№ 66467921, 04.05.2017, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" травня 2017 р. Справа № 809/132/17

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

судді Кишинського М.І.,

за участю секретаря судового засідання: Дмитрашко О.М.,

позивача: ОСОБА_1,

відповідача: Ткачук О.П.

третя особа: не з'явилась

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_3,

до відповідача: Управління МВС України на Львівській залізниці

третя особа: Міністерство внутрішніх справ України

про скасування наказу №62 о/с від 31.08.2015 року та поновлення на роботі,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 звернулася в суд з адміністративним позовом до Управління МВС України на Львівській залізниці, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство внутрішніх справ України про скасування наказу №62 о/с від 31.08.2015 року та поновлення на роботі.

В судовому засіданні протокольною ухвалою суду від 04.05.2017 постановлено поновити позивачу строк для звернення до суду з даним адміністративним позовом в за'вязку з поважністю його пропущення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивача, будучи соціально захищеною, так як виховує двох дітей віком 1 та 3 роки не працевлаштовано, оскільки її посаду у лінійному відділі на станції Івано-Франківськ УМВС України скорочено в зав'язку із ліквідацією підприємства. Тому просить суд визнати дії відповідача протиправними, скасувати наказ про звільнення позивача та поновити її на попередній посаді.

Представник позивача вимоги викладені в адміністративному позові підтримав в повному обсязі. Просив позов задовольнити повністю.

Представник відповідача проти позову заперечив з підстав наведених в письмовому запереченні. Просив в задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи, належним чином повідомлений, в судове засідання не з'явився, проте в матеріалах справи міститься письмове заперечення проти адміністративного позову.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, дослідивши і оцінивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування органів внутрішніх справ» від 12.02.2015 № 193-VIII Верховною Радою України ліквідовано органи внутрішніх справ на транспорті, до складу яких віднесено також управління МВС України на залізницях. Вказаний закон набув чинності з 10.04.2015.

На виконання вимог вказаного закону наказом МВС від 14.04.2015 № 431 «Про заходи щодо реформування органів внутрішніх справ» (п. 4) відповідальним особам Міністерства було доручено вжити заходів щодо ліквідації управлінь МВС на транспорті в установленому законодавством порядку.

Наказами МВС від 08.06.2015 № 660 «Про ліквідацію Управління МВС України на Львівській залізниці» та від 22.06.2015 № 741 «Про організаційно-Згідно наказу Міністерства внутрішніх справ України № 660 від 08.06.2015 року «Про ліквідацію Управління Міністерства внутрішніх справ України на Львівській залізниці» розпочато процедуру ліквідації Управління МВС України на Львівській залізниці та скорочено усі посади.

Відповідно до наказу № 741 від 22.06.2015 «Про організаційно-штатні зміни в підрозділах транспортної міліції» усі посади в Управлінні МВС України на Львівській залізниці скорочено. З метою реалізації вказаного наказу нашою установою видано наказ № 43 о/с від 03.07.2015 року «Про організаційно-штатні зміни в УМВС України на Львівській залізниці».

Судом встановлено, що до 26.12.2016 року позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, відповідно до копії витягу з наказу про надання відпустки від 28.03.2014 року №21о/с (а.с.9).

Маючи намір виходити з відпустки до догляду за дитиною, позивач 23.11.2016 року звернулась до Управління МВС України на Львівській залізниці із зверненням про надання інформації, щодо подальшого виходу на роботу.

Проте, наказом №62 від 03.09.2015 року позивач була звільнена з органів внутрішніх справ на підставі п.1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (а.с.7).

Не погоджуючись із винесеним наказом позивач звернулася до суду з метою захисту свого порушеного права.

Відповідно до частини 2 статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод є головним обов'язком держави.

Стаття 24 Конституції України визначає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен громадянин має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

За наявності даних обставин розірвання трудового договору проводиться з обов'язковим додержанням передбаченого статтею 49-2 КЗпП України в якій вказується, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Одночасно роботодавець повинен запропонувати працівникові роботу на тому ж підприємстві, в тій самій установі, організації за відповідною професією чи спеціальністю, а за відсутності роботи - іншу. При вивільненні працівника враховується його переважне право й перевага перед іншими у залишенні на роботі.

