Решение № 77106943, 08.10.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2018 р. справа № 814/1287/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мороза А.О., розглянув у спрощеному позовному провадженні адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1

до відповідача:Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034

третя особа:Державне підприємство "Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою", пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034

про:визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - відповідач), в якому просить суд визнати протиправною відмову у приватизації земельної ділянки, зобов'язати відповідача прийняти рішення щодо приватизації позивачем земельної ділянки в порядку ч. 2 ст. 118 Земельного кодексу України, за участю третьої особи - Державного підприємства "Миколаївський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою".

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відповідач відмовив йому у приватизації земельної ділянки з підстав, які не передбачені законодавством.

Відповідач проти позову заперечував, у відзиві на позовну заяву зазначив, що позиція позивача суперечить порядку набуття прав на земельну ділянку із земель державної та комунальної власності, встановленому ст.ст. 79, 116 - 124 ЗК України та не підтверджено жодними документами, передбаченими ст.ст. 125, 126 ЗК України. Формування земельної ділянки здійснюється за проектом землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Позивач надав відповідь на відзив, в якій вказав, що відповідач зазначає, що він протягом чотирьох років поспіль надає розроблену технічну документацію для прийняття відповідачем рішення про передачу у власність ділянки, яку законно використовую і категорично заперечую про необхідність розробки проекту, як чітко видно з тексту заяви. Позивач наголошує, що у ч. 1 ст. 118 ЗК України не конкретизовано, що тільки громадяни як належні землекористувачі мають право на приватизацію. У статті чітко зазначено, що громадяни, зацікавлені у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у їх користуванні, подають заяву про їх приватизацію та документи, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Ухвалою від 25.05.2018 р. відкрито провадження в спрощеному позовному провадженні з викликом сторін.

Ухвалою від 08.10.2018 р. відповідачу відмовлено у задоволенні клопотання про закриття провадження у цій справі.

Від усіх учасників справи подані до суду клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження.

Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами.

Інших заяв і клопотань учасники справи суду не подавали.

Інших процесуальних дій у справі судом не вчинялось.

Вирішуючи спір, суд враховує наступне.

20.12.2017 року позивач звернувся до відповідача із двома заявами: про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення садівництва орієнтовною площею 0,0500 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного (населених) пункту, яка знаходиться на території Кіровської сільської ради Миколаївської області; про прияняття рішення у відповідності до ч. 1 та 2 ст. 118 ЗК України про приватизацію земельної ділянки площею 0,05 га за рахунок земель сільськогосподарського призначення за межами населеного (населених) пункту, яка знаходиться на території Кіровської сільської ради Миколаївської області.

Листом від 08.02.2018 року № К-7783/1-511/0/20-18-СГ відповідач на перше звернення з двох поданих позивачем, повідомив про те, що місце розташування бажаної земельної ділянки відсутнє в переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності, які можуть бути передані у власність у IV кварталі 2017 року та І квартал 2018 року. Відтак, відповідач не вбачає за можливе задовольнити заяву позивача, що не позбавляє останнього права звертатися з відповідною заявою повторно.

На друге звернення відповідач відповіді не надав.

Частиною 1 ст. 116 ЗК України, зокрема, передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону, а згідно ч. 2 вказаної статті набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ч. 1 п. "б" ст. 121 ЗК України, громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2 га.

Як вказано у ч. 4 ст. 122 ЗК України, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або у користування для всіх потреб.

Згідно із ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (ст. 118 ч. 7 ЗК України).

На переконання суду, лист відповідача від 08.02.2018 р. №7783/1-511/0/20-18СГ не можна розглядати в якості мотивованої відмови у наданні позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, оскільки із його змісту слідує, що заява позивача по суті не розглядалась, а була повернута у зв'язку із відсутністю земельної ділянки, на яку претендує позивач, в переліку земельних ділянок, які можуть бути передані у власність громадянам України у четвертому кварталі 2017 р. та першому кварталі 2018 року.

Стосовно доводів відповідача про те, що ненадання позивачу дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, ґрунтується на положеннях ст. 118 ч. 7 ЗК України, суд зазначає таке. Як визначено цією статтею, єдина законна підстава для відмови у наданні зацікавленій особі дозволу на розроблення проекту землеустрою - це невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, а також прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, тощо. В той же час, у листі відповідача не вказано, вимогам яких саме законів чи прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів не відповідає місце розташування земельної ділянки, про яку йдеться у клопотанні позивача.

Що стосується посилань відповідача на обов'язковість врахування ним під час розгляду заяви позивача положень Стратегії, необхідно зазначити наступне.

Як визначено у ч. 2 ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до ч. 2 ст. 14 Конституції України, право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЗК України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель (ст. 4 ЗК України).

Відповідно до ст. 5 п. "г" ЗК України, земельне законодавство базується, серед інших, на такому принципі, як забезпечення гарантій прав на землю.

