Решение № 141046111, 29.10.2026, Люботинський міський суд Харківської області

Справа № 630/228/26

Провадження № 2/630/300/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 жовтня 2026 року м. Люботин

Люботинський міський суд Харківської області у складі:

головуючого - судді Сухорукова І.М.,

за участю секретаря Дубрової А.І.,

розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «Цикл фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних на підставі ст. 625 ЦК України,

в с т а н о в и в :

Позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив стягнути з відповідача на користь ТОВ «Цикл фінанс» три відсотки річних та інфляційні витрати на підставі ст. 625 ЦК України у сумі 2277,80 доларів США у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору № 014/1277/74/90193 від 02 серпня 2007 року та рішення Люботинського міського суду Харківської області від 13 листопада 2012 року по справі №2026/1043/2012.

В обґрунтування позову зазначено, що рішенням Люботинського міського суду Харківської області від 13 листопада 2012 року по справі №2026/1043/2012 з відповідача стягнуто на користь АТ «Райффайзенбанк Аваль» заборгованість за кредитним договором 31039,51 доларів США. Дане рішення набрало законної сили. Відповідач рішення суду не виконав заборгованість з нього не стягнута. У подальшому право вимоги до боржника було відступлено спочатку до АТ «Оксі Банк», а потім до позивача ТОВ «Цикл Фінанс».

Ухвалою суду від 26.03.2026 р. було відкрито провадження у справі та її розгляд призначено в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою від 24.07.2026 закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду у судовому засіданні.

Представник відповідача адвокат Брек Л.О. системою «електронний суд» подала до суду 16.06.2026 відзив на позовну заяву, де проти позову заперечувала у повному обсязі. На обґрунтування своєї думки посилалася на те, що рішенням суду від 13.11.2012 року було відновлено порушене право кредитора та стягнуто з відповідача заборгованість в сумі 31039,51 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 02 серпня 2012 року складає 248098,80 грн Згідно із ч. 1 ст. 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Відповідно до ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV в редакції, яка була чинною станом на дату набрання заочним рішенням суду законної сили, тобто 26 листопада 2012 року, виконавчий лист міг бути пред`явлений для виконання в строк протягом одного року з дня, наступного за днем набрання рішенням законної сили. Як підтверджується матеріалами справи № 2026/1043/2012, представник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» безпосередньо 17.01.2023 року отримав виконавчі листи, проте первісний кредитор дані виконавчі листи не пред`явив до примусового виконання. В подальшому, суд відмовив первісному кредитору у видачі дублікатів виконавчих листів та поновленні строків на їх виконання. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, в порядку ст.55 ЦПК України обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив. Відтак, на думку відповідача, позивач, як правонаступник ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», втратив право примусового виконання рішення Люботинського міського суду Харківської обл. від 13.11.2012 року у справі №2026/1043/2012 про стягнення боргу в сумі 31039,51 доларів США. Відповідач заперечує проти стягнення нарахувань за ст. 625 ЦК України, оскільки вважає, що таке право позивачем втрачено з огляду на втрату права примусового виконання рішення Люботинського міського суду Харківської обл. від 13.11.2012 року у справі№2026/1043/2012. Дана думка відповідача відповідає правовому висновку, наведеному Великою Палатою Верховного суду в Постанові від 11.02.2026 року у справі № 754/511/23.

