Решение № 78758010, 10.12.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

23.10.2018р. ОСОБА_3 звернувся з адміністративним позовом до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області та просить:

- зобов'язати відповідача внести зміни до наказу №192 о/с від 09 липня 2018 року про звільнення позивача з посади старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Дніпровського відділу поліції на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», змінивши підставу звільнення на п.2 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» - в зв'язку з непридатністю до служби в поліції;

- зобов'язати відповідача призначити та виплатити позивачеві одноразову грошову допомогу при втраті працездатності, передбачену п.4 ч.1 ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію»;

- стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 10000,00 грн.;

- стягнути з відповідача судові витрати - судовий збір та витрати на правову допомогу.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 03.10.2018р. згідно довідки МСЕК позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з проходженням служби в поліції, у зв'язку з чим позивач звернувся до відповідача із заявою про зміну підстав його звільнення, визначеного у наказі №192 о/с від 09.07.2018р. - «за власним бажанням», змінивши підставу звільнення - «у зв'язку з непридатністю до служби в поліції». Однак відповідач відмовив позивачеві у зміні підстав його звільнення, на думку позивача, безпідставно, оскільки через зазначену відмову позивач не має змоги отримати одноразову грошову допомогу у разі втрати працездатності, передбачену п.4 ч.1 ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію», що суттєво впливає на його матеріальне становище та порушує право позивача на соціальний та правовий захист. Також позивач і просить стягнути з відповідача на його користь матеріальну шкоду в сумі 10000,00 грн. посилаючись на те, що внаслідок отриманого захворювання, пов'язаного з проходженням служби в поліції, позивач зазнав фізичного болю та страждань, переніс складні медичні маніпуляції під час лікування, втратив 50% працездатності, суттєво порушився його уклад життя, він не може знайти роботу та згідно постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань та інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

10.12.2018р. у день проведення судового засідання позивачем до канцелярії суду було подано заяву про зміну позовних вимог на підставі ст. 47 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.82-85).

Ухвалою суду від 10.12.2018р. у даній справі вказана заява про зміну позовних вимог від 10.12.2018р. була повернута позивачеві у зв'язку із недотриманням вимог ч.1, ч.7 ст.47 Кодексу адміністративного судочинства України(а.с.101-103).

Позивач та його представник у судовому засіданні 10.12.2018р. підтримали позовні вимоги, викладені у позові від 23.10.2018р.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував, в усних поясненнях та у письмовому відзиві просив у задоволенні даного адміністративного позову відмовити посилаючись на те, що наказ №192 о/с від 09.07.2018р. був виданий у межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством, оскільки був прийнятий на основі власного волевиявлення позивача на підставі його рапортів про звільнення за власним бажанням від 21.06.2018р., дата звільнення - 09.07.2018р. була погоджена сторонами про що свідчить зміст рапорту позивача, в цей же день 09.07.2018р. позивач під підпис був ознайомлений з фактом його звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, йому було видано трудову книжку, що підтверджується копією послужного списку. Відповідач вважає безпідставним вимоги позивача щодо внесення змін щодо підстав звільнення позивача зі служби в поліції на підставі довідки МСЕК №3 від 11.10.2018р., оскільки наказом №192 о/с від 09.07.2018р. фактично було задоволено рапорти позивача від 21.06.2018р. про звільнення його за власним бажанням, а тому проходження ним медичної комісії не є підставою для внесення змін у наказ про його звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, оскільки свідоцтво про хворобу видане позивачу уже після звільнення зі служби в поліції. При цьому, відповідач з цього приводу просить врахувати правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду України від 24.06.2014р. у справі №21-241а14, постанові Верховного Суду від 31.07.2018р., ухвалі Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду (реєстраційний номер в ЄДРСР - 71055444), а також у постанові Вінницького апеляційного адміністративного суду, Київського апеляційного адміністративного суду. Не згоден відповідач і з позовними вимогами про зобов'язання його призначити та виплатити позивачеві одноразову грошову допомогу в разі втрати працездатності поліцейського, оскільки відповідна виплата проводиться згідно до Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги для (в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського, затвердженого наказом МВС України від 11.01.2016р. №4, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.01.2016р. за №163/29293 ( далі - Порядок та умови виплати одноразової допомоги). Позивачем відповідна заява була подана лише 11.10.2018р. за результатами її розгляду було прийнято висновок про призначення позивачеві одноразової грошової допомоги позивачеві у розмірі 123340 грн. та направлено до МВС України розрахунок потреби в коштах для виплати одноразової грошової допомоги ( далі - ОГД) позивачеві, а 04.12.2018р. був прийнятий наказ про таку відповідну виплату ОГД, а тому відповідач вважає, що право позивача у цій частині відповідачем не порушено, оскільки відповідачем здійснено всі необхідні дії в межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством. Відповідач також вважає, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10000,00 грн. є необґрунтованими та безпідставними, оскільки позивачем не надано суду доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру відповідно до вимог п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Ухвалою суду від 12.11.2018р. було відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження, судовий розгляд справи призначено на 30.11.2018р. (а.с.2).

