Решение № 64778021, 14.02.2017, Апеляційний суд Дніпропетровської області (м. Кривий Ріг)

УКРАЇНА

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 435/1109/12 22-ц/774/30/К/17

Справа № 435/11019/12 Головуючий в 1-й інстанції

Провадження № 22-ц/774/30/К/17 суддя Попов В.В.

Категорія 5 ( ІV ) Суддя-доповідач ОСОБА_1

РІШЕННЯ

Іменем України

14 лютого 2017 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді: Зубакової В.П.

суддів: Барильської А.П., Митрофанової Л.В.

за участю секретаря: Гладиш К.І.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката ОСОБА_2, який представляє інтереси позивача ОСОБА_3, на рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 17 травня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Криворізьке міське управління УМВС України в Дніпропетровській області, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою, зобовязання не чинити перешкоди в користуванні квартирою та зобовязання зняти з реєстрації із зазначеної квартири, та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу.

Особи, які беруть участь у розгляді справи:

представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_2,

відповідач ОСОБА_4 та її представник ОСОБА_7, -

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2003 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення та вселення, посилаючись на те, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1, в якій на теперішній час зареєстрована його колишня дружина - відповідач по справі ОСОБА_4

У серпні 1999 року ОСОБА_4 забрала у позивача ключі від квартири та з цього часу чинить перешкоди у користуванні власністю.

З 2001 року відповідач ОСОБА_4 не проживає у спірній квартирі, не оплачує комунальні платежі та не надає позивачу можливості проживати у квартирі, у звязку з чим він вимушений винаймати житло.

Неодноразово уточнюючи позовні вимоги, в останній редакції позовної заяви від 05.02.2009 року (т. 2 а.с. 99), просив суд: усунути йому перешкоди в користуванні та розпорядженні належною йому на праві власності квартирою №16, розташованою в будинку №5 на вул. Бикова в м. Кривому Розі, зобовязавши ОСОБА_4 не чинити йому перешкоди у користуванні зазначеною квартирою та зобовязати відділ реєстрації фізичних осіб та міграції населення Саксаганського району м. Кривого Рогу зняти ОСОБА_4 з реєстрації в цій квартирі.

У січні 2004 року ОСОБА_4 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_5О та ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним, посилаючись на те, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 23 вересня 1994 року вона разом з чоловіком придбали у подружжя ОСОБА_5 та їх доньки ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1. Купівлю-продаж квартири було вчинено за суму еквівалентну 11000,00 доларів США.

Після припинення шлюбних відносин, влітку 2002 року, позивач довідалася, що замість договору купівлі-продажу між ОСОБА_3, з однієї сторони, та ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_6, з другої сторони, було укладено договір дарування.

ОСОБА_8 помер 15 липня 1997 року, однак його дружина ОСОБА_5 не заперечує той факт, що насправді між ними було укладено договір купівлі-продажу.

Уточнивши позовні вимоги у травні 2009 року (т. 2 а.с. 113), просила суд: поновити їй строк позовної давності для звернення до суду; визнати договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 23.09.1994 року, посвідчений державним нотаріусом Сьомої Криворізької державної нотаріальної контори м.Кривого Рогу та зареєстрованим у реєстрі за №1-8161, угодою купівлі продажу і визнати за нею право власності на цю квартиру.

Представник ОСОБА_3 ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про застосування позовної давності до зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу (т. 3 а.с. 112- зворот).

Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 17 травня 2016 року, описки у якому виправлено ухвалою цього ж суду від 21 вересня 2016 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою, зобовязання не чинити перешкоди в користуванні квартирою та зобовязання зняти з реєстрації із зазначеної квартири відмовлено.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3 ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу задоволено.

Визнано договір дарування квартири №16, розташованої в будинку №5 на вул. Бикова в м. Кривому Розі, укладений 23 вересня 1994 року між ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3, засвідчений державним нотаріусом Сьомої Криворізької нотаріальної контори м. Кривого Рогу та зареєстрований в реєстрі за №1-1861, угодою купівлі-продажу цієї квартири.

Стягнуто з ОСОБА_3 в дохід держави 8 грн. 50 коп. у рахунок сплати судового збору.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 адвокат ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та вселення, та відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне зясування обставин справи та на їх неправильну оцінку.

Зокрема, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд послався, у тому числі й на норми Житлового кодексу України, які не регулюють правовідносин сторін. При цьому, норми статті 405 ЦК України судом було застосовано невірно та не враховано, що ОСОБА_4 не є членом сімї власника квартири та не проживає разом з ним, а тому втратила право на сервітут згідно ст. 406 ЦК України.

Задовольняючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, суд виходив з нотаріально засвідчених пояснень свідків та копій розписок, як єдиних доказів у справі, однак не взяв до уваги, що такі пояснення надавалися свідками без попередження про кримінальну відповідальність, а оригінали розписок взагалі не було надано, хоча ОСОБА_3 та його представником було заявлено клопотання про витребування оригіналів цих розписок та про допит свідків, які начебто надавали такі розписки. Крім того, зазначає, що в наявних в матеріалах справи копіях розписок є розбіжності, які, на думку заявника, могли виникнути лише в ході фальсифікації доказів.

Крім того, судом було проігноровано заяву ОСОБА_3, від імені якого діяв адвокат ОСОБА_2, про застосування наслідків пропуску позовної давності щодо зустрічних позовних вимог ОСОБА_4

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача ОСОБА_3 ОСОБА_2, який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, відповідача ОСОБА_4 та її представника ОСОБА_7, які, кожна окремо, заперечували проти доводів апеляційної скарги та просили її відхилити, залишивши без змін рішення суду першої інстанції, як законне та обґрунтоване, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог, доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що договір дарування, укладений 23 вересня 1994 року між ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 є удаваним, оскільки фактично між ними був укладений договір купівлі-продажу.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_3 у період перебування у шлюбі із ОСОБА_4, остання була зареєстрована у квартирі та проживала у ній, як член його сімї, а тому ОСОБА_4, незважаючи на припинення сімейних відносин з ОСОБА_3, на підставі ст. 405 ЦК України та ст. 156 ЖК України має право користування спірною квартирою.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Згідно із ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносин сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення таким вимогам закону не відповідає, а тому, колегія суддів, скасовує рішення суду у звязку з неправильним застосуванням норм матеріального права на підставі п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України та ухвалює нове рішення по суті позовних вимог.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 30.05.1986 року по 08.07.2003 року (т. 3 а.с. 69).

23 вересня 1994 року між ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 укладено договір дарування за умовами якого ОСОБА_8, ОСОБА_5, ОСОБА_6 подарували, а ОСОБА_3 прийняв у дар чотирикімнатну квартиру АДРЕСА_2. Цей договір посвідчений державним нотаріусом Сьомої Криворізької нотаріальної контори м. Кривого Рогу та зареєстрований в реєстрі за №1-1861 (т. 1 а.с. 6-7).

Звертаючись до суду з зустрічним позовом, ОСОБА_4 вказала на удаваність вчиненого правочину, зокрема, приховання укладеного між сторонами договору купівлі-продажу.

Відповідно до п. 2постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»(далі - Постанова) відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до ч. 2ст. 58 ЦК України (в редакції 1963 року), якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до ч. 2ст. 58 ЦК України (в редакції 1963 року)визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосування наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

Положення цієї норми застосовуються у тому разі, коли укладається саме удавана угода, тому що разом з нею укладається і реальна угода. При цьому, скасовуючи удавану угоду, обидві сторони діють умисно, усвідомлюючи, що укладають саме таку угоду та виконують умови реальної угоди.

Відповідно дост. 243 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає другій стороні безоплатно майно у власність.

Аналогіна правова норма закріплена у ЦК України в редакції 2003 року, у статті 717 якого зазначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно зіст. 222 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Аналогіна правова норма закріплена у ЦК України в редакції 2003 року, у статті 655 якого зазначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 235 ЦК України (в редакції 2003 року) удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Тобто, позивач повинен довести, що за удаваним договором сторони свідомо, з певною метою, документально оформили правочин, але насправді між ними існують інші правовідносини.

Оскільки, згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з'ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Ураховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд першої інстанції вірно взяв до уваги юридичні факти, з якими Закон пов'язує певні правові наслідки, а саме: пояснення ОСОБА_5 та ОСОБА_6 про те, що останні здійснили відчуження квартири АДРЕСА_2 подружжю ОСОБА_4 за суму еквівалентну 11000,00 доларів США, однак з метою зменшення витрат по переоформленню нерухомості ними було укладено договір дарування. При цьому, обидві підтвердили факт отримання від покупців грошових коштів у розмірі еквівалентному 11000,00 доларів США (т. 2 а.с. 162, 220, 221; т. 3 а.с. 96, 97, 98, 100). Аналогічні пояснення ОСОБА_6 надала й до суду апеляційної інстанції.

