Решение № 76512689, 11.09.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 вересня 2018 року Справа № 0440/5017/18 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОСОБА_1 за участі секретаря судового засіданняОСОБА_2 за участі: представника позивача представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті ОСОБА_5 адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до Шевченківська районна у місті ОСОБА_5 про зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_6 (далі - позивач) звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради в якій просив:

- стягнути з Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради на користь ОСОБА_6 вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України, у розмірі шестимісячного середнього заробітку;

- стягнути з Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради на користь ОСОБА_6 середній заробіток за весь час затримки у виплаті вихідної допомоги.

В обґрунтування позову позивачем зазначено, що станом на дату подання позову позивачу не було виплачено вихідну допомогу, передбачену ст. 44 КЗпП України, (у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток) та не було повідомлено про нарахування сум належних позивачу при звільненні, чим було грубо порушено права та соціальні гарантії позивача.

Ухвалою суду від 11.07.2018 року відкрито провадження у справі та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи.

10.09.2018 року на адресу суду від представника відповідача надійшов письмовий відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що соціальні гарантії, передбачені ст. 44 КЗпП України, для звільнених у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у п. 5 ч.1 ст. 41 КЗпП України, тобто виплата вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток, на позивача не розповсюджується, оскільки записи трудової книжки позивача не містять відомостей про звільнення останнього на підставі положень п. 5 ч.1 ст. 41 КЗпП України.

11.09.2018 року у судовому засіданні позивачем була надана письмова відповідь на відзив, в якій було підтримано позицію, викладену в позовній заяві, та зазначено, що відзив відповідача є законодавчо необґрунтованим та таким, що не спростовує доводи, викладені в позовній заяві як підстави для задоволення позову.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі, надав пояснення, аналогічні викладеним в позовній заяві, просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, посилаючись на письмовий відзив, що міститься в матеріалах справи, у зв'язку з чим у задоволенні позовної заяви просив відмовити.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що рішенням Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради № 5 від 15.12.2015 року ОСОБА_6 був обраний Головою Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради (на даний час - Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради). Присвоєно ОСОБА_6 сьомий ранг посадової особи місцевого самоврядування в межах третьої категорії посад.

Рішенням № 3 від 22 грудня 2016 року, прийнятим на сесії районної ради, на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України достроково припинено повноваження голови Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради ОСОБА_6 з 22 грудня 2016 року.

22.12.2016 р. до трудової книжки позивача було внесено запис «Звільнений у зв'язку з достроковим припиненням повноважень, п. 4 ст. 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» на підставі прийнятого рішення сесії № 3 від 22.12.2016 року.

Як зазначає позивач, під час звільнення було грубо порушено його права та вимоги діючого законодавства щодо невиплати належних позивачу при звільнені сум вихідної допомоги.

Правомірність та законність дій відповідача щодо невиплати вихідної допомоги позивачу, яка передбачена ст. 44 КЗпП України (у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток), є предметом розгляду даної адміністративної справи.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

За змістом ч. 1 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97-ВР (далі - Закон № 280/97-ВР) система місцевого самоврядування, з-поміж інших, включає виконавчі органи сільської, селищної, міської ради.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону № 280/97-ВР виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Закону № 280/97-ВР виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 Закону № 280/97-ВР виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

Відповідно до ч. 3 ст. 51 Закону № 280/97-ВР виконавчий комітет ради утворюється у складі відповідно сільського, селищного, міського голови, районної у місті ради - голови відповідної ради, заступника (заступників) сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету, а також керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, інших осіб. Міська рада утворює у складі виконавчого комітету ради орган з питань містобудування та архітектури.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 7 червня 2006 року № 2493-ІІІ «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі - Закон № 2493-ІІІ) посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону № 2493-ІІІ посадами в органах місцевого самоврядування є, зокрема, виборні посади, на які особи обираються або затверджуються відповідною радою; посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.

Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону № 2493-ІІІ на посадових осіб місцевого самоврядування поширюється дія законодавства України про працю з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Згідно зі ст. 20 Закону № 2493-ІІІ крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю, служба в органах місцевого самоврядування припиняється на підставі і в порядку, визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» цим та іншими законами України.

У справі встановлено, що ОСОБА_6, до звільнення, був посадовою особою місцевого самоврядування в розумінні ст. 2, 3 Закону № 2493-ІІІ і його повноваження місцева рада припинила у зв'язку із рішенням сесії районної ради про дострокове припиненням повноважень та звільнення з посади голови Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради ОСОБА_6.

Посада, на якій перебував позивач, передбачає обмеження щодо сумісництва і перебування на ній обмежено строком, не лише тим, на який обирається посадова особа та/або орган місцевого самоврядування, але й настанням інших обставин, з якими закон пов'язує припинення повноважень органу місцевого самоврядування та/або посадової особи місцевого самоврядування.

Відтак, проходження служби в органах місцевого самоврядування має свої особливості, а засади організації та діяльності, правового статусу і відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування є предметом спеціального законодавчого регулювання.

Суд зазначає, що до правовідносин, пов'язаних з проходженням служби в органах місцевого самоврядування можуть застосовуватися загальні положення трудового законодавства у частині, що не суперечить спеціальним нормам та/або в тій частині, де ці правовідносини спеціальним законодавством не врегульовано.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП (зі змінами, внесеними згідно із Законом України № 1255-VІІ від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів»), крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках припинення повноважень посадових осіб.

Відповідно до ст. 44 КЗпП, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Звільнення посадової особи місцевого самоврядування із займаної посади передбачає дотримання й інших гарантій, передбачених трудовим законодавством, у тій частині, яка не суперечить положенням спеціального законодавства або ним не врегульована.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

При цьому згідно ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Тому, право позивача на одержання суми середньомісячного заробітку як вихідної допомоги визначено Законом і цей Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Отже, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що в аспекті спірних правовідносин з урахуванням наведених положень законодавства, припинення повноважень посадової особи місцевого самоврядування є підставою для виплати такій особі вихідної допомоги відповідно до статті 44 КЗпП.

Оскільки жодних правових підстав щодо невиплати цих сум у відповідача не було суд вважає такі дії винною протиправною бездіяльністю.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верхового суду у справі №823/254/16 від 06.06.2018 року та у справі №186/294/16-а від 31.05.2018 року.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позивачем підтверджено достатніми та належними доказами факту порушення його прав та охоронюваних інтересів в межах спірних правовідносин, в той час як відповідачем, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд вважає за необхідне позовну заяву задовольнити частково шляхом зобов'язання Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради виплатити ОСОБА_6 вихідну допомогу передбачену ст. 44 КЗпП у розмірі шестимісячного середнього заробітку.

Водночас суд відмовляє в задоволенні позовної вимоги про стягнення з Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради на користь ОСОБА_6 середній заробіток за весь час затримки у виплаті вихідної допомоги на підставі ст. 117 КЗпП, оскільки вказана норма передбачає стягнення такої суми по день фактичного розрахунку. Так як на момент розгляду справи фактичний розрахунок з позивачем не проведено суд не може встановити в цій частині бездіяльність відповідача та зобов’язати виплатити середній заробіток за весь час затримки у виплаті вихідної допомоги. Тобто вказана вимога є передчасною.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною 7 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Розглянувши договір про надання правової допомоги № 20 від 01.06.2018 року, протокол узгодження договірної ціни, акти здачі-приймання робіт (надання послуг) №20, 21, 22, 23, 24 від 01.08.2018 року, від 06.08.2018 року, від 17.08.2018 року, від 28.08.2018 року, від 03.09.2018 року відповідно, суд зазначає, що зазначені документи не містять жодного посилання на адміністративну справу, в межах якої заявлені витрати до відшкодування. Тобто, матеріали справи, не доводять факту понесення позивачем витрат за складання та подання позову саме в адміністративній справі № 0440/5017/18, оскільки у договорі про надання правової допомоги № 20 від 01.06.2018 року, протоколі узгодження договірної ціни та в зазначених вище актах здачі-приймання робіт (надання послуг) не зазначено номер справи, в якій надавалась відповідна правнича допомога.

Враховуючи те, що наданими до суду, документами витрати на правничу допомогу у конкретній адміністративній справі не підтверджено, суд дійшов висновку про відмову у розподілі судових витрат на професійну правничу допомогу.

Аналогічної позиція викладена Верховним судом у додатковій постанові по справі № 810/2823/18.

Крім того, суд зазначає, що оскільки позивач звільнений від їх сплати судових витрат в установленому порядку, а статтею 139 Кодексу адміністративного судочинства України не передбачено їх стягнення в цьому випадку то питання по судових витратах пов’язаних із сплатою судового збору не вирішується.

Керуючись ст. ст. 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_1, вул. Володимира Мономаха, 9/6, м. Дніпро, 49000) до Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради (код ЄДРПОУ 34059261, вул. М. Грушевського, 70, м. Дніпро, 49069) про зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Зобов'язати Шевченківську районну у місті ОСОБА_5 раду виплатити ОСОБА_6 вихідну допомогу передбачену ст. 44 КЗпП у розмірі шестимісячного середнього заробітку.

В частині стягнення з Шевченківської районної у місті ОСОБА_5 ради на користь ОСОБА_6 середнього заробітку за весь час застримки у виплаті вихідної допомоги - відмовити.

Відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду – якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції, проте, відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Повний текст рішення суду складений 14 вересня 2018 року.

Суддя ОСОБА_1