№ 35234657, 15.11.2013, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/7288/13-а

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2013 року

12 год. 55 хв.

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Балан Я.В.

судді - Вовченко О.А.

судді - Юхтенко Л.Р.

при секретарі судового засідання - Сербіні Р.І.

за участю сторін:

позивач - ОСОБА_1

представник позивача - ОСОБА_3 (на підставі ордеру)

перекладач - ОСОБА_4

представник відповідача - Ващіліна Н.С. (за довіреністю)

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення Державної міграційної служби України № 434-13 від 22.07.2013 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

В С Т А Н О В И В:

До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України (надалі - ДМС України) про скасування рішення Державної міграційної служби України № 434-13 від 22.07.2013 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування вимог позивач зазначив, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки, проживав у м. Дамаск, район Аль-Мазра. Після отримання середньої освіти протягом 2 років проходив строкову військову службу. Приїхав до України у вересні 2012 року та без зволікань звернувся за захистом в Україні. Проте, рішенням № 434-13 від 22.07.2013 року ДМС України відмовила ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення на думку позивача є необґрунтованим, оскільки при поверненні на батьківщину він може бути призваний до проходження військової служби в якості резервіста. Оскільки позивач не бажає проходити військову службу під час військових дій у зв'язку із моральними переконаннями, він має обґрунтовані побоювання повертатись до Сирії на підставі того, що влада не вважає цю причину поважною та переслідує осіб, які ухиляються від армії.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, просив суд задовольнити їх повністю, з підстав, викладених в адміністративному позові (аркуші справи 3-7).

Представник відповідача позов не визнала, проти його задоволення заперечувала повністю та просила відмовити у задоволенні позовних вимог, мотивуючи тим, що за результатами співбесіди та розгляду особової справи позивача з урахуванням інформації по країні походження та індивідуальних обставин було встановлено, що не існує розумної можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. Території країни походження позивач залишив добровільно, ніколи не був членом жодних релігійних або політичних партій та організацій. Заявлені позивачем обставини носять загальний характер та не містять конкретних подій переслідування. Заявник не тікав з країни походження, рятуючи своє життя, а покинув її добровільно у пошуках кращого життя. Владою не переслідувався. Таким чином, за результатами розгляду документів заявника, не було встановлено жодної обставини щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження та катування в разі повернення до Сирії.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги позивача, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Сирійської Арабської Республіки, проживав в місті - Дамаск, за національністю - араб, віросповідання - мусульман-суніт. Військовозобов'язаний. Відслужив в армії з 2003 року по 2005 рік у сухопутних військах м. Дамаск. Країну постійного проживання, покинув легально 14.09.2012 року авіарейсом м. Дамаск (Сирія) - Бейрут - м. Київ (Україна) на підставі національного паспорта та візи типу С У00011625. На даний час допомагає землякам на ринку «Привоз» (аркуші справи 48-52, 57-60).

23.11.2012 року ОСОБА_1 звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши тим, що зараз в Сирії йдуть бойові дії, його будинок в м. Дамаск зруйновано коли його не було вдома, про що заявник дізнався з новин. Що сталось з родичами не знає. Можливо вони загинули. До України виїхав за запрошенням батька, який вже 12 років проживає в Україні та має посвідку на постійне проживання та інших варіантів кудись виїхати у заявника не було. Крім того, візу зміг зробити лише до України. На батьківщину повернутись не може, оскільки має побоювання бути призваним до участі у бойових діях, що суперечить його моральним принципам (аркуші справи 45-46).

24.12.2012 року службовою особою відділу у справах біженців УСБ ГУ ДМС України в Одеській області було проведено співбесіду з особою, що потребує додаткового захисту ОСОБА_1, про що складено протокол. Вказаним протоколом зафіксовано пояснення позивача стосовно його побоювань повертатись до країни постійного проживання, крім іншого, через побоювання загрози життю, оскільки ситуація в країні походження позивача така, що можуть вбити у будь-який момент. Також ОСОБА_1 зазначив, що 06.08.2012 року його будинок в м. Дамаск було зруйновано, про що він дізнався з новин оскільки не знаходився на той момент удома. Що сталося з родичами не знає. Деякий час після цього інциденту проживав у товариша. Потім, заявник зазначає, що йому було відкрито візу до України за запрошенням батька, який проживає у м. Одеса. На той момент в Сирії знаходитись було вже неможливо. Інших варіантів кудись виїжджати окрім як до батька у позивача не було. На батьківщину повернутись не може, у зв'язку із небажанням воювати проти мирного населення. Також, у ході співбесіди позивач пояснив, що коли він проживав в Сирії, ситуація також не була спокійною, але ніхто не вбивав мирних жителів. Крім того, оскільки він вже відслужив в армії та не бажає воювати, на даний час у зв'язку із воєнним конфліктом він не може повернутись до Сирії так як всіх чоловіків призовного віку змушують йти в армію представники «Мухабарату» (аркуші справи 62-65).

