Постановление суда № 21973135, 21.02.2012, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-10132/10/1070 Головуючий у 1-й інстанції: Панова Г.В.

Суддя-доповідач: Шостак О.О.

У Х В А Л А

Іменем України

"21" лютого 2012 р. м. Київ

Головуючий суддя Шостак О.О.

Судді: Грибан І.О. Мамчур Я.С при секретарі: Лелюх М.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області на постанову Київського окружного адміністративного суду від 17.05.2011 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Метабо Україна»до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень,

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень № 0001022300/0 від 22.11.2010 року, № 0001032300/0 від 22.11.2010 року та № 0001631701/0 від 22.11.2010 року.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 17.05.2011 року позовні вимоги задоволено в повному обсязі.

Не погоджуючись з таким судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить апеляційну інстанцію скасувати незаконну, на його думку, постанову суду першої інстанції та постановити нову про відмову в задоволенні позову. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необєктивність та необґрунтованість оскаржуваного рішення, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування судового рішення.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 18.06.2007 р. по 30.06.2010 р., валютного та іншого законодавства за період з 18.06.2007 р. по 30.06.2010 р.

За наслідками даної перевірки відповідачем складено акт перевірки від 01.11.2010 року № 704/23-2/35195449.

22.11.2010 р. на підставі акта перевірки, відповідачем прийняті податкові повідомлення-рішення № 0001022300/0 на загальну суму 172747,55 грн., з якої основна сума податкового зобов'язання з податку на прибуток становить 115165,03 грн. та штрафні санкції 57582,52 грн., № 0001032300/0 на загальну суму 42073,50 грн., з якої основна сума податкового зобов'язання з податку на додану вартість становить 28049,00 грн. та штрафні санкції 14024,50 грн., № 0001631701/0 на загальну суму 391644,00 грн., з якої основна сума податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб становить 130548,00 грн. та штрафні санкції 261096,00 грн.

Дані повідомлення-рішення позивачем оскаржувались в адміністративному порядку. За результатами розгляду скарги відповідачем прийнято рішення від 31.01.2011 № 674/10/25-015, яким спірні податкові повідомлення-рішення залишено без змін.

Вважаючи зазначені рішення незаконними позивач звернувся до суду з позовом про їх скасування.

Київський окружний адміністративний суд прийшов до висновку про необхідність задоволення позову.

Апеляційна інстанція погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне:

Що стосується питання віднесення витрат на маркетингові послуги до валових та власне їх зв'язок з господарською діяльністю, то колегія суддів виходить з наступного.

У відповідності до п. 5.1 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства»що валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

З правового аналізу зазначеної правової норми вбачається, що визначальною ознакою валових витрат є їх звязок з господарською діяльністю платника податку.

При цьому неодмінною характерною рисою господарської діяльності в податкових правовідносинах є саме її направленість на отримання доходу в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах (п.1.32 ст.1 вказаного Закону), а не безпосередньо одержання прибутку.

Тобто, для віднесення витрат на маркетингові послуги до складу валових достатньо наявності мети використання таких послуг у господарській діяльності підприємства, незалежно від фактичних результатів такого використання.

Відповідно до пп.5.2.1 п.5.2 ст.5 вказаного Закону, до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно з пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 зазначеного Закону, не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

За своїм змістом наведені норми Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачають як підставу для невключення до валових витрат лише випадок повної відсутності будь-яких розрахункових, платіжних та інших документів, а тому і неможливість віднесення до складу валових витрат підприємства сум, непідтверджених будь-якими документами взагалі.

Як вбачається з матеріалів справи, всі необхідні документи щодо придбання та оплати маркетингових послуг є в наявності у позивача та були надані представникам податкової інспекції під час проведення перевірки.

Згідно з п.5.11 ст.5 вищезгаданого Закону встановлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових витрат платника податку, крім тих, що зазначені у цьому Законі, не дозволяється.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що метою придбання позивачем маркетингових послуг було перспективне підвищення доходності господарської діяльності підприємства від здійснення основних напрямків його господарської діяльності, закріплених у статуті, у звязку з чим віднесення витрат з придбання зазначених послуг повязане з веденням позивачем господарської діяльності та обумовлене останньою.

Відтак, віднесення вартості спірних послуг до складу валових витрат здійснено платником податків правомірно, а отже донарахування відповідачем податкових зобовязань з податку на прибуток є безпідставним.

Щодо спірності питання визначення статусу резидента у громадянина Німеччини ОСОБА_4, то колегія суддів виходить з наступного.

Питання оподаткування доходів фізичних осіб як резидентів, так і нерезидентів України регулюються Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб»(надалі Закон №889).

Відповідно до пункту 2.1 статті 2 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб»платниками податку є: фізичні особи резиденти, які отримують як доходи з джерелом їх походження з території України, так і іноземні доходи; фізичні особи нерезиденти, які отримують доходи з джерелом їх походження з території України.

Що стосується безпосередньо ставки податку на доходи фізичних осіб, то відповідно до загальних положень ст.7 Закону №889, така ставка складає 15% від бази оподаткування.При цьому, згідно з п.22.3 перехідних положень Закону №889, до 31 грудня 2006 року такаставка складає 13%.

Закон встановлює різний порядок нарахування, утримання і сплати податку до бюджету для фізичних осіб резидентів і фізичних осіб нерезидентів.

Враховуючи послідовність порядку визначення податкового статусу іноземців, які на законних підставах знаходяться в Україні, відповідно до підпункту1.20 статті1 Закону №889, потрібно враховувати обставини і особливості їх проживання в Україні, включаючи інформацію про місце проживання фізичної особи і членів його сімї (як в Україні, так і за її межами), місце знаходження центру життєвих інтересів такої особи, інформації про очікуваний термін перебування такої особи в Україні впродовж поточного календарного року і тому подібне.

Визначення резидентного статусу особи в цьому Законі узяте більшою мірою з рамкових європейських угод про уникнення подвійного оподаткування. Зокрема, ст.1 вказаного Закону визначаючи поняття «резидент»стосовно питань оподаткування фізичних осіб вказує на такий порядок: перш за все, для визначення резидентного статусу слідвизначити місце проживання особи. Якщо її місце проживання в Україні, то така особа визнається резидентом України, інакше вона вважатиметься нерезидентом.

При неможливості визначити місце проживання вживається другий критерій центр життєвих інтересів, з яким законодавець повязує наявність родичів в Україні, фінансові та економічні інтереси або реєстрацію особи як підприємця.

Якщо і по другому критерію неможливо або важко визначити резидентний статус особи, то третім критерієм єперебування в Україні більше 183 днів протягом податкового року.

Абзац восьмий підпункту 1.20.1 статті 1 Закону№889 передбачає, що достатньою підставою для визначення особи резидентом є самостійне визначеннянею основного місця проживання на території України в порядку, встановленому цим Законом, або реєстрація як самозайнятої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства»,іноземецьце особа, яка не знаходиться в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.Особа без громадянстваце особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.Паспортний документце національний паспорт або документ, який його замінює.

Згідно зі статтею 20 Закону України «Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства», іноземціможуть пересуватися на території України і обирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця проживання в Україні»громадянам України, а також іноземцям і особам без громадянства, які на законних підставах знаходяться в Україні, гарантуються свобода пересування і вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання або місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами або міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (стаття 2). При цьому в статті 3 цього Закону даються наступні визначення:

"місце перебування"адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає терміном менше шести місяців на рік;

"місце проживання"адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає терміном понад шість місяці на рік;

"реєстрація"внесення відомостей в паспортний документ про місце проживання або місце перебування з вказівкою адреси проживання особи і внесення цих даних в реєстраційний облік відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації;

"довідка про реєстрацію місця проживання або місця перебування"документ, який видається органом реєстрації особі на його вимогу і підтверджує реєстрацію місця проживання або місця перебування особи.

Відповідно до статті5 цього Закону законними підставами перебування на території України іноземців і осіб без громадянства є реєстрація на території України паспортного документу або наявність дозволу на постійне або тимчасове проживання в Україні, або документів, які засвідчують отримання статусу біженця або притулку в Україні.

Статтею 29 Цивільного кодексу Українипередбачено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель і тому подібне), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасове.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_4 мав та має місце проживання в Україні, що підтверджується договором оренди жилого приміщення від 01.09.2007 р., договором оренди житла від 04.11.2008 р. і тимчасовою посвідкою на проживання від 26.11.2009 р. серії КИ № 024372/119713 та перебуває в Україні не менше 183 днів (включаючи день приїзду та від'їзду) протягом періоду або періодів податкового року, що підтверджується відмітками митниці про перетин кордону в паспорті останнього.

Основним його місцем роботи є TOB «Метабо України», заробітна плата отримується ним в Україні; місцем проживання є саме Україна та місця проживання в іншій іноземній державі не має, а тому місцем знаходження центру життєвих інтересів є саме Україна.

Зазначення вище свідчить про безпідставність висновків відповідача про відсутність у ОСОБА_4 статусу резидента, що в всю чергу вказує на те, що ставка податку на доходи фізичних осіб, відповідно до загальних положень ст.7 Закону №889, має складати 15% від бази оподаткування.

Також слід зазначити, що підпунктом 5.3.3 п. 5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства»встановлено, що не включаються до складу валових витрат витрати на сплату ПДВ, включеного до ціпи товарів (робіт, послуг), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання.

Однак, відповідно до пп. 7.4.2 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.

Тобто, згідно зазначених правових норм суми ПДВ нараховані (сплачені) при придбанні легкового автомобіля, повинні бути віднесені до складу валових витрат, однак цього не можна робити згідно з пп. 5.3.3 п. 5.3 сі. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства».

Таким чином, зазначені вище закони припускають неоднозначне, множинне трактування порядку формування валових витрат при здійсненні господарських операцій з придбання легкового автомобіля та можливості віднесення сплачених сум ПДВ по цих операціях до валових витрат, тобто виникає конфлікт інтересів.

Згідно з пп. 4.4.1 п. 4.4 ст. 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків, а отже суми ПДВ, сплачені при придбанні легкових автомобілів, позивачем правомірно віднесено до валових витрат.

Таким чином, апеляційна інстанція приходить до висновку, що суд першої інстанції правомірно задовольнив позов.

Відповідно до ст. 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Проаналізувавши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких підстав, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196,198, 200, 205, 206 КАС України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А:

В задоволенні апеляційної скарги Державній податковій інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області відмовити.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 17.05.2011 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Метабо Україна»до Державної податкової інспекції у Києво-Святошинському районі Київської області про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили відповідно до вимог ч. 2 ст. 212 КАС України та може бути оскаржена в двадцятиденний термін шляхом подачі касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя:

Судді: