№ 67371883, 21.06.2017, Закарпатский окружной административный суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

21 червня 2017 рокум. Ужгород№ 807/554/17

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючої судді Калинич Я. М.

при секретарі Кубічек Н.І.

за участю:

представника позивача: Шибаєва А.М. ,

представника відповідача: Леонтьєва Е.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Хутро-Текс" про стягнення 33459,49 грн. адміністративно-господарських санкцій та 26,76 пені, -

В С Т А Н О В И В:

Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулося до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю "Хутро-Текс" про стягнення 33459,49 грн. адміністративно-господарських санкцій та 26,76 пені за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Свої позовні вимоги позивач мотивував тим, що відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 року № 875-XII (далі Закон), із змінами і доповненнями, для підприємств, установ і організацій установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік. Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч.1 ст. 19 Закону України № 875, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією інвалідів, для яких це місце роботи є основним. Підстав звільнення від виконання обов'язку Закон не містить. Відповідачем подано до відділення звіт форми №10-ПІ річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2016 рік, з якого випливає, що відповідач вимогу Закону не виконав, оскільки згідно рядка 03 звіту, кількість інвалідів які повинні працювати на підприємстві відповідно до вимог ст.19 Закону становить 2 особи, в той же час, згідно рядка 02 звіту, на підприємстві протягом 2016 року середньооблікова кількість інвалідів становила 1 особу. Згідно ст.20 Закону підприємства де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують адміністративно-господарські санкції сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Відповідач повинен був самостійно, у строк до 15 квітня 2017 року, розрахувати та сплатити адміністративно-господарські санкції. Оскільки середньорічна зарплата штатного працівника у відповідача в 2016 році становила 33459,49 грн., то за не працевлаштування інвалідів у необхідній кількості відповідач повинен сплатити в дохід Державного бюджету 33486,49 грн. Однак, відповідач до 15.04.2017 року, у строк встановлений законом, самостійно не сплатив, у зв'язку з чим виникло прострочення сплати адміністративно-господарської санкції, що, відповідно до ст. 20 Закону, тягне нарахування пені у розмірі 120 відсотків річних від облікової ставки НБУ, що діяла на момент сплати. На день звернення до суду така про строчка склала 2 дні, тому сума пені становить 26,76 грн.

Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві та просив суд позов задовольнити повністю.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з мотивів наведених у поданих раніше письмових запереченнях проти позову.

Так, у запереченнях проти позову, відповідач просив відмовити у задоволенні вищевказаного позову з наступних мотивів. Зазначає, що ТОВ "Хутро-Текс" у 2016 році вжило всіх необхідних для працевлаштування інвалідів дій, зокрема, регулярно публікувалися оголошення у засобах масової інформації, подавалися звіти за формою № 3-ПН до Центру зайнятості про потребу в працівниках та можливість працевлаштування інвалідів. Відтак, відповідач вважає, що невиконання нормативу з працевлаштування інвалідів, відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності в Україні», відбулося не з його вини, а тому стягнення адміністративно-господарських санкцій є неправомірним.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про те, що адміністративний позов до задоволення не підлягає з наступних підстав.

Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів, відповідно до пункту 3 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 N 1434 є, зокрема контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю (далі - роботодавці), нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону. У відповідності до покладених на Фонд завдань останній здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).

Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцями, зокрема у зв'язку із здійсненням контролю за перерахуванням адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції.

Право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону).

Відповідно до ч.3 ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів і звітувати фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивач в позовній заяві доводив, що не дивлячись, що підприємцем подано до відділення звіт форми №10-ПІ річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2016 рік», однак в силу вимог ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» підприємства де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж встановлено нормативом, щороку сплачують адміністративно-господарські санкції сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, з якого випливає, що відповідач вимогу Закону не виконав.

В ході судового розгляду, судом встановлено, що відповідачем подано до відділення Фонду звіт «Про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2016 рік» форми № 10-ПI, відповідно до якого, у 2016 році середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача становила 39 осіб, норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів - 2 особи, а фактично у звітному році відповідачем було працевлаштовано лише 1 особу, якій відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (а.с.7).

