Решение № 75775758, 09.08.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

09 серпня 2018 року № 826/5669/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши за у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «Антарес Інвест М»доГоловного управління ДФС у місті Києвіпровизнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Антарес Інвест М» (далі по тексту - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Головного управління ДФС у місті Києві (далі по тексту - відповідач) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 29 грудня 2017 року №0011001401 та №0067631406.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що, оскаржувані податкові повідомлення-рішення є необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню. Зокрема, оскільки перевіряємий період - з 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, згідно положень п.102.1 ст.102 Податкового кодексу України негативні наслідки за період діяльності позивача з 01 січня 2014 року по 30 червня 2014 року відповідач взагалі не мав права застосовувати. Акт перевірки не містить належних обґрунтувань щодо застосування до договору позички податкових наслідків, притаманних договору оренди, виникнення у позивача податкових зобов'язань з податку на прибуток при тимчасовому користуванні майном, застосуванні поняття «звичайної ціни» до відносин з резидентом та її розміру, неправомірного формування позивачем витрат у 2014 році та несвоєчасності надходження товару за контрактом, а правомірність дій позивача підтверджується первинним бухгалтерськими та податковими документами.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 квітня 2018 року відкрито провадження та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін на 15 травня 2018 року, яке відкладалося до 05 червня 2018 року у зв'язку з неявкою позивача.

У судовому засіданні представник позивача заявлені позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив суд задовольнити позов.

Представники відповідача проти задоволення позовних вимог заперечували у повному обсязі з підстав, викладених у відзиві.

На підставі ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України завершив розгляд справи у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

У період з 10 листопада 2017 року по 30 листопада 2017 року посадовими особами відповідача проведено документальну планову виїзну перевірку позивача щодо дотримання податкового законодавства за період з 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, валютного за період з 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за період з 01 січня 2014 року по 30 червня 2017 року, результати якої оформлені актом від 07 грудня 2017 року №536/26-15-14-01-02/37881886.

Перевіркою встановлено наступні порушення:

- п.146.11, 146.12, 146.19 ст.146, пп.134.1.1 п.134.1 ст.134, пп.135.5.4 п.135.5, п.135.1 ст135, п.138.1, 138.2 ст.138, пп.139.1.5 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, п.6, п.7 П(С)БО 16 «Витрати», п.15. п.16 П(С)БО 6 «Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах», п.5, п.6 П(С)БО 21 «Вплив зміни валютних курсів», п.5 П(С)БО №11 «Зобов'язання», п.7, п.15, п.21 П(С)БО 15 «Дохід», в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 583 235грн., у тому числі за 2014 рік - 140 482грн., за 2015 рік - 121 061грн. за 2016 рік - 210 161грн., за півріччя 2017 року - 111 171грн.;

- п.198.6 ст.198 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 37 333грн у травні 2015 року;

- п.201.10 ст.201 Податкового кодексу України, а саме несвоєчасну реєстрацію позивачем податкових накладних, виписаних в адресу контрагентів-покупців;

- ст. 1, 2 Закону України №185, а саме несвоєчасне надходження товару за контрактом від 19 квітня 2016 року №3 з компанією «FIRMA USLUGOVO - HANDLOWA «HYRCZYK» (Польща) на загальну суму 47 275,80 польських злотих (екв. 329 960,64грн.) та несвоєчасне надходження валютної виручки за контрактом від 17 лютого 2015 року №12 з компанією «PHU LECH-POL CHMIEL LESZEK» (Польща) на суму 241,19 польських злотих (екв. 1495,00грн.);

- п.1 ст.9 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» від 19 лютого 1993 року №15-93 в частині порушення строків;

- ч.8 ст.9 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» та п.6 ч.3 р.ІV «Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», затвердженої Наказом Міністерства фінансів України №449 від 20 квітня 2015 року, в результаті чого встановлено порушення порядку сплати єдиного соціального внеску за березень 2015 року.

