№ 62875813, 02.09.2016, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 вересня 2016 р. Справа № 804/4918/16 Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОСОБА_1 при секретаріОСОБА_2 за участю: представника позивача представника відповідача ОСОБА_3 ОСОБА_4 розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» до Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» звернулось до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м.Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 18.07.2016 року №0000131401.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач не погоджується з результатами перевірки, вважає, що податковий орган дійшов до помилкових висновків про допущення платником податків порушення норм податкового законодавства, а податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню з підстав, викладених у позовній заяві та поясненнях.

У судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просили їх задовольнити у повному обсязі.

Відповідач позов не визнав, надав до суду письмові заперечення, зазначивши, що висновки про вчинені позивачем порушення, зроблені в акті перевірки, відповідають фактичним обставинам, а оскаржуване податкове повідомлення-рішення винесено правомірно, в межах повноважень та на підставі законодавства України, у звязку з чим просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Представник відповідача у судовому засіданні підтримав заперечення та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши наявні документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Державною податковою інспекцією в Амур-Нижньодніпровському районі м.Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області було проведено позапланову документальну виїзну перевірку ТОВ «Центр технічної підтримки «МЕМ» з питань дотримання вимог податкового законодавства в частині своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати ПДВ по взаємовідносинам з ТОВ «Гестора» (код ЄДРПОУ 40060589) за період з 01.01.2016 року по 31.01.2016 року.

За результатами перевірки було складено акт від 21.06.2016 року №1932/04-61-14-01/33517193, у висновках якого податковим органом встановлено порушення позивачем п.198.1, п.198.3, п.198.6. Податкового кодексу України, у звязку з чим ТОВ «Центр технічної підтримки «МЕМ» завищено податковий кредит з податку на додану вартість на загальну суму 456 079,00 грн. за січень 2016 року по взаємовідносинам з ТОВ «Гестора».

Не погодившись з Актом перевірки, позивач подав до Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області заперечення на акт перевірки від 07.07.2016 року вих.№37/07, проте, відповіддю на заперечення від 12.07.2016 року №12811/10/04-61-14-01 позивача повідомлено, що висновки акту перевірки залишено без змін.

18 липня 2016 року податковим органом прийнято податкове повідомлення-рішення № НОМЕР_1, яким збільшено суму грошового зобовязання товариства з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» з податку на додану вартість на суму 684 118,50 грн., з них 456 079,00 грн. за основним платежем та 228 039,50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 9 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.99 року № 996-ХГУ (із змінами та доповненнями) встановлено вимоги до первинних документів, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку. Згідно з даною нормою, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Дія контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документи; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно з пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 р. № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 5 червня 1995 року за №168/704, первинні документи (на паперових і машино зчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форма), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Відповідно до статті 42 Господарського Кодексу України підприємництво це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями), з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (відповідно до ст.1 Закону України «Про підприємництво» підприємництво - це безпосередня самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отриманню прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством).

Відповідно до статті 3 Господарського Кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підпришництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями.

Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Водночас статтею 1 Закону України від 16.07.99 N 996-ХГУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною. Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою виникнення права на віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов'язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України - дата сплати (нарахування) податку за податковими зобов'язаннями, що були включені отримувачем таких послуг до податкової декларації попереднього періоду.

Згідно пункту 198.3 статті 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у звязку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

У відповідності до пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України закріплено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Судом встановлено, що 20 січня 2016 року між ТОВ «Центр технічної підтримки «МЕМ» та ТОВ «Гестора» було укладено договір поставки товару № 37/16, за яким ТОВ «Гестора» зобовязалось поставити на адресу ТОВ ««Центр технічної підтримки «МЕМ» товар, згідно з видатковими накладними. За договором поставка товару здійснювалась за рахунок покупця. У подальшому право вимоги за договором № 37/16 було відступлено ТОВ «Люкс Кепітал» за договором про відступлення права вимоги №1.

