№ 25320848, 18.07.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" липня 2012 р. Справа № 5015/5826/11

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Божок В.С. - головуючого,

Костенко Т. Ф.,

Сибіги О.М.

розглянувши матеріали касаційної скаргиМиколаївської районної ради Львівської областіна постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 20.02.2012р. у справігосподарського суду Львівської області за позовомПАТ "Миколаївцемент"доМиколаївської районної державної адміністрації3-тя особа Миколаївська районна рада Львівської областіпровизнання недійсним договору,в судовому засіданні взяли участь представники:

позивача: ОСОБА_4 (дов. від 24.10.11 № 04836), ОСОБА_5 (дов. від 16.07.12),

відповідача: не з'явились,

3-тої особи: не з'явились,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням від 13.12.2011 господарського суду Львівської області позов задоволено, визнано недійсним інвестиційний договір, укладений між ВАТ "Миколаївцемент" та Миколаївською районною державною адміністрацією без застосування наслідків, проведено розподіл судових витрат.

Постановою від 20.02.2012 Львівського апеляційного господарського суду вказане вище рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, Миколаївська районна рада Львівської області звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою і просить їх скасувати як прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оспорюваного судового акту знаходить необхідним касаційну скаргу задовольнити.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій, які приймали рішення у справі, відповідно до умов інвестиційного договору від 15.10.2008, укладеного між Миколаївською районною державною адміністрацією та ВАТ "Миколаївцемент", останнє взяло на себе зобов'язання надати держадміністрації як реципієнту грошові кошти або інші матеріально-технічні ресурси, цінності та засоби, в тому числі продукцію (інвестиції) у розмірі, формі та в порядку, регламентованому даним договором, додатками до нього, з метою фінансування та реалізації інвестиційних проектів, затверджених Інвестиційною Радою до складу якої входитимуть належним чином уповноважені представники: реципієнта, інвестора, районної ради, а відповідач -отримати надані йому інвестиції.

Порядок створення та регламент роботи Інвестиційної Ради регламентовано окремим положенням про Інвестиційну Раду, яке є додатком до Договору.

Відповідно до п. 2.1. договору розмір інвестиції, необхідної для успішної реалізації кожного інвестиційного проекту визначається в кожному випадку окремо, при затвердженні Інвестиційною Радою кожного Інвестиційного Проекту.

Пунктами 2.4., 2.4.1. договору передбачено, що інвестиція вноситься в грошовій формі на рахунки відповідача, шляхом перерахування коштів постачальників відповідача, а також може вноситись в натуральній формі, шляхом надання відповідачу товарно-матеріальних цінностей, продукції, тощо.

Згідно з п. 3.1. договору відповідач зобов'язаний використовувати отримані ним кошти та товарно-матеріальні цінності відповідно до умов договору та за цільовим призначенням.

Звертаючись з позовом у даній справі, ПАТ "Миколаївцемент" послалось на відсутність у відповідача повноважень на укладення таких угод, а також на те, що спірний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Приймаючи оскаржувані рішення про визнання спірного інвестиційного договору недійсним, суди попередніх інстанцій послались на те, що останній не містить наступних умов: обов'язкової передумови укладення інвестиційного договору, а саме інвестиційного проекту, цільового використання коштів інвестора, і відповідно можливості інвестора впливати на виробничу діяльність іншої сторони, обов'язкового здійснення інвестицій у формі вкладення майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, комерційної заінтересованості, тобто отримання прибутку від інвестування, спільної (часткової) власності на вкладене майно і на результат інвестиційної діяльності, за інвестиційним договором цінності у вигляді інвестицій вкладаються в об'єкти права, а не надаються суб'єктам права як за іншими подібними цивільно-правовими договорами, як це має місце в умовах оспорюваного договору.

Разом з тим, згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК ( 435-15 ) тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Тобто, посилаючись як на підставу задоволення позову на відсутність у спірному договорі законодавчо визначених умов, суди попередніх інстанцій припустились порушення ст. 215 ЦК України, визнавши недійсним правочин, який є неукладеним.

При цьому колегія суддів Вищого господарського суду України зважає і на те, що позивачем не доведено, а судами не встановлено обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів, у зв'язку з чим судові рішення підлягають скасуванню як прийнятті з порушенням норм матеріального та процесуального права з прийняттям нового рішення у справі.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу задовольнити.

Рішення від 13.12.11 господарського суду Львівського області та постанову від 20.02.12 Львівського апеляційного господарського суду у справі № 5015/5826/11 скасувати.

В позові відмовити.

Головуючий Божок В.С.

Судді Костенко Т.Ф.

Сибіга О.М.