Решение № 141293359, 29.10.2026, Корабельний районний суд м. Миколаєва

КОРАБЕЛЬНИЙ РАЙОННИЙ СУД М.МИКОЛАЄВА

Справа № 488/2066/21

Провадження № 2/488/76/26 р.

РІШЕННЯ

Іменем України

29.10.2026 року м. Миколаїв

Корабельний районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого по справі судді Селіщевої Л.І.,

при секретарі Волошиної Я.І., Гейко І.О.,

за участю представника позивача - прокурора Ярош Н.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, який діє в інтересах держави, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради та витребування земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ:

Керівник Окружної прокуратури міста Миколаєва, який діє в інтересах держави, звернувся до суду із позовом до відповідачів Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в якому просить:

-визнати незаконним та скасувати рішення Миколаївської міської ради від 17.07.2018 №40/123, яким затверджено проект землеустрою та надано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 720 кв.м з кадастровим номером 4810136600:06:082:0015 по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд;

-витребувати у ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 720 кв.м з кадастровим номером 4810136600:06:082:0015 по АДРЕСА_1 , грошовою оцінкою 446 752, 80 грн.;

-стягнути з відповідачів на користь Миколаївської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910048, Банк ДКСУ м. Києва, р/р иА748201720343150001000000340) сплачений судовий збір за подачу позову.

В обгрунтування позову прокурор вказав, що рішенням Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року № 40/123 затверджено проєкт землеустрою та надано відповідачу ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 720 кв.м з кадастровим номером 4810136600:06:082:0015 по АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

07 серпня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстровано право власності за ОСОБА_1 (запис № 27401147).

У подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 20 лютого 2020 року № 84 вказану земельну ділянку відчужено на користь ОСОБА_2 , право власності якої зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20 лютого 2020 року (запис № 35591501).

Спірна земельна ділянка згідно з Генеральним планом міста Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, та Планом зонування міста Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради від 17 травня 2018 року № 36/13, розташована в зоні багатоквартирної житлової забудови (зона Ж-3), де будівництво та обслуговування індивідуальних житлових будинків не передбачено та не допускається.

Таким чином, рішення Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року № 40/123 прийняте з порушенням вимог чинного законодавства та містобудівної документації, а тому відповідно до статей 16, 21 ЦК України та статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

За таких обставин прокурор вважав, що спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності поза волею територіальної громади, а тому наявні правові підстави для її витребування від останнього набувача ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Крім цього, під час судового розгляду справи прокурором подано додаткові письмові пояснення, у яких зазначено, що з 09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України № 4292-IX, яким змінено правове регулювання питань витребування майна у добросовісного набувача. У зв`язку із цим прокурор наголосив на необхідності врахування добросовісності набуття спірної земельної ділянки та дотримання принципу пропорційності втручання у право власності.

Прокурор зазначив, що земельна ділянка розташована в зоні багатоквартирної житлової забудови, а її передача для індивідуального житлового будівництва суперечить містобудівній документації. При цьому, на думку прокурора, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не могли не знати про такі обмеження, оскільки відповідна інформація була загальнодоступною, а земельна ділянка оточена багатоповерховою забудовою.

Також прокурор звернув увагу, що земельна ділянка залишається незабудованою, дозвільні документи на будівництво не отримувалися, а ОСОБА_2 має у власності інші об`єкти житлової нерухомості, а тому наведені обставини свідчать про недобросовісність набувачів та відсутність надмірного тягаря для останньої у разі витребування земельної ділянки.

З огляду на викладене прокурор просив врахувати додаткові пояснення та задовольнити позовні вимоги, оскільки витребування спірної земельної ділянки на користь територіальної громади є належним та ефективним способом захисту її порушених прав.

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити їх у повому обсязі. Крім того, прокурором подано відповідь на відзив.

Представник відповідача Миколаївська міська рада в судове засідання не зявився, надав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити у задоволені позову, а судові засідання проводити за його відсутність.

У своєму відзиві Миколаївська міська рада посилалась на те, що оскаржуване рішення від 17.07.2018 № 40/123 прийнято в межах наданих законом повноважень та з дотриманням вимог земельного законодавства.

Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 720 кв. м по АДРЕСА_1 пройшов усі передбачені законодавством погодження, зокрема був погоджений управлінням містобудування та архітектури Миколаївської міської ради та Головним управлінням Держгеокадастру. Відповідні висновки не містили зауважень щодо можливості відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .

Також відповідач зазначав, що позивачем не доведено порушення міською радою процедури передачі земельної ділянки та не надано належних доказів незаконності прийнятого рішення. Посилався на принцип належного урядування та правової визначеності, наголошуючи, що ризик помилок державних органів не повинен покладатися на осіб, які добросовісно покладалися на правомірність їхніх дій.

Відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце судового засідання був повідомлений належним чином. Станом на день розгляду справи будь-яких заяв чи клопотань від відповідача до суду не надходило. Причини неявки відповідача суду невідомі.

Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи у її відсутність, позовні вимоги не визнала та надала свої пояснення щодо суті позову у відзиві.

На обґрунтування своїх заперечень відповідачка ОСОБА_2 зазначила, що 20.02.2020р. на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу вона придбала у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0720 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4810136600:06:082:0015. Договір сторонами виконано належним чином, а право власності на земельну ділянку набуто на законних підставах.

Також вказувала, що спірну земельну ділянку було передано ОСОБА_1 на підставі рішення Миколаївської міської ради, а проект землеустрою пройшов передбачені законодавством погодження. При цьому прокурором не надано належних та допустимих доказів порушення процедури відведення земельної ділянки, а також не зазначено конкретних норм законодавства, які були порушені.

Відповідка вважає себе добросовісним набувачем земельної ділянки, оскільки придбала її за відплатним договором, покладаючись на законність дій органу місцевого самоврядування та правомірність набуття права власності попереднім власником. На її думку, передбачені статтями 328, 388 ЦК України підстави для витребування земельної ділянки відсутні.

Також зазначала, що задоволення позову призведе до непропорційного втручання у її право мирного володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не буде дотримано справедливого балансу між суспільним інтересом та правами добросовісного набувача.

Представник відповідачки ОСОБА_2 адвокат Когін А.В. подав до суду додаткові письмові пояснення, у яких просив відмовити в задоволенні позовних вимог керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва.

На обґрунтування своєї позиції зазначив, що обраний прокурором спосіб захисту в частині визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 17.07.2018 № 40/125 є неефективним, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію внаслідок виконання, а на його підставі було зареєстровано право власності на земельну ділянку за ОСОБА_1 .

Щодо вимоги про витребування земельної ділянки представник відповідачки посилався на те, що ОСОБА_2 20.02.2020р. на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбала у ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0720 га, кадастровий номер 4810136600:06:082:0015, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідачка набула право власності на земельну ділянку на законних підставах, є добросовісним набувачем, а матеріали справи не містять доказів її обізнаності про можливу незаконність набуття права власності попереднім власником.

Також представник відповідачки посилався на положення Закону України від 12.03.2025 № 4292-IX, яким внесено зміни до статей 388, 390 та 391 ЦК України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача. Зокрема, наголошував на необхідності дотримання передбаченого законом порядку компенсації вартості нерухомого майна добросовісному набувачеві у разі його витребування на користь територіальної громади, а саме попереднього внесення відповідної вартості майна на депозитний рахунок суду.

Крім того, зазначав, що вирішення питання про витребування земельної ділянки має здійснюватися з урахуванням гарантій права власності, передбачених статтею 41 Конституції України, статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, із дотриманням принципу пропорційності та справедливого балансу між суспільним інтересом і правами добросовісного набувача.

З огляду на те, що позивачем не внесено вартість спірної земельної ділянки на депозитний рахунок суду, представник відповідачки вважав позовні вимоги безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, у зв`язку з чим просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Прокурор подав до суду заперечення на додаткові пояснення представника відповідачки ОСОБА_2 , у яких просив відхилити наведені стороною відповідачки доводи.

У запереченнях прокурор зазначив, що позов було пред`явлено у червні 2021 року відповідно до законодавства та судової практики, чинних на той час. Водночас у зв`язку з набранням 09.04.2025 чинності Законом України № 4292-IX, яким внесено зміни до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача, прокурором подано до суду додаткові пояснення щодо необхідності застосування положень статті 387 ЦК України.

