Решение № 79689010, 29.12.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 грудня 2018 року Справа № 160/8962/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді – Врони О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні в місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними та скасування рішень, визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1, позивач) до ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (далі – відповідач), в якому просить:

- визнати протиправними та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1, викладені в відмовах ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 20.06.2018 року та 11.07.2018 року;

- визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, щодо не призначення пенсії;

- зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 07.06.2018 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30.11.2018 року відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

В обгрунтування позову зазначено, що відповідачем протиправно відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії, оскільки позивач при віці 59 років і страховому стажі понад 29 років досягла усіх необхідних умов для призначення пенсії за віком, а твердження відповідача про відсутність особистої подачі заяви, відсутність міжнародної угоди між Україною та Ізраїлем, відсутність реєстрації позивача на території України за місцезнаходженням відповідача, невідповідність документу, що посвідчує особу чинному законодавству, є протиправними, такими, що порушують права та законні інтереси позивача.

Представником відповідача 28.12.2018 року подано відзив на позовну заяву, в якому просив в задоволенні позову відмовити, обгрунтовуючи тим, що серед пред’явлених представником позивача документів, не було жодного документа, який би засвідчив місце проживання на території України, громадянство України, документу, що засвідчує особу. Крім того, у позивача відсутній необхідний трудовий стаж для призначення пенсії. Відповідач зазначає, що враховуючи те, що доходів (пенсії) нараховано не було, то й підстав для виплати компенсації у зв’язку з затримкою не існує. Оскільки Пенсійний фонд має виключну компетенцію в питаннях призначення пенсії, належним способом захисту прав позивача є зобов’язання відповідача повторно розглянути заяву позивача.

Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено та учасниками справи підтверджено, що позивачка (ідентифікаційний номер НОМЕР_1) є громадянкою України, з 2005 року постійно мешкає у Державі Ізраїль.

Згідно з копією трудової книжки ОСОБА_1 від 07.09.1981 року АТ-ІІ №0751561, довідки Управління освіти і науки виконкому Криворізької міської ради №584 від 11.09.2018 року, книги наказів по середній школі №85, довідок про заробітні плати, позивачка до виїзду на постійне проживання до Ізраїлю працювала на території України.

З метою призначення пенсії за віком позивачка через свого представника звернулась до Центрально-Міського відділу обслуговування громадян ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області із заявою про призначення пенсії.

У заяві позивачка зокрема зазначила: місце реєстрації та місце проживання: Держава Ізраїль, м. Ашдод, вул. Ар’є Бен Еліезер, 4 кв, 24. Щодо механізму виплати пенсії позивачка у заяві зазначила, що реквізити будуть надані додатково. Позивачка у заяві не зазначала про її бажання отримувати пенсію у Ізраїлі.

20.06.2018 року посадова особа Центрально-Міського відділу обслуговування громадян ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області відмовила у призначені пенсії листом №118989-18.

В обґрунтування відмови зазначено, що:

- оскільки ОСОБА_1 є громадянкою України та зазначила адресу проживання на території Держави Ізраїль, та не надала ніяких документів, які б засвідчили факт проживання на території України, підстав для звернення за призначенням пенсії вона не має;

- при зверненні за призначенням пенсії було надано копію закордонного паспорта ОСОБА_1, тобто, документів щодо проживання на території України, оформлених належним чином, до управління не надано.

Позивач через свого представника, також, зверталась до ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з письмовим зверненням з питання призначення пенсії.

Листом від 11.07.2018 року №1145/03.20-26 відповідачем відмовлено у призначенні пенсії з підстав того, що Угоди між Україною та Ізраїлем про співправцю в галузі соціального забезпечення не укладено та оскільки позивачу пенсія не території України не призначалась, підстав призначити її на теперішній час не має.

Не погоджуючись з вказаними відмовами, позивач через свого представника звернулась до суду з цим позовом.

Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст.46 Конституції України).

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

Відповідно до приписів ст. 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 року право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Вказаною нормою зазначені необхідні передумови для призначення пенсії. Вимога обов'язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена.

Згідно з п.2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;

У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 51 цього Закону).

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України(неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

У зазначених вище правових позиціях ставилось питання щодо перерахунку пенсій особам, які проживають за межами України. Проте, суд вважає, що як перерахунок так і призначення пенсії не може ставитись в залежність від місця проживання громадянина, а тому відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії з підстав, викладених у листах №118989-18 від 20.06.2018 року та №1145/03.20-26 є протиправною, суперечить висновкам Конституційного Суду України та Європейському суду з прав людини, викладеним у рішенні у справі "Пічкур проти України".

Аналогічна правова позиція викладена в зразковій справі Верховного суду України №805/402/18-а.

Щодо твердження представника відповідача про відсутність документу, який посвідчує особу позивача, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 2.9 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005 року, особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії) повинна пред’явити паспорт або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік.

При зверненні до відповідача з особистою заявою про призначення пенсії, позивачем було надано копію посвідчення особи та його оригінал для огляду та засвідчення копії.

З аналізу вказаного посвідчення, судом встановлено, що воно містить інформацію про особу позивача, місце її проживання та вік, тобто відповідає вимогам пункту 2.9 зазначеного Порядку, а тому відмовляючи у призначенні пенсії з цієї підстави, відповідач діяв поза межами законодавства.

Проте, відповідачем не досліджувалось питання наявності у позивача необхідного стажу для призначення пенсії за віком, а суд не може перебирати за себе дискреційні повноваження цього органу та встановлювати наявність чи відсутність необхідного стажу позивачки для призначення пенсії, оскільки це питання не було підставою для відмови у призначенні пенсії.

Відповідно до ч.4 ст.245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

З огляду на зазначене, суд вважає за необхідне позов задовольнити частково, а саме визнати протиправними та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії, визнати протиправною бездіяльність щодо не призначення пенсії та зобов’язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком, з урахуванням правової оцінки наданої судом у цьому рішенні.

Відповідно до статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Таким чином, відповідач не довів належними та допустимими доказами правомірність вчинених дій.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору, відповідно до норм статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у зв'язку з частковим задоволенням позову, підлягають відшкодуванню за рахунок ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області у розмірі 469,87 грн.

Керуючись, ст.ст. 139, 241 - 246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (29105, Ізраїль, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) до ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) про визнання протиправними та скасування рішень, визнання протиправною бездіяльності та зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправними та скасувати рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1, викладені в відмовах ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 20.06.2018 року та 11.07.2018 року.

Визнати протиправною бездіяльність ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії.

Зобов’язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути заяву ОСОБА_1 для призначення пенсії з урахуванням правової оцінки наданої судом у цьому рішенні.

У задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (29105, Ізраїль, АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) за рахунок ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, буд. 26, код ЄДРПОУ 21910427) судові витрати у розмірі 469 грн. 87 коп.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Врона