30.11.2018р. розгляд справи було відкладено за клопотанням позивача на 10.12.2018р. (а.с.74-76).

У ході судового розгляду справи судом встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_3 проходив службу в органах внутрішніх справ у період з 11.08.2008р. по 06.11.2015р., у Національній поліції з 07.11.2015р. по 09.07.2018р., що підтверджується змістом трудової книжки позивача (а.с.10).

21.06.2018р. позивачем було подано рапорт про звільнення його зі служби в Національній поліції за власним бажанням у зв'язку з незадовільним графіком роботи та низькою заробітною платою. У вказаному рапорті позивач зазначив, що він від проходження військово-лікарської комісії відмовився, так як вважав себе здоровим, який було зареєстровано 22.06.2018р. за № М-149, копія якого наявна в матеріалах справи (а.с.42).

Також 21.06.2018р. позивачем було поданий ще один рапорт, у якому позивач згідно з раніше поданим рапортом про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням на звільненні наполягав, просив звільнити його з 09.07.2018р., який було зареєстровано 22.06.2018р. за № М-150 про що свідчить зміст наведеного рапорту позивача (а.с.43).

На підставі вищенаведених рапортів позивача, 09.07.2018р. ОСОБА_3 було звільнено з посади старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Дніпровського відділу поліції на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням) з 9 липня 2018р., що підтверджується витягом із наказу №192 о/с від 09.07.2018р. (а.с.41).

У подальшому, у період з 09.07.2018р. по 11.10.2018р. ОСОБА_3 було здійснено проходження військово-лікарської комісії за результатами якої позивачеві була встановлена ІІІ група інвалідності 11.10.2018р., що підтверджується відповідною довідкою МСЕК, випискою із медичної карти, копією постанови ВЛК (а.с.11,16-18).

Згідно довідки до акту огляду МСЕК №016689 від 11.10.2018р. захворювання позивача, пов'язане із проходженням служби в поліції (а.с.18).

19.09.2018р. позивач звернувся із заявою до відповідача про зміну підстав його звільнення з органів поліції з п.7 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» ( за власним бажанням) на п.2 ч.1 ст. 77 вказаного Закону (через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції), а також щодо виплати одноразової грошової допомоги відповідно до ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію», яка була зареєстрована відповідачем за №М-6025 від 19.09.2018р. (а.с.12-13).

Проте, відповідачем згідно листів від 27.09.2018р. № 18/2-М-87, від 02.10.2018р. №1/М-2989ки/Юх було повідомлено позивача про те, що оскільки згідно рапортів позивача від 21.06.2018р. його було звільнено за власним бажанням згідно наказу №192 о/с від 09.07.2018р., при звільненні зі служби в поліції свідоцтво про хворобу надано не було, а тому правові підстави для зміни пункту статті звільнення зі служби в поліції відсутні. Щодо призначення та отримання одноразової грошової допомоги було надано роз'яснення про необхідність звернення до Управління фінансового забезпечення та бухгалтерського обліку ГУНП в Дніпропетровській області із відповідною заявою згідно до Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги (а.с.14-15).

Позивач вважає, що відповідачем йому було безпідставно відмовлено у зміні підстав його звільнення за п. 7 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліції» «за власним бажанням» на п.2 ч.1 ст. 77 наведеного Закону - «у зв'язку з непридатністю до служби в поліції», просить зобов'язати відповідача внести зміни до підстав звільнення позивача посилаючись на те, що через звільнення його за власним бажанням він не має змоги отримати одноразову грошову допомогу у разі втрати працездатності, передбачену п.4 ч.1 ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію», що суттєво впливає на його матеріальне становище, порушує його правовий і соціальний захист. Також у зв'язку з наведеним, позивач просить зобов'язати відповідача призначити та виплатити йому вищезгадану одноразову грошову допомогу та стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 10000,00 грн., яка полягає у моральних та фізичних стражданнях, які позивач переніс внаслідок захворювання, пов'язаного зі службою в поліції, втратив 50 % працездатності, не може знайти собі роботу та не може забезпечити утримання своєї родини згідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди».

Заслухавши позивача, його представника та представника відповідача, які брали участь у судовому засіданні, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про відсутність обґрунтованих правових підстав для задоволення позову.

Так, відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо зобов'язання відповідача внести зміни до наказу №192 о/с від 09 липня 2018 року про звільнення позивача з посади старшого слідчого відділення розслідування злочинів, скоєних проти життя та здоров'я особи слідчого відділу Дніпровського відділу поліції на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію», змінивши підставу звільнення на п.2 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» - в зв'язку з непридатністю до служб в поліції, суд виходить з наступного.

З 07.11.2015р. набрав чинності Закон України «Про Національну поліції» (далі - Закон №580-УІІІ).

Відповідно до ч.1 ст. 17 Закону №580-УІІІ поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.

Згідно з ч.1 ст. 48 Закону №580-УІІІ призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.

Частинами 1 та 2 статті 77 Закону №580-УІІІ встановлено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється: 1) у зв'язку із закінченням строку контракту; 2) через хворобу - за рішенням медичної комісії про непридатність до служби в поліції; 3) за віком - у разі досягнення встановленого для нього цим Законом граничного віку перебування на службі в поліції;4) у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів;5) через службову невідповідність;6) у зв'язку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби, накладеного відповідно до Дисциплінарного статуту Національної поліції України; 7) за власним бажанням; 8) у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій); 9) у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі; 10) у разі набрання законної сили рішенням суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією, або кримінального правопорушення; 11) у зв'язку з набуттям громадянства або підданства іншої держави.

Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення.

Згідно п.68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом ОВМ України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991р. №114, яке є чинним та діючим станом на 09.07.2018р. передбачено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що поліцейський може бути звільнений зі служби в поліції, зокрема, через хворобу - за умови наявності рішення медичної комісії про непридатність до служби в поліції або за власним бажанням, тобто на основі власного волевиявлення поліцейського, яке оформлюється відповідним рапортом.

Так, як встановлено судом у ході судового розгляду справи, а також підтверджується і наданими сторонами копіями документів, 21.06.2018р. позивачем було подано два рапорти про його звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з посиланням у рапортах на відмову у проходженні військово-лікарської комісії та погодив дату звільнення з поліції, у якому просив звільнити його з 09.07.2018р., що підтверджується змістом наявних в матеріалах справи рапортів (а.с.42-43).

За результатами розгляду вказаних вище рапортів позивача відповідачем було прийнято наказ за №192 о/с від 09.07.2018р. за яким позивача було звільнено зі служби і поліції за п.7 ч.1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» ( за власним бажанням), що підтверджується відповідною копією витягу із наведеного наказу (а.с.8, 41).

При цьому, у ході судового розгляду справи, ні позивачем, ні його представником не було надано суду жодних доказів, які б свідчили про те, що позивачем у період з 21.06.2018р. по 09.07.2018р. були подані будь-які рапорти про відкликання рапортів про своє звільнення за власним бажанням від 21.06.2018р., або написання вказаних двох рапортів під тиском виходячи з вимог ст.ст.73-77 Кодексу адміністративного судочинства України та з урахуванням того, що наведені обставини взагалі не були підставами заявленого позову від 23.10.2018р.

З огляду на те, що обставини тиску на позивача під час написання позивачем рапортів від 21.06.2018р. не були підставами заявленого позову, судом вказані твердження та доводи позивача не беруться до уваги з огляду і на те, що вказані доводи жодними доказами, що підтверджують вказану інформацію не підтверджені, а судом у ході судового розгляду справи наданими документами не встановлені.

Навпаки, позивач у судовому засіданні підтвердив факт їх написання власноручно та вказав на те, що після 21.06.2018р. жодних рапортів про відкликання рапортів від 21.06.2018р. про звільнення його за власним бажанням не подавав, що свідчить про те, що позивач висловив своє волевиявлення у вказаних рапортах та не мав наміру змінити своє таке волевиявлення, навіть і після 21.06.2018р.

Також позивачем не було доведено належними і допустимими доказами того факту, що на момент його звільнення - 09.07.2018р. ним було подано відповідачеві рішення медичної комісії про непридатність його до служби в поліції, що б давало відповідачеві можливість звільнити позивача зі служби в поліції саме з таких підстав як, зокрема, через хворобу - за наявності рішення медичної комісії про непридатність до служби в поліції згідно до п.2 ч.1 ст. 77 Закону №580-УІІІ.

За викладених обставин та враховуючи, що відповідачем на підставі висловленого власного волевиявлення позивача щодо звільнення його зі служби в поліції за власним бажанням без проходження військово-лікарської комісії (відмовився від її проходження згідно рапорту від 21.06.2018р.), із погодженням дати свого звільнення - 09.07.2018р. (про що зазначив у відповідному рапорті від 21.06.2018р.) відповідач згідно до наказу №192 о/с від 09.07.2018р. правомірно та з дотриманням вимог вищенаведеного законодавства звільнив позивача зі служби в поліції на підставі п.7 ч.1 ст. 77 Закону №580-УІІІ ( за власним бажанням).

За таких обставин, суд приходить до висновку, що звільнивши позивача зі служби в поліції на підставі п.7 ч.1 ст. 77 Закону №580-УІІІ (за власним бажанням) згідно до наказу №192 о/с від 09.07.2018р. на підставі рапортів позивача від 21.06.2018р., відповідач не порушив прав та інтересів позивача під час його звільнення.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Також і Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частин другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, винив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав та інтересів фізичних та юридичних осіб у публічно-правових відносинах, які звернулися до суду з позовом за ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення з боку суб'єкта владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Разом з тим, враховуючи, що на підставі власного волевиявлення позивача шляхом подання ним двох рапортів про звільнення позивача зі служби в поліції за власним бажанням від 21.06.2018р., у яких позивач просив його звільнити саме 09.07.2018р. відповідачем були вказані рапорти задоволені та прийнято наказ №192 о/с від 09.07.2018р. про звільнення позивача на підставі п.7 ч.1 ст. 77 Закону №58-УІІІ ( за власним бажанням), тобто вказаний наказ було прийнято відповідачем саме з метою задоволення рапортів позивача, що, у даному випадку, не може свідчити про порушення відповідачем його прав та інтересів, оскільки волевиявлення позивача відповідачем було розглянуто та задоволено.

Окрім того, слід зазначити, що завданням адміністративного судочинства є захист порушених прав фізичних осіб шляхом оскарження такими суб'єктами дій, бездіяльності та рішення суб'єктів владних повноважень, а зобов'язання такого суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії можуть бути обрані лише як похідні позовні вимоги з урахуванням ст.ст.2,4 Кодексу адміністративного судочинства України проте, позивачем взагалі не заявлялись будь-які позовні вимоги про оскарження дій чи бездіяльності або рішення суб'єкта владних повноважень у даних правовідносинах про що свідчить зміст предмету заявленого позову від 23.10.2018р. (а.с.5-7,23-25).

