Решение № 140952632, 20.10.2026, Господарський суд Чернігівської області

РІШЕННЯ

Іменем України

20 жовтня 2026 рокум. Чернігівсправа № 927/708/26

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у відкритому судовому засіданні за участю секретаря судового засідання Тарасевич А. М.

За позовом: Чернігівської окружної прокуратури,

вул. Шевченка, 1, м. Чернігів, 14000, в інтересах держави в особі

позивача: Ріпкинської селищної ради,

код ЄДРПОУ 04412583, вул. Святомиколаївська, буд. 85, с-ще Ріпки, Чернігівський район, Чернігівська область, 15000

до відповідача-1: ОСОБА_1 ,

РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1

до відповідача-2: Фермерського господарства «Роїщанське»,

код ЄДРПОУ 40093939, вул. Молодіжна, 7, с. Роїще, Чернігівський район, Чернігівська область, 15520

до відповідача-3: Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія»,

код ЄДРПОУ 34832050, вул. Садова, 6, с. Шибиринівка, Чернігівський район, Чернігівська область, 15515

Предмет спору: про зобов`язання повернути земельну ділянку,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

від позивача: не з`явився;

від відповідачів: не з`явилися;

за участю прокурора: Лепської Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Чернігівська окружна прокуратура через підсистему «Електронний суд» подала позовну заяву в інтересах держави в особі позивача - Ріпкинської селищної ради до відповідачів: ОСОБА_1 , Фермерського господарства «Роїщанське» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія», у якій прокурор просить суд зобов`язати ОСОБА_1 , Фермерське господарство «Роїщанське», Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» повернути Ріпкинській селищній раді Чернігівського району Чернігівської області земельну ділянку з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058 площею 21,3717 га, розташовану в адміністративних межах Ріпкинської селищної ради Чернігівського району Чернігівської області.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою суду від 27.07.2026 відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 25.08.2026 на 10:00; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи відзиву на позов.

Ухвалу суду від 27.07.2026 відповідач-1 отримав 29.07.2026, а відповідачі-2, -3 - 27.07.2026, що підтверджується поштовим повідомленням про вручення та довідками про доставку електронного листа.

Отже, останнім днем для подання відповідачем-1 відзиву є 13.08.2026, а відповідачами-2, -3 11.08.2026.

У зв`язку з перебуванням судді Шморгуна В. В. 25.08.2026 у відпустці ухвалою суду від 13.08.2026 продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та призначено підготовче засідання на 22.09.2026 на 10:00.

07.08.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав відзив на позовну заяву.

12.08.2026 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав відповідь на відзив відповідача-1.

07.09.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав заяву про застосування строків позовної давності.

08.09.2026 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав заперечення на заяву про застосування строків позовної давності.

Позивач та відповідач-3 були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд», але у підготовче засідання 22.09.2026 не з`явились.

До початку судового засідання позивач через підсистему «Електронний суд» подав заяву про проведення усіх судових засідань без його участі, а відповідач-3 про причини неявки суд не повідомив.

Згідно з п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України підготовче засідання 22.09.2026 проводилось за відсутності позивача та відповідача-3 (їх представників).

У підготовчому засіданні 22.09.2026 суд:

- постановив ухвалу про повернення відзиву відповідача-1 без розгляду, оскільки заявник всупереч положенням ч. 5 ст. 165 ГПК України не надав суду доказів направлення копії відзиву і доданих до нього документів позивачу, та про залишення без розгляду відповіді прокурора на цей відзив як похідної заяви по суті;

- постановив ухвалу про повернення заяви відповідача-1 без розгляду у зв`язку з ненаданням доказів її направлення позивачу;

- постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.10.2026 на 10:00.

Ухвалою суду від 22.09.2026 повідомлено учасників справи про час та місце проведення судового засідання з розгляду справи по суті 20.10.2026.

24.09.2026 відповідач-1 через підсистему «Електронний суд» подав:

- письмові пояснення у справі;

- заяву про застосування строків позовної давності.

24.09.2026 прокурор через підсистему «Електронний суд» подав заперечення на заяву про застосування строків позовної давності.

Позивач та відповідачі були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання, що підтверджується довідками про доставку електронного листа в їх Електронні кабінети в підсистемі «Електронний суд», але у судове засідання 20.10.2026 не з`явились. Разом з тим, позивач та відповідач-3 просили розглядати справу без участі їх представників. Від відповідачів-1, -2 будь-яких заяв та клопотань до суду не надходило.

Згідно з п. 2 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України судове засідання з розгляду справи по суті 20.10.2026 проводилось за відсутності позивача та відповідачів (їх представників).

У судовому засіданні 20.10.2026 суд:

- залишив без розгляду заперечення прокурора на заяву про відповідача-1 про застосування строків позовної давності, подані 08.09.2026, як похідні від зави відповідача-1 про застосування строків позовної давності, яка ухвалою суду, постановленою у судовому засіданні від 22.09.2026, повернута заявнику без розгляду;

- постановив ухвалу про залишення письмових пояснень відповідача-1 без розгляду на підставі ст. 118 ГПК України, оскільки у них викладені заперечення проти позовних вимог, а їх зміст є ідентичним змісту відзиву на позовну заяву, який суд у минулому судовому засіданні повернув заявнику без розгляду. Тобто подані письмові пояснення за своєю суттю фактично є штучним поданням відзиву на позов, строк на подання якого вже сплив. Клопотання про поновлення пропущеного строку відповідач-1 не заявив, поважних причин неможливості своєчасно подати свої заперечення не навів. При цьому суд також не надавав дозволу відповідачу-1 на подання письмових пояснень у порядку ч. 5 ст. 161 ГПК України

- прийняв до розгляду заяву відповідача-1 про застосування строків позовної давності та заперечення прокурора на цю заяву.

У судовому засіданні 20.10.2026 на підставі ч. 6 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України суд проголосив скорочене рішення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 уклав договір оренди спірної земельної ділянки за відсутності для цього підстави, визначеної в абзаці 2 частини другої статті 134 ЗК України, без дотримання конкурентних засад. Отже, на думку прокурора, вказаний правочин спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності та згідно з частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним. Оскільки у відповідачів (орендарів та суборендаря) відсутні правові підстави для користування спірною земельною ділянкою, останні використовують її незаконно, прокурор вважає, що власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом зобов`язання відповідачів повернути спірну земельну ділянку.

Відзив відповідача-1 суд повернув без розгляду, а інші відповідачі відзивів на позов у встановлений судом строк до суду не подали.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 4 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Оскільки відповідачі не подали відзив у строк та порядок, встановлені судом та ГПК України, справа вирішується за наявними у ній матеріалами.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у 2015 році на підставі договорів оренди землі, укладених між Головним управлінням Держземагентства (Держгеокадастру) та ОСОБА_1 , за останнім зареєстровано право оренди низки земельних ділянок.

02.11.2015 ОСОБА_1 зареєстрував Фермерське господарство «Роїщанське» (код ЄДРПОУ 40093939).

21.03.2016 Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області видало наказ № 25-4201/14-16-сг, яким: затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренди для ведення фермерського господарства ОСОБА_1 на території Голубицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області; надано в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку площею 21,3717 га (кадастровий номер 7424481500:06:001:0058) для ведення фермерського господарства із земель сільськогосподарського призначення державної власності строком на 7 років, розташовану на території Голубицької сільської ради Ріпкинського району Чернігівської області.

08.04.2016 Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області (далі Орендодавець) та ОСОБА_1 (далі Орендар) уклали договір оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення (для ведення фермерського господарства) загальною площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058, яка знаходиться на території Голубицької сільської ради Ріпкинського району Черінгівської області, строком на 7 років.

08.04.2016 державним реєстратором Реєстраційної служби Чернігівського районного управління юстиції здійснено державну реєстрацію права оренди земельної ділянки загальною площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058 за ОСОБА_1 .

На підставі акта приймання-передачі об`єкта оренди Головне управління Держгеокадастру у Чернігівській області передало, а ОСОБА_1 прийняв в строкове платне користування зазначену земельну ділянку.

09.04.2020 Головне управління Держгеокадастру та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 08.04.2016, відповідно до якої Договір укладено на 17 років.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області від 09.12.2020 №35-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» передано Ріпкинській селищній раді Ріпкинського району Чернігівської області у комунальну власність Ріпкинської територіальної громади земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 10372,2231 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Ріпкинської територіальної громади, згідно з актом приймання-передачі земельної ділянки, у тому числі земельну ділянку площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058.

