Решение № 78892284, 16.08.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 серпня 2018 р. справа № 0440/5168/18 Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Павловський Д.П., одноособово розглянувши у місті Дніпрі в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Набережна Перемоги, будинок 26; код ЄДРПОУ 21910427) про визнання неправомірним рішення, та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

10 липня 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, в якому просить визнати неправомірним рішення про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1 викладені в рішеннях від 02.01.2018 року, 25.04.2018 року та 18.06.2018 року, та зобов'язати ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 20.12.2017 року (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що перед виїздом за кордон ОСОБА_1 мешкала у місті Дніпрі та 26 березня 1992 року виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де була прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль. Позивач досягла необхідних умов призначення пенсії за віком, проте, на даний час пенсія позивачу не призначалась, відповідно, пенсійних виплат вона не отримує. З метою отримання пенсій позивач через своїх представників звернулась до органів Пенсійного фонду України із заявою, в якій просили визначити уповноважений територіальний орган, що має розглянути заяву по суті та направити її за належністю, проте, позивачем було отримано відмову у призначенні пенсії враховуючи, що представниками позивача не було надано оригінали необхідних документів. Представники позивача повторно звернулись до відповідача із супровідним листом та оригіналами необхідних документів для призначення пенсії, проте, відповідач вдруге відмовив позивачу, обґрунтувавши свою відмову як і попередню. Представниками позивача було направлено до УПФУ оригінал нотаріально засвідченого та апостильованого свідоцтва, що засвідчує факт про зміну імені, проте, відповідачем втретє було відмовлено позивачу у призначенні їй пенсії, обґрунтувавши свою відмову як і дві попередні. Враховуючи, що позивач не погоджується із отриманими рішеннями відповідача, ОСОБА_1 звернулась до суду за захистом своїх прав та інтересів.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообовязковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.07.2018 року відкрито провадження у адміністративній справі, та відповідно до частини 1 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративну справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у письмовому провадженні.

Частиною 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.

У встановлений ухвалою суду від 16.07.2018 року строк, а саме, 08.08.2018 року відповідачем подано письмовий відзив на позов, в якому ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області заперечує проти позову у повному обсязі, та зазначає, що позивач звернувся до управління із заявою про призначення пенсії за віком та надав не повний пакет документів, а саме відсутній паспорт громадянина України, що суперечить пункту 1 частини 1 статті 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», яким встановлено право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж. Пунктом 2.1. Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1, до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: 1) документ про присвоєння реєстраційного номера облікової картки платника податків (крім осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний орган і мають відмітку у паспорті) або свідоцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування; 2) документи про стаж, що визначені Порядком підтвердження важного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637. Відповідно до пункту 2.9 Порядку 2.9. особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік). Відповідач зазначає, що враховуючи, що позивачем не було надано до управління паспорт громадянина України, це позбавило відповідача можливості встановити особу та визначити місце її реєстрації, отже, призначення пенсій позивачу є неможливим, тому, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області просить суд відмовити.

Згідно із частиною 2 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Керуючись приписами статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд ухвалив розглянути адміністративну справу без повідомлення учасників справи, у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену у позовній заяві, позицію відповідача, викладену у письмовому відзиві на позов, дослідивши письмові докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та обєктивному розгляді обставин справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно із частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю субєкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Так, судом встановлено, що ОСОБА_1, громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, паспорт громадянина України для виїзду за кордон серія 40 № 3951138, виданий органом УВС-993 15.01.1992 року.

З матеріалів справи вбачається, що 24.05.2000 року ОСОБА_1 змінила імя на ОСОБА_1, що підтверджується відповідним свідоцтвом про факт зміни імені.

Згідно трудової книжки трудовий стаж позивача складає з 31.07.1974 року по 18.06.1988 рік роботою в міській клінічній лікарні № 1 на посаді дільничного лікаря терапевта поліклінічного відділення № 3, та згідно диплому Запорізького медичного інституту навчалась з 1967 року до 1973 року.

До виїзду за кордон позивач мешкала у місті Дніпрі (Дніпропетровськ), Україна, та 26 березня 1992 року ОСОБА_1 виїхала з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де прийнята на консульський облік в консульському відділі посольства України в Державі Ізраїль.

Позивач зазначає, що не заперечується відповідачем, що до виїзду та на даний час пенсія позивачу не призначалась, відповідно, пенсійних виплат вона не отримує.

З матеріалів справи вбачається, що представником позивача було звернуто до Пенсійного фонду України із заявою, в якій він просив відповідача визначити уповноважений територіальний орган, що має розглянути заяву по суті та направити її за належністю.

У відповіді відповідачем було повідомлено, що управлінням визначеним для розгляду заяви позивача про призначення пенсії є Центральне об'єднане управління Пенсійного

фонду України у м. Дніпрі.

20 грудня 2017 року представник позивача, на підставі нотаріальної довіреності, посвідченої та апостильованої, подав до Центрального об'єднаного управління Пенсійного фонду України у м. Дніпрі заяву про призначення пенсії ОСОБА_1.

Проте, 17.01.2018 року було отримано відмову від 02.01.2018 року, якою відповідач відмовив у призначенні пенсії позивачу, з підстав не подання оригіналів необхідних документів.

19.04.2018 року представниками позивача повторно було подано до відповідача з супровідним листом оригінали документів для призначення пенсії ОСОБА_1, проте, 25.04.2018 року відповідач вдруге відмовив позивачу, обґрунтувавши свою відмову як і попередню.

04.06.2018 року представники позивача направили до відповідача оригінал нотаріально засвідченого та апостильованого свідоцтва, що засвідчує факт про зміну імені, проте, 18.06.2018 року, відповідачем втретє було відмовлено позивачу у призначенні їй пенсії, обґрунтувавши свою відмову як і дві попередні.