Також прокурор заперечував проти визнання ОСОБА_2 добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, посилаючись на те, що її місце розташування, відповідно до містобудівної документації, не передбачало можливості використання для індивідуального житлового будівництва. Зазначені обмеження, на думку прокурора, були доступними та могли бути відомі набувачам земельної ділянки. Крім того, прокурор звертав увагу, що земельна ділянка залишається вільною від забудови, дозвільні документи на будівництво не отримувалися, а ОСОБА_1 відчужив її ОСОБА_2 менш ніж через два роки після безоплатного набуття у власність.

На думку прокурора, наведені обставини свідчать про недобросовісність як первісного, так і кінцевого набувачів земельної ділянки, а тому положення частини п`ятої статті 390 ЦК України щодо попереднього внесення вартості майна на депозитний рахунок суду та компенсації його вартості добросовісному набувачеві у цих правовідносинах застосуванню не підлягають.

З огляду на викладене прокурор просив суд врахувати наведені заперечення під час розгляду справи та відхилити доводи представника відповідачки, викладені у додаткових поясненнях.

Заслухавши пояснення прокурора та дослідивши письмові докази по справі, суд прийшов до наступного висновку.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно вимог ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судовим розглядом встановлено, що рішенням Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року № 40/123 затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 720 кв. м з кадастровим номером 4810136600:06:082:0015, розташовану по АДРЕСА_1 .

На підставі зазначеного рішення 07 серпня 2018 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на земельну ділянку. У подальшому, 20 лютого 2020 року, на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельна ділянка була відчужена ОСОБА_2 , за якою зареєстровано право власності.

Отже, на час звернення прокурора до суду з позовом земельна ділянка перебувала у власності ОСОБА_2 , яка набула її на підставі відплатного цивільно-правового договору.

Відповідно до ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Згідно ст. 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Відповідно до ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вирішуючи позовну вимогу про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 17 липня 2018 року № 40/123, суд враховує таке.

Відповідно до статті 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Разом із тим, як встановлено судом, на підставі оскаржуваного рішення за відповідачем ОСОБА_1 було зареєстровано право приватної власності на спірну земельну ділянку, а в подальшому таке право перейшло до відповідача ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу.

Таким чином, оскаржуване рішення міської ради було реалізоване та вичерпало свою дію внаслідок його виконання.

Саме по собі скасування рішення органу місцевого самоврядування, яке вже реалізоване та стало підставою для державної реєстрації права власності, не призведе до автоматичного припинення зареєстрованого права власності останнього набувача та повернення земельної ділянки до комунальної власності.

Крім того, відповідно до статей 387, 388 ЦК України саме власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, з урахуванням установлених законом обмежень щодо витребування майна від добросовісного набувача.

Практика Великої Палати Верховного Суду про неефективність такого способу захисту прав особи, як визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду, є усталеною. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 9.67; від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21, пункт 8.13; від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21, пункт 180; від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18, пункт 143, від 22.01.2025 у справі №446/478/19).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновок, що "рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 01 лютого 2020 року у справі №9 22/614/19). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц, від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення… Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою".

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту, суд виходить із того, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ефективність способу захисту полягає у його відповідності змісту порушеного права, характеру порушення та здатності реально поновити права особи.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 року у справі № 925/642/19 та від 22.06.2021 року у справі №200/606/18 неодноразово наголошувала, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Таким чином, на думку суду, заявлена прокурором вимога про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради не забезпечить ефективного захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині.

Вирішуючи питання щодо правомірності передачі спірної земельної ділянки у приватну власність, суд виходить із такого.

Згідно зі статтею 12 Земельного кодексу України до повноважень міських рад у галузі земельних відносин на території міст належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Водночас відповідно до статті 20 Земельного кодексу України використання земельних ділянок має здійснюватися відповідно до їх цільового призначення та з урахуванням вимог містобудівної документації.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор обґрунтовує незаконність рішення міської ради тим, що спірна земельна ділянка, відповідно до Генерального плану міста Миколаєва та Плану зонування території міста, розташована в зоні багатоквартирної житлової забудови Ж-3, у межах якої індивідуальна житлова забудова не передбачена.

Разом із тим сам по собі факт розташування земельної ділянки в певній функціональній зоні не звільняє позивача від обов`язку довести конкретні порушення вимог законодавства під час її відведення, зокрема невідповідність затвердженого проєкту землеустрою обов`язковим положенням містобудівної документації, а також правові наслідки таких порушень.

Суд бере до уваги, що проєкт землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки пройшов передбачені законодавством погодження, зокрема був погоджений відповідними органами у сфері земельних ресурсів та містобудування.