Судом встановлено, що жодних пропозицій від відповідача щодо продовження своєї трудової діяльності позивач не отримувала. Суду також не надано жодних доказів від відповідача про пропонування позивачу іншої роботи.

Пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року № 9 вказує, що звільнення за п.1 ст. 40 КЗпП України може мати місце, якщо дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, додержання власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, за наявності доказів щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника без його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Частина 3 ст. 184 КЗпП України вказує, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням.

Дана норма закону забороняє роботодавцю звільняти жінок які мають дітей віком до трьох років, та накладає обов'язок на роботодавців здійснити обов'язкове працевлаштування у випадку необхідності їх звільнення.

Суд констатує, що законодавець не дав органу права звільнення особи та зобов'язав останнього обов'язково працевлаштувати соціально захищену особу. Порушуючи дану норму закону відповідач поставив позивача у скрутне становище, оскільки на сьогоднішній день вона виховує двох дітей віком три та один рік, що підтверджується копіями свідоцтв про народження серії І-НМ№246873 від 03.01.2014 та серії І-НМ№297341 від 06.10.2015 (а.с.11,12). Також, суд зазначає, що на момент звільнення позивач перебувала у декретній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, та перебувала на лікарняному по вагітності та пологах з 20.07.2015 по 23.11.2015 року, відповідно до листка непрацездатності серії АГЧ №294864 (а.с.10)

Пункт 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 6 листопада 1992 року № 9 вказує, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років провадиться з обов'язковим працевлаштуванням.

Таким чином, суд дійшов до переконання, що відповідач був зобов'язаний працевлаштувати позивача, а тому звільнення позивача без її працевлаштування є протиправним.

Проте з поновленням позивача на раніше зайнятій посаді суд погодитися не може з огляду на наступне.

Діяльність органів міліції, в тому числі питання проходження служби в них було врегульовано Законом України «Про міліцію» від 20.12.1990.

В рамках реформування правоохоронної системи України, 02.07.2015 Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Національну поліцію України», прикінцевими та перехідними положеннями якого передбачено, що з 07.11.2015 (через три місяці після його опублікування) Закон України «Про міліцію» втрачає чинність.

Пунктом 8 розділу XI «Прикінцевих та перехідних положень» Закону встановлено, що з дня опублікування цього Закону всі працівники міліції, а також інші працівники Міністерства внутрішніх справ України, його територіальних органів, закладів та установ вважаються такими, що попереджені у визначеному порядку про можливе майбутнє звільнення через скорочення штатів.

За змістом пункту 9 цього Закону працівники міліції, які виявили бажання проходити службу в поліції, за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним цим Законом, упродовж трьох місяців з дня опублікування цього Закону можуть бути прийняті на службу до поліції шляхом видання наказів про призначення за їх згодою чи проходження конкурсу на посади, що заміщуються поліцейськими, у будь-якому органі (закладі, установі) поліції.

Згідно пункту 10 Закону, працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

Суд зазначає, що суду не надано жодних доказів які б свідчили про відмову позивача проходити службу в органах Національної поліції та не надано жодного доказу про вчинення будь яких дій відповідачем щодо працевлаштування позивача в органах Національної поліції, яка відповідно до закону перейняла на себе функції МВС.

Приписами частини 2 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що чуд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

Таким чином, в зв'язку із ліквідацією Управління МВС України на Львівській залізниці та повним скороченням штату, відповідач зобов'язаний вжити заходи щодо працевлаштування ОСОБА_3 на рівнозначній посаді в органах поліції, так як остання може бути прийнята на службу до поліції шляхом видання наказу про призначення за її згодою.

Згідно з частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З огляду на вищенаведене, суд приходить до переконання, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

На підставі статті 124 Конституції України, керуючись статтями 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити частково.

Скасувати наказ №62 о/с від 31.08.2015 року виданий Управління МВС України на Львівській залізниці про звільнення ОСОБА_3.

Зобов'язати Ліквідаційну комісію Управління МВС України на Львівській залізниці вжити заходів по працевлаштуванню позивачки ОСОБА_3 на рівнозначній посаді в органах поліції.

В решті позовних вимог відмовити.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку. Відповідно до статті 186 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до Львівського апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя /підпис/ Кишинський М.І.

Постанова складена в повному обсязі 11.05.2017.