За наслідками проведеної перевірки позивачу 29 грудня 2017 року винесено наступні податкові повідомлення-рішення:

- податкове повідомлення-рішення №0067631406, яким позивачу в порушення вимог ст. 1, 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та на підставі пп.54.3.3 п.54.3 ст.54 Податкового кодексу України і ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» застосовано суму штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені, у тому числі за порушення строку розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності у розмірі 104 581,02грн.;

- податкове повідомлення-рішення №0011001401, яким позивачу встановлено порушення п.146.11, 146.12, 146.19 ст.146, пп.134.1.1 п.134.1 ст.134, пп.135.5.4 п.135.5, п.135.1 ст135, п.138.1, 138.2 ст.138, пп.139.1.5 п.139.1 ст.139 Податкового кодексу України, п.6, п.7 П(С)БО 16 «Витрати», п.15. п.16 П(С)БО 6 «Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах», п.5, п.6 П(С)БО 21 «Вплив зміни валютних курсів», п.5 П(С)БО №11 «Зобов'язання», п.7, п.15, п.21 П(С)БО 15 «Дохід» та застосовано штрафні (фінансові) санкції (нараховано пеню) на підставі п.123.1 ст.123 Податкового кодексу України та згідно з пп.54.3.2 п.54.3 ст.54, п.57.3 ст.57, п.58.1 ст.58, п.123.1 ст.123 Податкового кодексу України збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств на 698 779,00грн., у тому числі за основним платежем - 583 235,00грн. та за штрафними санкціями - 115 544,00грн.;

Не погоджуючись з винесеними податковими повідомленнями-рішеннями, позивачем подано до ДФС України скаргу на податкові повідомлення-рішення, за наслідками розгляду якої прийнято рішення від 22 березня 2018 року №10213/6/99-99-11-01-01-95 про залишення скарги без задоволення, а податкових повідомлень-рішень - без змін.

Вважаючи вказані податкові повідомлення-рішення протиправними та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернувся з позовом до суду.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Щодо податкового повідомлення-рішення №0011001401 від 29 грудня 2017 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств, суд зазначає наступне.

Як вбачається з акту перевірки, підставою для визначення позивачу податку на прибуток є висновки відповідача стосовно ухилення позивача від нотаріального посвідчення договорів позички при довгостроковому використанні майна, визначення безоплатної передачі майна за договором позички як отримання безоплатної послуги за договором оренди з посиланням на норми пп.14.1.203, 14.1.13, 14.1.71 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України, неправомірне віднесення до складу інших операційних витрат 2014 року, витрат 2013 року у розмірі 137 749,98грн, неправомірне віднесення до складу витрат декларації 2014 року «Інші витрати господарської діяльності» витрат у розмірі 152 976грн., понесених на ремонт транспортних засобів, що перебували у використанні позивача у 2014 році на підставі договорів.

Щодо твердження відповідача про ухилення позивача від нотаріального посвідчення договорів позички при довгостроковому використанні майна, судом встановлено наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, у перевіряємому періоді ТОВ «Антарес Інвест М» мало відносини з ФОП ОСОБА_2 Так, між ТОВ «Антарес Інвест М» (користувач) та ФОП ОСОБА_2 (позикодавець) укладалися договори позички нежитлової будівлі від 01 січня 2015, 01 січня 2016 та 01 січня 2017 року, договори позики. Актами прийому-передачі транспортні засоби разом з ключами до них та технічними паспортами згідно укладених договорів, а також нежитлові будівлі передавалися позивачу у тимчасове безоплатне користування. Згідно договору №1 оренди частини нежитлової будівлі від 01 січня 2014 року, договорів оренди транспортних засобів актами прийому-передачі частина нежитлової будівлі та транспортні засоби передавались у строкове платне користування. Копії вказаних договорів та актів прийому-передачі наявні в матеріалах справи (а.с.73-125).

