Решение № 140927898, 26.10.2026, Хмельницький окружний адміністративний суд

Справа № 560/20647/25

РІШЕННЯ

іменем України

26 жовтня 2026 рокум. Хмельницький

Хмельницький окружний адміністративний суд в особі головуючого-судді Печеного Є.В., розглянувши адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області (далі - відповідач, селищна рада), у якому просить: визнати протиправною бездіяльність відповідача, що полягає у неприйнятті рішень за заявами № 312-М від 30.05.2025 та № 408-М від 01.08.2025 і порушенні встановленого законодавством строку прийняття відповідних рішень про виділення позивачці в натурі (на місцевості) земельної ділянки № 330 площею 0,9117 га, кадастровий номер 6821588400:03:027:0051, та земельної ділянки № 15 площею 1,9741 га, кадастровий номер 6821588400:03:072:0008, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованих за межами с. Радівці на території Вовковинецької селищної ради; зобов`язати відповідача прийняти рішення про виділення позивачці в натурі (на місцевості) зазначених земельних ділянок на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.04.2025 № 570 та сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ХМ № 0214945 від 12.02.1997.

У позовній вимозі про зобов`язання прийняти рішення також наведено дату заяви 10.03.2025.

Водночас, предметом вимоги про визнання бездіяльності протиправною визначено конкретні зареєстровані звернення № 312-М від 30.05.2025 та № 408-М від 01.08.2025.

Саме обставини розгляду цих двох заяв підтверджені матеріалами справи й становлять предмет судової перевірки.

Ухвалою суду від 08.12.2025 відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.

Відповідно до позовної заяви, позивачка позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити повністю з таких підстав.

Вказує, що, реалізуючи свої конституційні права, 30.05.2025 року вона звернулася до

Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області із заявою про виділення та передачу у власність земельної ділянки (частку пай) №15 площею 1,9741 га кадастровий номер 6821588400:03:072:0008 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.04.2025 року та сертифікату на право на земельну частку пай серія ХМ №0214945 від 12.02.1997 року.

Зазначає, що до вказаної вище заяви нею було долучено копії: паспорта, ідентифікаційного коду, довіреності, свідоцтва про право на спадщину, сертифікату, витяги з ДЗК, свідоцтва про смерть.

Стверджує, що заява зареєстрована відповідачем 30.05.2025 року за №312-М.

Посилається на те, що в подальшому, 01.08.2025 року звернулася до відповідача із заявою про виділення та передачу у власність земельної ділянки (частку пай) №330 площею 0,9117 га кадастровий номер 6821588400:03:027:0051 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 09.04.2025 року та сертифікату на право на земельну частку пай серія ХМ №0214945 від 12.02.1997 року.

Вказує, що до заяви нею було долучено копії: паспорта, ідентифікаційного коду, довіреності, свідоцтва про право на спадщину, сертифікату, витяги з ДЗК, свідоцтва про смерть.

Зазначає, що заява зареєстрована відповідачем 01.08.2025 року за №408-М.

Однак, як стверджує позивачка, станом на день звернення до суду, рішення по заявах протиправно все ще не прийнято, розгляд вказаних вище заяв було включено до порядку денного 47, 48 та 49 сесії 8 скликання Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області.

Відповідач правом на подачу відзиву не скористався, а тому, суд, на підставі ч. 2 ст. 175 КАС України, вирішує спір за наявними матеріалами справи.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини.

09.04.2025 приватним нотаріусом Хмельницького районного нотаріального округу Хмельницької області Янцаловською В.О. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, зареєстроване в реєстрі за № 570, спадкова справа № 135/2022.

Відповідно до цього свідоцтва спадкоємицею майна ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , є її сестра ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Спадкове майно складається з права на земельну частку (пай) розміром 3,17 умовних кадастрових гектарів без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості), що перебувала у колективній власності спілки селян імені Коцюбинського.

Зазначене право посвідчене сертифікатом на право на земельну частку (пай) серії ХМ № 0214945 від 12.02.1997, виданим Деражнянською районною державною адміністрацією Хмельницької області та зареєстрованим 14.02.1997 у Книзі реєстрації сертифікатів за № 504.

Із тексту свідоцтва про право на спадщину вбачається, що відповідне право первісно належало ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Спадкоємицею ОСОБА_3 була ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Спадкоємицею ОСОБА_4 була ОСОБА_2 , яка прийняла спадщину, проте не оформила своїх спадкових прав.

Після смерті ОСОБА_2 право на відповідне спадкове майно оформлено свідоцтвом від 09.04.2025 № 570.

Матеріали справи також містять копію сертифіката серії ХМ № 0214945, виданого на ім`я ОСОБА_3 .

Відомості про первісну власницю права, номер сертифіката та розмір земельної частки (паю), зазначені у сертифікаті та свідоцтві про право на спадщину, узгоджуються між собою.

Водночас, суд установив розбіжність у написанні по батькові особи, яка звернулася до суду.

Так, у позовній заяві зазначено ОСОБА_1 , тоді як у свідоцтві про право на спадщину - ОСОБА_1 .

У той же час, зазначений у позовній заяві РНОКПП НОМЕР_1 збігається з РНОКПП спадкоємиці, визначеної у свідоцтві про право на спадщину.

Суд ураховує також відповідність інших ідентифікаційних відомостей та реквізитів правовстановлюючих документів у наявних матеріалах справи.

За сукупністю цих доказів, суд доходить висновку, що документи стосуються однієї фізичної особи, а розбіжність у написанні по батькові не спростовує належності позивачці успадкованого права.

Цей висновок стосується виключно ідентифікації позивачки в межах цього спору та не є виправленням нотаріального документа.

Також у матеріалах справи наявний протокол розподілу земельних ділянок між співвласниками земельних часток (паїв) по Радовецькій сільській раді.

Відповідно до рядка 273 зазначеного протоколу ОСОБА_3 , сертифікат № 214945, розподілено земельну ділянку № 15 площею 1,9741 га та земельну ділянку № 330 площею 0,9117 га.

Номер сертифіката та відомості про особу, наведені у протоколі, узгоджуються з копією сертифіката серії ХМ № 0214945 і свідоцтвом про право на спадщину.

Отже, протокол підтверджує зв`язок успадкованого права на земельну частку (пай) із зазначеними земельними ділянками.

Водночас, серед досліджених матеріалів відсутнє окреме рішення уповноваженого органу про затвердження зазначеного протоколу.

Суд зазначає, що відсутність такого рішення в матеріалах справи сама по собі не встановлює факту незатвердження протоколу.

Матеріали справи містять витяг із Державного земельного кадастру від 29.05.2025 № НВ-9965142452025 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6821588400:03:072:0008.

Відповідно, до цього витягу площа земельної ділянки становить 1,9741 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, дата державної реєстрації земельної ділянки - 24.08.2016.

Також у матеріалах справи наявний витяг із Державного земельного кадастру від 31.07.2025 № НВ-9972647242025 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6821588400:03:027:0051 площею 0,9117 га.

Отже, на час подання відповідних заяв обидві земельні ділянки були сформовані та мали кадастрові номери.

Із кадастрових витягів суд також установив склад сільськогосподарських угідь обох земельних ділянок.

Відповідно до експлікації земельних угідь у витягу щодо земельної ділянки № 15 площею 1,9741 га всю її площу становить рілля, код угідь 001.01.

Згідно з експлікацією земельних угідь у витягу щодо земельної ділянки № 330 площею 0,9117 га всю її площу також становить рілля, код угідь 001.01.

Отже, за наявними у справі кадастровими відомостями обидві земельні ділянки мають однаковий склад сільськогосподарських угідь - рілля.

При цьому, державна реєстрація земельних ділянок у Державному земельному кадастрі не є державною реєстрацією права власності на них за позивачкою.

29.05.2025 представником заявниці Саком Андрієм Павловичем складено заяву про виділення в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельної ділянки № 15 площею 1,9741 га, кадастровий номер 6821588400:03:072:0008.

У заяві зазначено свідоцтво про право на спадщину за законом від 09.04.2025 № 570 та сертифікат серії ХМ № 0214945.

Зазначену заяву зареєстровано відповідачем 30.05.2025 за № 312-М.

31.07.2025 представником заявниці складено заяву про виділення в натурі (на місцевості) та передачу у власність земельної ділянки № 330 площею 0,9117 га, кадастровий номер 6821588400:03:027:0051.

Відповідно до проєкту рішення 49-ї сесії та листа відповідача від 11.11.2025 № 2444 зазначену заяву зареєстровано 01.08.2025 за № 408-М.

В одному з проєктів рішення 48-ї сесії зазначено інший номер цієї заяви - № 407-М.

Однак за сукупністю відомостей про дату, предмет звернення, кадастровий номер і повідомлення самого відповідача суд ідентифікує відповідне звернення як заяву № 408-М від 01.08.2025.

Матеріали справи містять проєкт рішення 47-ї сесії Вовковинецької селищної ради VIII скликання від 13.06.2025 щодо виділення заявниці земельної ділянки № 15 площею 1,9741 га.

Також долучено проєкти рішень 48-ї та 49-ї сесій щодо виділення земельних ділянок № 15 та № 330.

За змістом цих документів, передбачалося прийняття рішень про виділення відповідних земельних ділянок у натурі (на місцевості).

Отже, відповідач здійснював організаційні та підготовчі дії щодо розгляду заяв, зокрема підготував проєкти рішень, які передбачали виділення земельних ділянок.

Водночас, такі проєкти не є актами селищної ради, прийнятими за результатами пленарного розгляду відповідних питань.

Листом від 11.11.2025 № 2444 відповідач повідомив заявницю, що обидві заяви були внесені на розгляд 49-ї сесії Вовковинецької селищної ради VIII скликання 25.09.2025.

За результатами поіменного голосування відповідні проєкти не набрали необхідної більшості голосів депутатів.

З долучених результатів голосування вбачається, що за кожен із проєктів проголосували 10 депутатів, один депутат утримався, один участі в голосуванні не брав.