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що письмовими доказами по справі встановлено, що відповідачем щомісяця подавались до Ужгородського міського центру зайнятості населення звіти форми 3-ПН щодо наявності вакантних посад на підприємстві, зокрема й з можливістю працевлаштування інвалідів (а.с. 71-72).

Тобто, ТОВ "Хутро-Текс" були вжиті всі необхідні заходи по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого нормативу.

При цьому, суд зазначає, що обов'язок підприємства по створенню робочих місць інвалідів не супроводжується обов'язком щодо їх працевлаштування. Роботодавець вжив усіх необхідних заходів для недопущення порушення, а факт не працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць для даної категорії громадян, у зв'язку з їх відсутністю, не може слугувати підставою для накладення адміністративно-господарських санкцій та нарахуванню пені, підставою для застосування яких є наявність вини юридичної особи.

Відповідно до частин другої, третьої статті 19 Закону роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 Закону.

Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості (частина перша статті 18 Закону).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про зайнятість населення» інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу, визнаються безробітними.

Абзацом четвертим пункту 2 статті 19 Закону України «Про зайнятість населення» визначено право державної служби зайнятості направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) інвалідів, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки та рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.

З огляду на викладене, обов'язок працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Крім того, необхідно зазначити, що позивачем не надано доказів, які свідчили б про факт відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні інвалідів за 2016 рік.

Аналіз положень чинного законодавства, дає підстави для висновку про те, що виключним обов'язком підприємства є вжиття заходів для працевлаштування інвалідів, до яких належить створення в установленому порядку робочих місць інвалідів у межах нормативу та інформування органів державної служби зайнятості про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.

Відповідно до п.4.4 рекомендацій президії Вищого адміністративного суду України від 14.04.2008 року при розгляді даної категорії справ адміністративним судам потрібно встановлювати такі обставини:

- створення робочих місць відповідно до встановленого нормативу;

- інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад);

- спрямування центрами зайнятості інвалідів до роботодавців та випадки безпосереднього звернення інвалідів до роботодавців з питань працевлаштування;

- причини не працевлаштування роботодавцями інвалідів.

Постановою Верховного Суду України від 02 лютого 2010 року, що ухвалена у справі за № 10/03, викладено правову позицію щодо застосування положень статей 18-20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», яка полягає у наступному. Суди, дійшовши висновку про обґрунтованість застосування санкцій за незайняті інвалідами робочі місця, помилково не врахували, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування. У зв'язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження відповідача інвалідів, які бажають працевлаштуватись.

Відповідно до статті 161 частини 2 КАС України при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 цього Кодексу. Викладена вище правова позиція Верховного Суду України міститься у постанові, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 КАС України, тому є обов'язковою до застосування судом під час розгляду адміністративної справи.

Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає, зокрема за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до ч.2 ст. 6 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» одним із з основних елементів вказаного правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками.

У зв'язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, або за відмову направлених інвалідів працевлаштуватися або за відсутності безпосереднього звернення інваліда для працевлаштування.

Статтею 71 КАС визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Оскільки, при розгляді справи встановлено, що вини відповідача по невиконанню нормативу створення робочих місць для інвалідів за 2016 рік немає, в його діях відсутні порушення статей 18, 19, 20 Закону № 875-ХІІ, а роботодавець, в свою чергу, вжив усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення за невиконання нормативу робочих місць, суд приходить до висновку, що вимога позивача про застосування адміністративно-господарських санкцій до відповідача є необґрунтованою, а тому в задоволенні даного позову слід відмовити.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 11, 70, 71, 72, 86, 160-163, 254 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні адміністративного позову Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Хутро-Текс" про стягнення 33459,49 грн. адміністративно-господарських санкцій та 26,76 пені - відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України, та може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд в порядку та строки, встановлені ст.186 КАС України. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до ст. 160 КАС України - протягом десяти днів з дня отримання копії постанови (копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції).

СуддяЯ.М. Калинич