Згідно положень ст. 827 Цивільного кодексу України за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

Відповідно до ч.2, 4 ст. 828 Цивільного кодексу України договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів), в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Зі змісту вказаної норми слідує, що договір позички (безкоштовного користування) наземних самохідних транспортних засобів за участю фізичної особи не обов'язково посвідчувати нотаріально. При цьому, на даний час законодавством України чітко не визначено поняття «наземний самохідний транспортний засіб», а розшифровано лише термін «наземні транспортні засоби».

Згідно статті 1 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01 липня 2004 року №1961-IV наземні транспортні засоби - це пристрої, призначені для перевезення людей та/або вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів, які підлягають державній реєстрації та обліку у відповідних підрозділах Міністерства внутрішніх справ України та/або допущені до дорожнього руху, а також ввезені на митну територію України для тимчасового користування, зареєстровані в інших країнах.

Статтею 1 Європейської угоди, що стосується праці екіпажів транспортних засобів, здійснюючих міжнародні автомобільні перевезення (дата приєднання Україною 07 вересня 2005) визначає, що під «автомобілем» мається на увазі будь-який самохідний транспортний засіб, що використовується зазвичай для перевезення на дорогах людей або вантажів або для буксирування дорогами транспортних засобів, що використовуються для перевезення людей або вантажів; цей термін не включає сільськогосподарські трактори.

Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Таким чином, автомобілі належать до наземних самохідних транспортних засобів, а відтак договір позички транспортного засобу, не потребує письмової форми та обов'язкового нотаріального посвідчення.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що договори позички, укладені між позивачем та ФОП ОСОБА_2 не потребують обов'язкового нотаріального посвідчення.

Главою 60 Цивільного кодексу України визначено правові засади договору позички.

При цьому нормами Цивільного кодексу України розрізняються поняття «Позичка» та «Позика».

Так, згідно ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Тобто, відмінність за договорами позики та позички полягає, зокрема, у тому, що за договором позики передаються у власність грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а за договором позички передається річ, визначена індивідуальними ознаками.

Як вбачається зі змісту договорів позики, ФОП ОСОБА_2 (Позичкодавець) передавав, а позивач (Користувач) отримував у тимчасове безоплатне користування транспортні засоби.

Оскільки в межах укладених договорів позики передавались речі, визначені індивідуальними ознаками, були визначені строк, умови користування, умови прийому-передачі транспортних засобів, вказані договори за своєю правовою природою відповідають вимогам саме договору позички, незалежно від того, яку вони мають назву.

Щодо твердження відповідача про визначення безоплатної передачі майна за договором позики як отримання безоплатної послуги за договором оренди, суд зазначає наступне.

За своєю правовою природою договори позички та оренди схожі, але мають певні відмінності. Зокрема, основна відмінність полягає у тому, що договір оренди, на відміну від договору позички, є оплатним.

Згідно положень п.44.1, 44.2 ст.44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку та фінансової звітності щодо доходів, витрат та фінансового результату до оподаткування.

Підпунктом 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 Податкового кодексу України визначено, що об'єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього Кодексу.

Положеннями ст. ст. 138-141, підр.4 розд.ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України визначено порядок розрахунку різниць, якими обумовлено збільшення або зменшення фінансового результату до оподаткування та встановлено виключний перелік підстав для коригування, серед яких відсутні підстави коригування по здійсненню господарських операцій в рамках договору позички нерухомого майна чи його оренди.

Оскільки до договорів позички застосовуються положення глави 58 Цивільного кодексу України (Найм (оренда)), до вказаних договорів наявні підстави для застосування П(С)БО №14 «Оренда», затвердженого нказом Міністерства фінансів України 28 липня 2000 року №181, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 10 серпня 2000 року за №487/4708, а саме поняття операційної оренди (оренда інша, ніж фінансова), згідно п.8 якого об'єкт операційної оренди відображається орендарем на позабалансовому рахунку бухгалтерського обліку за вартістю, указаною в угоді про оренду.

Згідно умов укладених договорів вартість у договорі позики складає 0грн., оскільки товар згідно договорів надавався безоплатно у користування. При цьому на строк дії договорів право власності на товар не переходило до позивача.