На виконання умов договору факт передачі товар від постачальника покупцю підтверджується податковими накладними від 25.01.2016 року №58, від 26.01.2016 року №85, від 27.01.2016 року №145, від 28.01.2016 року №173 та №174, від 29.01.2016 року №180, №181 та №182, від 30.01.2016 року №184, видатковими накладними від 25.01.2016 року №98, від 26.01.2016 року №108, від 27.01.2016 року №112, від 28.01.2016 року №124 та №127, від 29.01.2016 року №137, №142 та №143, від 31.01.2016 року №151, копії яких надані позивачем до матеріалів справи.

Всі розрахунки між сторонами були проведені в безготівковій формі в повному обсязі, що підтверджується платіжними дорученнями від 02.02.2016 року №2047 та №2049, від 08.02.2016 року №2063, від 10.02.2016 року №2079, від 15.02.2016 року №2090, від 05.04.2016 року №2219 та №2218, від 27.05.2016 року №2328.

Суд зазначає, що питань щодо недодержання законодавчих вимог під час складання первинних документів у ревізорів під час проведення перевірки не виникло, в акті про такі порушення також не зазначено.

Відповідно до акту інвентаризації від 06.06.2016 року № 11 всі придбані товари підприємством ТОВ «Центр технічної підтримки «МЕМ» у підприємства ТОВ «Гестора» перебувають на складі підприємства ТОВ «Центр технічної підтримки «МЕМ».

Поряд із цим, позивачем також до контролюючого органу під час перевірки надано товарно-транспортні накладні за січень 2016 року.

Однак, на сторінках 9-10 акту перевірки перевіряючими зазначено, що надані до перевірки товарно-транспортні накладні, оформлені з порушеннями вимог наказу Мінтрансу України від 14.10.1997 року № 363, а саме відсутня будь-яка інформація стосовно вантажно-розвантажувальних операцій та інших документів, які засвідчували транспортування товару. Але під час складання акту не враховано, що до перевірки були надані інші первинні бухгалтерські документи, що фіксували здійснення господарських операцій з контрагентом.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених Наказом Міністерства транспорту України №363 від 14.10.1997 року, товарно-транспортна документація комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюють облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу; товарно-транспортна накладна - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Разом з тим, вказані правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат платників податку, а лише встановлюють права, обов'язки та відповідальність власників автомобільного транспорту (перевізників). При цьому документи, обумовлені вказаними правилами, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей.

Суд також не погоджується з позицією відповідача щодо встановлення нереальності господарських операцій позивача з контрагентами, оскільки згідно пункту 36.1 статті 36 Податкового кодексу України податковим обов'язком визнається обов'язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи.

Пунктом 36.5 даної статті встановлено, що відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку несе платник податків, крім ви падків, визначених цим Кодексом або законами з питань митної справи.

Висновки про кількість працівників ТОВ «Гестора», зафіксовані на сторінці 11 акту перевірки, не можуть бути підставою для обмеження права позивача на податковий кредит за умови реальності господарської операції. Податковим органом не надано доказів того, що позивач та його контрагент діяли зі спільним умислом, що суперечить інтересам держави, з метою отримання матеріальних благ.

При цьому, судом встановлено, що на момент укладення угод та вчинення господарських операцій контрагент позивача зареєстрований як юридична особа та як платник податку на додану вартість, відтак перепон з приводу укладення, а також виконання будь-яких господарських договорів з ним, а надалі і включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку за таким договором у позивача не було.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що якщо податковим органом встановлено нена лежне виконання контрагентом позивача своїх податкових обов'язків, відповідальність за таке невиконання або неналежне виконання пода ткового обов'язку повинно нести саме це підприємство.

Отже, посилання відповідача на відсутність у контрагента необхідної кількості працівників, тощо, як на підставу, що позивачем здійснювались господарські операції з метою отримання податкової вигоди, не може вважатись обґрунтованим.

Зазначені висновки узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії.

Така правова позиція висловлена в ухвалі Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 01.07.2015 року у справі №822/5510/14 було відмовлено у допуску справи до перегляду Верховним судом України з підстав відсутності неоднакового застосування судом норм матеріального права.

При цьому, Верховний суд в ухвалі від 01.07.2015 року зазначив: «У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, Вищий адміністративний суд України погодився із висновками суду першої та апеляційної інстанцій про те, що якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на формування валових витрат та податкового кредиту у зв'язку з придбанням товарів та робіт у випадку, коли останній має необхідні документальні підтвердження розміру таких витрат і податкового кредиту (рішення Верховного Суду України від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10). Тому, порушення контрагентами позивача вимог податкового законодавства щодо відображення господарських операцій в податковому обліку та сплати податків спричиняє негативні наслідки саме для них, а не для позивача».