Оригінали розписок, копії яких знаходяться у матеріалах справи (т. 3 а.с. 96, 97), були оглянуті колегією суддів суду апеляційної інстанції, а тому доводи апеляційної скарги про їх відсутність є необґрунтованими.

Отже, одна із сторін договору дарування, а саме дарувальники ОСОБА_5 та ОСОБА_6 визнали факт відчуження ними 23 вересня 1994 року квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_3 на умовах платності, тобто на підставі купівлі-продажу, та зазначили про оформлення цієї угоди у вигляді договору дарування з метою зменшення витрат на переоформлення нерухомості.

На відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, тому встановлення судом вищенаведених фактів свідчить про те, що укладений договір дарування квартири є удаваним.

Крім того, а ні в суді першої інстанції, а ні в суді апеляційної інстанції, обдарований за спірним договором (ОСОБА_3А.), запречуючи факт передання грошових коштів за спірним договором, не навів жодних мотивів передачі йому в дар квартири ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_6, з якими він не перебуває та ніколи не перебував у родинних відносинах.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що договір дарування, укладений 23 вересня 1994 року між ОСОБА_9, ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_3 є удаваним, оскільки фактично між ними був укладений договір купівлі-продажу, і доводи апеляційної скарги в частині невідповідності таких висновків суду обставинам справи не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте відповідно до вимог ст. 212 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів особами, які беруть участь у розгляді справи, діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Разом з тим, згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно розяснень, викладених у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає у рішенні про відмову у позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів справи, представник ОСОБА_3 ОСОБА_2 звертався до суду першої інстанції із заявою про застосування позовної давності до зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу (т. 3 а.с. 112- зворот), однак судом порушено норми цивільного процесуального законодавства України та не було вирішено питання по цій заяві, у звязку з чим колегія суддів вважає прийнятними та обґрунтованими доводи апеляційної скарги в цій частині.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме : забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обовязковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

У позовній заяві ОСОБА_4 зазначила, що про порушення її права у звязку з укладенням 23 вересня 1994 року чоловіком ОСОБА_3 договору дарування замість договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 вона довідалася лише після припинення шлюбних відносин з останнім у 2003 році та відразу ж звернулася до суду з позовом про визнання цього договору удаваним правочином.

Однак, з письмових пояснень відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_6, на які ОСОБА_4 посилалася як на підставі задоволення її позову та вважала належними доказами у справі, вбачається, що гроші за квартиру АДРЕСА_2 передавала особисто ОСОБА_4 та саме вона переконувала продавців укласти договір дарування (т. 2 а.с. 162, 220, 221; т. 3 а.с. 96, 97, 98, 100).

Про обізнаність ОСОБА_4 про укладення договору дарування замість договору купівлі-продажу свідчить й той факт, що при зверненні до суду з даним позовом вона надала копію оспорюваного договору (т. 1 а.с. 33-34), тобто остання мала вільний доступ до документів та мала можливість, проживаючи у ІНФОРМАЦІЯ_1, у будь-який час ознайомитись із правоустановчими документами на це майно.

Посилання ОСОБА_4 на те, що вона вважала квартиру спільною сумісною власністю подружжя не дають колегії суддів підстав для поновлення їй пропущеної позовної давності, оскільки, як зазначено вище, в правовому полі діє презумпція можливості та обовязку особи знати про стан своїх майнових прав, а ОСОБА_4 не надано жодного належного та обґрунтованого доказу про відсутність у неї можливості протягом майже десяти років (з моменту укладення договору - 23 вересня 1994 року по день звернення до суду з даним позовом у 2003 році) ознайомитися із правоустановчими документами на нерухомість, яку, за твердженнями останньої, вона вважала своєї власністю.

Зазначене повністю узгоджується із правовими позиціями, викладеними у Постановах Верховного Суду України № 6-48цс15 від 22 квітня 2015 року, №6-267цс15 від 10 червня 2015 року та №6-2469цс16 від ь16 листопада 2016 року, ухваленими за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, яка має враховуватися судами загальної юрисдикції при виборі правової норми, що підлягає застосуванню до спірних правовідносин (ч. 2 ст. 214, ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_4 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажузадоволенню не підлягають у звязку з пропуску позивачем позовної даності для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

При розгляді позовних вимог ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою, зобовязання не чинити перешкоди в користуванні квартирою та зобовязання зняти з реєстрації із зазначеної квартири колегією суддів встановлено наступне.