Додатково суд зазначає, що положеннями пп.14.1.71 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу визначено, що звичайна ціна - ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Якщо не доведено зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню ринкових цін.

Згідно договорів позики, сторонами визначено безоплатність користування товарами. Відповідачем, у свою чергу, під час здійснення перевірки, не проводилося дослідження рівня ринкових цін, а в якості ринкової ціни бралися максимальні суми за договорами оренди, укладеними між позивачем та ФОП ОСОБА_2 за перевіряємий період, що, в свою чергу, свідчить про неповне з'ясування відповідачем обставин при проведенні перевірки.

Стосовно неправомірного віднесення до складу інших операційних витрат у 2014 року та витрат у 2013 року у розмірі 137 749,98грн, судом встановлено наступні обставини.

Як вбачається з акту перевірки, між позивачем (орендар) та ТОВ «Авто Сан Сервіс» (орендодавець) укладено ряд договорів оренди майна, відповідно до умов яких орендодавець зобов'язується передати орендарю у тимчасове платне користування спеціальне обладнання для використання у господарській діяльності. Документом, що підтверджує надання послуг з оренди є відповідний акт.

Позивачем сплачено послуги оренди за договорами у 2013 році. Проте, як зазначено в адміністративному позові, у зв'язку з несвоєчасним направленням актів надання послуг орендодавцем для їх підписання, вони отримані позивачем лише у 2014 році, на підтвердження чого позивачем долучено до матеріалів справи копію супровідного листа ТОВ «Авто Сан Сервіс» про надіслання позивачу актів про надання послуг, датований 01 лютого 2014 року №925 (а.с.132).

Положеннями п.138.11 ст.138 Податкового кодексу України платникам податків надано право на включення до складу витрат суми витрат, не віднесені до складу витрат минулих звітних податкових періодів у зв'язку з втратою, знищенням або зіпсуттям документів, що підтверджують здійснення витрат, установлених цим розділом, та підтверджених такими документами у звітному податковому періоді.

Суми витрат, не враховані в минулих податкових періодах у зв'язку з допущенням помилок та виявлені у звітному податковому періоді в розрахунку податкового зобов'язання.

Зазначені в цьому пункті витрати, здійснені в минулі звітні роки, відображаються у складі інших витрат, а ті, які здійснені у звітному податковому році, - у складі витрат відповідної групи (собівартості реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, загальновиробничих витрат, адміністративних витрат тощо).

Тобто, фактично акти про надання послуг згідно укладених з ТОВ «Авто Сан Сервіс» договорів, отримані позивачем не раніше 01 лютого 2014 року №925, про що свідчить копія супровідного листа ТОВ «Авто Сан Сервіс» про надіслання позивачу актів про надання послуг. При цьому, до отримання вказаних актів на рахунку позивача 631 обліковувалась дебіторська заборгованість у розмірі 165300грн.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем правомірно відображено витрати у розмірі 137749,98гн. У 2014 році.

Стосовно неправомірного віднесення до складу витрат декларації 2014 року «Інші витрати господарської діяльності» витрат у розмірі 152 976грн., понесених на ремонт транспортних засобів, що перебували у використанні позивача у 2014 році на підставі договорів, суд зазначає наступне.

Положеннями ч.1 ст.833 Цивільного кодексу України визначено, що користувач несе звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі, переданої йому в користування.

Оскільки, як зазначає позивач, транспортні засоби, отримані позивачем в рамках договорів позики не ставились на баланс, група орендованих основних засобів не створювалась, а витрати на їх ремонт відображались у рядку 06.4.43 «Інші витрати господарської діяльності» додатку ІВ до декларації за 2014 рік.

Згідно положень ст. 827 Цивільного кодексу України до укладених договорів позики, які за своєю правовою природою є договорами позички, застосовуються положення глави 58 цього Кодексу, тобто положення щодо оренди (за винятком ознаки безоплатності користування).

Наймач зобов'язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані (ч.1 ст.801 Цивільного кодексу України). Поточний ремонт речі, переданої у найм, провадиться наймачем за його рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1 ст.776 Цивільного кодексу України).

Крім того, укладеними договорами позики на позивача покладено обов'язок підтримувати транспортний засіб у належному стані, забезпечувати паливно-мастильними матеріалами, нести витрати, пов'язані з його використанням.

Згідно з підпунктом 14.1.27 пункт 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, у редакції, які діяла до 01.01.2015, витрати - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником.

Пунктом 138.2 статті 138 Податкового кодексу України, у редакції, які діяла до 01.01.2015, встановлено, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до вимог підпункту 139.1.5, 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 Податкового кодексу України, не включаються до складу витрат витрати на придбання, виготовлення, будівництво, реконструкцію, модернізацію та інше поліпшення основних засобів та витрати, пов'язані з видобутком корисних копалин, а також з придбанням (виготовленням) нематеріальних активів, які підлягають амортизації згідно зі статтями 144-148 цього Кодексу, з урахуванням пунктів 146.11 і 146.12 статті 146 та пункту 148.5 статті 148 цього Кодексу. Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Пунктом 146.11, 146.12 статті 146 Податкового кодексу України встановлено, що первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних із ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція), що приводить до зростання майбутніх економічних вигод, первісно очікуваних від використання об'єктів у сумі, що перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів, що підлягають амортизації, на початок звітного податкового року з віднесенням суми поліпшення на об'єкт основного засобу, щодо якого здійснюється ремонт та поліпшення.

Сума витрат, що пов'язана з ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів, у тому числі орендованих або отриманих у концесію чи створених (збудованих) концесіонером у розмірі, що не перевищує 10 відсотків сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року, відноситься платником податку до складу витрат.

Проте, згідно п.3.8 Положення про технічне обслуговування і ремонт дорожніх транспортних засобів автомобільного транспорту, затверджене наказом Мінтрансу України 30 березня 1998 року №102 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 28 квітня 1998 року за N268/2708 щоденне обслуговування, технічне обслуговування та сезонне технічне обслуговування ДТЗ не належать до реконструкції, модернізації, технічного переозброєння та інших видів поліпшення ДТЗ.

При цьому, позивачем долучено до матеріалів справи у якості доказів необхідності придбання запасних частин акти списання (а.с.142-163).

Тобто, витрати, понесені позивачем у 2014 році на ремонт транспортних засобів в рамках укладених договорів та вимог законодавства, що діяло на той період, правомірно включені до складу витрат відповідно положень пп.14.1.27 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України.

З урахуванням викладеного суд вважає позовну вимогу про скасування податкового повідомлення-рішення №0011001401 від 29 грудня 2017 року обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

Стосовно податкового повідомлення-рішення від 29 грудня 2017 року №0067631406, яким позивачу в порушення вимог ст. 1, 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та на підставі пп.54.3.3 п.54.3 ст.54 Податкового кодексу України і ст. 4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» застосовано суму штрафних (фінансових) санкцій (штрафів) та/або пені, у тому числі за порушення строку розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності у розмірі 104 581,02грн., суд зазначає наступне.

Перевіркою встановлено, що між позивачем та компанією «PHU LECH-POL CHMIEL LESZEK» (Польща) укладено контракт від 17 лютого 2015 року №12 щодо продажу зерна, гречки, на виконання якого резидентом відвантажено товар на суму 9726,60 євро, що засвідчено митною декларацією від 26 лютого 2015 року №7805. Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», п.1 постанови Правління Національного банку України від 01 грудня 2014 року №758 граничний термін надходження виручки становив 27 травня 2015 року. Згідно акту перевірки валюта виручка від нерезидента надійшла на суму 40657,19 польських злотих згідно платіжних документів від 21 квітня 2015 року б/н та від 02 червня 2015 року б/н. Проте, порушено строк надходження валютної виручки на суму 241,19 польських злотих, кількість днів прострочення - 6.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» виручка резидентів у іноземній валюті від експорту продукції підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації (z0374-12)) такої продукції, що експортується, а в разі експорту робіт, транспортних послуг - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання транспортних послуг. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку. Виручка резидента за експортним зовнішньоекономічним договором (контрактом) вважається перерахованою на його банківський рахунок за заявою резидента, якщо належна сума врегульована Експортно-кредитним агентством.

Положеннями п.1 постанови Правління Національного банку України від 01 грудня 2014 року №758, чинної на момент виникнення спірних відносин, встановлено, що розрахунки за операціями з експорту та імпорту товарів, передбачені ст. ст.1, 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», здійснюються у строк, що не перевищує 90 календарних днів.

З матеріалів справи вбачається, що позивач жодним чином не спростував викладене в акті перевірки порушення та не надав належних доказів на підтвердження своєчасного надходження валютної виручки на суму 241,19 польських злотих.

Крім того, між позивачем та компанією «FIRMA USLUGOVO - HANDLOWA «HYRCZYK» (Польща) укладено контракт від 19 квітня 2016 року №3 на поставку тягачу сідельного марки SKANIA, на виконання умов якого позивачем здійснено передплату на загальну суму 47 275,80 польських злотих (екв. 329 960,64грн.) згідно платіжного доручення від 29 квітня 2016 року б/н.

Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

При застосуванні розрахунків щодо імпортних операцій резидентів у формі документарного акредитиву строк, передбачений частиною першою цієї статті, діє з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користь нерезидента.

Строк та умови завершення імпортної операції без увезення товару на територію України визначаються у порядку (1392-2007-п), встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України.

Національний банк України має право запроваджувати на строк до шести місяців інші строки розрахунків, ніж ті, що визначені частиною першою цієї статті.

Положеннями п.1 постанов Правління Національного банку України від 03 березня 2016 року №140 та від 07 червня 2016 року №342 встановлено, що розрахунки за операціями з експорту та імпорту товарів, передбачені ст. ст.1, 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», здійснюються у строк, що не перевищує 90 календарних днів.

Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та п.1 постанови Правління Національного банку України від 03 березня 2016 року №140 граничний термін надходження товару - 28 липня 2016 року (90 календарних днів з моменту перерахування коштів). При цьому, відповідачем визначено фактичною датою надходження товару 22 листопада 2016 року - дата оформлення митної декларації.

Натомість, на думку позивача, зазначений товар згідно контракту надійшов на митну територію України 08 липня 2016 року, що підтверджується первинними документами, а саме рахунком-фактурою, попередньою митною декларацією, технічним паспортом на автомобіль та додатком до нього, на яких містяться відмітки митного органу та екологічного контролю про ввіз товару на територію України 08 липня 2016 року, тобто в межах визначеного законодавством строку.

Імпортна операція у розумінні ст.2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» передбачає здійснення суб'єктом господарювання імпорту.

При цьому моментом здійснення імпорту відповідно до ст.1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» є момент перетину товаром митного кордону України або переходу права власності на зазначений товар, що імпортується, від продавця до покупця.

Таким чином, моментом вчинення імпортної операції, зокрема моментом поставки товару за такою операцією, для застосування статей 2, 4 Закону України Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» є момент фактичного перетину імпортованим товаром митного кордону України.

У відповідності до ст.2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку. При застосуванні розрахунків щодо імпортних операцій резидентів у формі документарного акредитиву строк, передбачений частиною першою цієї статті, діє з моменту здійснення уповноваженим банком платежу на користь нерезидента. Строк та умови завершення імпортної операції без увезення товару на територію України визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України. Національний банк України має право запроваджувати на строк до шести місяців інші строки розрахунків, ніж ті, що визначені частиною першою цієї статті.

Митне ж оформлення товарів як наступна подія після перетину митного кордону має інше правове значення.

Згідно з п.4 ч.1 ст.4 Митного кодексу України, ввезення товарів, транспортних засобів на митну територію України, вивезення товарів, транспортних засобів за межі митної території України - сукупність дій, пов'язаних із переміщенням товарів, транспортних засобів через митний кордон України у будь-який спосіб у відповідному напрямку.

Відповідно п.49 ст.4 Митного кодексу України пропуск товарів через митний кордон України - надання органом доходів і зборів відповідній особі дозволу на переміщення товарів через митний кордон України з урахуванням заявленої мети такого переміщення.

Частинами 1, 2, 6 статті 321 Митного кодексу України товари, транспортні засоби комерційного призначення перебувають під митним контролем з моменту його початку і до закінчення згідно із заявленим митним режимом. У разі ввезення на митну територію України товарів, транспортних засобів комерційного призначення митний контроль розпочинається з моменту перетинання ними митного кордону України.

Перебування товарів, транспортних засобів комерційного призначення під митним контролем закінчується:

1) у разі ввезення на митну територію України - після закінчення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України, за винятком митних режимів, які передбачають перебування під митним контролем протягом усього часу дії митного режиму;

2) у разі вивезення за межі митної території України - після здійснення митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення та перетинання ними митного кордону України, за винятком митних режимів, які передбачають перебування під митним контролем протягом усього часу дії митного режиму.

Поняття «перетин товаром митного кордону України» та «пропуск через митний кордон України» не є тотожними та обов'язковими для врахування при вирішенні питання визначення дати імпорту, оскільки товари, що переміщуються через митний кордон України, крім митного контролю можуть підлягати санітарно-епідеміологічному, ветеринарному, фітосанітарному, радіологічному, екологічному контролю та контролю за переміщенням культурних цінностей.

Вантажна митна декларація, в свою чергу, не є єдиним документом, виключно яким засвідчується факт та дата переміщення товарів через митний кордон України.

Підставою для переміщення вантажу через митний кордон України в режимі імпорту є наявність товаросупровідного документа на вантаж, проставлення на якому відтиску штампа «Під митним контролем» з відповідною датою засвідчує факт і дату перетину митного кордону України.

Така позиція узгоджується з ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 лютого 2014 року К/9991/31456/11.

Позивач в адміністративному позові зазначив, що товар згідно контракту від 19 квітня 2016 року №3 надійшов на митну територію України 08 липня 2016 року, що підтверджується первинними документами, а саме рахунком-фактурою, попередньою митною декларацією, технічним паспортом на автомобіль та додатком до нього, на яких містяться відмітки митного органу та екологічного контролю про ввіз товару на територію України 08 липня 2016 року, тобто в межах визначеного законодавством строку.

Проте, жодних доказів на підтвердження вказаних тверджень позивачем до матеріалів справи не долучено та, як наслідок, не спростовано висновки відповідача щодо порушення вимог ст.2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та п.1 постанов Правління Національного банку України від 03 березня 2016 року №140 та від 07 червня 2016 року №342.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що відповідачем правомірно застосовано до позивача в порушення вимог ст. 1, 2 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та на підставі пп.54.3.3 п.54.3 ст.54 Податкового кодексу України і ст.4 Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» пеню 104 581,02грн. податковим повідомленням-рішенням від 29 грудня 2017 року №0067631406.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення від 29 грудня 2017 року №0067631406 та не доведено правомірності винесення оскаржуваного податкового повідомлення-рішення від 29 грудня 2017 року №0011001401, з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов комунального підприємства «Управління житлово-комунального господарства» підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору (ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес Інвест М» (01042, місто Київ, вул. Академіка Філатова, 10-А, офіс 3/3, код ЄДРПОУ 37881886) - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДФС у місті Києві (04116, місто Київ, вул. Шолуденка, 33/19 код ЄДРПОУ 39439980) від 29 грудня 2017 року №0011001401.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Присудити з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у місті Києві (04116, місто Київ, вул. Шолуденка, 33/19 код ЄДРПОУ 39439980) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Антарес Інвест М» (01042, місто Київ, вул. Академіка Філатова, 10-А, офіс 3/3, код ЄДРПОУ 37881886) понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 10 481,69 грн, сплачені згідно платіжного доручення від 03 квітня 2018 року № 74.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова