Постановление суда № 75506717, 25.07.2018, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

25 липня 2018 р. Справа № 0440/5625/18 Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Кальник В.В., розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича, треті особи Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області, Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», Публічне акціонерне товариство «АКЦЕНТ-БАНК», про визнання протиправними дій, визнання незаконним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

24 липня 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича, треті особи Головне територіальне управління юстиції у Дніпропетровській області, Акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК», Публічне акціонерне товариство «АКЦЕНТ-БАНК», в якому позивач просить:

- визнати протиправними дії приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича (свідоцтво номер 5529, АДРЕСА_1) щодо здійснення запису про право власності за номером: 17257066 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об'єкт нерухомого майна за реєстраційним номером 1074653112223, а саме: житловий будинок АДРЕСА_2, на підставі Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32200255 від 03.11.2016;

- визнати незаконним та скасувати Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32200255 від 03.11.2016 приватного нотаріуса Чернігівського міського нотаріального округу Завалієва Артема Анатолійовича (свідоцтво номер 5529, АДРЕСА_1) зі скасуванням запису про право власності за номером: 17257066 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об'єкт нерухомого майна за реєстраційним номером 1074653112223, а саме: житловий будинок АДРЕСА_2.

В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є власником нерухомого майна, будинку та господарських споруд, що знаходяться в селищі міського типу АДРЕСА_2 що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 27.06.2007 року.

Вказано, що 19.06.2018 року з відкритих даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна позивач дізнався, що право приватної власності на належний йому житловий будинок за номером 9 на вул. Чапського у смт. Магдалинівка Магдалинівського району Дніпропетровської області зареєстроване за ПУБЛІЧНИМ АКЦІОНЕРНИМ ТОВАРИСТВОМ «АКЦЕНТ-БАНК», код ЄДРПОУ 14360080.

Окрім цього, позивачем зауважено, що відповідно до інформаційної Довідки № 128184938 від 19.06.2018 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, державну реєстрацію права власності на вище вказане нерухоме майно було здійснено приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Завалієвим Артемом Анатолійовичем 30.10.2016 року. Підставою для внесення запису стало Рішення відповідача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 32200255 від 03.11.2016 року. Вказане Рішення також стало підставою для внесення до Державного реєстру Іпотек запису про іпотеку за номером 17257134. Також, згідно з Довідкою № 128184938 від 19.06.2018 року, на підставі прийнятого відповідачем Рішення останній зареєстрував за Публічним акціонерним товариством «АКЦЕНТ-БАНК» право приватної власності на житловий будинок АДРЕСА_2. Підставою виникнення права власності відповідач зазначив договір іпотеки будинку DNM0GA00005429, серія та номер: 1882, виданий 31.07.2007р.

Відповідно до ч. 1 ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 160, 161,171 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності; 5) позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними); 6) немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.

Дослідивши матеріали адміністративного позову, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови позивачу у відкритті провадження у справі з огляду на наступне.

Положеннями пункту 1 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

Згідно пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України, публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, іншим суб'єктом при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-IV (з наступними змінами та доповненнями, тут і надалі в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваних рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №29401593 та №29400840 від 25.04.2016, далі Закон № 1952-IV) у цьому Законі терміни вживаються в такому значенні: 1) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як передбачено частиною першою статті 6 Закону № 1952-IV, організаційну систему державної реєстрації прав становлять: 1) Міністерство юстиції України та його територіальні органи; 2) суб'єкти державної реєстрації прав: виконавчі органи сільських, селищних та міських рад, Київська, Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації; акредитовані суб'єкти; 3) державні реєстратори прав на нерухоме майно (далі - державні реєстратори).

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 10 Закону № 1952-IV державним реєстратором є нотаріус.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Згідно із частиною першої статті 37 Закону № 1952-IV рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб'єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до суду.

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

З наведеного слідує, що адміністративні суди правомочні розглядати спори щодо правомірності прийняття суб'єктами владних повноважень або їх посадовими особами рішень про державну реєстрацію права власності, однак, за відсутності спору про право власності на об'єкт нерухомого майна.

Так, в межах адміністративної юрисдикції суд надає оцінку правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при здійсненні ним владних управлінських функцій, зокрема, перевіряє дотримання державним реєстратором законодавства при здійсненні реєстраційної дії, однак, не може вирішувати спір про наявність або відсутність у особи права власності на об'єкт нерухомого майна, правомірність набуття якого не визнається та оспорюється іншими особами.

Натомість, в контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між його суб'єктами, у суду наявні підстави вважати, що вирішення даного спору потребує вирішення судом спірного питання стосовно правомірності підстав та законності набуття права власності на нерухоме майно.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових та службових осіб.

В постанові Верховного Суду України від 24 січня 2017 року у справі № 21-1559а16 наведено правовий висновок щодо помилкового розгляду в порядку адміністративного судочинства справ щодо реєстраційних дій, здійснених на основі юридичних фактів, стосовно яких існує спір про право цивільне, в межах якого (за наявності для цього підстав) можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності.

Згідно позиції, викладеної в постанові Великої палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №815/6956/15 (№11-192апп18)(http://reyestr.court.gov.ua/Review/73500749) за позовом ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої Алли Михайлівни (далі - Нотаріус), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - Товариство) про визнання неправомірним та скасування рішення, зазначено, що спірні правовідносини виникли з невиконання договірних зобов'язань і реалізацією прав іпотекодержателя на предмет іпотеки, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. Крім того, вказано, що обґрунтовуючи рішення, суди також виходили з протиправності такого переходу права власності з огляду на встановлену Законом України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» заборону примусового стягнення (відчуження без згоди власника) нерухомого житлового майна, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, вказавши на наявність у спірних правовідносинах визначених цим Законом умов для його застосування, а саме відсутність у ОСОБА_3 іншого нерухомого майна та відсутність згоди останньої на відчуження квартири. Внаслідок чого Велика палата Верховного Суду дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у справі закрито.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №802/1792/17-а (провадження №11-109апп18) (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73054799) за позовом ОСОБА_3 до державного реєстратора приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування рішення за касаційною скаргою Дніпропетровському на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2017 року (суддя Воробйова І.А.) та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2017 року (у складі колегії суддів: Смілянця Е.С., Сушка О.О., Залімського І.Г.), в якій зазначено, зокрема, що неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, спірні правовідносини пов'язані із реєстрацією майнових прав, невиконанням умов цивільно-правової угоди, що випливають із договірних відносин, то за таких обставин спір у цій справі не є публічно-правовим і не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &l ;…&?р; фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, "встановленим законом", національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Разом з тим, суди повинні дотримуватися встановлених процесуальними законами правил підсудності та підвідомчості спорів, враховувати, що тільки права, свободи та законні інтереси учасників правовідносин, які виникають із визначених законом підстав та інших юридичних фактів, підлягають судовому захисту в передбачений законом та/або договором спосіб.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що між позивачем та третіми особами виник спір про право власності на нерухоме майно.

Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, а також те, що державним реєстратором за третіми особами на спірний об'єкт нерухомості зареєстровано право власності, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини носять не публічний, а приватно -правовий характер, та відповідно вирішення даного спору не належить до юрисдикції адміністративних судів.

Таким чином, виходячи із суб'єктного складу сторін та предмету спору, суд приходить до висновку, що даний спір не підсудній ОСОБА_3 окружному адміністративному суду.

На підставі викладеного, керуючись п.1 ч.1 ст.170 Кодексу адміністративного судочинства України, суд відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, оскільки зазначену заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Суд зазначає, що позивачем разом із позовною заявою подано клопотання про забезпечення позову в порядку ст.150 КАС України.

Оскільки судом встановлено, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має бути розглянута за правилами ЦПК, клопотання ОСОБА_1 про забезпечення позову також підлягає розгляду за правилами ЦПК.

Враховуючи наведене, керуючись ч. 1 ст.2, п.1 ч.1 ст. 170, 242, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі № 0440/5625/18.

Роз'яснити, що вирішення даного спору здійснюється в порядку цивільного судочинства.

Роз'яснити позивачу, що відповідно до ч.5 ст.170 КАС України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Копію ухвали про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі надіслати особі, яка подала позовну заяву, разом з позовною заявою та усіма доданими до неї документами не пізніше наступного дня після її постановлення. Копія позовної заяви залишається в суді.

Ухвала суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.В. Кальник