Така ж позиція вбачається і в постанові від 31.01.2011 року у справі № 21-47а10, де Верховний суд України зазначив наступне: «На думку суду, чинне законодавство України не ставить в залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим субєктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг), на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту».

Так, у постановах Верховного Суду України від 9 вересня 2008 року у справі №21-500во08, від 1 червня 2010 року у справі №21-573во10 Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що якщо контрагент не виконав свого зобовязання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Крім того, рішення касаційного суду узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява №3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобовязань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності».

Аналогічна позиція Європейського суду з прав людини викладена у рішенні від 09.01.2007 року у справі «Інтерсплав проти України» (заява № 803/02), в якому зокрема зазначено: «На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною кампанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду щодо загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які б вказували на те, що заявник був безпосередньо залучений до таких зловживань».

Таким чином, як Верховний суд України, так і Європейський суд з прав людини неодноразово звертали увагу на те, що у разі, якщо платник податків є добросовісним платником податків, жодним чином не причетний до можливих зловживань його контрагентів та належним чином виконує свої законодавчо визначені обовязки із здійснення господарських операцій, їх документального оформлення та відображення в податковому та бухгалтерському обліку, то на такого платника податків не можуть бути покладені негативні наслідки невиконання його контрагентами своїх податкових або інших зобовязань.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд приходить висновку, що Податковим кодексом України передбачена індивідуальна відповідальність платників податків, тобто платник податків має відповідати виключно за допущені ним особисто порушення Податкового кодексу України. Платник податків не може нести відповідальність за діяння інших осіб (в тому числі його контрагентів), на податковий облік та звітність яких він не міг жодним чином впливати або контролювати їх діяльність. Відповідальність за порушення податкового законодавства контрагентами платника податків мають нести саме такі контрагенти, як особи, які допустили порушення у своїй діяльності.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач надав, як до перевірки податковому органу, так і до матеріалів під час судового розгляду, усі підтверджуючі документи, що засвідчують факт виконання укладених договорів.

Дослідивши первинні документи, суд встановив, що останні складені відповідно до вимог частини 2 статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

За таких обставин, факт здійснення господарських операцій підтверджується позивачем належним чином оформленими первинними та розрахунковими документами, що згідно з підпунктом 139.1.9 пункту 139.1. статті 139 Податкового кодексу України свідчить про належне формування позивачем на підставі цих первинних документів валових витрат, а також відповідно до положень статті 198 Податкового кодексу України податкового кредиту з податку на додану вартість.

Отже, виходячи з норм Податкового кодексу України та з урахуванням позиції вищих судових інстанцій можна дійти висновку про необґрунтованість висновків акту перевірки, які стали підставою для винесення спірних податкових повідомлень-рішень, оскільки такі висновки базуються виключно на недоліках (навіть не порушеннях) в роботі контрагентів позивача, на яких позивач не може жодним чином впливати та не може відповідати за правильність оформлення їх діяльності та відображення її в податковому обліку таких контрагентів.

Частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем при розгляді справи не було доведено правомірності оскаржуваних рішень.

Таким чином, із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є такими, що підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд керується вимогами частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якими, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є субєктом владних повноважень, присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань субєкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Виходячи з цього, сплачений позивачем судовий збір підлягає компенсації за користь бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 11, 70-72, 86, 94, 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов товариства з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» до Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області від 18.07.2016 року № НОМЕР_1, яким збільшено суму грошового зобовязання товариства з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» з податку на додану вартість на суму 684 118,50 грн., з них 456 079,00 грн. за основним платежем та 228 039,50 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з Державної податкової інспекції в Амур-Нижньодніпровському районі м. Дніпропетровська Головного управління ДФС у Дніпропетровській області на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Центр технічної підтримки «МЕМ» судові витрати у розмірі 10 216,80 грн. (десять тисяч двісті шістнадцять гривень 80 копійок).

Постанова суду набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтею 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складено 02 вересня 2016 року.

Суддя ОСОБА_1