Решение № 55400879, 25.01.2016, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25.01.2016 Справа № 907/684/15

За позовом Прокурора м.Ужгорода м.Ужгород

До відповідача1: Ужгородської міської ради, м. Ужгород

До відповідача2: Національного банку України в особі Управління НБУ в Закарпатській області м. Ужгород

За участі 3-ї особи на стороні позивача без самостійних вимог на предмет спору:

Комунальне підприємство «Стадіон Авангард» м.Ужгород

Про визнання недійсним:

- п.1 Рішення 17 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 29.03.2013р. №881 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для розташування адмінбудівлі НБУ»;

- п.1.19 Рішення 21 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013р. №1050 «Про зміну та скасування рішень міської ради»;

- п.1.30 Рішення 20 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2013р. №1172 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», а також

Про скасування Рішення про державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:26:001:0210 за №9552336 від 26.12.2013р.

Суд, у колегіальному складі: головуючого судді Йосипчук О.С., суддів Івашкович І. В., Кривка В. П.

представники:

Позивача ОСОБА_1 прокурор відділу

Відповідача1 представник не зявився

Відповідача2 ОСОБА_2 - представник

Від 3-ї особи: - представник не зявився

СУТЬ СПОРУ: Позивачем заявлено позов про визнання недійсним п.1 Рішення 17 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 29.03.2013р. №881 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для розташування адмінбудівлі НБУ», п.1.19 Рішення 21 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013р. №1050 «Про зміну та скасування рішень міської ради», п.1.30 Рішення 20 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2013р. №1172 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», та про скасування Рішення про державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:26:001:0210 за №9552336 від 26.12.2013р.

У такий спосіб позивач домагається у судовому порядку припинити надане Ужгородською міською радою (відповідач1) право Національного банку України (відповідач2) на постійне користування земельною ділянкою (кадастровий номер 2110100000:26:001:0210) площею 0,44Га, що необхідна для розташування і обслуговування адмінбудівлі.

Обгрунтовуючи означені вище вимоги, позивач посилається на те, що згідно генерального плану забудови м.Ужгорода спірна земельна ділянка передана КП «Стадіон Авангард» (третя особа у справі) і на ній розташоване футбольне поле. На підтвердження факту легітимного використання КП «Стадіон Авангард» спірною земельною ділянкою для розміщення футбольного поля, позивач надав Інвентаризаційну справу КП «Стадіон Авангард» №5868 та скріншоти картографічних даних (аєрознімки) місця розташування спірної ділянки.

Апелюючи наведеними вище обставинами, позивач вважає, що спірна земельна ділянка площею 0,44 Га, яка розташована на розі вул..ОСОБА_3 та вул..Митна, носить статус земель рекреаційного призначення, а тому не може надаватись іншому субєкту права на цілі, які змінюють таке цільове призначення, позаяк це скорочує територію закладу фізичної культури та спорту (у цьому випадку - територію КП «Стадіон Авангард»).

За підставі викладеного позивач вважає, що прийняті відповідачем 1 у спірній ситуації акти суперечать вимогам закону, а саме: ст.48 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення» та ст.21 ЗК України.

Відповідач проти позову заперечив з підстав, викладених у своїх письмових поясненнях. Зокрема стверджує про те, що прокурор м.Ужгород, з огляду на приписи ст.23 Закону України «Про прокуратуру», не скористався своїми повноваженнями та не застосував надані йому законом засоби припинення правопорушень, а відразу і передчасно передав вирішення означеної спірної ситуації до господарського суду, що суперечить принципам розподілу владних повноважень.

Окрім того заперечення відповідача 1 грунтуються на праві органу місцевого самоврядування самостійно розпоряджатись вільними землями територіальної громади, відповідно ст.12 ЗК України та ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та на відсутності самого факту надання спірної земельної ділянки КП «Стадіон Авангард» під використання під футбольне поле. У доказ своїх заперечень, відповідач 1 покликається на узгодження питання надання земельної ділянки Національному банку України із Управлінням Дезжземагенства в Ужгородському району, Управління містобудівного комплексу та земельних ресурсів, як такий, що відповідає генеральному плану, а саме спірна земля не відноситься до земель на яких розміщено оздоровчі та рекреаційні обєкти, що підтверджується довідкою державної статистичної звітності 6-зем, за якою ця земля відноситься до земель житлової та громадської забудови.

Відповідач 2 проти позову заперечив також, посилаючись не відсутність доказів як існування футбольного поля на спірній земельній ділянці, так і доказів перебування спірної земельної ділянки у віданні КП «Стадіон Авангард», позаяк інвентаризаційна справа №5868, якою апелює прокурор м.Ужгорода, складена у 1997 році, а, як юридична особа і, відповідно, носій права землекористування, КП «Стадіон Авангард» створений 18.09.1998р. згідно з відомостями Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців. Окрім того, КП «Стадіон Авангард» перебуває в стадії ліквідації, що виключає будь-яку діяльність в галузі культури та спорту.

Окрім того, відповідачем 2 надано документально підтверджене та нормативно обгрунтоване спростування факту нанесення на генеральний план м.Ужгорода 2004 року спірної земельної ділянки, в якості землі рекреаційного призначення, на якій розташовано футбольне поле КП «Стадіон Авангард».

Вивчивши матеріали справи, заслухавши представника позивача спору, суд констатує наступне:

Як вбачається із матеріалів справи, предметом позову є позов недійсність п.1 Рішення 17 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 29.03.2013р. №881 «Про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки для розташування адмінбудівлі НБУ», яким відповідачу 2 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,44 Га для розташування адмінбудівлі на розі вул..ОСОБА_3 та вул..Митної, і яке було доповнене п.1.19 Рішення 21 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 20.09.2013р. №1050 «Про зміну та скасування рішень міської ради», у якому додатково вирішено питання подальшої експлуатації цієї земельної ділянки на правах постійного землекористування, та недійсність п.1.30 Рішення 20 сесії 7 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2013р. №1172 «Про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок», яким було завершено процес надання згаданої вище земельної ділянки у постійне користування. Таким чином позивач домагається припинення права постійного користування НБУ в особі Управління НБУ в Закарпатській області земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:26:001:0210 за №9552336 від 26.12.2013р., позаяк на ця земля перебуває у віданні спортивного закладу, на ній розташовано обєкт спортивного комплексу (футбольне поле), а за таких обставин, ця територія є земділянкою рекреаційного призначення.

Далі, зважаючи та фактичне надання спірної землі відповідачу 2 у натурі, та з метою припинення уже формальних ознак узаконення прав на землю, - і скасування Рішення про державну реєстрацію права постійного користування земельною ділянкою за кадастровим номером 2110100000:26:001:0210 за №9552336 від 26.12.2013р.

Отже, підставою для звернення прокурора з позовом є факт скорочення Ужгородською міською радою існуючої в м.Ужгороді мережі комунальних закладів фізичної культури та спорту, що є протиправним, відповідно до Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах». Цим самим, прокурор стверджує, що оскарженими ним рішеннями відповідач 1 порушив узаконений мораторій на землі під спортивними спорудами і будівлями.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст.125 ЗК України).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складання документації із землеустрою. Надання у користування земельної ділянки в інших випадках здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу. Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Земельні ділянки державної та комунальної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна, передаються особам, зазначеним у ст. 92 цього Кодексу, на праві користування

Згідно ст.51 ЗК України, до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Судовим розглядом справи встановлено, прийняття оскаржуваних рішень, та, власне, і сам проект відведення земельної ділянки під будівництво адмінбудівлі НБУ базується на висновках Управління Держземагенства в Ужгородському районі Закарпатської області (висновок від 10.10.2013р. №715/03-14), згідно з якими категорія земельної ділянки є земля житлової та громадської забудови, земельна ділянка відльна від забудови і відводиться із земель не наданих у власність або постійне користування в межах населених пунктів. Окрім того, згідно з цими висновками, спірна земельна ділянка не обтяжена сервітутами. Порад з цим, Управління містобудівної комплексу та земельних ресурсів Ужгородської міської ради (висновок від 22.10.2013р.№1657) визнало відповідність земельної документації містобудівній документації, згідно генерального плану 2004 року.

Відповідно до Закону України "Про планування і забудову територій" від 20.04.2000 генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, яка визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. Генеральним планом населеного пункту визначаються: потреби в територіях для забудови та іншого використання; межі функціональних зон, пріоритетні та допустимі види використання та забудови територій; території, які мають будівельні, санітарно-гігієнічні, природоохоронні та інші обмеження їх використання.

