Решение № 8372621, 10.02.2010, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА

01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98 РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 31/56-17/27310.02.10 За позовом          Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи До                     1)          Головного управління МНС України у Київській області           

                    2)          Державного підприємства „Управління капітального будівництва”

                    3)          Товариства з обмеженою відповідальністю „Київській Будівельно-Індустріальний союз”

За участю          прокуратури міста Києва

Про           визнання договору недійсним

                                                                                 Суддя Удалова О. Г.

Представники учасників процесу:

від позивача                    Сиваченко Ю.В. (дов. № 03-459/24 від 19.01.2010 р.)

від відповідача-1          не з’явились

від відповідача-2          Дякур Т.С. (дов. № 01 від 11.01.2010 р.)

від відповідача-3          Хмельовська Н.В. (дов. б/н від 01.10.2009 р.),

від прокуратури          не з’явились

Обставини справи:

До Господарського суду міста Києва звернулось з позовом Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій про визнання недійсним договору № 667/21-4/20-2 про будівництво житлового будинку за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Черняхівського 11-2, від 28.08.2007 р., укладеного між Головним управлінням МНС України у Київській області, державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Київській Будівельно-Індустріальний союз”.

Позовні вимоги мотивовані невідповідністю вказаного договору вимогам чинного законодавства України, а саме: ст. 877 ЦК України, ст. 75 ГК України, Закону України „Про інвестиційну діяльність”, постанові Кабінету Міністрів України № 803 „Про затвердження порядку відчуження об’єктів державної власності”.

Невідповідність спірного Договору нормам закону, що регулюють інвестиційну діяльність, на думку позивача, полягає в тому, що жодна зі сторін спірного договору не входить до встановленого чинним законодавством переліку суб’єктів, через яких здійснюється інвестування будівництва житлових будинків.

Також, на думку позивача, невідповідність спірного договору законодавству полягає у тому, що сторонами не затверджено проектно-кошторисну документацію до договору; зміст договору передбачає перехід права власності на нерухоме майно, а договір при цьому не було погоджено з Фондом державного майна України.

Крім того, позивач зазначив, що спірна земельна ділянка перебуває у державній власності, а відповідач-1 є лише її постійним землекористувачем без оформлення даного права відповідно до вимог земельного законодавства, тому не має права як на її відчуження, так і на внесення як інвестиції права на користування вказаною земельною ділянкою.

Також позивач зауважив, що цільовим призначенням спірної земельної ділянки є обслуговування будівель пожежної частини, для будівництва на ній житлового будинку необхідно змінити у встановленому порядку її цільове призначення, чого зроблено не було.

Відповідач-1 та відповідач-2 позов визнали в повному обсязі, виклавши це в письмових заявах.

При цьому відповідач-1 та відповідач-2 просять справу розглядати за відсутності їх представників, про що ними подано до суду відповідні заяви.

Відповідач-3 позовні вимоги відхилив повністю, виклавши свої заперечення у поданому суду відзиві та додаткових запереченнях. Зокрема, відповідач-3 посилається на те, що умовами спірного договору не передбачалося залучення будь-яких грошових коштів від будь-яких третіх фізичних або юридичних осіб; відповідна проектно-кошторисна документація на будівництво житлового будинку згідно з умовами інвестиційного договору підлягає затвердженню в установленому порядку, а положеннями договору визначено, яка зі сторін договору та у який строк має підготовити та надати відповідну документацію; нормами договору не передбачено переходу права власності на будь-яке нерухоме майно, а тому укладення такого договору не потребувало будь-якого погодження Фонду державного майна України.

Крім того, відповідач-3 заперечує наявність у позивача права на звернення до господарського суду з позовом про визнання спірного договору недійсним, оскільки він не є його стороною.

30.07.2009 р. до канцелярії Господарського суду міста Києва від прокуратури міста Києва надійшла заява про участь у справі представника прокуратури м. Києва в порядку, передбаченому ст.121 Конституції України, ст. ст. 35, 36-1 Закону України „Про прокуратуру” та ст. 29 ГПК України.

