Решение № 33822500, 24.09.2013, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

24.09.2013 Справа № 907/399/13

Господарський суд Закарпатської області у складі колегії суддів: головуючої судді Бобрик Г.Й., суддів Ремецькі О. Ф., Васьковського О. В., розглянувши матеріали справи № 907/399/13

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Закарпатполіметали",

с. Мужієво Берегівського району

до відповідача Акціонерного товариства "SOFISU S.A."

до відповідача компанії "Cengart Financial INC"

про визнання недійсним договору лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року, визнання недійсним договору про уступку права вимоги від 18.07.2006 року; визнання відсутнім у компанії "Gengart Financial INC" права вимагати та отримувати грошові кошти за договором лізингу від 12.07.1999 року № 5/99 та договором про уступку права вимоги від 18.07.2006 року

За участю представників сторін:

від позивача - Громчаков О. В., ліквідатор

від відповідача - не з'явився

від відповідача - Зайцев Д. С., генеральна довіреність від 08.02.2013 року

На вимогу представника відповідача - 2 (компанії "Cengart Financial INC") при розгляді справи по суті здійснювалося фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (заява від 13.09.2013 року - а.с.58, Т.3).

Суть спору: Товариство з обмеженою відповідальністю «Закарпатполіметали» (позивач) звернулось до господарського суду Закарпатської області з позовом до Акціонерного товариства «SOFISU S.A.» (відповідача-1) та Компанії «CENGART FINANCIAL INC.» (відповідача-2), в якому просило (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) визнати недійсним Договір лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року, укладений між ТОВ «Закарпатполіметали» та AT «SOFISU S.A.»; визнати недійсним Договір про відступлення права вимоги від 18.07.2006 pоку, укладений між AT «SOFISU SA.» та Компанією «CENGART FINANCIAL INC.»; визнати відсутнім у Компанії «CENGART FINANCIAL INC.» права вимагати та отримувати грошові кошти за Договором лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року та Договором про відступлення права вимоги від 18.07.2006 року.

Представники сторін, присутні в судовому засіданні, з правами та обов'язками передбаченими ст. ст. 20, 22 ГПК України ознайомлені.

Позивач просить суд задоволити позовні вимоги, оскільки вважає, що Договір лізингу не відповідає чинному законодавству на час його укладення, а саме ст. ст. 4, 41, 48, 153 ЦК УРСР; ст. ст. 1, 5, 6 ,7 Закону України «Про лізинг»; ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», а тому повинен бути визнаним недійсним. Оскільки необхідною умовою для укладення договору про відступлення права вимоги є наявність відповідного обсягу прав за первинним договором, доводить, що договір уступки права вимоги укладений між АТ "SOFISU S.A." (Швейцарія) та Компанією "CENGART FINANCIAL INC." є таким, що суперечить чинному законодавству України та повинен бути також визнаний недійсним. При цьому наводить положення ч.1 ст.216 ЦК України де встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю

Відповідач 1 належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, письмових пояснень суду не надав. За таких обставин справа розглядається за наявними в ній матеріалами на підставі ст. 75 ГПК України.

Відповідача 2 заперечує стосовно заявлених позовних вимог в повному обсязі з підстав, викладених у поданих суду письмових поясненнях, заявах, відзиві на заяву про збільшення позовних вимог(а.с.63-69, Т.1; а.с. 59-65, Т.2; а.с.8-18, Т.3).

У засіданні суду 24.09.2013 року представник відповідача 2 просить суд вирішити питання щодо належного відповідача у справі, або ліквідованого товариства "SOFISU S.A." або його правонаступника "Urbanic Holding S.A."; направити запит у компетентні органи Швейцарії щодо обсягу прав та обов'язків що перейшли від "SOFISU S.A." до її правонаступника "Urbanic Holding S.A."; направити повідомлення про розгляд справи на останню відому належну адресу АТ "SOFISU S.A." застосувавши вимоги Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року; направити повідомлення про розгляд справи на останню відому належну адресу "Urbanic Holding S.A." застосувавши вимоги Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року.

Аналізуючи вищенаведені вимоги відповідача 2, судова колегія з цього приводу констатує наступне.

У відповідності до вимог статті 64 Господарського процесуального кодексу України суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше трьох днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні. Ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.

Розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом зазначеної статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом (постанова пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції).

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Закарпатської області від 29.08.2013 року у справі було направлено на адресу товариства "SOFISU S.A.", Avenue de Tivoli 3, c/o Me Francois Clerc, 1700 Fribourg, Швейцарія та згідно поштового повідомлення вручено отримувачу 09.09.2013 року

Відтак, дану ухвалу було надіслано відповідачу у цілковитій відповідності до вимог Господарського процесуального кодексу України, що підтверджується наступним.

У ст. 1 Конвенція вказано, що ця Конвенція застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Відповідно до ст. 2 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах кожна Договірна Держава призначає Центральний Орган, обов'язком якого є отримання прохань про вручення документів, що виходять від інших Договірних Держав.

Одночасно, п. "а" ст. 10 Конвенції встановлено можливість надсилання судових документів безпосередньо поштою особам, які перебувають за кордоном у разі, якщо запитувана Держава не заперечує.

Швейцарією будь-яких заяв чи застережень відносно застосування положень п. "а" ст.10 Конвенції не надавалось.

Тобто, приймаючи до уваги приписи п. "а" ст.10 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, враховуючи приєднання Швейцарії до вказаного нормативного акту міжнародного права та відсутність заперечень зазначеної договірної держави проти застосування положень ст. 10 Конвенції, надсилання господарським судом процесуальних документів було здійснено безпосередньо на адресу відповідачу засобами поштового зв'язку.

При цьому суд врахував, що відповідач є резидентом Швейцарії, а з метою його повідомлення про час і місце судового розгляду судом направлено ухвалу про прийняття до провадження справи від 30.08.2013 року рекомендованою з повідомленнями кореспонденцією.

З урахуванням вищенаведеного судом констатовано дотримання порядку надіслання відповідачеві відомостей про розгляд справи Господарським судом Закарпатської області в порядку, передбаченому п. "а" ст. 10 Конвенції та розглянуто справу в порядку вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами.

Водночас, матеріали справи містять відомості про те, що відповідачем згідно надісланої йому рекомендованої кореспонденції отримано відповідні відомості про розгляд даної справи в Господарському суді Закарпатської області, підтвердженням чого слугує повідомлення про вручення RW880901056UA.

Представник відповідача 2 вказує на порушення судом вимог Господарського процесуального кодексу України та вважає, що повідомлення нерезидента України про розгляд справи повинно було бути вчинене у відповідності до вимог Конвенцію про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15.11.1965 року з виготовленням відповідного судового доручення і направлення його з урахуванням вимог цієї Конвенції для виконання в іноземній державі.

Також зазначає, що надіслання судом повідомлення відповідачу про розгляд справи № 907/399/13 на підставі приписів п. "а" ст.10 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах суперечить положенню п. 6.8 Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень, яким передбачено, що на території України не використовуються способи передачі документів, передбачені статтею 10 Конвенції про вручення.

Однак, дані доводи відповідача 2 є цілком безпідставними та необґрунтованими та спрямованими на введення в оману, оскільки відповідно до вимог статті 9 Конституції України та Закону України від 19.10.2000 року №2052-111 "Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах" зазначена Конвенція є частиною національного законодавства України та підлягає застосуванню. Між тим, на відміну від України, яка згідно з названим Законом приєдналась до Конвенції із застереженнями, зокрема, щодо невикористання на своїй території способів передачі судових документів, визначених статтею 10 Конвенції, Швейцарія, приєднавшись до Конвенції, відповідних застережень не робило, а відтак пункт "а" статті 10 Конвенції не обмежує можливості надсилання судових документів особам, місцезнаходження яких є Швейцарія, безпосередньо поштою.

Дане твердження суду цілком відповідає вимогам чинного законодавства та узгоджується з відповідною судовою практикою (постанова Вищого господарського суду України від 20 січня 2011року № 40/15).

Відтак, вищенаведене свідчить про повідомлення сторони щодо розгляду справи Господарським судом Закарпатської області у цілковитій відповідності до вимог ст.ст. 64, 86, 87 Господарського процесуального кодексу України, норм ст.ст. 1-3, 5, 10, 15 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, а також Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань надання правової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отримання доказів та визнання і виконання судових рішень.

Також представником відповідача 2 було подано суду клопотання про відкладення розгляду справи та вирішення питання щодо розгляду заяви про збільшення позовних вимог, фактично про зміни і підстав і предмету позову, за заявою ТОВ «Закарпатполіметали» про збільшення позовних вимог від 02.07.2013 року у судовому засіданні з викликом всіх сторін у справі, за їх належним місцезнаходженням. Також даним клопотанням просить відмовити у задоволенні такої заяви.

Аналізуючи дане клопотання заявника, судове колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.09.2013 року прийнято до свого провадження справу № 907/399/13 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Закарпатполіметали", с. Мужієво Берегівського району до Акціонерного товариства „SOFISU S.Aта до Компанії „Cengart Financial INC. про визнання недійсним договору лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року, визнання недійсним договору про уступку права вимоги від 18.07.2006 року; визнання відсутнім у компанії "Сengart Financial INC" права вимагати та отримувати грошові кошти за договором лізингу від 12.07.1999 року № 5/99 та договором про уступку права вимоги від 18.07.2006 року.

Тобто, на момент прийняття судовою колегією до свого провадження справи № 907/399/13, склад сторін та вимоги позивача у справі було викладено у відповідності до вимог Господарського процесуального кодексу України попереднім складом суду. В свою чергу, нормами Господарського процесуального кодексу України суду, при розгляді справи по суті, не надано повноважень по перегляду попередньо прийнятих судом процесуальних документів в межах розгляду справи, або їх повторного вирішення (розгляду).

В даному випадку, клопотання представника відповідача 2 спрямоване на фактичний перегляд раніше прийнятих судом процесуальних актів при розгляді справи по суті, а відтак, задоволенню не підлягає. Процесуальну дію суду щодо залучення до участі у справі іншого відповідача, яка вчинена судом шляхом прийняття ухвали від 13.09.2013 року, сторона має право оскаржити, користуючись своїм конституційним правом на оскарження рішення суду, шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду, прийнятого за результатами вирішення спору.

Відповідно до вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України в судових засіданнях складені протоколи, які долучено до матеріалів справи.

Попередньно заявлене клопотання відповідача-2 про припинення провадження у справі, у зв'язку з ліквідацією AT "SOFISU S.A.", суд відмовляє у його задоволенні, з огляду на те, що відповідачем-2 не було представлено належних доказів припинення вказаної юридичної особи.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, у разі якщо настала смерть фізичної особи або оголошено її померлою чи припинено діяльність суб'єкта господарювання, які були однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва.

В якості доказів ліквідації AT "SOFISU S.A." відповідачем-2 було надано роздруківку з сайту "Service du register du commerce" та довідку з цього ж сайту.

Вказані роздруківка та довідка з веб-сайту, за висновком суду, не можуть вважатись належними доказами припинення діяльності AT "SOFISU S.A.", оскільки вони не є офіційними документами з держави, в якому товариство "SOFISU S.A." зареєстровано, не засвідчені в установленому порядку уповноваженими особами та не відповідають вимогам, встановленим статтею 13 Закону України "Про міжнародне приватне право".

Відповідно до пункту 2 Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 року № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Правовий статус іноземних суб'єктів господарювання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд Закарпатської області

ВСТАНОВИВ:

12.07.1999 року між Акціонерним товариством "SOFISU S.A." (лізингодавцем) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Закарпатполіметали" (лізингоодержувачем) був підписаний Договір лізингу № 5/99 (далі - Договір).

Відповідно до пункту 1.1. Договору лізингодавець погоджується придбати за замовленням лізингоодержувача з наступною передачею у користування з умовою переходу права власності з моменту закінчення лізингу технологічне обладнання для золотовидобувної фабрики по переробці руди Мужієвського золотополіметалічного родовища в Закарпатській області України (далі - обладнання), загальною вартістю 2 502 496 доларів США за обумовлену в Договорі плату.

Найменування та вартість обладнання зазначається у Додатку № 1, який є невід'ємною частиною Договору.

В пунктах 1.2.-1.6. Договору сторони визначили, що: постачальником є Компанія "Інтертек Корпорейшн" (США); строк поставки - липень-вересень 1999 року; базис поставки СІР (ІНКОТЕРМС 1990); місце поставки - м. Берегово, Закарпатська область, Україна; строк лізингу - 10 років.

В подальшому сторонами вносились зміни до Договору шляхом укладення додаткових угод.

05.11.2001 року між АТ "SOFISU/S.A." та ТОВ "Закарпатполіметали" було підписано Додаткову угоду № 1 до Договору № 5/99 відповідно до умов якої сторони домовились про перегляд винагороди лізингодавця та внесли зміни до складу та графіку лізингових платежів.

26.12.2001 року між АТ "SOFISU S.A." та TOB "Закарпатполіметали" було підписано Додаткову угоду № 2 до Договору, відповідно до умов якої сторони підтвердили розмір заборгованості лізингоодержувача за Договором, а також порядок її погашення лізингоодержувачем.

09.12.2002 року між АТ "SOFISU S.A." та TOB "Закарпатполіметали" було підписано Додаткову угоду № 3 до Договору, відповідно до умов якої сторони встановили розмір заборгованості лізингоодержувача за Договором, а також дійшли згоди щодо прощення нарахованого боргу зі сплати лізингової винагороди в сумі 613 723 доларів США.

01.10.2003 року між АТ "SOFISU S.A." та TOB "Закарпатполі метали" бу ло підписано Додаткову угоду № 4 до Договору, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди щодо перенесення строку погашення заборгованості лізингоодержувача.

30.03.2004 року між АТ "SOFISU S.A." та TOB "Закарпатполіметали" було підписано Додаткову угоду № 5 до Договору, відповідно до якої були викладені у новій редакції адреса та реквізити АТ "SOFISU S.A." (Швейцарія).

18.07.2006 року між АТ "SOFISU S.A." (попереднім кредитором) та Компанією "CENGART FINANCIAL INC." (новим кредитором, відповідачем-2) був укладений Договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов якого попередній кредитор безвідклично переуступає новому кредитору всі права вимагати та отримувати від боржника (ТОВ "Закарпатполіметали") виплату повної суми боргових зобов'язань, яка існує на дату укладання цього договору та яка виникне в майбутньому (надалі - заборгованість), яку останній має або мав би перед попереднім кредитором згідно з умовами договору лізингу № 5/99 від 12.07.1999 pоку, включаючи вартість отриманого обладнання та вартість винагороди за отримане в лізинг обладнання (п. 1.1 Договору).

У зв'язку з укладенням Договору про уступку права вимоги, 22.07.2006 року між Компанією "CENGART FINANCIAL INC." (юридичною особою за законодавством Британських Віргінських островів) та ТОВ "Закарпатполіметали" було підписано Додаткову угоду, відповідно до умов якої сторони підтвердили, що належним кредитором за Договором лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року є Компанія "CENGART FINANCIAL INC.".

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд дійшов до наступних висновків.

Враховуючи те, що одним із учасників спірних правовідносин виступає іноземна юридична особа (іноземний елемент), для визначення права, що підлягає застосуванню до даних правовідносин, керуватись необхідно відповідними положеннями Цивільного кодексу Української PCP (який діяв на час підписання спірного Договору), Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", а також Закону України "Про міжнародне приватне право", який встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 568 ЦК Української PCP форма угоди, що укладається за кордоном, підпорядковується законові місця її укладення. Форма зовнішньоторговельних угод, які укладаються радянськими організаціями, і порядок їх підписання, незалежно від місця укладення цих угод, визначаються законодавством Союзу PCP.

Частиною 1 статті 569 ЦК Української PCP передбачено, що права і обов'язки сторін по зовнішньоторговельній угоді визначаються за законами місця її укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін.

Відповідно до частин 6, 8, 9 статті 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладання. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце укладення угоди визначається законами України. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.

З преамбули Договору лізингу вбачається, що місцем його укладання є місто Берегово (Україна).

Відповідно до частин 1, 2 ст. 5 Закону України "Про міжнародне приватне право" у випадках, передбачених законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Вибір права згідно з частиною першою цієї статті має бути явно вираженим або прямо випливати з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи, які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено законом.

Згідно з частиною 1 статті 32 Закону України "Про міжнародне приватне право" зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 1 статті 31 Закону України "Про міжнародне приватне право" якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, - права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до пункту 7.3. Договору лізингу сторони здійснили вибір права, яке підлягає застосуванню до змісту правових відносин, а саме - право України.

Таким чином, до форми та змісту Договору лізингу, підписаного між позивачем та відповідачем-1, застосуванню підлягає право України.

За своїм змістом та правовою природою підписаний між АТ "SOFISU S.A." та TOB "Закарпатполіметали" Договір лізингу є міжнародним (зовнішньоекономічним) договором лізингу, який на момент його підписання підпадав під правове регулювання норм Цивільного кодексу УРСР, Закону України "Про лізинг", Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 05.10.1995 року № 75 (далі - Положення).

Надаючи правову оцінку доводам позивача щодо недійсності Договору лізингу № 5/99, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (у редакції чинній на дату підписання оскаржуваного Договору) до одного із видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності.

Згідно з частиною 1 статті 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (у редакції чинній на дату підписання оскаржуваного Договору) суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору (контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до цього та інших законів України та/або закону місця укладання договору (контракту).

Статтею 5 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (у редакції чинній на дату підписання оскаржуваного Договору) передбачено, що юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Статтею 1 Закону України "Про лізинг" (у редакції чинній на дату підписання оскаржуваного Договору) (далі - Закон про лізинг) передбачено, що лізинг - це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. Залежно від форми здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону про лізинг об'єктом лізингу може бути будь - яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду).

Згідно з пунктом 3 частини 2 статті 4 Закону про лізинг міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони. Міжнародний лізинг здійснюється відповідно до цього Закону, законодавства України, міжнародних договорів, в яких бере участь Україна, та договорів укладених суб'єктами лізингу.

Відповідно до ст. 6 Закону про лізинг договір лізингу укладається у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об'єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та повинен відповідати вимогам законодавства України.

Частиною 1 статті 7 Закону про лізинг визначені істотні умови договору лізингу. Зокрема, істотними умовами визнаються: найменування сторін; об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки; строк, на який укладається договір лізингу; розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду; умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України; умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану; умови реєстрації об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору; умови дострокового розірвання договору лізингу; умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача; відповідальність сторін; дата і місце укладення договору.

Проаналізувавши зміст укладеного між позивачем та відповідачем-1 Договору лізингу, суд дійшов висновку, що сторони Договору не досягай згоди щодо всіх істотних умов, передбачених частиною 1 статті 7 Закону про лізинг.

Зокрема, в оскаржуваному Договорі лізингу не міститься наступних положень: умов переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України; умов повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача; умов страхування об'єкта лізингу; умов експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану, а також умов щодо відповідальності сторін.

Крім цього, за висновком суду, при підписанні Договору лізингу сторони також мали керуватись Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженим наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 05.10.1995 року № 75.

Згідно з пунктом 1 Положення, до умов, які повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодились про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним в силу недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:

1.1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.

1.2. Преамбула.

1.3. Предмет договору (контракту).

1.4. Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).

1.5. Базисні умови поставки товарів (прийому/здачі виконаних робіт або послуг).

1 .6. Ціна та загальна вартість договору (контракту).

1.7. Умови платежів.

1.8. Умови здачі (приймання) товару (робіт, послуг).

1.9. Упаковка та маркування.

1.10. Форс-мажорні обставини.

1.11. Санкції та рекламації.

1.12. Арбітраж.

1.13. Юридичні адреси, поштові та платіжні реквізити сторін.

Згідно з вимогами Положення, Розділ "Умови платежів" повинен визначати спосіб, порядок та строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов'язань. Залежно від обраних сторонами умов платежу в тексті договору (контракту) вказуються:

- умови банківського переказу до (авансового платежу) та/або після відвантаження товару, або умови документарного акредитиву або інкасо (з гарантією), визначені у відповідності із спільною постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21.06.1995 року № 444 "Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті";

- умови по гарантії, якщо вона є або коли вона необхідна (вид гарантії (на вимогу, умовна), умови та термін дії гарантії, можливість зміни умов договору (контракту) без зміни гарантій).

В розділі "Умови здачі (приймання) товару (робіт, послуг)" повинні визначатися строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів.

Всупереч наведеним вимогам, сторони оскаржуваного Договору не погодили умови платежів (умови банківського переказу, документарного акредитиву або інкасо), не визначили перелік необхідних товаросупровідних документів, а також не погодили умови таких обов'язкових розділів зовнішньоекономічного контракту як "Упаковка та маркування" та "Санкції та рекламації".

Наведене свідчить про недотримання сторонами Договору лізингу приписів законодавства України щодо погодження умов, які обов'язково мають міститись в зовнішньоекономічному договорі (контракті).

Статтею 16 ЦК України передбачено, що одним із способів захисту цивільного права є визнання правочину недійсним.

В якості підстав для визнання Договору лізингу недійним, позивач посилався на те, що сторонами Договору не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору даного виду.

Втім, суд не вбачає можливості для визнання недійсним оскаржуваного Договору з цих підстав, з огляду на наступне.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" № 9 від 06.11.2009 року відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

На момент підписання спірного Договору діяв ЦК Української PCP, Закон України "Про лізинг", Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затверджене наказом Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України від 05.10.1995 року № 75.

Згідно з приписами ст. 48 ЦК Української PCP недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" N 02- 5/111 від 12.03.1999 року, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

За приписами пункту 2.6. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 року № 11, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом, як-от частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до ст. 153 ЦК Української PCP договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Як було встановлено судом, сторонами при підписанні оскаржуваного Договору лізингу не було досягнуто згоди по таких істотних умовах як:

- умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно з законодавством України;

- умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

- умови страхування об'єкта лізингу;

- умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

- умови щодо відповідальності сторін;

- умови платежів (умови банківського переказу, документарного акредитиву або інкасо);

- перелік необхідних товаросупровідних документів;

- умови таких обов'язкових розділів зовнішньоекономічного контракту як "Упаковка та маркування" та "Санкції та рекламації".

Зважаючи на відсутність у підписаному Договорі багатьох істотних умов, погодження яких було обов'язковим в силу приписів українського законодавства, в такому Договорі фактично відсутній механізм його виконання, що позбавляє сторін визначеності у відносинах між собою та породжує безліч питань з приводу взятих на себе зобов'язань.

Отже, враховуючи те, що в даному випадку сторонами оскаржуваного Договору не було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов Договору лізингу, відсутні підстави для визнання такого Договору недійсним, оскільки він фактично є неукладеним (не вчиненим).

Неукладеність Договору лізингу означає, що на підставі цього Договору у сторін не виникло будь-яких цивільних прав та обов'язків, а факт підписання такого Договору не може вважатись тим юридичним фактом, який такі права та обов'язки породжує.

Що стосується Договору про відступлення права вимоги від 18.07.2006 року, укладеного між AT "SOFISU S.A." та Компанією "CENGART FINANCIAL INC.", то зважаючи на те, що судом була встановлена неукладеність основного договору (Договору лізингу), а неукладений договір не породжує для сторін будь-яких прав та обов'язків, Договір про відступлення прав вимоги також слід вважати неукладеним (таким, що не відбувся), а тому підстави для визнання його недійсним відсутні.

За приписами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

За таких обставин, суд не знаходить підстав для визнання Договору лізингу та Договору про уступку права вимоги недійсними та відмовляє у задоволенні позовних вимог ТОВ "Закарпатполіметали" в цій частині.

Що стосується вимоги позивача про визнання відсутнім у Компанії "CENGART FINANCIAL INC." права вимагати та отримувати грошові кошти за Договором лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року та Договором про відступлення права вимоги від 18.07.2006 pоку, то з урахуванням попередніх висновків суду щодо неукладеності зазначених договорів, така вимога позивача є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 20 ГК України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються, зокрема, шляхом визнання наявності або відсутності прав.

Оскільки неукладені договори не можуть породжувати для їх учасників будь-яких обов'язків, то, на переконання суду, і підстав для отримання грошових коштів на підставі таких договорів не вбачається.

Заява відповідача-2 про застосування строків позовної давності не приймається судом до уваги, з огляду на те, що в позовних вимогах про визнання недійсними договорів відмовляється у зв'язку з їх необґрунтованістю.

Всі інші клопотання та заяви, доводи та міркування учасників судового процесу відповідно залишені судом без задоволення і не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.

Судові витрати розподіляються згідно приписів ст. 49 ГПК України.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. ст. 22, 25, 33, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати відсутнім у Компанії «CENGART FINANCIAL INC.» (P.O. Box 3321, Road Town, Tortola, British Virgin Islands) права вимагати та отримувати грошові кошти за Договором лізингу № 5/99 від 12.07.1999 року, укладеним між Акціонерним товариством «SOFISU S.A.» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Закарпатполіметали», та Договором про відступлення права вимоги від 18.07.2006 pоку, укладеним між Акціонерним товариством «SOFISU S.A.» та Компанією «CENGART FINANCIAL INC.».

3. В решті позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні 24.09.2013 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 30.09.2013 року.

Головуючий суддя Бобрик Г. Й.

Суддя Ремецькі О. Ф.

Суддя Васьковський О. В.