За таких обставин, позовні вимоги позивача лише про зобов'язання відповідача змінити підстави звільнення позивача без оскарження дій чи бездіяльності або рішення суб'єкт владних повноважень не можуть бути задоволені адміністративним судом виходячи із вищенаведених завдань адміністративного судочинства.

Як уже зазначалося, будь-яких позовних вимог про оскарження дій чи бездіяльності або рішення суб'єкта владних повноважень у межах розгляду даного спору позивачем не заявлялося.

Таким чином, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача про зобов'язання відповідача змінити підстави звільнення, зазначені у наказі №192 о/с від 09.07.2018р. з вищенаведених підстав та з урахуванням проведеного аналізу норм чинного законодавства не підлягають задоволенню.

Також слід зазначити, що при прийнятті рішення у даній частині судом застосована правова позиція щодо звільнення зі служби в поліції за власним бажанням на підставі п.7 ч.1 ст.77 Закону №580-УІІІ, викладена у постанові Верховного Суду від 31.07.2018р. у справі №826/6074/16 з урахуванням вимог ч.5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Разом з тим, правова позиція Київського апеляційного адміністративного суду, Вінницького апеляційного адміністративного суду та Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду у даних правовідносинах, яку просив застосувати відповідач, застосуванню не підлягає, оскільки вказана правова позиція не звільняє відповідача від доказування обставин у даній справі у розумінні ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України.

Не підлягають задоволенню і позовні вимоги позивача в частині позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити та виплатити позивачеві одноразову грошову допомогу при втраті працездатності, передбачену пунктом 4 частини 1 ст. 97 Закону України «Про Національну поліцію», виходячи з наступного.

Пунктом 4 частини 1 ст. 97 Закону №580-УІІІ встановлено, що одноразова грошова допомога в разі загибелі (смерті), визначення втрати працездатності поліцейського ( далі - ОГД) є соціальною виплатою, гарантованою допомогою з боку держави, яка призначається і виплачується особам, які за цим Законом мають право на її отримання у разі визначення поліцейському інвалідності внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), пов'язаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції, протягом шести місяців після звільнення його з поліції внаслідок причин, зазначених у цьому пункті.

Питання призначення та виплати одноразової грошової допомоги врегульовуються Порядком та умовами виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського затвердженого наказом МВС України від 11.01.2016р. №4, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.01.2016р. за №163/29293 ( далі - Порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги).

Так, п.п.4 п.4 розділу І наведеного Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги передбачені випадки, за яких призначається ОГД у разі загибелі (смерті), інвалідності чи втрати працездатності поліцейського, зокрема, пов'язаного з проходженням служби в поліції, органах внутрішніх справ (пункт 4 частини першої статті 97 Закону) - обставина, яка виникла внаслідок захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва), повязаних з проходженням ним служби в органах внутрішніх справ або поліції крім випадків, зазначених у підпунктах 1,2 цього пункту.

Згідно до вимог п.п.2 п.1 розділу ІІ Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги днем виникнення права на отримання ОГД є у разі встановлення поліцейському інвалідності - дата з якої встановлено інвалідність, що зазначена в довідці до акта МСЕК.

ОГД разі загибелі (смерті) поліцейського чи втрати працездатності поліцейського призначається та виплачується у випадках та в розмірах, визначених Законом України «Про Національну поліцію», особам, які мають право на її отримання, відповідно до цього Закону - п.2 розділу ІІ Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги.

У відповідності до вимог п.3, п. 4 розділу ІІІ Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги заява (рапорт) про виплату ОГД у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського подається керівнику органу поліції, навчального закладу за останнім місцем проходження служби поліцейським. До відповідної заяви (рапорту) подається відповідний перелік документів, наведений у пункті 4 цього Порядку.

Згідно пункту 1 розділу ІУ Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у місячний строк з дня реєстрації документів, зазначених у пунктах 4,6 розділу ІІІ, фінансові підрозділи готують висновок про призначення одноразової грошової допомоги, за встановленою формою.

Рішення про призначення виплати ОГД приймається керівником органу поліції або навчального закладу у якому проходив (проходить) службу поліцейський, у п'ятнадцятиденний строк з дня затвердження висновку, шляхом видання наказу про виплату такої допомоги.