Доказів скасування відповідних висновків, встановлення факту їх неправомірності або наявності свідомо неправдивих відомостей у документації позивачем не надано.

При цьому суд зазначає, що наявність погоджень сама по собі не свідчить про безумовну законність рішення органу місцевого самоврядування, однак у сукупності з іншими доказами підлягає врахуванню під час оцінки обставин справи.

Оцінюючи доводи прокурора щодо недобросовісності набувачів земельної ділянки, суд зазначає таке.

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону та відповідають моральним засадам суспільства; держава не втручається у здійснення власником права власності, діяльність власника може бути обмежена чи припинена лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (ч. 1 ст. 321 ЦК України).

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 321 ЦК України особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об`єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених ч. 2 ст. 353 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 81 ЗК України передбачено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Згідно висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (ч. 1 ст. 388 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

09.04.2025 року набрав чинність Закон України № 4292-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача", яким доповнено ст. 388 ЦК України частиною 3, яка передбачає нові випадки, в яких держава не може витребувати майно добросовісного набувача на свою користь.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України, держава, територіальна громада, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті, також не може витребувати майно від добросовісного набувача на свою користь, якщо: з моменту реєстрації у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності першого набувача на нерухоме майно, передане такому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність, незалежно від виду такого майна, минуло більше десяти років; з дати передачі першому набувачеві з державної або комунальної власності у приватну власність нерухомого майна, щодо якого на момент такої передачі законодавством не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності, минуло більше десяти років.

Зміна першого та подальших набувачів не змінює порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування майна, передбаченого цією частиною.

Статтею 390 ЦК України передбачено порядок розрахунків при витребуванні майна із чужого незаконного володіння.

Законом України № 4292-ІХ також доповнено ст. 390 ЦК України частиною 5, згідно якої суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".

Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Таким чином, законодавець передбачив компенсацію добросовісному набувачеві у випадку задоволення позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади.

Також Законом України № 4292-ІХ статтю 391 ЦК України доповнено частиною 2, згідно якої, якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 та 388 цього Кодексу.

Відповідно до розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 4292-ІХ цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування. Положення цього Закону мають зворотну дію в часі в частині умов та порядку компенсації органом державної влади або органом місцевого самоврядування добросовісному набувачеві вартості нерухомого майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви, у справах, в яких судом першої інстанції не ухвалено рішення про витребування майна у добросовісного набувача на день набрання чинності цим Законом, а також у частині порядку обчислення та перебігу граничного строку для витребування чи визнання права щодо: нерухомого майна, право власності на яке зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно до дня набрання чинності цим Законом; нерухомого майна, щодо якого на момент його передачі першому набувачеві законом не була встановлена необхідність державної реєстрації правочину або реєстрації права власності і дата його передачі першому набувачеві передує дню набрання чинності цим Законом.

Вказані положення передбачають оцінку правомірності втручання держави, зокрема, у право володіння кінцевого набувача, в тому числі на предмет необхідності виплати компенсації, незалежно від способу захисту, обраного позивачем.

Тобто, за наслідками розгляду справи про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади суд ухвалює рішення про витребування майна виключно за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. При цьому, ухвалюючи рішення про витребування майна, суд вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. Перерахування грошових коштів здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади (постанова Верховного Суду від 28 січня 2026 року у cправі №922/2555/21).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 грудня 2025 року у справі №908/2388/21 суд зазначив про необхідність оцінки добросовісності кінцевого набувача, пропорційності застосовуваних до нього засобів та можливості відшкодування кінцевому набувачеві збитків за негаторним позовом.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника (рішення в справах "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), № 43768/07, пункт 45, "Святі монастирі проти Греції" (The Holy Monasteries v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 71, Серія А № 301-А, та "Колишній король Греції та інші проти Греції" [ВП] (Former King of Greece and Others v. Greece) [GC], заява № 25701/94, пункт 89, ЄСПЛ 2000-XII).

Отже, позбавлення права власності має бути: здійснене відповідно до закону, необхідне в демократичному суспільстві і спрямоване на досягнення "справедливого балансу" між інтересами суспільства та інтересами заявника.

Позбавлення права власності можливе лише за умови, що власник, повідомлений про обмеження у користуванні земельною ділянкою, такі обмеження порушить. Указані порушення мають бути належним чином зафіксовані, а наслідком таких порушень може бути передбачене законом вилучення земельної ділянки. В іншому випадку позбавлення права власності на земельну ділянку без відповідної майнової компенсації незалежно від того, чи заявляв про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.

Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_2 набула право власності на спірну земельну ділянку на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 20 лютого 2020 року, укладеного з ОСОБА_1 .

На момент укладення договору право власності продавця на земельну ділянку було зареєстровано у встановленому законом порядку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Матеріали справи не містять доказів того, що на момент придбання земельної ділянки відповідачці ОСОБА_2 було відомо про незаконність її первісного відведення або про наявність обставин, які б очевидно свідчили про відсутність у відповідача ОСОБА_1 права на її відчуження.

Сам по собі факт придбання земельної ділянки, яка раніше була безоплатно передана у власність іншій особі, не свідчить про недобросовісність наступного набувача.

Доводи прокурора про те, що земельна ділянка розташована серед багатоквартирної житлової забудови, а її цільове призначення не відповідає функціональному призначенню території згідно з містобудівною документацією, суд оцінює критично, оскільки такі обставини самі по собі не доводять обізнаності відповідачки ОСОБА_2 про незаконність попереднього відведення земельної ділянки.

Наявність навколо земельної ділянки багатоповерхових житлових будинків та об`єктів соціальної інфраструктури не є безумовним доказом того, що набувач повинен був знати про порушення земельного та містобудівного законодавства під час її передачі у приватну власність.

При цьому суд враховує, що обов`язок дотримання вимог містобудівної документації під час розпорядження землями комунальної власності насамперед покладається на відповідний орган місцевого самоврядування, який приймає рішення про передачу земельної ділянки, та уповноважені органи, які здійснюють погодження документації.

Посилання прокурора на те, що відповідні відомості містилися у проєкті землеустрою, також не є достатнім доказом недобросовісності відповідачки ОСОБА_2 , оскільки цей проєкт розроблявся та подавався для затвердження первісним набувачем відповідачем ОСОБА_1 .

Доказів ознайомлення відповідачкою ОСОБА_2 із зазначеними матеріалами до укладення договору купівлі-продажу суду не надано.

Не може бути визнаний достатнім доказом недобросовісності й той факт, що спірна земельна ділянка на час розгляду справи залишається незабудованою, а відповідачами не отримувалися дозвільні документи на здійснення будівництва.

Відсутність забудови земельної ділянки не свідчить про незаконність її придбання, оскільки власник відповідно до статей 317, 319 ЦК України самостійно здійснює належні йому правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном у межах, установлених законом.

Так само факт відчуження відповідачем ОСОБА_1 земельної ділянки менш ніж через два роки після її отримання у власність не доводить обізнаності відповідачки ОСОБА_2 про можливі порушення, допущені під час її первісного відведення.

Крім того, наявність у відповідачки ОСОБА_2 інших об`єктів нерухомого майна не позбавляє її права набувати у власність інші земельні ділянки та сама по собі не може свідчити про недобросовісність її поведінки.

Отже, наведені прокурором обставини не дають підстав для однозначного висновку про те, що відповідачка ОСОБА_2 на момент придбання спірної земельної ділянки знала або повинна була знати про незаконність її первісного відведення.

Суд також враховує, що відповідно до статті 12 та частини шостої статті 81 ЦПК України саме на позивача покладено обов`язок доведення обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, прокурором не доведено належними та допустимими доказами недобросовісність відповідачки ОСОБА_2 як останнього набувача спірної земельної ділянки.

Згідно ст. 141 ЦПК України у разі відмови в задоволенні позову судові витрати позивачу відшкодуванню не підлягають.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 258-259, 264-265, 268, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва, який діє в інтересах держави, до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради та витребування земельної ділянки - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до апеляційного суду Миколаївської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня проголошення рішення. У випадку проголошення у судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування сторін та інших учасників справи:

Позивач: Керівник Окружної прокуратури міста Миколаєва, код ЄДРПОУ 02910048, Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Вадима Благовісного, 73.

Відповідач: Миколаївська міська рада, код ЄДРЮОФОП 26565573, Миколаївська область, м. Миколаїв, вул. Адміральська, 20.

Відповідач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 .

Відповідачка: ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 .

Повний текст рішення суду складено 06.11.2026 року

СУДДЯ Л.І. СЕЛІЩЕВА