Відповідно дост. 41 Конституції Українита ст. 1 Першого Протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно доЗакону № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого Протоколу та протоколів №№ 2,4,7 та 11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст.383 ЦК України встановлено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.

Вимогами ст.386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Як зазначено в ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до п.34 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном, якого ніхто не може бути позбавлений.

Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чином, позивачОСОБА_3, як власник квартири, має право володіти, користуватися та розпоряджатися нею на власний розсуд, використовувати її для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї.

Таке право позивача, згідно ч.4 ст.41 Конституції України та ч.1 ст.321 ЦК України, є непорушним і він не може бути протиправно його позбавлений.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику права вимагати усунення будь-яких порушень його права хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. ст. 16, 386, 391 ЦК України.

Відповідно до ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК України, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Статтями156,64 ЖК України, визначено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать: дружина власника, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з власником і ведуть з ним спільне господарство. При цьому припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї має право вселити в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. Аналогічну норму містить такожстаття 405 ЦК України.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що належним способом захисту права власності, порушення якого виявляється у наявності перешкод у користуванні квартирою, у даному випадку буде припинення дії, яка порушує це право, тобто, вирішення питання про позбавлення відповідача права користування спірною квартирою.

Відповідно до ч.1 ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

Зняття з реєстраційного обліку покладено на відповідні Управління державної міграційної служби України, однак до участі у даній справі цей орган був залучений в якості третьої особи, а не відповідача.

Крім того, виходячи зі змісту ч.1 ст. 7 названого Закону, безпосередньо саме рішення суду про позбавлення права користування домоволодінням та виселення і є підставою для зняття особи з реєстраційного обліку, отже заявлені, як окремі, вимоги позивача щодо зняття відповідача з реєстрації не є передбаченим вказаним Законом способом захисту, а тому задоволенню не підлягають.

Як вбачається з матеріалів справи, неодноразово уточнюючи позовні вимоги, в останній редакції позовної заяви від 05.02.2009 року (т. 2 а.с. 99), ОСОБА_3 просив суд: усунути йому перешкоди в користуванні та розпорядженні належною йому на праві власності квартирою №16, розташованою в будинку №5 по вул. Бикова в м. Кривому Розі, зобовязавши ОСОБА_4 не чинити йому перешкоди у користуванні зазначеною квартирою та зобовязати відділ реєстрації фізичних осіб та міграції населення Саксаганського району м. Кривого Рогу зняти ОСОБА_4 з реєстрації в цій квартирі, а питання про визнання відповідача ОСОБА_4 такою, що втратила право користування квартирою №16, розташованою в будинку №5 по вул. Бикова в м. Кривому Розі ним взагалі не ставилася.

За положенням ст. 4 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно із ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

У статті 16 ЦК України визначений загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів, а також зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Варто враховувати, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Враховуючи те, що позивачем ОСОБА_3 обрано неналежний спосіб захисту порушеного права та, навіть у разі задоволення таких позовних вимог, порушене право не може бути відновлено, колегія суддів приходить до висновку про відмову у задоволенні заявлених ОСОБА_3 позовних вимог та розяснює останньому його право на звернення до суду з належними позовними вимогами, якими, зокрема, можуть бути вимоги про позбавлення права користування житловим приміщенням, виселення. тощо.

Клопотання в апеляційній скарзі про ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та вселення, не може бути задоволено колегією суддів з огляду на те, що в суді першої інстанції такі позовні вимоги не розглядалися, а, згідно з вимогами частини 1 статті 303 ЦПК України і зважаючи на роз'яснення, викладені в п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 24.10.2008 р., під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

На підставі вищевикладеного колегія суддів ухвалює рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою, зобовязання не чинити перешкоди в користуванні квартирою та зобовязання зняти з реєстрації із зазначеної квартири, та в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу.

Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, п. 4 ч.1 ст.309, 313- 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу адвоката ОСОБА_2, який представляє інтереси позивача ОСОБА_3, задовольнити частково.

Рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу від 17 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа Криворізьке міське управління УМВС України в Дніпропетровській області, про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні квартирою, зобовязання не чинити перешкоди в користуванні квартирою та зобовязання зняти з реєстрації із зазначеної квартири - відмовити.

В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання договору дарування квартири угодою купівлі-продажу - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення, але може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий:

Судді: