№ 31847422, 07.06.2013, Вінницький окружний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м.Вінниця

07 червня 2013 р. Справа № 802/2429/13-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Богоноса М.Б.,

за участю:

секретаря судового засідання: Поливаної Катерини Павлівни

представника позивача: Данилюка В.М.

представника відповідача: ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом: Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до: фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

про: стягнення санкцій

ВСТАНОВИВ :

У травні 2013 року позивач - Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся у Вінницький окружний адміністративний суд із позовом до відповідача - фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно - господарських санкцій в розмірі 5855 грн. 56 коп. та пеню в розмірі 43 грн. 29 коп.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що відповідач, в порушення статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів в кількості одного місця та не сплатив адміністративно-господарські санкції, що зумовило нарахування пені у розмірі встановленому чинним законодавством.

Відповідач проти задоволення вимог адміністративного позову заперечив посилаючись на те, що ним вживалися усі належні заходи для працевлаштування інвалідів, а тому підстави для застосування та стягнення адміністративно-господарських санкцій відсутні.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності суд встановив наступне.

28.02.2013 року відповідачем подано до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2012 рік, згідно якої середньооблікова кількість штатних працівників становить 9 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становить 0 осіб, при встановленому ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» нормативі 1 особа, а середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 11711,12 грн. (а.с. 5).

Звернувшись із позовом до суду, позивач як на його підставу, посилається на те, що згідно статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», кількість інвалідів які повинні працювати, але не працевлаштовані у відповідача, відповідно до самостійно поданого звіту, становить 1 особа. Тому, на переконання позивача, відповідачем не виконано норматив робочих місць для працевлаштування інваліда, що є підставою для застосування адміністративно - господарської санкції у розмірі половини середньомісячної заробітної плати штатного працівника за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом та пеня, які відповідачем не сплачені, що стало приводом для звернення з позовом до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, оцінюючи доводи сторін та надані ними докази, суд виходить з наступного.

Статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон) встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Так, статтею 18 Закону встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підприємства зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленою Кабінетом Міністрів України.

Отже визначальним при працевлаштуванні інвалідів, виходячи з аналізу наведених норм, є безпосереднє звернення інваліда до підприємств або центру зайнятості.

Згідно з частиною 3 статті 18-1 цього Закону, державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Статтею 20 Закону, зокрема, передбачено, що підприємства де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

З аналізу положень вказаного Закону вбачається, що на суб'єктів господарювання покладено обов'язок виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів і надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів. При цьому, обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком самостійно підбирати інвалідів на створені робочі місця. Водночас, законодавець зобов'язує роботодавця надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів.

Порядок подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 70 від 31.01.2007 року «Про реалізацію статей 19 та 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Порядок).

Згідно з пункту 2 Порядку звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом, а інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Судом встановлено, що відповідачем обов'язок із подання Фонду звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за встановленою формою виконано. Дана обставина підтверджується наявним у матеріалах справи звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2012 рік (а.с. 4).

На запит Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів від 19.04.2013 року № 01-10/450, який скерований Калинівському районному центру зайнятості (а.с. 5), центр зайнятості повідомив, що ФОП ОСОБА_2 надав у 2012 році форму № 3-ПН про наявність вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів. На ці вакансії було надано 7 направлень інвалідам з числа безробітних, із яких 4 особи відмовилися у зв'язку із тим, що їх не влаштовували умови праці, а по 3 кандидатам відмовлено роботодавцем у зв'язку із тим, що кандидатура не відповідала встановленим вимогам.

Надаючи оцінку обставинам щодо відмови відповідача у працевлаштуванні трьох інвалідів, яких направлено центром зайнятості суд встановив, що згідно ч. 1 ст. 8 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», експертиза професійної придатності повнолітніх інвалідів здійснюється медико-соціальними експертними комісіями. Висновок медико-соціальної експертної комісії з професійної придатності включається в індивідуальну програму реабілітації інваліда і є підставою для здійснення професійної орієнтації, професійної освіти і наступного працевлаштування з урахуванням побажань і думки інваліда (дитини-інваліда - для навчання).

При цьому, працевлаштування інваліда здійснюється із урахуванням його індивідуальної програми реабілітації.

Частиною 1 ст. 23 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» передбачено, що індивідуальна програма реабілітації інваліда розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів для повнолітніх інвалідів - медико-соціальною експертною комісією, для дітей-інвалідів - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів. Визначення конкретних обсягів, методів і термінів проведення реабілітаційних заходів, які повинні бути здійснені щодо інваліда, дитини-інваліда, кошторис витрат за рахунок бюджетних коштів чи загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації інваліда в межах своїх повноважень здійснюють медико-соціальні експертні комісії (лікарсько-консультаційні комісії лікувально-профілактичних закладів - щодо дітей-інвалідів), місцева державна адміністрація, служби зайнятості, реабілітаційні установи, розпорядники відповідних коштів.

Суд встановив, що на момент звернення до відповідача за працевлаштуванням інвалідів, яким відмовлено у працевлаштуванні, вакантною була посада прибиральника виробничих приміщень (згідно звітів від 28.04.2012 р., 01.06.2012 р., 06.07.2012 р.), а також додатково посада кухаря, що підтверджується звітом від 01.08.2012 р.

Водночас згідно програми індивідуальної реабілітації ОСОБА_3, якій відповідачем відмовлено у працевлаштуванні (корінець направлення на працевлаштування № 02081208010004003 від 22.08.2012 р.), доступними за станом здоров'я професіями для неї є лічильно - канцелярська робота, диспетчер, контролер.

Згідно програми індивідуальної реабілітації ОСОБА_4, якій відповідачем відмовлено у працевлаштуванні (корінець направлення на працевлаштування № 02081204020025002 від 24.05.2012 року) їй протипоказано значне фізичне, динамічне і статистичне навантаження.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває інвалід, дитина-інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.

Тому, суд приходить до висновку, що вказані інваліди були направлені центром зайнятості для працевлаштування у фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 без урахування їх індивідуальних програм реабілітації, а тому підстави для висновку про те, що відповідач в порушення встановлених чинним законодавством гарантій відмовив їм у працевлаштуванні та не вжив достатніх заходів для їх працевлаштування відсутні, що спростовує доводи позивача про правомірність застосування адміністративно - господарських санкцій.

Суд також критично оцінює доводи позивача щодо наявності підстав для стягнення із відповідача адміністративно - господарських санкцій з огляду на порушення періодичності подання центру зайнятості у 2012 році звітів про наявність вакансій з наступних мотивів.

Згідно ч. 4 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, та про працівників, які працюють неповний робочий день (тиждень), якщо це не передбачено трудовим договором, або не працюють у зв'язку з простоєм виробництва з не залежних від них причин, і в десятиденний строк - про всіх прийнятих працівників у порядку, встановленому законодавством.

Так, із матеріалів справи видно, що позивачем у Калинівський районний центр зайнятості подано наступні звіти: від 02.04.2012 р., від 28.04.2012 р., від 01.06.2012 р., від 06.07.2012 р., від 01.08.2012 р., від 04.09.2012 р., від 26.09.2012 р.

Згідно листа Калинівського районного центру зайнятості № 03-18/783 від 05.06.2013 р. протягом січня - березня 2012 року у відповідача працювало 7 чол., що з огляду на відсутність вакансій та на ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» позбавляло його обов'язку дотримуватися нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому і подавати відповідні звіти.

Із наявного у матеріалах справи листа Калинівського районного центру зайнятості № 03-18/672 від 07.05.2013 року (а.с. 6) суд встановив, що на протязі усього 2012 року центр зайнятості володів актуальною інформацією про наявність у фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів.

Отже, беручи до уваги вжиті відповідачем заходи, суд приходить до висновку про безпідставність посилань позивача на порушення відповідачем ч. 4 ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення» як на підставу для застосування до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 адміністративно - господарських санкцій.

Разом із тим, при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій суд виходить із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов'язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Елементами правопорушення є вина та наявність причинного зв'язку між самим порушенням та його наслідками. Вважається, що застосування принципу вини як умови відповідальності пов'язане з необхідністю доведення порушення зобов'язання.

Адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно частини 1 статті 218 ГК України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створення на підприємстві робочих місць для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів із встановленим рівнем нозології для працевлаштування.

Таким чином, із матеріалів справи та представлених позивачем доказів не вбачається бездіяльності та протиправних дій відповідача, його вини у непрацевлаштуванні інвалідів, що є складовими господарського правопорушення; ним здійснені всі залежні від нього заходи по недопущенню господарського правопорушення.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що підстави для застосування адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», відносно відповідача відсутні, а тому у задоволенні вимог адміністративного позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -

ПОСТАНОВИВ :

У задоволенні вимог адміністративного позову відмовити.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.

Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Суддя Богоніс Михайло Богданович