11.01.2022 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за Ріпкинською селищною радою зареєстровано право комунальної власності на земельну ділянку площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058.

04.01.2021 ОСОБА_1 (далі Орендар) та Товариство з обмеженою відповідальністю «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (далі Суборендар) уклали договір суборенди землі, відповідно до якого Орендар надав, а Суборендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058. Строк дії договору суборенди становить не довше терміну дії договору оренди (п. 3.1 Договору суборенди).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 28.11.2022 здійснено державну реєстрацію права суборенди ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» земельної ділянки площею 21,3717 га з кадастровим номером 7424481500:06:001:0058.

Оцінка суду.

Щодо підстав представництва інтересів держави (територіальної громади) прокурором в даній справі.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

За змістом ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Ріпкинської селищної ради у зв`язку із невиконанням нею своїх обов`язків щодо захисту інтересів територіальної громади у суді.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» селищні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Згідно із ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Як встановив суд, власником спірної земельної ділянки є Ріпкинська селищна рада, а відтак селищна рада є компетентним органом, який у спірних правовідносинах повинен вживати заходів щодо захисту інтересів територіальної громади.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Ріпкинської селищної ради з листом від 09.06.2026 №55-72-4492ВИХ-26, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при передачі спірної земельної ділянки відповідачу в оренду, а також просив повідомити про вжиті заходи щодо повернення зазначеної земельної ділянки.

Тобто прокурор повідомив позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів територіальної громади.

Ріпкинська селищна рада у листі від 29.06.2026 №1384/03-11 повідомила прокурора про те, що не має можливості звернутися до суду щодо цього питання.

Відтак Ріпкинська селищна рада особисто підтвердила нездійснення жодних дій, спрямованих на звернення до суду з відповідним позовом, що свідчить про її бездіяльність щодо захисту інтересів територіальної громади.

Отже, підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, який є компетентним органом у спірних правовідносинах, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не планує робити.

Зважаючи на викладене та виходячи із предмету і підстав позову, сформульованих прокурором, суд доходить висновку, що він правильно визначив Ріпкинську селищну раду позивачем, оскільки вона є компетентним органом, втім не звернулася до суду з позовом з метою захисту порушених інтересів територіальної громади.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Ріпкинської селищної ради про зобов`язання повернуту земельну ділянку.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Ріпкинської селищної ради як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів територіальної громади та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду.

Щодо суті позовних вимог.

Відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України.

Частиною першою статті 116 ЗК України (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

За змістом частин першої-третьої статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

Стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування у тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати не передбачені цією статтею матеріали та документи; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

За змістом частини третьої статті 134 ЗК України (у редакції, чинній до 03.04.2016) не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них у разі передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів, для сінокосіння і випасання худоби, для городництва.

Змінами до частини другої статті 134 ЗК України, внесеними Законом № 1012-VIII, який набув чинності з 03.04.2016, земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про фермерське господарство» (тут і далі - у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про фермерське господарство» право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство.

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства визначений статтею 7 Закону України «Про фермерське господарство». Нею передбачені процедура звернення, вимоги до змісту заяви для отримання у власність або в оренду земельної ділянки державної чи комунальної власності з метою ведення фермерського господарства, строк розгляду такої заяви, умови щодо передання земельних ділянок лісового та водного фондів.

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про фермерське господарство» після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства як форми підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Надання (передача) фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

За змістом положень статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору користування землею, у тому числі на умовах оренди, фермерське господарство реєструється в установленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, на конкурентних засадах через участь у торгах, а не як фізична особа - громадянин України із метою створення фермерського господарства.

З урахуванням вимог статей 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство», статей 116, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах. Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц, у постановах Верховного Суду від 13.06.2023 у справі № 908/1445/20, від 07.06.2023 у справі № 922/3737/19, від 14.03.2023 у справі № 922/1974/19, від 07.03.2023 у справі № 922/3108/19.

Як встановив суд, на момент укладення договору оренди земельної ділянки від 08.04.2016 ОСОБА_1 вже реалізував своє право на безоплатне отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства та отримав в оренду земельні ділянки, право оренди яких було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Прокурор вважає, що повторне передання в оренду відповідачу-1 спірної земельної ділянки для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі є незаконним, а договір оренди земельної ділянки від 08.04.2016 нікчемним, оскільки укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 215 ЦК України, зокрема, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частини перша та друга).