Результат голосування визначено як «не прийнято».

Отже, станом на 11.11.2025 відповідач підтвердив відсутність рішень за результатами розгляду обох заяв.

У матеріалах справи відсутні також рішення ради про відмову у виділенні зазначених земельних ділянок із наведенням фактичних і правових підстав такої відмови.

Отже, суд установив, що відповідач здійснив підготовчі дії щодо розгляду заяв та виніс відповідні питання на голосування, однак не завершив їх розгляд прийняттям рішень у передбаченій законом формі.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Також суд вказує на те, що адміністративний суд перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень ретроспективно, тобто зважаючи на ті обставини, які існували у минулому на момент прийняття оспорюваного рішення, вчинення дій або бездіяльності.

Отже, суд, оцінюючи оспорювані рішення, дії або бездіяльність виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень, вчиненні дій або бездіяльності.

Такий підхід неодноразово відображений у практиці Верховного Суду при вирішенні публічно-правових спорів, зокрема, у постанові від 21.05.2019 у справі № 0940/1240/18.

За ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

За статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Так, у цій справі позивачка оскаржує бездіяльність органу місцевого самоврядування під час здійснення владних повноважень щодо розгляду заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).

Вимоги про визнання права власності на земельні ділянки, їх витребування або вирішення спору про речові права між приватними особами не заявлено.

Отже, спір має публічно-правовий характер і підлягає вирішенню за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до пункту «ґ» частини першої статті 81 Земельного кодексу України (далі ЗК України у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Пунктом 17 розділу X «Перехідні положення» ЗК України передбачено, що сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю.

Спеціальним законом, який визначає порядок реалізації зазначеного права, є Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 № 899-IV (далі - Закон № 899-IV у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до статті 1 Закону № 899-IV, право на земельну частку (пай) мають: колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом; громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай); громадяни України, евакуйовані із зони відчуження, відселені із зони безумовного (обов`язкового) або зони гарантованого добровільного відселення, а також громадяни України, що самостійно переселилися з територій, які зазнали радіоактивного забруднення, і які на момент евакуації, відселення або самостійного переселення були членами колективних або інших сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які проживають у сільській місцевості.

Громадянам, зазначеним в абзаці п`ятому частини першої цієї статті, земельні ділянки в натурі (на місцевості) виділяються із земель запасу чи резервного фонду в розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. У разі відсутності на території відповідної ради необхідних площ земель запасу чи резервного фонду земельна ділянка за їх згодою може бути виділена в натурі (на місцевості) меншого розміру або за рахунок земель запасу чи резервного фонду, розташованих на території іншої ради в межах області.

Право особи на земельну частку (пай) може бути встановлено в судовому порядку.

Стаття 2 Закону № 899-IV визначає, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією.

Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Документом, що посвідчує право на земельну частку (пай) громадян України, зазначених в абзаці п`ятому частини першої статті 1 цього Закону, є трудова книжка члена колективного або іншого сільськогосподарського підприємства (за наявності) чи нотаріально засвідчена виписка з неї (за наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно із частиною першою статті 3 Закону № 899-IV, підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради.

Частиною другою статті 3 Закону № 899-IV передбачено, що особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості).

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону № 899-IV, земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища).

Стаття 5 Закону № 899-IV визначає, що сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), серед іншого: розглядають заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).

За статтею 7 Закону № 899-IV, проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) розробляється суб`єктами господарювання, які мають у своєму складі сертифікованих інженерів-землевпорядників, погоджується відповідною сільською, селищною, міською радою і затверджується на зборах більшістю власників земельних часток (паїв) у межах земель, що перебувають у користуванні одного сільськогосподарського підприємства, та оформляється відповідним протоколом.

У проекті землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) визначаються місце розташування земельних ділянок, їх межі та площі сільськогосподарських угідь, що підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв), а також земельних ділянок, що передаються у комунальну власність, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні.

Стаття 9 Закону № 899-IV встановлює, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства проводиться за згодою не менш як двох третин власників земельних часток (паїв), а за її відсутності - шляхом жеребкування.

Результат розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства оформляється відповідним протоколом, що підписується власниками земельних часток (паїв), які взяли участь у їх розподілі. До протоколу про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) додаються проект землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), список осіб, які взяли участь у їх розподілі.

Протокол про розподіл земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою і є підставою для прийняття рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та державної реєстрації права власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Матеріали щодо розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв) зберігаються у відповідній сільській, селищній, міській раді за місцем проживання більшості власників земельних часток (паїв) та у Державному фонді документації із землеустрою та оцінки земель.

Отже, наведене правове регулювання передбачає декілька взаємопов`язаних юридичних етапів: набуття та посвідчення права на земельну частку (пай), визначення і розподіл конкретних земельних ділянок, оформлення результатів розподілу та прийняття рішення про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Водночас, суд розмежовує право на земельну частку (пай) та право власності на конкретну сформовану земельну ділянку.