Представник відповідача 02.09.2026 подала до суду письмові пояснення у справі, де зазначила, що представник відповідача не надала доказів належного фактичного виконання рішення Люботинського міського суду Харківської області від 13.11.2012 року № 2026/1043/2012, а відтак підтверджується те, що рішення залишається не виконаним. Рішення суду у справі про стягнення боргу не припиняє і не змінює зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу, а також не перетворює його в інше зобов`язання, зокрема, в зобов`язання, що виникає з рішення суду. Права і обов`язки, що є змістом цивільного правовідношення, після рішення суду продовжують існувати до припинення зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, (стаття 599 ЦК України) або на інших підставах, встановлених договором або законом (стаття 598 ЦК України). У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду 28.05.2019 р. у справі № 905/2458/16 зазначено: «Принцип обов`язковості судового рішення та визначений процесуальним законодавством обов`язок суду із здійснення судового контролю за виконанням судового рішення зобов`язує суди, здійснюючи оцінку тих чи інших обставин, враховувати, чи сприяє вчинення будь-якої процесуальної дії (в тому числі судом) виконанню остаточного судового рішення чи, навпаки, перешкоджає такому виконанню. При цьому слід акцентувати на тому, що виконання судового рішення є прямим обов`язком боржника (ч. 2 ст. 15 Закону України «Про виконавче провадження»)». Відмова у поновленні строку пред`явленням виконавчого листа до виконання та пропуск такого строку не є автоматичною підставою для звільнення від виконання рішення суду, ба більше таке зобов`язання не стає натуральним. Верховний Суд у Постанові від 28.09.2021 року у справі № 759/4755/19 (провадження №61-14506св20), переглядаючи справу в касаційному порядку погодився із висновками апеляційного суду про відсутність підстав вважати зобов`язання за кредитним договором натуральним зобов`язанням, оскільки судовим рішенням стягнуто з позичальника на користь Банку заборгованість, тобто вимога Банку про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку. При цьому Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції стосовно відхилення доводів щодо пропущення строку для пред`явлення виконавчих листів у справі до виконання, оскільки вказана обставина не має правового значення. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав визнання натуральним зобов`язання, щодо якого наявне судове рішення незалежно від його виконання. Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) дійшла висновку, що системне тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України у їх взаємозв`язку дає підстави для висновку, що натуральним є зобов`язання, вимога в якому хоча і існує, проте не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном. Положення статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат як спеціальної міри відповідальності за порушення грошового зобов`язання може бути застосовано до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, отже кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на захист в судовому (примусовому) порядку вимоги про нарахування 3% річних та інфляційних втрат. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 року у справах N 703/2718/16-ц та N 646/14523/15-ц, від 13.11.2019 року у справі N 922/3095/18, від 18.03.2020 року у справі N 902/417/18 сформульовано висновки про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання і ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Представник позивача до суду не з`явився, подавав до суду заяви, де просив проводити судовий розгляд у її відсутності. клопотань про участь у судових засіданнях в режимі відео конференції, у тому числі 29.10.2026 до суду не надходило.

Представник відповідача 29.10.2026 подала до суду клопотання про розгляд справи у її відсутності за наявними у справі доказами. Вказала, що проти позову заперечує у повному обсязі.

З врахуванням вказаного, суд вирішує справу на підставі наявних в ній доказів за відсутності представників сторін.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступні факти і відповідні їм правовідносини.

Між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», та відповідачем ОСОБА_1 02.08.2007 року був укладений кредитний договір № 014/1277/74/90193. За даним договором ОСОБА_1 отримав кредитні кошти в сумі 27344,10 доларів США строком по 02 серпня 2027 року.

Рішенням Люботинського міського суду Харківської області 13.11.2012 року у цивільній справі № 2026/1043/2012 за позовом ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» в особі Харківської обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість за кредитним договором № 014/1277/74/90193 від 02 серпня 2007 року в загальному розмірі 31039,51 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 02 серпня 2012 року складає 248098,80 грн, а також стягнуто судовий збір в сумі 2480,99 грн. Дане рішення набрало законної сили 26.11.2012 року.

За заявою ПАТ «Райффайзен Банк Аваль», Люботинський міський суд Харківської області листом від 22.11.2012 року надіслав до ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» копію даного рішення та два виконавчі листи.

Виконавчі листи були отримані ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» 17 січня 2013 року, про що свідчить відмітка у зворотному поштовому повідомленні.

У подальшому 11.04.2018 ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» звернувся до суду із заявою про видачу дублікатів виконавчих листів і поновлення строку їх пред`явлення до виконання. Ухвалою Люботинського міського суду Харківської області від 07.05.2018 року заяву АТ «Райффайзен Банк Аваль» про видачу дублікатів виконавчих листів та поновлення строку для їх пред`явлення до виконання залишено без задоволення.

15.04.2021 АТ «Райффайзен Банк Аваль» повторно звернулося до суду із заявою про видачу дублікатів виконавчих листів і поновлення строку їх пред`явлення до виконання. Ухвалою Люботинського міського суду Харківської області від 13.05.2021 р. заяву АТ «Райффайзен Банк Аваль» про видачу дублікатів виконавчих листів та поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчих листів до виконання залишено без задоволення.

28.04.2023 між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та Акціонерним товариством «ОКСІ БАНК» укладено Договір відступлення прав вимоги № 114/2-60, на підставі якого АТ «ОКСІ БАНК» набуло право вимоги за кредитним договором № 014/1277/74/90193 від 02 серпня 2007 року, який було укладено між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1

28.04.2023 р між Акціонерним товариством «ОКСІ БАНК» та ТОВ «ЦИКЛ ФІНАНС» укладено Договір відступлення прав вимоги № 114/2-60-1, на підставі якого ТОВ «ЦИКЛ ФІНАНС» набуло право вимоги за кредитним договором № 014/1277/74/90193 від 02 серпня 2007 року, який було укладено між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 .

Із даним позовом про стягнення з відповідача нарахувань в сумі 2277,80 дол. США, у порядку ст. 625 ЦК України за невиконання зобов`язань за кредитним договором ТОВ «ЦИКЛ ФІНАНС» звернулося 23.02.2026 р. При цьому, позивач розрахував 3% річних від суми боргу 31039,51 доларів США за період з 21.09.2017 по 01.03.2020 у загальному розмірі 2277,80 доларів США.

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Обставини, встановлені вищевказаними рішенням та ухвалами Люботинського міського суду у цивільній справі № 2026/1043/2012 не доказуються.

Разом із цим, такі обставини сторони не оспорюють, а також не оспорюють перехід права вимоги від АТ «Райффазен Банк Аваль» до позивача.

Відповідно до частини першої статті 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

За змістом цієї норми, зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Так, підстави виникнення цивільних прав та обов`язків наведені в частині другій статті 11 ЦК України, серед яких законодавець розрізняє:

1) договори та інші правочини;

2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду (частина п`ята статті 11 ЦК України). Тобто на підставі рішення суду цивільні права та обов`язки можуть виникати лише в конкретних випадках, визначених актами цивільного законодавства. Водночас, за загальним правилом, цивільні права та обов`язки виникають з юридичних фактів, найпоширенішими з яких є правочини. Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Сторони укладають правочин з метою врегулювання певних правовідносин, що визначає виникнення у них цивільних прав та обов`язків. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України, грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Такі висновки викладено у постановах Великої палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15 (провадження № 14-68цс18) та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15 (провадження № 14-16цс18).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо в зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

У главі 50 ЦК України визначено підстави припинення зобов`язання, а в частині першій статті 598 цієї глави обумовлено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Підстави припинення зобов`язання визначені, зокрема, в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відповідно до статті 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входить до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох процентів річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16 (провадження № 14-446цс18).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Такий висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18).

За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує такого зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

З аналізу глави 50 ЦК України, яка врегульовує питання припинення зобов`язання, слідує, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу. Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18).

У випадку порушення учасником правовідносин умов правочину внаслідок невиконання взятих на себе обов`язків інша сторона має можливість захистити свої права (зокрема, у судовому порядку), а регулятивні правовідносини трансформуються в охоронні, тобто такі, що захищені судовим рішенням.

При цьому факт ухвалення судового рішення щодо прав та обов`язків учасників зобов`язальних (регулятивних) правовідносин не змінює самого зобов`язання та не припиняє його.

У пункті 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 369/13444/20 (провадження № 14-52цс25) зазначено, що ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов`язання за договором - новим зобов`язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов`язків сторін зобов`язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов`язання у процедурах виконавчого провадження. Пункт 98 цієї постанови подібний до змісту пункту 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження 12-302гс18) про те, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов`язань сторін.