Згідно із частинами 1, 2 статті 28 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої цим Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

З 1 січня 2018 року для осіб, які досягли віку 65 років, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі 40 відсотків мінімальної заробітної плати, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік, але не менше прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Відповідно до ст. 1 Протоколу до Конвенції «Кожна … особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Muller.v Austria» сформульовано позицію щодо права власності на пенсію, а саме Європейська комісія з прав людини по даній справі зазначила, що внаслідок сплати обовязкових внесків до пенсійного фонду може виникати право власності щодо частки на цей фонд.

Статтею 64 Конституції України встановлено вичерпний перелік випадків при яких допускається обмеження прав і свобод людини а саме: в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод людини із зазначеннями строку дії цих обмежень та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин.

Частиною 3 статті 22 Конституції України проголошено, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Отже, виходячи з положень статті 22 та статті 64 Конституції України, право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень) лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк.

Стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачає аналогічні положення недопущення дискримінації гарантованих законом прав, а саме відповідно до її положень (вказаної статті Протоколу) здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статті, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою, наприклад за тими, які зазначено в пункті 1».

Згідно частини 1 статті 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Таким чином, позивач проживаючи в державі Ізраїль, як громадянин України, має такі ж самі конституційні права , як і інші громадяни України, так як Конституція Україні та пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

У відповідності з частиною 3 статті 2 Протоколу N 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Згідно із частиною 2 статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

За таких обставин , кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (частина третя статті 25 Конституції України).

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 49, другим реченням статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), положення пункту 2 частини 1 статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Кодексом адміністративного судочинства України та Законом України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини як джерела права.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що з дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009, орган Пенсійного фонду, враховуючи відсутність на даний час механізму виплати пенсій громадянам, які проживають у країнах, з якими не укладено міждержавних договорів щодо пенсійного забезпечення, не може бути підставою для позбавлення позивача як громадянина України гарантованого йому державою права на отримання пенсії у старості.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає визнати протиправними рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у призначенні пенсії ОСОБА_1 викладені в рішеннях від 02.01.2018 року, 25.04.2018 року та 18.06.2018 року.

Щодо позовних вимог про зобовязання відповідача призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 20.12.2017 року у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, суд зазначає наступне.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на виплати зі сфери соціального забезпечення було включено до змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції вперше у рішенні від 16 грудня 1974 року у справі Міллер проти Австрії, де Суд встановив принцип, згідно з яким обов'язок сплачувати внески у фонди соціального забезпечення може створити право власності на частку активів, які формуються відповідним чином. Позиція Суду була підтверджена і в рішенні Гайгузус проти Австрії від 16 вересня 1996 року, якщо особа робила внески у певні фонди, в тому числі пенсійні, то такі внески є часткою спільних коштів фонду, яка може бути визначена у будь-який момент, що, у свою чергу, може свідчити про виникнення у відповідної особи права власності.

Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі Кечко проти України (рішення від 08 листопада 2005 року), в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.

Так, частиною 1 статті 58 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що саме Пенсійний фонд є органом, який призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності субєктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку субєктів владних повноважень.

Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право.

Таким чином, завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень. Суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» свідчать про наявність у державного органу дискреційності повноважень при призначенні та пенсійних виплатах, в яку адміністративний суд при здійсненні судочинства не має права втручатися, отже, дана позовна вимога про зобов'язання призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком - задоволенню не підлягає.

Разом з тим, частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших субєктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку субєктів владних повноважень.

Частиною 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України чітко встановлено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобовязати субєкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Отже, керуючись приписами статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, та зобов'язати ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяви ОСОБА_1 щодо призначення та виплати пенсії за віком з 20.12.2017 року, у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно із частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності субєкта владних повноважень обовязок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 3 статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що поданих сторонами доказів достатньо для повного встановлення обставин справи щодо ухвалення законного судового рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання неправомірним рішення, та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно із частиною 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати субєкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні до суду понесені судові витрати, повязані зі сплатою судового збору за подання позову до суду у розмірі 704,80 грн., що документально підтверджується оригіналом квитанції № 0.0.1077619850.1 від 06.07.2018 року, яка наявна в матеріалах справи.

Враховуючи часткове задовольняє позовних вимог ОСОБА_1, суд приходить до висновку про наявність підстав щодо присудження здійснених позивачем документально підтверджених судових витрат у розмірі 352,40 грн. (704,80 грн./2) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 9, 72 - 77, 90, 139, 246 - 247, 249, 255, 263, 295, 297Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Набережна Перемоги, будинок 26; код ЄДРПОУ 21910427) про визнання неправомірним рішення, та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1, викладені в рішеннях від 02.01.2018 року, 25.04.2018 року та 18.06.2018 року.

Зобовязати ОСОБА_2 управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Набережна Перемоги, будинок 26; код ЄДРПОУ 21910427) повторно розглянути заяви ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) від 20.12.2017 року, від 17.04.2018 року та від 06.06.2018 року щодо призначення та виплати ОСОБА_1 пенсії за віком з 20.12.2017 року, тобто, з дати першого звернення за призначенням пенсії, у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (місце проживання: Ізраїль, АДРЕСА_1; РНОКПП НОМЕР_1) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (місцезнаходження: 49094, Дніпропетровська область, місто Дніпро, вулиця Набережна Перемоги, будинок 26; код ЄДРПОУ 21910427) документально підтверджені судові витрати, повязані зі сплатою судового збору у розмірі 352,40 грн. (триста п`ятдесят двi гривнi 40 копiйок).

Копію рішення направити всім сторонам по справі.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 цього Кодексу, безпосередньо до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя ОСОБА_3