Так, наявність сертифіката і свідоцтва про право на спадщину підтверджує відповідне майнове право та надає спадкоємцеві право вимагати його реалізації відповідно до закону.

При цьому, відсутність державної реєстрації за спадкоємцем права власності на конкретну земельну ділянку сама по собі не є підставою для відмови у виділенні земельної частки (паю), оскільки відповідна процедура спрямована саме на оформлення такого права.

Одночасно суд ураховує правовий підхід до реалізації права на земельну частку (пай), відображений у постанові Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 360/1498/19, а також у постанові Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 340/10339/21.

Зазначені постанови стосуються застосування Закону № 899-IV та необхідності врахування конкретного етапу процедури виділення земельної частки (паю), стану її розподілу і відповідних землевпорядних дій.

У той же час, суд ураховує відмінності фактичних обставин цих справ від обставин спору, який розглядається.

У цій справі позивачка надала документи, що підтверджують набуття нею права на земельну частку (пай), а також протокол розподілу та кадастрові відомості щодо конкретних сформованих земельних ділянок.

Отже, суд установив наявність у позивачки права звернутися до селищної ради із заявами про виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості).

Із моменту отримання відповідних заяв у відповідача виник обов`язок розглянути їх та вирішити порушені питання в установленому законом порядку.

Щодо правового значення результатів голосування депутатів, суд зазначає про таке.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі Закон № 280/97-ВР у редакції, чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, зокрема вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно із частиною першою статті 59 цього Закону, рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Частина друга статті 59 Закону № 280/97-ВР передбачає, що рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Відповідно до частини третьої статті 59 цього Закону, рішення ради приймаються відкритим поіменним голосуванням, окрім випадків, передбачених пунктами 4 і 16 статті 26, пунктами 1, 29 і 31 статті 43 та статтями 55, 56 цього Закону, в яких рішення приймаються таємним голосуванням. Результати поіменного голосування підлягають обов`язковому оприлюдненню та наданню за запитом відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації". На офіційному веб-сайті ради розміщуються в день голосування і зберігаються протягом необмеженого строку всі результати поіменних голосувань. Результати поіменного голосування є невід`ємною частиною протоколу сесії ради.

Отже, належною формою реалізації селищною радою повноважень щодо вирішення земельних питань є прийняття відповідного рішення на пленарному засіданні.

Суд вказує на те, що підготовка проєкту рішення, його внесення до порядку денного та голосування є етапами діяльності ради.

Однак самі по собі зазначені дії не є прийняттям рішення за заявою особи.

У постанові Верховного Суду від 09.07.2020 у справі № 454/160/17 досліджено ситуацію, за якої проєкт рішення з земельного питання не набрав необхідної кількості голосів депутатів.

Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку, що результати голосування та протоколи засідань не замінюють акта органу місцевого самоврядування у формі рішення.

Цей правовий висновок релевантний до спірних правовідносин, оскільки предметом перевірки є правомірність незавершення розгляду земельних заяв прийняттям відповідних рішень.

Так, суд установив, що відповідач підготував проєкти рішень щодо виділення земельних ділянок № 15 та № 330 та виніс їх на розгляд пленарного засідання.

Однак за результатами голосування відповідних рішень не прийнято.

Рішень про відмову у виділенні земельних ділянок також не прийнято.

Лист від 11.11.2025 № 2444 не є рішенням ради в розумінні статті 59 Закону № 280/97-ВР, оскільки містить лише повідомлення про результати голосування.

Отже, наявність проєктів рішень і результатів голосування не підтверджує належного завершення розгляду заяв позивачки.

Одночасно суд ураховує, що рада є колегіальним органом, рішення якого приймаються голосуванням депутатів.

Водночас, колегіальний порядок прийняття рішення не звільняє орган місцевого самоврядування від установленого законом обов`язку вирішити питання, віднесене до його компетенції.

Недостатня кількість голосів за конкретний проєкт не є самостійною матеріально-правовою підставою для відмови власникові земельної частки (паю) в реалізації належного йому права.

За таких обставин, суд доходить висновку, що відповідач не завершив розгляд заяв позивачки в передбаченій законом формі.

Із приводу строків розгляду заяв, суд вказує на таке.

Позивачка посилається на порушення строків розгляду земельних заяв.

Суд ураховує, що стаття 118 Земельного кодексу України регулює порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Натомість, предметом спірних правовідносин є реалізація позивачкою успадкованого права на земельну частку (пай), яка здійснюється за спеціальною процедурою, встановленою Законом № 899-IV.

Тому строки, передбачені статтею 118 Земельного кодексу України для відповідних процедур безоплатної приватизації, не можуть автоматично застосовуватися до цього спору.

Водночас, відсутність у Законі № 899-IV спеціального календарного строку для завершення розгляду індивідуальної заяви не означає, що відповідна рада вправі залишати її невирішеною протягом невизначеного часу.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту інтересів власників земельних часток (паїв), а також застосування адміністративної процедури у сфері земельних відносин» від 08.10.2024 № 3993-IX Закон № 899-IV доповнено статтею 5-1, якою врегульовано особливості адміністративного провадження у справах щодо виділення земельних часток (паїв).

За змістом статті 5-1 Закону № 899-IV, "Стаття 51. Особливості адміністративного провадження в адміністративних справах щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв).

Вчинення процедурних дій, прийняття процедурних рішень щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про адміністративну процедуру", з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та статтею 172 Земельного кодексу України"; 3) у статті 13: у частині третій слова "на строк до дня" замінити словами "на строк, визначений у договорі оренди земельної ділянки, але не довше, до дня"; у частині четвертій слова і цифри "до 1 січня 2025 року" замінити словами і цифрами "до 1 січня 2028 року"; після частини п`ятої доповнити новою частиною такого змісту:

"Договір оренди земельної ділянки, сформованої з невитребуваної земельної частки (паю), укладений відповідно до частини третьої цієї статті, у разі переходу такої земельної ділянки у комунальну власність припиняється через два роки з дня державної реєстрації права комунальної власності на неї (крім випадків, коли цим договором передбачено його припинення раніше)".

У зв`язку з цим частини шосту та сьому вважати відповідно частинами сьомою та восьмою; 4) у частинах шістнадцятій та сімнадцятій статті 141 слова і цифри "до 1 січня 2025 року" замінити словами і цифрами "до 1 січня 2028 року".

Зазначена норма діяла на час подання позивачкою заяв у 2025 році.

Відповідно до частини першої статті 34 Закону України «Про адміністративну процедуру» від 17.02.2022 № 2073-IX (далі Закон № 2073-IX у редакції. чинній станом на дату виникнення спірних правовідносин), граничний строк вирішення окремих категорій справ встановлюється законом. Граничний строк вирішення справи може визначатися сукупністю строків, визначених законом для окремих етапів адміністративної процедури.

Згідно із частиною другою статті 34 цього Закону, у разі якщо законом не визначено граничний строк вирішення окремої категорії справ, справа за заявою особи вирішується протягом розумного строку, але не більше тридцяти календарних днів після надходження заяви, а в разі проведення слухання у справі - не більше сорока п`яти календарних днів з дня реєстрації заяви адміністративним органом.

Частиною четвертою статті 34 Закону № 2073-IX передбачено, що якщо протягом граничного строку вирішити справу за заявою чи скаргою неможливо, за рішенням адміністративного органу строк її вирішення може бути одноразово продовжений, але не більше ніж на п`ятнадцять календарних днів, якщо інше не передбачено законом. Про таке продовження строку учасники адміністративного провадження повідомляються в письмовій формі з обґрунтуванням прийнятого рішення не пізніше ніж за три робочі дні до завершення граничного строку.

Водночас, частина п`ята статті 34 цього Закону передбачає, що у разі неможливості вирішення справи, що розглядається колегіальним адміністративним органом, у строк, визначений частинами першою - четвертою цієї статті, така справа має бути вирішена на його першому засіданні після закінчення зазначеного строку. У такому разі посадова особа колегіального адміністративного органу або посадова особа його апарату (секретаріату, виконавчого органу), яка розглядає справу, повідомляє в письмовій формі учасників адміністративного провадження про причини, що унеможливлюють вирішення справи у визначений строк, не пізніше ніж за три робочі дні до завершення строку, визначеного частинами першою - четвертою цієї статті.

Отже, закон ураховує особливості функціонування колегіальних адміністративних органів, але не надає їм права залишати заяви невирішеними безстроково.

Так, суд установив, що заяву № 312-М зареєстровано 30.05.2025, а заяву № 408-М - 01.08.2025.

Питання щодо першої заяви виносилося на розгляд ради шляхом підготовки проєктів рішень 47-ї, 48-ї та 49-ї сесій, а щодо другої заяви - проєктів рішень 48-ї та 49-ї сесій.

25.09.2025 обидва питання розглядалися на пленарному засіданні 49-ї сесії ради, однак відповідних рішень не прийнято.

Станом на 11.11.2025, що підтверджується листом відповідача № 2444, обидві заяви залишалися невирішеними.

У той же час, матеріали справи не містять доказів прийняття відповідних рішень, належного продовження строків адміністративних проваджень або здійснення повідомлення заявниці про відкладення вирішення справ із дотриманням вимог статті 34 Закону № 2073-IX.

Водночас, суд не ототожнює підготовку проєктів рішень із фактом проведення пленарного засідання на відповідну дату, а тому не встановлює дату першого засідання колегіального органу після закінчення загального строку виключно на підставі дати, зазначеної у проєкті рішення.

Разом із тим, наявні докази підтверджують, що навіть після винесення обох питань на пленарне засідання 25.09.2025 відповідних рішень не прийнято.

Отже, відповідач не забезпечив своєчасного завершення розгляду заяв у передбаченій законом формі.

За таких обставин, суд доходить висновку про порушення відповідачем обов`язку розглянути заяви позивачки та завершити їх розгляд прийняттям рішень у встановленому законом порядку.

Відповідно до змісту частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно із змістом частини другої статті 77 КАС України, в адміністративних справах щодо протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень обов`язок доказування правомірності відповідного рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Застосовуючи зазначені норми до обставин цієї справи, суд зазначає, що позивачка повинна довести наявність права або законного інтересу, для реалізації якого подано відповідні заяви, факт звернення до компетентного органу, предмет звернень та обставини оспорюваної поведінки відповідача.

Водночас, відповідач повинен довести правомірність незавершення розгляду заяв, зокрема виконання передбаченого законом обов`язку прийняти відповідні рішення або існування правових підстав, які виправдовували б оспорювану бездіяльність.

Зокрема, суд установив, що позивачка надала свідоцтво про право на спадщину, сертифікат на право на земельну частку (пай), протокол розподілу, кадастрові документи, заяви до селищної ради, проєкти рішень, лист відповідача та результати голосування.

За результатами оцінки зазначених доказів суд установив належність позивачці права на земельну частку (пай), зв`язок цього права із земельними ділянками № 15 та № 330, факт подання заяв і неприйняття відповідачем рішень за результатами їх розгляду.

Отже, позивачка довела обставини, на яких ґрунтується вимога про визнання бездіяльності протиправною.

Оцінивши досліджені докази, суд установив, що відповідач не довів правомірності оспорюваної бездіяльності в спірних правовідносинах.

При цьому, посилання відповідача на недостатню кількість голосів депутатів підтверджує факт неприйняття рішень, однак не доводить законності такої поведінки.

Водночас, необхідно розмежовувати обов`язок відповідача довести правомірність оспорюваної бездіяльності та передумови застосування конкретного способу судового захисту, передбачені частиною четвертою статті 245 КАС України.

Зокрема, невиконання відповідачем процесуального обов`язку довести правомірність бездіяльності саме по собі не означає встановлення всіх юридичних умов для прийняття конкретного позитивного рішення.

Разом із тим, це не надає суду підстав покладати на позивачку обов`язок спростовувати всі можливі перешкоди для реалізації її права, яких відповідач не зазначав і не доводив.

Під час визначення способу судового захисту суд оцінює юридично значущі обставини, які випливають із застосовних норм права та підтверджуються або не підтверджуються наявними у справі доказами.

Щодо меж ретроспективної перевірки бездіяльності в спірних правовідносинах, суд виходить із таких міркувань.

Як зазначено вище, адміністративний суд перевіряє правомірність поведінки суб`єкта владних повноважень з урахуванням обставин, які існували в період відповідної поведінки та мають значення для її правової оцінки.

Суд не може визнавати правомірним рішення суб`єкта владних повноважень, підміняючи його фактичні та правові мотиви новими підставами, які не були покладені в основу відповідного акта.

Цей принцип врахований Верховним Судом, зокрема, у постанові від 14.05.2025 у справі № 340/10339/21.

Водночас, у справі, яка розглядається, предметом оскарження є бездіяльність, а не прийняте рішення про відмову.

Тому суд перевіряє наявність відповідного обов`язку відповідача, фактичну поведінку під час розгляду заяв та причини неприйняття рішень.

Так, як установлено судом, єдиною причиною неприйняття рішень, зазначеною відповідачем у листі від 11.11.2025 № 2444, є недостатня кількість голосів депутатів.

Відповідач не зазначав відсутності у позивачки права на земельну частку (пай), неналежності поданих документів, незатвердження протоколу розподілу або невідповідності складу сільськогосподарських угідь вимогам закону.

Отже, суд не може визнавати бездіяльність відповідача правомірною з посиланням на зазначені обставини.

У той же час, перевірка виконання умов частини четвертої статті 245 КАС України є окремим процесуальним питанням, яке стосується можливості безпосереднього судового зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти позитивне рішення.

Відтак, оцінка встановлених законом умов застосування такого способу захисту не означає виправдання бездіяльності новими мотивами.

З огляду на наведене суд доходить висновку про протиправність бездіяльності відповідача щодо обох заяв.

Із приводу дискреційних повноважень відповідача та належного способу судового захисту, суд зазначає про таке.

Відповідно до змісту пункту 4 частини першої статті 5 КАС України, особа має право звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно із змістом пункту 4 частини другої статті 245 КАС України, в разі задоволення позову суд може визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати його вчинити певні дії.

Відповідно до змісту абзацу першого частини четвертої статті 245 КАС України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

За змістом абзацу другого частини четвертої статті 245 КАС України, в разі якщо ухвалення рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує його вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, для безпосереднього судового зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне позитивне рішення необхідним є встановлення двох умов: виконання всіх установлених законом передумов для прийняття такого рішення та відсутності у відповідного органу права діяти на власний розсуд.

При цьому, суд розмежовує колегіальний порядок ухвалення рішень та дискреційні повноваження.

Так, колегіальний характер органу місцевого самоврядування, необхідність обговорення питання на пленарному засіданні та голосування депутатів не свідчать самі по собі про наявність дискреційних повноважень.

Дискреційні повноваження передбачають визначену законом можливість суб`єкта владних повноважень обрати один із кількох правомірних варіантів вирішення питання.

Водночас, закон не надає селищній раді права на власний розсуд залишати належно подану заяву про виділення земельної частки (паю) невирішеною.

Отже, обов`язок відповідача розглянути подані заяви та прийняти відповідні рішення не є дискреційним.

Так само відповідач не має необмеженого права відмовляти особі в реалізації належного їй права на земельну частку (пай), якщо виконано всі передбачені законом умови.

Водночас, відсутність необмежених дискреційних повноважень не означає, що суд у кожному спорі про неприйняття рішення зобов`язаний безпосередньо визначити позитивний результат розгляду земельної заяви.

Застосування такого способу захисту залежить також від встановлення всіх матеріально-правових умов відповідного рішення.

У постанові Верховного Суду від 14.05.2025 у справі № 340/10339/21 розглянуто питання застосування способу захисту у вигляді зобов`язання органу місцевого самоврядування прийняти конкретне рішення на користь заявника.

Верховний Суд зазначив, що застосування такого способу захисту можливе за наявності необхідних і достатніх правових підстав.

У зазначеній справі суди та відповідач не перевірили подані документи на предмет дотримання всіх умов, передбачених земельним законодавством для прийняття однозначно позитивного рішення.

За таких обставин, Верховний Суд застосував спосіб захисту у вигляді зобов`язання повторно розглянути заяву та прийняти відповідне рішення за результатами її розгляду.

Суд ураховує, що фактичні обставини зазначеної справи відрізняються від обставин спору, який розглядається.

Зокрема, у справі № 340/10339/21 предметом оскарження було рішення щодо надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою.

Натомість у цій справі земельні ділянки вже сформовані, мають кадастрові номери, а матеріали містять протокол їх розподілу.

Тому правовий висновок Верховного Суду щодо способу захисту підлягає врахуванню з обов`язковою оцінкою встановлених у цій справі обставин.

Визначаючи можливість безпосереднього зобов`язання відповідача прийняти рішення про виділення позивачці двох конкретних земельних ділянок, суд виходить із такого.

Позивачка підтвердила набуття в порядку спадкування права на земельну частку (пай) свідоцтвом про право на спадщину від 09.04.2025 № 570 та сертифікатом серії ХМ № 0214945.

Протокол розподілу земельних ділянок підтверджує зв`язок зазначеного права із земельними ділянками № 15 та № 330.

Витяги з Державного земельного кадастру підтверджують формування цих земельних ділянок і присвоєння їм кадастрових номерів.

Крім того, відповідач підготував проєкти рішень, які передбачали виділення позивачці обох ділянок.

Наведені обставини підтверджують існування істотних правових та фактичних передумов реалізації позивачкою успадкованого права на земельну частку (пай).

Водночас, суд ураховує, що предмет заявленого позитивного зобов`язання полягає у виділенні саме двох конкретних земельних ділянок за одним успадкованим правом на земельну частку (пай).

Частина третя статті 3 Закону № 899-IV передбачає виділення земельної частки (паю), як правило, однією земельною ділянкою, а за бажанням власника - двома земельними ділянками з різним складом сільськогосподарських угідь.

За результатами дослідження витягів із Державного земельного кадастру суд установив, що земельна ділянка № НОМЕР_2 площею 1,9741 га та земельна ділянка № НОМЕР_3 площею 0,9117 га мають однаковий склад сільськогосподарських угідь - рілля.

Отже, матеріалами справи не підтверджено різного складу сільськогосподарських угідь цих двох земельних ділянок.

У той же час, суд ураховує, що саме зазначені дві ділянки відображені у протоколі розподілу за сертифікатом первісної власниці земельної частки (паю).

Цей протокол є істотним доказом проведеного розподілу.

Тому однаковий склад угідь не дає суду підстав автоматично визнавати раніше проведений розподіл незаконним.

Правомірність такого розподілу не є самостійним предметом цього спору.

Разом із тим, наявність протоколу не дозволяє суду залишити поза увагою спеціальне регулювання частини третьої статті 3 Закону № 899-IV під час визначення наявності всіх юридичних умов для зобов`язання відповідача прийняти саме ті позитивні рішення, про які просить позивачка.

Суд також ураховує положення частини четвертої статті 9 Закону № 899-IV, якими визначено правове значення затвердження протоколу розподілу земельних ділянок відповідною радою.

Зокрема, матеріали справи містять протокол розподілу, однак не містять окремого рішення уповноваженого органу про його затвердження.

Відсутність такого рішення в матеріалах справи не доводить, що протокол не був затверджений.

Водночас, за наявними доказами суд не встановив обставин його затвердження в порядку, передбаченому частиною четвертою статті 9 Закону № 899-IV.

При цьому, суд не розглядає наведені обставини як доведені підстави для відмови позивачці у виділенні земельних ділянок.

Відповідач не зазначав їх як причини неприйняття рішень.

Суд не встановлює відсутності у позивачки успадкованого права на земельну частку (пай), не визнає незаконним проведений розподіл земельних ділянок та не надає селищній раді права довільно відмовити в реалізації цього права.

