОБА_2, не може слугувати підставою для скасування дозволу на імміграцію та відмови в оформленні посвідки на постійне проживання в Україні громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 .

Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994р. Справа «РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з`ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 .

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Судом встановлено, що під час подання позовної заяви ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 2522,40 гривень, який підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_6 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №328753 від 05.03.2020 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 від 15.11.2010 року; визнати протиправним та скасувати рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області №51032300002324 від 12.12.2019 року про відмову в оформленні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні, прийняте за результатом розгляду заяви від 26.11.2019 року; зобов`язання Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити оформлення та видачу громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням 25-річного віку за заявою від 26.11.2019 року - задовольнити.

Рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №328753 від 05.03.2020 року про скасування громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , дозволу на імміграцію в Україну, скасування посвідки на постійне проживання в України серії НОМЕР_1 від 15.11.2010 року - визнати протиправним та скасувати.

Рішення Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області №51032300002324 від 12.12.2019 року про відмову в оформленні громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні, прийняте за результатом розгляду заяви від 26.11.2019 року - визнати протиправним та скасувати.

Зобов`язати Головне Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) здійснити оформлення та видачу громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_6 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні у зв`язку із досягненням 25-річного віку, за заявою від 26.11.2019 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384) на користь громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_6 ), понесені судові витрати у розмірі 2522,40 (дві тисячі п`ятсот двадцять дві гривні сорок копійок) гривень.

Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.

Суддя Балан Я.В.

.