Так, у близькій за змістом постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У постанові Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19 зазначено: якщо існує зловживання громадянином такими пільговими умовами, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування повинен не допустити надання йому земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, однак якщо і орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування не перешкоджає такому зловживанню, то ці особи (громадянин та відповідний орган) створюють незаконні передумови для отримання громадянином земельної ділянки на пільговій (позаконкурентій) основі, а правочин, укладений за наслідками таких діянь, спрямований на отримання земельної ділянки без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної чи комунальної власності, то він відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

У постанові від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила:

«85. Оскільки договір оренди землі від 1 липня 2015 року № 6, укладений між ГУ Держземагентства у Хмельницькій області та ОСОБА_3 без дотримання конкурентних засад, спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної власності, то він відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України є нікчемним.

86. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70)».

В іншій справі № 922/1830/19 за позовом заступника керівника Дергачівської місцевої прокуратури Харківської області до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, Фермерського господарства «Скосогорівка» про визнання недійсним договору та повернення ділянок, за участю Прокуратури Харківської області Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 05.10.2022 вказала:

«9.26. Обмежившись посиланням на відсутність прямої заборони на отримання громадянином земельної ділянки для ведення фермерського господарства повторно, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що землі фермерського господарства мають особливий статус і надаються громадянам на пільговій (позаконкурентій) основі з певною метою, а тому в кожному конкретному випадку орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника з метою недопущення зловживанням громадянином такими пільговими умовами».

Суд враховує, що з 03.04.2016 земельні ділянки для ведення фермерського господарства було виключено з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах).

При цьому положеннями пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 18.02.2016 № 1012-VIII «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо проведення земельних торгів» визначено, що фізичні та юридичні особи, які до дня набрання чинності цим Законом одержали в установленому порядку дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для передачі у власність або користування земельних ділянок державної та комунальної власності, мають право на отримання таких земельних ділянок без проведення земельних торгів у випадках, визначених положеннями частини 2 статті 134 Земельного кодексу України, що виключаються цим Законом.

Дозвіл на розроблення відповідного проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки відповідач-1 отримав до набрання чинності Законом № 1012-VIII, а Договір оренди спірної земельної ділянки був укладений 08.04.2016, тобто після набрання чинності Законом № 1012-VIII та виключення з переліку земель, які не підлягають продажу на конкурентних засадах (земельних торгах), земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Законом України від 19.06.2003 № 973-IV «Про фермерське господарство» було передбачено, що громадянин, який одержав земельну ділянку, мав зареєструвати фермерське господарство як юридичну особу. Отже, земля не могла передаватись громадянину двічі чи більше разів для ведення фермерського господарства, бо вже після першої передачі землі в оренду мало бути створене фермерське господарство, і саме воно, а не громадянин, ставало суб`єктом ведення фермерського господарства.

Суд звертає увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19), де зазначено таке: «З урахуванням вимог статей 7, 12 Закону № 973-IV, статей 116, 118, 121, 123, 134 ЗК України право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз. Додатково земельні ділянки громадянин або фермерське господарство можуть отримати на конкурентних засадах через участь у торгах.

Враховуючи, що ОСОБА_9 є засновником ФГ «Сапфир», який отримав земельну ділянку для створення фермерського господарства у 2007 році, його звернення у 2014 році до ГУ Держземагенства у Полтавській області з клопотанням про відведення земельної ділянки в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі суперечить зазначеним правовим нормам».

Подібні за змістом висновки сформульовані також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 6.2.1): за змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону № 973-IV після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась; після державної реєстрації фермерське господарство має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин з метою створення фермерського господарства, в порядку, визначеному законом, на конкурентних основах. При цьому у зазначеній справі спір виник у зв`язку з укладенням договору оренди землі від 29.12.2014, тобто до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

Отже, за висновками Великої Палати Верховного Суду повторне передання в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі було незаконним і до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

При цьому Закон № 1012-VIII не змінював загальні правила передачі землі виключно на конкурсній основі, які підлягали застосуванню у спірних правовідносинах, а лише зменшив перелік певних виключень з таких правил. Також і п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ці норми підлягали застосуванню лише до осіб у разі правомірного набуття (очікування) ними відповідного майнового права. Тобто, сам по собі факт наявності дозволу на розроблення проєкту землеустрою, виданого до набрання чинності Законом № 1012-VIII, не створює правових підстав для повторної передачі спірної земельної ділянки на позаконкурсній основі, з огляду на те, що відповідач-1 вже реалізував своє право на отримання земельної ділянки для цієї мети без проведення земельних торгів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що в цілях застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції потрібно виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати касаційного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати касаційного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів касаційного суду. Суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду.

