Постановление суда № 25680717, 24.05.2012, Апеляційний суд Одеської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2012 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого - судді Панасенкова В.О.

суддів: Парапана В.Ф.

Драгомерецького М.М.

при секретарі: Сенчук А.О.,

за участю: позивача ОСОБА_2 та представника відповідачки

ОСОБА_3, - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2011 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про визнання квартири спільною власністю, визнання договору дарування квартири недійсним та визнання права на Ѕ частину квартири,

в с т а н о в и л а:

24 червня 2010 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що він проживав з відповідачкою ОСОБА_3 (прізвище до реєстрації шлюбу - ОСОБА_3) однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 1995 по 02 квітня 1999 року, що встановлено рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2010 року. У зареєстрованому шлюбі вони перебували з 02 квітня 1999 року по 20 червня 2006 року. Під час спільного проживання, 13 липня 1996 року, за його власні грошові кошти була придбана двокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка була оформлена на відповідачку ОСОБА_3 (прізвище до шлюбу - ОСОБА_3). 16 вересня 2003 року відповідачка подарувала вказану квартиру своєї матері, відповідачці ОСОБА_5, незаконно без його згоди, про що йому стало відомо з відповіді КП "ОМБТІ та РОН" 03 липня 2008 року. На його думку, відчуження квартири без його згоди є підставою для визнання договору дарування спірної квартири недійсним. Спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності і він має право на її Ѕ частину.

Посилаючись на ці обставини, та на ст. 112 ЦК УРСР (1963р), ст. 17 Закону України "Про власність", позивач ОСОБА_2 просив суд позов задовольнити.

Представник відповідачки ОСОБА_3, - ОСОБА_4, проти позову заперечував і в своїх поясненнях зазначав, що позивачем ОСОБА_2 не доведено,

що за його власні кошти придбана спірна квартира, що встановлено рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2010 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання договору дарування квартири від 16 вересня 2003 року недійсним. Тому підстав для задоволення позову немає.

Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, мотивуючи тим, що суд першої інстанції порушив норми процесуального і матеріального права.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги позивача ОСОБА_2, пояснення на апеляцію позивача ОСОБА_2 та представника відповідачки ОСОБА_3, - ОСОБА_4, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_2 та відповідачка ОСОБА_3 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з березня 1995 по 02 квітня 1999 року, що встановлено рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2010 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання договору дарування квартири від 16 вересня 2003 року недійсним (а.с. 18-24).

Під час спільного проживання, 13 липня 1996 року, була придбана спірна двокімнатна квартира АДРЕСА_1, яка була оформлена на відповідачку ОСОБА_3 (прізвище до шлюбу - ОСОБА_3) - а.с. 9-11.

16 вересня 2003 року відповідачка ОСОБА_3 подарувала вказану квартиру своєї матері, відповідачці ОСОБА_5 (а.с. 13).

Як роз'яснено у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС не застосовують до

спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу України і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п. 5 постанови від 22 грудня 1995 р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

У п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" роз'яснено, що розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною

власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону "Про власність", ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 7, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону "Про власність"); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду". В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Таким чином, до спірних правовідносин, які виникли до 01 січня 2004 року, необхідно застосувати Кодекс про шлюб та сім'ю України (1969р.), Закон України "Про власність" та норми ЦК УРСР (1963р.) й врахувати, що для визнання за особою, яка проживала з іншою особою без укладення шлюбу, право власності на частку у спірному майні, набутому до 01 січня 2004 року, вона має надати суду належні та допустимі докази про власну участь у набутті цього майна, оскільки сам пособі факт спільного проживання без реєстрації шлюбу, без визначення ступені її участі працею і коштами у створенні спільної власності не може бути підставою для визнання права на половину спірного майна.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем ОСОБА_2 не доведено, що спірна двокімнатна квартира придбана 13 червня 1996 року за його власні грошові кошти і є об'єктом спільної сумісної власності сторін у справі, що також встановлено і рішенням апеляційного суду Одеської області від 12 травня 2010 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання договору дарування квартири від 16 вересня 2003 року недійсним (а.с. 18-24).

Відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР (1963р.), який був чинний на час укладення оспорюваного правочину, недійною є угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що вказана квартира належала відповідачці ОСОБА_3 на праві особистої приватної власності й вона була вправі розпоряджатися нею на свій розсуд, утому числі подарувати її матері.

Отже, законних підстав, для визнання договору дарування недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 48 ЦК УРСР (1963р.), ч. 1 ст. 17 Закону України "Про власність", немає.

Таким чином, перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції виконав всі вимоги цивільного судочинства і вирішив справу згідно із законом.

Доводи позивача ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про те, що рішення суду є незаконним і необґрунтованим, оскільки суд безпідставно не врахував надані їм докази у підтвердження того, що спірна квартири є об'єктом спільної сумісної власності сторін у справі, не можуть бути прийняти до уваги, за таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 10, 60 ЦПК України цивільне судочинство здійснюються на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частинами 3, 4 ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводить мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував обставини, що мають значення для справи, дав належну оцінку наданим сторонами у справі доказам, у тому числі довідки Приватного підприємства "Леона" від 15 грудня 2009 року про його винагороду за період з квітня 1995 року по червень 1996 року (а.с. 25) і свідченням свідків ОСОБА_6 і ОСОБА_7, у відповідності до вказаних положень процесуального законодавства та з достовірністю встановив, що позивач ОСОБА_2 не надав переконливих доказів в підтвердження обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме те, що придбана 13 червня 1996 року спірна квартира придбана за його власні кошти і є об'єктом спільної власності сторін у справі.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Отже, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову в повному обсязі немає.

При подачі апеляційної скарги на рішення суду позивач ОСОБА_2 не сплатив судовий збір в сумі 107, 30 грн. у відповідності до ч. 2 ст. 4 Закону України "Про судовий збір", який набрав чинності з 01 листопада 2011 року. Тому вказаний судовий збір підлягає стягнення з нього в дохід держави за ухвалою суду.

Керуючись ст. ст. 303, 307 ч. 1 п. 1, 308, 313, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області,

у х в а л и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2011 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_1, зареєстрованого за адресою: 65070, АДРЕСА_2, у дохід держави судовий збір в сумі 107, 30 грн. на банківські реквізити: отримувач: ГУ ДКУ в Одеській області, код ЄДРПОУ 37607526, р/р 31214206780007, МФО 828011, банк отримувача: ГУ ДКУ в Одеській області, призначення платежу: судовий збір, пункт (номер пункту з таблиці ставок судового збору) КБК 22030001, прізвище, ім'я, по батькові.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної силу з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвалою.

Судді апеляційного суду Одеської області: В.О. Панасенков

В.Ф. Парапан

М.М. Драгомерецький