У поданих до суду письмових поясненнях представник прокуратури міста Києва позов підтримав в повному обсязі та зазначив, що оскільки умовами спірного договору фактично передбачається відчуження державного майна, а чинним законодавством передбачена певна процедура такого відчуження, яка умовами договору не дотримана, умови спірного договору суперечать чинному законодавству і він має бути визнаний недійсним.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.03.2009 р. у справі № 31/56 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Вищого Господарського суду України від 15.07.2009 р. рішення Господарського суду міста Києва від 19.03.2009 року № 31/56 скасовано, справу передано на новий розгляд.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.08.2009 р. справу №31/56 прийнято до свого провадження суддею Кролевець О.А. з присвоєнням № 31/56-17/273.

Відповідно до розпорядження голови Господарського суду міста Києва Саранюка В.І. від 29.10.2009 р. № 01-1/1031 справу № 31/56-17/273 передано на розгляд судді Удаловій О.Г. у зв'язку з обранням Кролевець О.А. на посаду судді Вищого господарського суду України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.11.2009 р. справу № 31/56-17/273 прийнято до свого провадження суддею Удаловою О.Г.

Розгляд справи неодноразово відкладався, у зв’язку з необхідністю витребування додаткових доказів по справі.

У судовому засіданні 27.01.2010 р. оголошувалась перерва до 10.02.2010 р. для оголошення повного тексту рішення по справі.

Відповідач-3 до канцелярії суду надав клопотання від 10.02.2010 р. про оголошення повного тексту рішення по справі. Вказане клопотання відповідача-3 задоволено судом.

Розглянувши надані учасниками судового процесу документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно та повно з’ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги і заперечення, об’єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив:

28 серпня 2007 р. між відповідачем-1, відповідачем-2 та відповідачем-3 було укладено договір № 667/21-4/20-2 про будівництво житлового будинку за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Черняхівського 11-2 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого сторони зобов’язалися об’єднати свої зусилля та вклади і спільно діяти з метою будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями на земельній ділянці, розташованій у м. Бровари по вул. Черняховського, 11-а (далі - Об’єкт).

За своєю правовою суттю, укладений сторонами Договір має ознаки договору про спільну діяльність, договору будівельного підряду та інвестиційного договору.

Договором визначено, що:

- фінансування будівництва Об’єкту здійснюється відповідачем-3 у повному обсязі у формі капітальних вкладень. Джерело капітальних вкладень визначається відповідачем-3 на власний розсуд відповідно до чинного законодавства України і може включати у себе власні, залучені кошти, інвестиції (п.п. 1.6., 1.8.);

- відповідач-3 прийняв на себе повноваження на виконання функцій замовника за Договором, зокрема, забезпечення фінансування робіт з будівництва Об’єкту, забезпечення в установленому порядку прийняття Об’єкту в експлуатацію та представництво та захист інтересів учасників Договору в місцевих органах виконавчої влади і місцевого самоврядування (п. 2.7.);

- внеском (вкладом) відповідача-1 є належним чином оформлене право на забудову та право користування згаданою земельною ділянкою (п. 1.10.).

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є визнання недійсним спірного договору на підставі статті 207 Господарського кодексу України та статей 203, 215 Цивільного кодексу України, з посиланням на відчуження державного майна без дотримання вимог чинного законодавства, невідповідність Договору нормам закону, що регулюють інвестиційну діяльність, та відсутність у відповідача-1 повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а саме внесення як інвестиції права користування нею.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьої, п’ятою, шостою ст. 203 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Враховуючи, що предметом Договору є, в тому числі, перехід права користування Об’єктом, для з’ясування питання відповідності Договору нормам чинного законодавства слід, перш за все, з’ясувати правовий статус земельної ділянки, що передається, її цільове призначення, порядок її відчуження та зміни цільового призначення за приписами діючого законодавства.

Частиною 1 ст. 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЗК України земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин.

Відповідно до ч. 12 ст. 1 Закону України „Про землеустрій” цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Частиною 2 ст. 20 ЗК України визначено, що зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Як слідує з матеріалів справи, а саме: з Державного акту на право постійного користування землею (т. 1 а. с. 85-88), спірна земельна ділянка надана у постійне користування 2-ому загону державної пожежної охорони м. Бровари Управління пожежної безпеки в Київській області для обслуговування будівель 10-ї підпорядкованої пожежної частини, тобто для некомерційних цілей

Той факт, що, як вбачається з листа відповідача-1 № 9/4/323 від 26.01.2010 р., спірна земельна ділянка перебуває на бухгалтерському обліку відповідача-1, не змінює її цільового призначення.

Умовами Договору (п. 5.5) сторони визначили графік, відповідно до п. 1 якого на відповідача-1 покладений обов’язок провести заходи для зміни цільового призначення земельної ділянки.

Таким чином, відповідач-1 уклав договір з метою будівництва житлового будинку, а отже, земельна ділянка використовувалась не за цільовим призначенням, а для комерційних цілей.

Проте, чинним законодавством не передбачено право користувача передавати земельну ділянку під забудову без попередньої зміни її цільового призначення.

Статтею 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, в тому числі, і для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Крім того, згідно з ч. 1, 2 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Враховуючи, що умовами Договору передбачена передача належним чином оформленого право на забудову та право користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній власності, а з закінченням будівництва відповідач-3 отримає у власність 90% житла від загальної житлової площі Об’єкту та всі вбудовано-прибудовані адміністративні приміщення (п. 2.1.2. Договору), суд погоджується з посиланням позивача та прокуратури на те, що виконання спірного Договору фактично призведе до відчуження державного майна.

При цьому суд не погоджується з посиланням відповідача-3 на відсутність у позивача прав на звернення до суду з позовом про визнання недійсним Договору з наступних підстав.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним зі способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

Частиною 1 статті 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Враховуючи те, що чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статті 2 ГПК України.

Статтею 2 ГПК України визначено, що господарський суд порушує справи за позовними заявами:

- підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;

- державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;

- прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;

- Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.

Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника.

З огляду на приписи ст. 2 ГПК України, крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода (п. 4 Роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 р. № 02-5/111 „Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними”).

Статтями 1 та 2 положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. № 1539, передбачено, що позивач є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Позивач є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сфері цивільного захисту, забезпечення керівництва діяльністю єдиної державної системи цивільного захисту населення і територій, поводження з радіоактивними відходами, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, рятувальної справи, техногенної і пожежної безпеки, створення та функціонування системи страхового фонду документації, профілактики травматизму невиробничого характеру, а також гідрометеорологічної діяльності.

Позивач у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції і законів України, актами Кабінету Міністрів України та цим Положенням. У межах своїх повноважень МНС організовує виконання актів законодавства і здійснює контроль за їх реалізацією.

Позивач відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління (пункт 57 статті 4 Положення).

Позивач здійснює свої функції та повноваження безпосередньо та через урядові органи державного управління, утворені у його складі, територіальні органи, підрозділи та спеціальні формування, навчальні заклади, а також підприємства, установи та організації, що належать до сфери його управління (стаття 6 Положення).

Як слідує з матеріалів справи, спірна земельна ділянка є державною власністю, управління якої відноситься до сфери діяльності позивача, а відтак, звернення його до суду з позовом про визнання недійсним Договору, яким обумовлено передачу права на забудову та права користування вказаною земельною ділянкою, визнається судом цілком законним.

Також, чинним законодавством України, а саме: „Порядком відчуження об’єктів державної власності”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 р. № 803 (далі - Порядок № 803), передбачена певна процедура відчуження майна, що перебуває у державній власності.

Порядком № 803 визначено, що:

- дія цього Порядку поширюється на відчуження майна, що передано казенним підприємствам, державним комерційним підприємствам (їх об'єднанням), установам та організаціям; майна, переданого Національній та галузевим академіям наук у безстрокове безоплатне користування (далі - суб'єкти господарювання) (п. 3);

- відчуження майна здійснюється шляхом його продажу, об'єднання вкладів учасників (простого товариства) за договором про спільну діяльність (якщо за договором простого товариства виникає право спільної власності на таке майно).

Відчуження майна може здійснюватися лише за умови врахування особливостей правового режиму окремого майна, наявності встановлених законодавчими актами обтяжень чи обмежень стосовно розпорядження майном (п. 4);

- відчуження майна здійснюється безпосередньо суб'єктом господарювання, на балансі якого перебуває таке майно, лише після надання на це згоди або дозволу (далі - згода) відповідного суб'єкта управління майном, який є представником власника і виконує його функції у межах, визначених законодавчими актами (далі - суб'єкт управління) (ч. 1 п. 6);

- рішення про надання згоди на відчуження нерухомого майна, а також повітряних та морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту приймається суб'єктами управління лише за погодженням з Фондом державного майна (ч. 2 п. 6).

Згідно зі ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості) належать земельні ділянки, а також об‘єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Суд погоджується з посиланнями прокуратури на те, що оскільки виконання Договору фактично призведе до відчуження спірної земельної ділянки, яка перебуває у державній власності, укладення Договору мало відбуватись з погодженням з Фондом державного майна України, чого в даному випадку не відбулось.

Також, слід зазначити наступне.

До матеріалів справи додано Положення про Головне управління Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи в Київській області, затверджене Міністром України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 08.02.2007 р., згідно з яким відповідач-1 є територіальним органом управління МНС в Київській області, який створюється МНС України за погодженням з Віце-прем’єр-міністром України.

Зі змісту вказаного Положення слідує, що відповідач-1 не наділений повноваженнями на укладення договорів про будівництво житлового будинку, до яких відноситься спірний Договір.

Отже, при укладенні Договору відповідач-1 діяв з перевищенням повноважень, оскільки не мав права на укладення таких договорів.

З огляду на обставини, що викладені вище, а саме: передачу права користування та права забудови земельної ділянки без зміни його цільового призначення, порушення порядку відчуження земельної ділянки та відсутність повноважень у відповідача-1 на укладення Договору, погодження Договору заступником міністра позивача не є таким, що впливає на його дійсність.

Приймаючи рішення, суд також виходить з того, що статтею 2 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) визначено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

- інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

- державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АРСР, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

- іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

- спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Відповідно до статті 4 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

Відповідно до ст. 5 Закону України „Про інвестиційну діяльність” (в редакції, яка діяла на дату укладення Договору) суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори –це суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Отже, інвестору повинно належати право розпорядження майновими та інтелектуальними цінностями, які ним інвестуються.

Проте, відповідач-1, укладаючи Договір, не мав жодних прав ані на розпорядження, ані на користування або забудову щодо спірної ділянки, що також є порушенням вимог закону.          

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства та організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених прав та охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування тих обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог та заперечень, покладається на сторону.

Обставини, на які посилається позивач як на підставу своїх вимог, належним чином доведені і відповідачами не спростовані, а тому позовні вимоги позивача підлягають задоволенню як законні та обґрунтовані.

Позивачем належним чином доведене порушення його прав зі сторони відповідачів.

За таких обставин, позовні вимоги позивача про визнання недійсним договору № 667/21-4/20-2 про будівництво житлового будинку за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Черняхівського, 11-2, від 28.08.2007 р., укладеного між Головним управлінням МНС України у Київській області, державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Київській Будівельно-Індустріальний союз”, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідачів порівну.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 33, 49, 80, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати договір № 667/21-4/20-2 про будівництво житлового будинку за адресою: Київська область, м. Бровари, вул. Черняхівського, 11-2, від 28.08.2007 р., укладений між Головним управлінням МНС України у Київській області, державним підприємством „Управління капітального будівництва” та товариством з обмеженою відповідальністю „Київській Будівельно-Індустріальний союз” недійсним.

Стягнути з Головного управління Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи України у Київській області (04071, м. Київ, вул. Межигірська, 8, код 08588731) на користь Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О. Гончара, 55, код 00013528) витрати по сплаті державного мита в сумі 28 (двадцять вісім) грн. 33 коп. та 39 (тридцять дев’ять) грн. 33 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з державного підприємства „Управління капітального будівництва” (01135, м. Київ, вул. Межигірська, 8; 04080, м. Київ, вул. Терьохіна, 8-а, код 25276329) на користь Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О. Гончара, 55, код 00013528) витрати по сплаті державного мита в сумі 28 (двадцять вісім) грн. 33 коп. та 39 (тридцять дев’ять) грн. 33 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю „Київській Будівельно-Індустріальний союз” (03151, м. Київ, вул. Керченська, 7/7, код 35378364) на користь Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (01030, м. Київ, вул. О. Гончара, 55, код 00013528) витрати по сплаті державного мита в сумі 28 (двадцять вісім) грн. 33 коп. та 39 (тридцять дев’ять) грн. 33 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Суддя                                                                                 О.Г. Удалова