Отже, право власності на землю набувається виключно в порядку, який встановлений законом. В даному випадку таким законом є ЗК України. Отримання зацікавленою особою дозволу на розроблення проекту землеустрою є складовою частиною процедури набуття права власності на землю. Інші нормативно-правові акти не можуть суперечити нормам ЗК України і тим принципам, які в ньому закладені, та/або підмінювати процедуру набуття права власності на землю, яка закріплена в цьому кодексі.

В той же час, як визначено у Стратегії, її метою є створення сучасної, прозорої і дієвої системи управління у сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності, спрямованої на забезпечення захисту інтересів суспільства (насамперед учасників антитерористичної операції), територіальних громад та держави, а також раціонального та ефективного функціонування сільськогосподарських регіонів з урахуванням потреб розвитку населених пунктів, запобігання деградації земель, необхідності забезпечення продовольчої безпеки держави.

Основними завданнями Стратегії є: впровадження засад стратегічного менеджменту в систему управління у сфері використання та охорони земель сільськогосподарського призначення державної власності; забезпечення оптимального використання земель, зокрема з урахуванням регіональних програм і планів розвитку територій, генеральних планів населених пунктів; підвищення рівня прозорості та публічності під час формування та реалізації державної земельної політики; підвищення рівня обізнаності населення, землевласників і землекористувачів щодо проблем деградації земель та сталого землекористування; запобігання деградаційним процесам ґрунтового покриву, підвищення рівня родючості ґрунтів; проведення рекультивації порушених земель.

Таким чином, метою та основними завданнями Стратегії є оптимізація управління земельними ресурсами, створення умов для їх ефективного використання, а не визначення порядку набуття зацікавленими особами права власності на землю. У Стратегії взагалі відсутні посилання на норми ЗК України, у зв'язку із чим безпідставно вважати її нормативно-правовим актом, який прийнятий відповідно до ЗК України та в розвиток його положень.

Як вказано у ст. 7 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Таким правовим актом в даному спорі є ЗК України.

Враховуючи викладене, суд знаходить відмову відповідача за клопотанням позивача протиправним, а адміністративний позов в цій частині таким, що підлягає задоволенню.

Вирішуючи вимогу позивача про зобов'язання відповідача прийняти ріщення щодо приватизації земельної ділянки в порядку ч. 2 ст. 118 Земельного кодексу України, суд зауважує наступне.

Відповідач помилково вважає, що прийняття рішення щодо приватизації земельної ділянки відноситься до сфери його виключних повноважень і вирішуються на основі адміністративного розсуду. Разом із тим, адміністративний розсуд має місце там, де суб'єкт владних повноважень, при прийнятті рішення, не обмежений законодавчими рамками, а діє відповідно до внутрішнього переконання.

В той же час, як зазначалось судом вище, відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України, відповідач має право відмовити у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність тільки у випадку невідповідності місця розташування земельної ділянки вимогам законів та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Отже, при зверненні до відповідача із клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, він повинен перевірити таке клопотання на відповідність тільки одному критерію - відповідності розташування земельної ділянки законодавчим приписам і якщо відсутні встановлені на законодавчому рівні заборони, відповідач повинен надати особі дозвіл. Таким чином, в даному випадку відсутній адміністративний розсуд суб'єкта владних повноважень, навпаки, його повноваження в питанні видачі дозволу регламентовані і можливість для відмови в наданні дозволу обмежена єдиним випадком.

Однак, підстави для зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо відведення земельної ділянки позивачу у власність відсутні, так як фактично відповідач не відмовив позивачу у прийнятті такого рішення, а взагалі не розглянув по суті заяву останнього, адже відповідач не перевіряв відповідність місця розташування земельної ділянки, про яку просить позивач, приписам законодавчих актів.

Пункт 10 ч. 2 ст. 245 КАС України наділяє суд правом прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Використовуючи таке право, суд вважає за необхідне покласти на відповідача обов'язок розглянути по суті клопотання позивача.

При цьому суд наголошує, що відповідач позбавлений права повторно прийняти рішення, мотивуючи його тими обставинами, які вже були предметом цього судового розгляду.

Враховуючи вищевикладене, позов підлягає частковому задоволенню.

Як визначено ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Судовий збір позивачем сплачено в розмірі 704,80 грн., що підтверджується квитанцією (а. с. 4) і з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, судові витрати присуджуються позивачу в розмірі 352,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034, ідентифікаційний код 39825404) задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034, ідентифікаційний код 39825404) при розгляді заяви ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) щодо приватизації земельної ділянки державної власності АДРЕСА_4.

3. Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області (пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034, ідентифікаційний код 39825404) у відповідності до вимог статті 118 Земельного кодексу України розглянути заяву ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1) від 20.12.2017 р. щодо приватизації земельної ділянки АДРЕСА_3 в межах території Кіровської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області.

4. У задоволенні вимоги про зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034, ідентифікаційний код 39825404) прийняти рішення в порядку частини 2 статті 118 Земельного кодексу України, відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (пр. Миру, 34, м. Миколаїв, 54034, ідентифікаційний код 39825404) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) судовий збір в розмірі 352,40 грн.

6. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до Одеського апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя А. О. Мороз