ЄСПЛ у своїй практиці наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має кілька важливих завдань, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Виконання судового рішення є завершальною стадією судового провадження. Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 13 грудня 2012 року у справі № 18-рп/2012 зазначив, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження», виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій, визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження», строки у виконавчому провадженні - це періоди часу, в межах яких учасники виконавчого провадження зобов`язані або мають право прийняти рішення або вчинити дію. Строки у виконавчому провадженні встановлюються законом, а якщо вони не визначені законом - встановлюються виконавцем. Будь-яка дія або сукупність дій під час виконавчого провадження повинна бути виконана не пізніше граничного строку, визначеного цим Законом.

Стадія виконавчого провадження як завершальна стадія судового процесу має встановлені законом строкові межі. Зокрема, така стадія починається після видачі виконавчого документа стягувачу та закінчується фактичним виконанням судового рішення або зі спливом строку пред`явлення виконавчого документа до виконання, оскільки якщо цей строк пропущено, виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 2 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження»). За пунктом 1 частини першої статті 26 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції, яка діяла до набрання 05 жовтня 2016 року чинності Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження») пропуск встановленого строку пред`явлення документів до виконання визначався як підстава для відмови у відкритті виконавчого провадження.

Тобто, за межами цього строку (строку пред`явлення виконавчого документа до виконання) виконавчі дії не вчиняються, а строк виконавчого провадження як завершальної стадії судового процесу спливає одночасно зі строком пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначені у статті 12 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ «Про виконавче провадження».

До 05 жовтня 2016 року положення щодо строків пред`явлення виконавчих документів до виконання, підстави переривання строку давності пред`явлення виконавчого документа до виконання, право стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа до виконання на звернення із заявою про поновлення такого строку до суду визначались у статтях 22-24 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження».

Одним з елементів забезпечення прав учасників справи на стадії виконання судового рішення є встановлена статтею 433 ЦПК України можливість поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання в разі його пропуску з причин, визнаних судом поважними.

Метою застосування статті 433 ЦПК України є захист інтересів добросовісного стягувача, який пропустив строк пред`явлення виконавчого документа для виконання з поважних причин. Поважними вважаються зокрема, причини, які не залежали від волі стягувача.

Наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми не змінює правової природи правовідносин учасників спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або обов`язків, а як спосіб захисту порушеного права на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем.

Водночас можливість примусового стягнення кредитором заборгованості, про стягнення якої ухвалено рішення суду, вичерпується після закінчення строку пред`явлення до виконання виконавчого документа на виконання вказаного рішення, якщо такий строк не було поновлено судом в установленому законом порядку.

Оскільки право на примусове виконання обмежене строком пред`явлення виконавчого документа до виконання, то в разі пропуску такого строку та за умови, що суд відмовив у його поновленні, право на примусове виконання судового рішення вважається остаточно втраченим. Держава більше не забезпечує реалізацію цього рішення через виконавчу службу. Це означає, що рішення стає таким, яке не можна виконати примусово. У такому випадку за загальним правилом судове рішення про стягнення боргу не припиняє самого зобов`язання (борг як цивільно-правовий обов`язок формально продовжує існувати), але реалізація цього зобов`язання неможлива через примусове виконання.

Кредитор не може повторно пред`явити виконавчий документ на виконання (строк пропущено, а в його поновленні відмовлено), повторно звернутися до суду про той самий борг (наявне судове рішення щодо цього боргу), вимагати виконання через державні механізми. Боржник уже не зобов`язаний повертати борг через примус і може посилатися на остаточну втрату можливості виконання рішення.

Однак це не виключає можливого погашення боргу боржником добровільно, що не буде вважатися безпідставно отриманим майном.

У такій ситуації зобов`язання не є задавненим у класичному розумінні, оскільки позовна давність застосовується до звернення з позовом, а в даному випадку вже є судове рішення, яке набрало законної сили.

Водночас втрата права на примусове виконання судового рішення, припинення можливості його реалізації через пропуск строку пред`явлення виконавчого документа до виконання і відмову у його поновленні судом свідчить про неможливість захисту такої вимоги в примусовому порядку.

У зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа до виконання та відмовою суду в його поновленні право стягувача на примусове виконання судового рішення є остаточно втраченим, а можливість виконання такого рішення припиненою.