Згідно з п.4 Порядку складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту, затвердженого наказом Держкомзему України від 24.09.1993 року №158/61, в плані земельно-господарського устрою, який у відповідності призначенням територій населеного пункту, визначених його генеральним планом, здійснюється розподіл земельних ділянок на: землі житлової та громадської забудови; землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних та історико-культурних обєктів; землі комунального господарства; землі водогосподарського, лісогосподарського використання; землі сільськогосподарського використання; землі загального користування.

Разом з тим, огляд викопіювання із генерального плану м.Ужгорода, затвердженого рішенням ХХІХ сесії ІV скликання Ужгородської міської ради від 04.06.2004 року №313, не спростував висновків компетентних органів держави та не підтвердив висновки позивача про перебування спірної землі в статусі земель рекреаційного призначення через відсутність інформації щодо переведення у встановленому порядку ст.2 ЗК України даної земельної ділянки з категорії земель населеного пункту в будь-яку іншу категорію, у тому числі до категорії земель оздоровчого або рекреаційного призначення.

Таким чином, використання такої земельної ділянки здійснюється до ст.38 ЗК України, згідно з генеральним планом забудови міста Ужгорода.

Чинний ЗК України не виділяє землі населених пунктів як окрему категорію земель; в окрему категорію виділено землі житлової та громадської забудови, до якої фактично були віднесені землі згідно із діючими матеріалами планів земельно-господарського устрою або генеральних планів населених планів населених пунктів на час набрання чинності діючого ЗК України

У відповідності до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Згідно приписів ст.12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу тощо.

Частиною 1 ст.122 Земельного кодексу України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно ч.1 ст.19 Земельного кодексу України (у редакції на момент прийняття спірного рішення) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч.1 ст.20 ЗК України).

У відповідності до ст.21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою, зокрема для: визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Кожна категорія земель, що встановлені в ч.1 ст.19 ЗК України має узагальнене цільове призначення. Земельні ділянки, віднесені до однієї категорії, можуть використовуватися за різними видами функціонального призначення в межах такої категорії.

Так, Українським класифікатором цільового використання землі, затвердженим листом Держкомзему України від 24 квітня 1998 року №14-1-7/1205 до земель населених пунктів віднесені зокрема і землі рекреаційного призначення (п.1.17, п.п. 4.3).

Згідно з ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови (ч.1 ст.39 ЗК України).

Положенням ст.50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації (ст.51 ЗК України).

Вказана норма кореспондується зі ст.40 Закону України Про фізичну культуру і спорт, відповідно до якої Земельні ділянки, на яких розташовані фізкультурно-оздоровчі та спортивні споруди, належать до земель рекреаційного призначення. Нормами ст.52 ЗК України визначено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності; на землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель; порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Водночас, відповідно до п.2 ст.5 Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» передбачено зобовязання забезпечити протягом 2011 року інвентаризацію земельних ділянок усіх форм власності, визначених ст.1 цього закону. Таким чином, саме інвентаризацією земельних ділянок (експлікація центральної частини міста Ужгорода) і підтверджуються чи спростовуються обставини, якими апелюють сторони спору.

Подана позивачем в якості доказу інвентаризаційна справа №5868 містить висновок про те, що спірна земельна ділянка знаходиться у користуванні КП «Стадіон Авангард» і на ній розташоване футбольне поле. На підтвердження викладеного, позивачем додано паспорт КП «Стадіон Авангард» у якому містяться відомості про наявність спортивної споруди (у тому числі і футбольних полів), які належать фонд комунальної власності м.Ужгород та Акти приймання-передачі майна, яке увійшло до статутного фонду КП «Стадіон Авангард» і Постанови органу місцевого самоврядування про виділення земельної ділянки для розташування закладу фізичної культури і спорту.

Однак, відповідно до ст.181 ЦК України, футбольне поле являється нерухомим майном, яке містить індивідуальні ознаки і розміщене у чітко визначеній місцевості (ст.1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»). Його переміщення є неможливим.

Відповідно до Генерального плану забудови м.Ужгорода, станом на 2013 року межі спортивної споруди у інвентаризаційній справі №5868 неодноразово змінювались, що вказує на відсутність будь-яких правовстановлюючих документів на земельну ділянку, яка виділялась під використання у рекреаційних цілях. Як видно із Рішення 20 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 19.12.2013р. №1172, іншій особі також було виділено земельну ділянка, яка міститься у місце знаходження спірної землі (вул..ОСОБА_4 і вул..Митна). Тобто, відсутність чітко визначених меж земельної ділянки, яка відводиться під фізичний заклад приводило до численних змін у проектах відведення цієї земельної ділянки у натурі. Незмінними залишились лише землі під фактичними будівлями і спорудами спортивних закладів стадіону Авангард.

Паспорт спортивного закладу та інвентаризаційна справа носять декларативний характер і не відображають правовий статус та наявні майнові права особи, яка володіє активами. Тому відомості інвентаризаційної справи №5868, як і паспорт стадіону Авангард не можуть визнаватись судом за преюдицію; вони відносяться до синтетичної ( а не аналітичної) звітності і перевіряються на достовірність з огляду на принципи законності та змагальності.

Зважаючи на вище приведене, відсутність державної реєстрації права спортивного закладу на земельну ділянку та споруди (у т.ч. і футбольні поля) унеможливлює можливість визначення межі земельної ділянки рекреаційного призначення на якому розміщено будівлі і споруди закладу фізичної культури і спорту. Не дає таку можливість і посилання позивача на історію ненормативних актів державних органів і органів місцевого самоврядування, якими вирішувалось питання утворення цього спортивного закладу. Власне тому, надані позивачем докази не доводять зменшення площі земельної ділянки, яка використовується у рекреаційних цілях і на яку поширюється мораторій, введений Законом України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах».

Документально обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач порушив причинно-наслідкову послідовність у питаннях землекористування ст.123 ЗК України. Земельна ділянка це чітко визначена територія, яка існує обєктивно, і її використання унормовується законами. Інші умови використання землі є за межами закону і не визнається спроможним. Право землекористування є титулованим і оформляється в єдиній установлені законом формі, згідно ст.125 ЗК України, а право на користування земельною ділянкою за давністю може виникнути не раніше квітня 2017 року (ст.119 ЗК України). Тому, відсутність титулу на землю, вказує на незайнятість цієї території.

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Нерухоме майно - земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення; обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів.

Державна реєстрація прав є обов'язковою. Інформація про права на нерухоме майно та їх обтяження підлягає внесенню до Державного реєстру прав. Держава гарантує достовірність зареєстрованих прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.

Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносяться обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.

За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача/прокурора, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких ґрунтуються його заперечення проти позову.

В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів - підстав позову та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Позовні вимоги повинні бути доведені і не можуть базуватись на припущеннях.

Виходячи з вищевикладеного суд приходить до висновку, що факт зайняття або зменшення земельної ділянки рекреаційного призначення, на якій розташовано футбольне поле КП «Стадіон Авангард» у спірній ситуації належним чином не підтверджено.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Разом з цим, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що оспорюваним рішеннями орган місцевого самоврядування порушив правила Закону України «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах; Позивач, наводячи обставини позову, не спростував висновки компетентних органів, згідно з якими категорія спірної земельної ділянки є землею житлової та громадської забудови яка вільна від забудови і відводиться із земель не наданих у власність або постійне користування в межах населених пунктів та не обтяжена сервітутами.

Окремо, слід зауважити, що сторони спору (у тому числі і прокурор) є рівними у своїх правах та охоронюваних законом інтересах. Чинним законодавством України чітко і однозначно унормовано позицію, за якою припинення права землекористування є можливим виключно у випадку порушення порядку виділення землі. Саме тому, рішення суду і було прийнято із урахуванням принципів законності та змагальності, а не із принципів ситуаційної доцільності.

За таких обставин, з огляду на підстави, викладені у позовній заяві, суд вважає позовні вимоги необґрунтованими, недоведеними та не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

З огляду на викладене, керуючись ст.ст. 33, 34, 44-49, 75, 82, 84, 87 Господарського процесуального кодексу України

СУД ВИРІШИВ:

1.У задоволенні позову відмовити.

Повний текст рішення складено та підписано 03.02.2016р.

Головуючий Суддя Йосипчук О. С.

Суддя Івашкович І. В.

Суддя Кривка В. П.