За результатами розгляду документів ОСОБА_1, що звернувся із заявою про надання статусу біженця або визнання особою, що потребує додаткового захисту, на підставі проведеного інтерв'ю та вивчення матеріалів справи вказаного громадянина Сирії, відділом у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області прийнято висновок від 25.12.2012 року «щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту» (аркуші справи 66-67).

На підставі вказаного висновку, наказом № 99 від 25.12.2012 року було прийнято рішення «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (аркуш справи 68).

20.05.2013 року висновком управління у справах біженців та іноземців ГУ ДМС України в Одеській області по справі № ODS 12/475 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку із відсутністю відомостей та доказів, які б явно свідчили про наявність реальної загрози життю, безпеці чи свободі, а також у зв'язку із встановленими під час розгляду міграційною службою справи позивача обставинами стосовно того, що будь-які обмеження, засновані на ознаках не учинялись, тобто заявник не зазнав переслідувань за расової приналежності, тощо (аркуші справи 82-91).

Державною міграційною службою України, відповідно до ст. 10 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами розгляду особової справи № ODS 12/475 ОСОБА_1, громадянина Сирії, ІНФОРМАЦІЯ_1 було прийнято рішення № 434-13 від 22.07.2013 року, яким підтримано висновок ГУ ДМС України в Одеській області та вирішено відмовити заявнику у визнанні його біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту (аркуш справи 92).

Про прийняте рішення позивачу було повідомлено шляхом надіслання ОСОБА_1 повідомлення № 148 від 21.08.2013 року (аркуш справи 93).

Позивач вважає, що вказане рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Жодна людина, згідно положень ст. 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Статтею 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (надалі - Закон України № 3671-VI від 08.07.2011 року) визначено поняття «біженець» - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань. Відповідно до вказаної статті Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем, Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року).

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН (надалі - УВКБ ООН) у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. УВКБ ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст.10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно абз.1 ст.11 вищевказаного Закону оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Абзацом 2 статті 11 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.

Відповідно до абз.7 ст. 11 цього Закону до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.

Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

З матеріалів справи вбачається, що позивач намагався мотивувати свою заяву зазначивши, що він є громадянином Сирійської Арабської Республіки та проживав в м. Дамаск. Оскільки він є військовозобов'язаним та відслужив в армії (з 2003 року по 2005 рік служив в сухопутних військах м. Дамаск), з урахуванням інформації про те, що в Сирії всіх чоловіків призовного віку змушують воювати, позивач побоюється за власне життя, та не має бажання воювати проти мирного населення та підтримувати у конфлікті ані владу, ані опозицію.

Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

Відповідно до абз. 4 ч. 1 с. 6 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 або 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону відсутні.

Так, в судовому засіданні представник відповідача пояснила, що під час розгляду заяви позивача, міграційною службою було встановлено відсутність у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, не було встановлено обставин щодо можливості застосування до нього нелюдського поводження та катування в разі повернення до Сирії, що підтверджується тим, що заявник добровільно безперешкодно покинув територію країни громадянського походження. Крім того, згідно наявної в матеріалах особової справи доказів, ОСОБА_1 не входив до рядів політичних партій, погрози, пов'язані з расою, релігією, національністю, належністю до певної соціальної групи, політичними поглядами на його адресу не надходили. Крім того, з 03.05.2012 року по 15.05.2012 року заявник перебував на території Йорданії, що підтверджується відмітками про перетин кордону в національному паспорті, причому при зверненні до управління він приховав зазначений факт. Таким чином, існує вірогідність того, що в зазначеній країні він міг звертатись за наданням статусу біженця та цілком можливо що йому було його надано. Щодо твердження позивача про легальне перебування на території України його батька, за викликом якого він приїхав на Україну, то відповідач зазначає, що під час співбесіди заявник не надав доказів, які б достовірно підтверджували вказані обставини.

Суд вважає, що вищевикладені доводи відповідача не є достатніми доказами для винесення рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки на думку суду, відповідачем зазначені обставини не перевірені. В матеріалах особової справи заявника відсутнє посилання на письмові документи щодо легального перебування батька заявника на території України, відсутні належні докази того, що заявник звертався з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в інших країнах, зокрема в Йорданії на що посилається відповідач, що не відповідає приписам ст. 10 Закону України № 3671-VI від 08.07.2011 року щодо всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Крім того, суд вважає позицію відповідача щодо твердження про те, що заявник відслужив в армії та не може бути повторно призваним до служби не може слугувати належним доказом при прийнятті рішення про визнання особою біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у даний час, адже повернення заявника до Сирії у даний час (коли на території країни триває громадянська війна) може у зв'язку із різними факторами негативно вплинути на життя та здоров'я заявника та існує вірогідність того, що він може бути силоміць призваний до участі у бойових діях.

На підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Виходячи із змісту зазначеної норми, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

ООН, правозахисні організації та засоби масової інформацію продовжують повідомляти про непереривне насилля та масові вбивства в Сирії. Згідно офіційної позиції УВКБ ООН від 22 жовтня 2013 року - УВКБ ОНН характеризує втечу цивільних осіб з Сирії як переміщення біженців. Сирійці, а також біженці з Палестини, місцем проживання яких була Сирія, потребують міжнародного захисту до тих пір, допоки ситуація з безпекою і дотриманням прав людини в Сирії не покращиться та не будуть створені умови для добровільного повернення з дотриманням безпеки та поваги до людської гідності. УВКБ ОНН в своїх рекомендаціях з питань міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку закликає усі країни забезпечити, що б особи, які залишають Сирію, у тому числі Палестинці та інші особи, які проживали в Сирії та які потребують міжнародного захисту як біженці, мали право шукати притулок та допускались на їх територію.

Отже існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

На підставі встановлених обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що рішення ДМС України № 434-13 від 22.07.2013 року, яким підтримано висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та прийнятим з порушенням ч. 5 ст. 10 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки висновок УСБ ГУ ДМС України в Одеській області від 20.05.2013 року по справі № ODS 12/475 не містить належного аналізу ситуації, що склалася в Сирії, з урахуванням, що відповідачем не спростована можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, також у висновку відсутні належні дослідження щодо підстав надання особі додаткового захисту, не досліджена в повному мірі інформація щодо вірогідності призиву його до армії у разі повернення в країну походження.

Крім того, у своїх рекомендаціях, УВКБ ООН зазначає про необхідність розгляду заяв про визнання осіб біженцями або особами, які потребують додаткового захисту на основі справедливих та ефективних процедур та вважає, що більшість громадян, які звертаються за міжнародним захистом, вірогідніше всього, відповідають критеріям поняття «біженець» у відповідності до ст. 1 Конвенції 1951 року про статус біженців.

На підставі того, що судова колегія дійшла висновку про неповноту вивчення та перевірки матеріалів, що можуть бути підставами вважати наявними та достатніми умови для визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, рішення ДМС України № 434-13 від 22.07.2013 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту підлягає визнанню його протиправним та скасуванню.

Враховуючи зазначені обставини, керуючись приписами статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Сирії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням встановлених судом обставин, що стали підставою для скасування рішення Державної міграційної служби України № 434-13 від 22.07.2013 року.

Крім того, на підставі встановлених судом обставин щодо неповного вивчення та дослідження Державною міграційною службою України матеріалів відносно позивача під час розгляду його заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням прийнятого судом висновку щодо зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1, з урахуванням інформації щодо країни походження позивача, що виключають можливість прийняття такого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що вимоги позивача про зобов'язання прийняти рішення відповідачем про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту задоволенню не підлягають, у зв'язку з зобов'язанням ДМС України переглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод, та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінюючи надані у справі докази, виходить із принципів адміністративного судочинства - змагальність, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин справи, згідно із яким розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Згідно з ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

На підставі встановлених судом обставин, з урахуванням наведених норм законодавства, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість прийнятого рішення щодо позивача, а відтак позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року, ст. ст. 11, 69, 71, 86, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про скасування рішення Державної міграційної служби України № 434-13 від 22.07.2013 року, яким позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Сирії ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - задовольнити частково.

Рішення Державної міграційної служби України № 434-13 від 22.07.2013 року «Про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - скасувати.

Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з урахуванням інформації по країні походження позивача та оставин, встановлених судом.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст постанови складено та підписано 15 листопада 2013 року.

Головуючий суддя Я.В. Балан

Суддя О.А. Вовченко

Суддя Л.Р. Юхтенко