Сплив строку пред`явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

З наведеного вбачається, що хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов`язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов`язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Ігнорування кредитором обставин закінчення строку пред`явлення рішення суду до виконання щодо стягнення заборгованості призвело б до надання стягувачу можливості безпідставно уникнути законодавчої вимоги щодо встановлених законом строків та призвело б до безпідставного перебування боржника у невизначеному стані понад установлений законом строк, що порушило б принцип правової визначеності як один з основоположних аспектів верховенства права.

Cплив строків пред`явлення виконавчого листа до виконання є законним правом боржника уникнути притягнення до цивільно-правової відповідальності після закінчення певного періоду після видачі судом виконавчого документа.

Ці строки забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав боржників.

Суд гарантує право на справедливий суд як стягувачу, так і боржнику, оскільки має враховувати не лише майнові інтереси стягувача, а й захищати права та інтереси боржника, який у такому випадку правомірно протягом тривалого періоду міг розраховувати на відсутність загрози примусового виконання рішення та притягнення до відповідальності за його невиконання.

Отже, зобов`язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред`явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов`язання вважається тим зобов`язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила частини другої статті 625 ЦК України.

За протилежним (іншим) підходом буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв`язку з пропуском строку пред`явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості виконання захисту основної вимоги (про стягнення основної суми боргу) кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Ухвали Люботинського міського суду Харківської області від 07.05.2018 та від 13.05.2021 про відмову в поновленні строку пред`явлення виконавчого листа до виконання та відмову у видачі його дубліката засвідчує, що стягувач втратив право на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу. У такому випадку основна вимога позивача про примусове стягнення боргу, хоча і підтверджена судовим рішенням, але не може бути виконана в примусовому порядку, а тому до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не підлягають застосуванню правила частини другої статті 625 ЦК України.

Факт не перебування виконавчого листа за основним борговим зобов`язанням на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби в сукупності з відмовою суду в задоволенні заяви позивача про видачу дубліката виконавчого листа та поновлення строку для пред`явлення його до виконання унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 625 ЦК України, оскільки вказана норма підлягає застосуванню судом лише за грошовим зобов`язанням, яке підлягає виконанню.

У зв`язку зі спливом строку, наданого законом для пред`явлення виконавчого листа до примусового виконання, відмовою суду у поновленні цього строку і відмові у видачі дубліката виконавчого листа, немає і обов`язку відповідача у грошовому зобов`язанні, який би міг бути виконаний примусово, а отже, немає правової підстави для стягнення з відповідача похідного зобов`язання, передбаченого статтею 625 ЦК України.

Аналогічні правові висновки наведені у постанові Великої палати Верховного Суду від 11.02.2026 у справі № 754/511/23 (провадження № 14-63цс25).

При цьому, суд зауважує, що у цивільній справі № 754/511/23, що розглядалася Верховним Судом, правовідносини були такі самі, як і в даній цивільній справі.

Суд не погоджується із думкою позивача про необхідність застосування до правовідносин висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2021 року у справі № 759/4755/19, оскільки у іншій постанові від 11.02.2026 у справі № 754/511/23, яка ухвалена пізніше, Велика палати Верховного Суду відступила від таких правових висновків.

Отже, у задоволенні позовних вимог ТОВ «Цикл фінанс» до ОСОБА_2 про стягнення трьох відсотків річних на підставі ст. 625 ЦК України у зв`язку з невиконанням умов кредитного договору 014/1277/74/90193 від 02 серпня 2007 року та рішення Люботинського міського суду Харківської області від 13 листопада 2012 року по справі №2026/1043/2012 необхідно відмовити повністю.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати відшкодуванню не підлягають.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 15, 16, 261, 526, 530, 599, 610, 611, 612, 625 ЦК України, ст.ст.4, 5,10, 12, 16, 19, 44,76-81,83,89,95,141,158, 258,259, 263-265, 354ЦПК України, суд -

ухвалив :

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Цикл фінанс» до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних на підставі ст. 625 ЦК України відмовити у повному обсязі.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в тридцяти денний строк з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Сторони:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Цикл фінанс», ЄДРПОУ 43453613, 04112, м. Київ, вул. Авіаконструктора Ігоря Сікорського, буд.8,

відповідач - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Суддя І.М. Сухоруков