Розрахунок потреби в коштах для виплати ОГД в разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності поліцейського подається органами поліції до фінансового підрозділу центрального органу управління поліції за встановленою формою - п. 3 розділу ІІІ Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги.

За приписами п.5, п.6 та п.7 розділу ІІІ наведеного Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги визначено, що виділення коштів органам поліції для виплати ОГД здійснюється фінансовим підрозділом центрального органу управління поліції шляхом розподілу асигнувань в межах коштів, передбачених державним бюджетом для Національної поліції на зазначені цілі.

Поліцейським нарахування та виплата ОГД здійснюється після надходження коштів на зазначені цілі до відповідного органу поліції.

ОГД виплачується у порядку черговості відповідно до дати прийняття рішення про її призначення, але не пізніше двох місяців із дня прийняття зазначеного рішення, а в разі надходження коштів пізніше цього терміну - протягом п'яти робочих днів після їх надходження, в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання органів поліції або навчальних закладів.

Аналіз вказаних норм свідчить про те, що наведеними нормами встановлений відповідний порядок та умови виплати ОГД, які повинні були дотримані поліцейськими з наданням відповідної заяви (рапорту) та доданих до неї документів, перелічених у п.4 розділу ІІІ наведеного Порядку, при цьому, така виплата передбачена не пізніше двох місяців із дня прийняття такого рішення, а в разі надходження коштів пізніше цього терміну - протягом п'яти робочих днів після їх надходження, в межах та за рахунок коштів, передбачених державним бюджетом на утримання органів поліції.

Разом з тим, як встановлено судом у ході судового розгляду справи та підтверджується копіями наданих учасниками справи документів, позивачем заява (рапорт) про виплату ОГД у разі загибелі (смерті) чи втрати працездатності була подана до ГУНП в Дніпропетровській області 11.10.2018р., що підтверджується змістом копії цієї заяви (рапорту), яка зареєстрована за вх. №32 від 11.10.2018р. (а.с.57).

Вказана заява (рапорт) позивача про виплату йому ОГД була розглянути та 12.11.2018р. начальником ГУНП в Дніпропетровській області Глуховеря В.А. був затверджений висновок про призначення ОГД позивачеві у зв'язку із інвалідністю, дата набуття права на отримання грошової допомоги 11.10.2018р. у розмірі 123340 грн., що підтверджується копією відповідного висновку (а.с.56).

Також у судовому засіданні представником відповідача надано суду копію листа від 03.12.2018р. за №21/1699 адресованого Начальнику ДФЗБО щодо розрахунку потреби в коштах для виплати ОГД та копію наказу ГУНП в Дніпропетровській області №5148 від 04.12.2018р. «Про виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_3», що підтверджується копіями відповідного листа та відповідного наказу (а.с.95-96).

Таким чином, із аналізу наведених обставин та дій, вчинених відповідачем направлених на призначення та виплату позивачеві ОГД з урахуванням вищенаведених норм чинного законодавства щодо порядку та умов виплати такої ОГД, суд приходить до висновку, що відповідачем вчинено всіх необхідних дій, направлених на призначення та виплату позивачеві ОГД у спосіб та у порядку, що передбачені вищенаведеними нормами чинного законодавства, а тому порушення відповідачем прав, свобод та інтересів у частині призначення та виплати позивачеві ОГД з боку відповідача не відбулося, оскільки станом на момент заявлення позивачем позовних вимог у цій частині - 23.10.2018р., право позивача не було порушено, як і не порушено і на момент прийняття цього судового рішення, оскільки відповідачем надано докази, які свідчать про прийняття ним рішень про призначення та виплату позивачеві ОГД.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що будь-які правові підстави для задоволення даного позову у частині позовних вимог позивача щодо зобов'язання відповідача призначити та виплатити позивачеві ОГД, передбачену п.4 ч.1 т. 97 Закону №580-УІІІ, у адміністративного суду відсутні, оскільки суду надані докази, які підтверджують прийняття відповідачем рішень про призначення та виплату позивачеві ОГД у межах строків, визначених Порядком та умовами виплати одноразової грошової допомоги, які не спростовані позивачем жодними доказами у відповідності до вимог ст.73-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

Не підлягають і задоволенню позовні вимоги позивача про стягнення із відповідача на користь позивача моральної шкоди у сумі 10000,00 грн. виходячи з вимог постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995р. №4 «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, оскільки така моральна шкода може бути стягнута лише за умови встановлення судом заподіяння шкоди позивачеві протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю позивача або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, тоді як при розгляді даної справи у даних правовідносин адміністративним судом не встановлено протиправності дій відповідача або завдання позивачеві шкоди прийнятими відповідачем рішеннями, а, відповідно, і підстави для задоволення позову у цій частині у адміністративного суду відсутні.

Статтею 73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

В той же час, ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України покладає обов'язок на позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги та заперечення.

Так, у ході судового розгляду справи позивачем та його представником не було надано суду належних, допустимих та достатніх доказів, які б свідчили про необхідність зобов'язання відповідача вчинити певні дії, які наведені у позові, з урахуванням того, що позивачем будь-які дії чи бездіяльність або рішення суб'єкта владних повноважень у даних правовідносинах не оспорені, судом у ході судового розгляду справи факти протиправності дій у даних правовідносинах не встановлені, а, відповідно, і зобов'язання вчинити певні дії виходячи із встановлених судом обставин та аналізу норм чинного законодавства у адміністративного суду відсутні.

При цьому, посилання позивача у позові на те, що через зазначення у наказі про звільнення позивача за власним бажанням він не має змоги отримати одноразову грошову допомогу, передбачену п.4 ч.1 ст. 97 Закону №580-УІІІ, що суттєво впливає на його матеріальне становище, порушує його соціальний та правовий захист, спростовується наданими відповідачем копіями документів, які свідчать про прийняття відповідачем рішення про призначення та виплату позивачеві вказаної ОГД.

Отже, наведене свідчить про те, що підстави звільнення, зазначені у наказі №192 о/с від 09.07.2018р. (за власним бажанням) не позбавили позивача права на отримання ним ОГД.

Також слід зазначити, що проходження позивачем військово-лікарської комісії після звільнення (після 09.07.2018р.) не є підставою для внесення змін у наказ про звільнення зі служби за власним бажанням, оскільки такі підстави не передбачені Законом №580-УІІІ.

Є безпідставними і усні посилання представника позивача на те, що позивача було звільнено зі служби в поліції за наказом №192 о/с 09.07.2018р. у період перебування його на лікарняному, що суперечить нормам Кодексу законів про працю України, з огляду на те, що наведені обставини не були обрані позивачем підставами для заявлення даного позову, визнання протиправним на скасування наказу про звільнення позивача з поліції не є предметом даного спору та такі усні пояснення, які по суті фактично є зміною підстав та предмету заявленого позову, суперечать вимогам ст. 47 Кодексу адміністративного судочинства України, так як зміна і підстав, і предмету позову в усному порядку не передбачена нормами Кодексу адміністративного судочинства України.

Між тим, представником відповідача надано суду належні, достатні та допустимі докази, які свідчать про відсутність порушень з боку відповідача прав та інтересів позивача у даних правовідносинах виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України.

У відповідності до вимог ч.1 ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Приймаючи до уваги викладене, у задоволенні даного адміністративного позову позивачеві слід відмовити повністю.

Виходячи із того, що у адміністративного суду відсутні підстави для задоволення даного адміністративного позову, позовні вимоги позивача про стягнення з бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача витрат на правову допомогу згідно до ст.134, ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України також не підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України лише при задоволенні позову судові витрати покладаються на відповідача - суб'єкта владних повноважень.

Однак, виходячи з того, що у суду відсутні підстави для задоволення даного позову, то і судові витрати позивача по сплаті судового збору, понесені позивачем за квитанцією №18113505 від 23.10.2018р. у сумі 704 грн. 80 коп. не підлягають стягненню з відповідача - суб'єкта владних повноважень.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 до Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди - відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача згідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення) відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу УІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне судове рішення складено - 14.12.2018р.