Отже, суд враховує висновки саме Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 24.04.2019 у справі № 525/1225/15-ц (провадження № 14-6цс19), від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 6.2.1), за змістом яких повторне передання в оренду для ведення фермерського господарства на позаконкурсній основі було незаконним і до набрання чинності Законом № 1012-VIII.

Таким чином, Верховний Суд у постановах від 05.02.2025 у справі №917/1476/23, від 09.08.2023 у cправі № 922/1832/19, від 10.01.2024 у cправі № 922/1130/23 (з посиланням на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19), сформував підхід про нікчемність договору оренди землі, згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України, укладеного без дотримання конкурентних засад, тобто спрямованого на незаконне заволодіння земельною ділянкою державної або комунальної власності.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що оскільки спірний договір за відсутності для цього підстави, визначеної в частині другій статті 134 ЗК України, укладений без дотримання конкурентних засад, тобто спрямований на незаконне заволодіння земельною ділянкою комунальної власності (а на момент укладання договору - державної власності), він порушує публічний порядок та згідно із частинами першою та другою статті 228 ЦК України є нікчемним.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:

«За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)».

Водночас у пункті 60 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду чітко виснувала про те, що у разі, коли сторона правочину вважає його нікчемним, вона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а з вимогою про застосування наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, із вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи таку вимогу його нікчемністю.

У свою чергу в пункті 8.43 постанови від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 Велика Палата Верховного Суду підтвердила правильність своїх висновків, викладених у пунктах 66- 70 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, зокрема про те, що за недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

В пункті 10.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21 викладено такий висновок щодо застосування положень статті 216 ЦК України:

«Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості».

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24 (пункти 7.35, 7.36) зазначив, що:

« 7.35. Палата також звертає увагу на те, що, фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним (нікчемним) унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Адже відповідач де-факто отримав у користування орендоване майно і таке користування вже ним реалізоване, водночас інша сторона договору оренди земельної ділянки отримала плату (яка у зазначений спосіб є насправді компенсацією вартості того, що одержав позивач за користування об`єктом оренди) за землю, і законодавець у частині 6 статті 21 Закону України «Про оренду землі», що є спеціальним нормативно-правовим актом у спірних правовідносинах, прямо встановив, що у разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Таким чином, фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності (нікчемності) проведення між сторонами двосторонньої реституції.

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17.04.2025 у справі № 910/9652/23, від 25.11.2025 у справі № 905/20/23.

7.36. Ураховуючи в сукупності зазначені вище висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування положень статей 216, 387, 391 ЦК України та статей 2, 162 ГПК України, викладені в постановах від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21, від 16.07.2025 у справі № 910/2389/23, та керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони»), Палата наголошує на тому, що заявлена Прокурором у цій справі позовна вимога про зобов`язання Павловської І. К. (орендаря) повернути спірну земельну ділянку Міськраді (орендодавцю), тобто стороні договору оренди землі від 27.04.2016, насправді за своєю процесуальною суттю є таким належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади, як застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції (як виняток, через законодавче встановлення недопустимості повернення орендодавцем отриманої орендної плати за фактичний строк оренди землі у разі недійсності (нікчемності) договору оренди землі), чия нікчемність була встановлена судовим рішенням в іншій справі (постановою Верховного Суду від 09.08.2023 у справі № 922/1832/19), але аж ніяк не негаторним позовом, про який могло би йтися лише у випадку пред`явлення вимоги про повернення земельної ділянки тим суб`єктом, який не є стороною нікчемного правочину.

Адже реституція застосовується виключно між сторонами недійсного або нікчемного правочину (схожі за змістом висновки викладено в пункті 58 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22).

7.37. Таким чином, у спірних правовідносинах вимоги пред`явленого Прокурором позову за своєю суттю спрямовані на повернення територіальній громаді в особі Міськради спірної земельної ділянки, переданої Управлінням на підставі договору оренди землі від 27.04.2016 у користування відповідачки-1, яка після встановлення нікчемності вказаного договору не повернула її власнику (орендодавцю), а відповідне прагнення позивача не викликає сумніву.

8.8. Отже, за обставинами цієї справи позовна вимога прокурора про зобов`язання орендаря повернути спірну земельну ділянку орендодавцю (Міськраді), тобто стороні договору оренди землі, за свою процесуальною суттю є належним і ефективним способом захисту прав місцевої територіальної громади шляхом застосування наслідків нікчемності зазначеного договору у виді односторонньої реституції».

Оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або визнано судом недійсним, тому позовна вимога прокурора про повернення майна, переданого на виконання недійсного (нікчемного) правочину, пред`явлена саме стороні цього правочину, має розглядатися за правилами реституції (схожий висновок викладено у пункті 67 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.07.2025 у справі № 922/2069/21).

Отже, заявлена у цій справі вимога прокурора про зобов`язання Симончука О. В. (орендаря) повернути селищній раді спірну земельну ділянку є вимогою про застосування реституційного повернення майна, а не негаторним позовом, як помилково визначив прокурор.

Суд враховує, що наслідком нікчемності договору оренди земельної ділянки від 08.04.2016 є повернення відповідачем-1 (як стороною нікчемного правочину) спірної земельної ділянки власнику (позивачу).

Таким чином, вимога про зобов`язання відповідача-1 повернути позивачу спірну земельну ділянку є належним способом захисту у спірних правовідносинах.

Разом з тим, відповідач-1 заявив про застосування у цій справі наслідків спливу строку позовної давності.

Прокурор посилається на те, що ним пред`явлено негаторний позов, а відтак позовна давність до заявлених вимог не застосовується. Крім того, прокурор також зазначає, що право власності позивача на спірну земельну ділянку зареєстровано 11.01.2022, а тому, з урахуванням продовження та зупинення перебігу позовної давності на час дії карантину та воєнного стану, вважає, що позовну давність не пропущено.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 виснувала про те, що: «якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та у справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог».

За змістом положень частини 3 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

Суд встановив, що договір оренди спірної земельної ділянки укладено 08.04.2016, цього ж дня земельну ділянку передано в оренду відповідачу-1 та здійснено державну реєстрацію права оренди за останнім. Отже, перебіг трирічного строку позовної давності за вимогою про застосування наслідків нікчемності договору оренди розпочався 08.04.2016 та закінчився 08.04.2019.

Доводи прокурора щодо подання позову в межах строку позовної давності зводяться до: 1) ним пред`явлено негаторний позов, до якого позовна давність не застосовується; 2) позивач набув право власності 11.01.2022, а перебіг позовної давності продовжено на час дії карантину та воєнного стану.

Щодо першого доводу суд раніше виснував, що вимога про зобов`язання відповідача-1 повернути позивачу спірну земельну ділянку не є негаторним позовом, а тому до такої вимоги підлягають застосуванню загальні положення позовної давності.

Щодо другого доводу суд зазначає, що згідно зі ст. 262 ЦК України заміна сторін у зобов`язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Отже, позовна давність у цій справі повинна обчислюватися з моменту, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідалося або могло довідатися - ГУ Держгеокадастру у Чернігівській області (правонаступником якого у спірних відносинах є позивач Ріпкинська селищна рада).

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду із цим позовом лише 17.07.2026, тобто через 7 років після початку виконання нікчемного договору.

Враховуючи, що відповідачем-1 подано заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, а прокурором не доведено наявності об`єктивних перешкод для своєчасного звернення до суду, сплив цього строку є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову про зобов`язання відповідача-1 повернути земельну ділянку.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача-2 повернути спірну земельну ділянку.

Як встановив суд, спірну земельну ділянку в оренду отримав ОСОБА_1 , за яким було зареєстровано право оренди цієї земельної ділянки. Надалі ОСОБА_1 передав її в суборенду. При цьому земельну ділянку було отримано в оренду після державної реєстрації Фермерського господарства «Роїщанське», засновником якого є ОСОБА_1 .

За змістом ст. 1, 5, 7, 8, 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому її надано, оскільки з моменту державної реєстрації господарства воно заміщує засновника як землекористувач, що фактично веде господарську діяльність на ділянці.

Проте цей механізм заміщення застосовується, коли земельну ділянку надано громадянину для ведення фермерського господарства до державної реєстрації цього господарства.

Оскільки спірну земельну ділянку передано в оренду ОСОБА_1 після державної реєстрації Фермерського господарства «Роїщанське», а право оренди зареєстровано безпосередньо за ним як фізичною особою, підстави для переходу до фермерського господарства прав та обов`язків орендаря цієї земельної ділянки відсутні.

Отже, до ФГ «Роїщанське» не перейшли права та обов`язки орендаря спірної земельної ділянки. До того ж, ОСОБА_1 (відповідач-1), діючи як самостійний суб`єкт правовідносин, надалі передав цю ділянку в суборенду ТОВ «Чернігівська індустріальна молочна компанія» (відповідачу-3).

Таким чином, ФГ «Роїщанське» не є орендарем або суборендарем спірної земельної ділянки, а тому відсутні підстави для покладення на нього обов`язку щодо її повернення.

За наведених обставин, суд доходить висновку, що ФГ «Роїщанське» є неналежним відповідачем за цією вимогою, що підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача-3 повернути спірну земельну ділянку.

Згідно із статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненими цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)).

Подібний за змістом висновок сформульований і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, у якій також зазначено, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення, це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в інший спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо.

Обрання неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, від 02 серпня 2023 року у справі № 924/1288/21).

Оцінюючи ефективність обраного прокурором способу захисту щодо зобов`язання відповідача-3 повернути спірну земельну ділянку, суд виходить із такого.

Відповідно до частини 6 статті 93 ЗК України орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця, крім випадків, визначених законом, передаватися орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Таким чином, договір суборенди може бути укладений лише на підставі дійсного договору оренди та є похідним від вказаного (нікчемного) договору оренди. Тобто право на укладання договору суборенди земельної ділянки має лише особа, якій належать майнові права на цю ділянку (право оренди).

Отже, договір суборенди від 04.01.2021 укладено ОСОБА_1 із порушенням положень статті 761 ЦК України, статті 93 ЗК України, адже в подальшу оренду (суборенду) передано об`єкт - земельну ділянку, на який Симончук О. В. не мав на час укладення майнових прав (права оренди/надання в суборенду), що є підставою для визнання його недійсним.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі №910/599/21.

Водночас прокурор вимог про визнання договору суборенди недійсним не заявляв, а суд не наділений правом визнавати такий правочин недійсним з власної ініціативи.

Суд враховує, що вимога про зобов`язання відповідача-3 (суборендаря) повернути спірну земельну ділянку заявлена прокурором у зв`язку з нікчемністю договору оренди, на підставі якого відповідач-1 передав цю земельну ділянку в суборенду, тобто ця вимога є похідною від вимоги про застосування наслідків нікчемності договору оренди до відповідача-1.

У спірних правовідносинах ефективним способом захисту, який відновить порушене право позивача, пов`язане з незаконною передачею спірної земельної ділянки в оренду на підставі нікчемного правочину, є повернення спірної земельної ділянки усіма її користувачами (як орендарем, так і суборендарем).

При цьому покладення лише на відповідача-3 обов`язку повернути спірну земельну ділянку саме по собі не усуне спору щодо права оренди відповідача-1 та не припинить відповідного речового права у встановленому законом порядку.

Крім того, суд зазначає, що до вимог про визнання договору недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права оренди чи суборенди застосовується загальна позовна давність, перебіг якої починається від дня, коли про порушення права довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, тобто первісний розпорядник спірної земельної ділянки, незалежно від моменту набуття права на спірне майно останнім набувачем.

Оскільки правовою підставою для повернення земельної ділянки відповідачем-1 є застосування наслідків нікчемності договору оренди, а в задоволенні відповідної вимоги до нього відмовлено у зв`язку зі спливом позовної давності, заявлена вимога до відповідача-3 також не підлягає задоволенню як похідна та така, що не призводить до реального відновлення порушених прав.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків (ч. 2 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясуванні усіх питань, винесених на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо судових витрат.

Оскільки у позові відмовлено, судові витрати, понесені Чернігівською обласною прокуратурою, стягненню з відповідачів не підлягають.

Керуючись ст. 13, 14, 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Вебадреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повне рішення складено 27.10.2026.

Суддя В. В. Шморгун