Наведені обставини оцінюються лише для встановлення передумов застосування способу судового захисту, передбаченого абзацом першим частини четвертої статті 245 КАС України.

Отже, за сукупністю наявних доказів суд не встановив виконання всіх визначених законом умов для безпосереднього зобов`язання відповідача прийняти конкретні позитивні рішення про виділення позивачці одночасно двох земельних ділянок № 15 та № 330 за одним успадкованим правом на земельну частку (пай).

При цьому, суд наголошує, що недоведеність усіх передумов для застосування конкретного способу судового захисту не є тотожною доведеності існування законних підстав для відмови у виділенні земельних ділянок.

Так само вона не звільняє відповідача від установленого законом обов`язку розглянути подані заяви та прийняти відповідні рішення.

Суд ураховує, що саме лише визнання оспорюваної бездіяльності протиправною не забезпечить ефективного відновлення права позивачки, оскільки подані нею заяви залишаться невирішеними.

Тому належним способом захисту є покладення на відповідача обов`язку завершити розгляд заяв прийняттям відповідних рішень у встановленому законом порядку з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні суду.

Застосування такого способу захисту не означає надання відповідачу права повторно залишати заяви без вирішення виключно з мотивів недостатньої кількості голосів депутатів.

Відповідач зобов`язаний здійснити повноваження відповідно до Закону № 899-IV, належним чином установити юридично значущі обставини та прийняти рішення за результатами розгляду кожної заяви.

Відповідно до змісту частини другої статті 9 КАС України, суд розглядає справу в межах позовних вимог, однак може вийти за їх межі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Застосований судом спосіб захисту спрямований безпосередньо на усунення встановленої протиправної бездіяльності.

При цьому, позивачка просила не лише забезпечити прийняття рішень за її заявами, а й визначити конкретний позитивний результат їх розгляду - виділення двох земельних ділянок.

Оскільки суд не присуджує зазначеного позитивного результату, обсяг наданого судового захисту відрізняється від обсягу заявлених вимог.

За таких обставин, позов підлягає частковому задоволенню.

Отже, суд доходить висновку, що позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача є обґрунтованими, а належним способом усунення цієї бездіяльності є зобов`язання відповідача завершити розгляд обох заяв шляхом прийняття відповідних рішень.

Інші аргументи позивачки не спростовують висновків суду за результатами розгляду справи, які зазначені вище.

Щодо інших доводів позивачки, то суд також зазначає, що, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

У рішенні ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін.

Згідно із ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до змісту підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 № 3674-VI, ставка судового збору за подання фізичною особою до адміністративного суду позовної заяви немайнового характеру становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2025 установлено в розмірі 3028 грн.

Отже, ставка судового збору за одну позовну вимогу немайнового характеру становить 1211,20 грн.

Відповідно до змісту частини третьої статті 4 Закону № 3674-VI, при поданні процесуальних документів до суду в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8.

Отже, судовий збір за одну вимогу немайнового характеру при зверненні фізичної особи через підсистему «Електронний суд» становить 968,96 грн.

Абзацом другим частини третьої статті 6 Закону № 3674-VI встановлено, що в разі об`єднання в позовній заяві двох і більше вимог немайнового характеру судовий збір сплачується за кожну з таких вимог.

Суд ураховує висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06.09.2023 у справі № 140/6803/22, щодо визначення кількості вимог для цілей обчислення судового збору.

У зазначеній постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність оцінювати правові підстави звернення до суду, суть і зміст заявлених вимог, обставини їх обґрунтування та кількість суб`єктів, яким вони адресовані.

При цьому, класифікація вимог як основних і похідних сама по собі не є достатнім критерієм для визначення розміру судового збору.

Застосовуючи цей підхід, суд установив, що позивачка оскаржує бездіяльність одного суб`єкта владних повноважень щодо двох окремих заяв.

Обидві заяви пов`язані з реалізацією одного успадкованого права на земельну частку (пай).

Водночас, кожна із них ініціювала окреме звернення до відповідача з вимогою про прийняття рішення щодо конкретної земельної ділянки.

Відповідні звернення подано в різний час, а їх розгляд мав завершитися прийняттям рішень щодо кожного з порушених питань.

Отже, фактичні підстави оспорюваної бездіяльності щодо кожної заяви є самостійними.

Вимоги про визнання бездіяльності протиправною та про застосування зобов`язального способу захисту щодо відповідної заяви спрямовані на усунення одного порушення, що має значення для визначення загального предмета судового захисту.

Оцінивши сукупність зазначених обставин, суд доходить висновку, що для цілей визначення судового збору позов містить дві самостійні вимоги немайнового характеру, кожна з яких пов`язана із зобов`язальним способом захисту.

Отже, належний судовий збір за подання позовної заяви становить 1937,92 грн (3028 грн х 0,4 х 0,8 х 2).

Відповідно до платіжної інструкції від 04.12.2025 № 1.431868609.1, позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 1940 грн.

Отже, сума сплаченого судового збору перевищує належну до сплати суму на 2,08 грн.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 7 Закону № 3674-VI, повернення надміру сплаченого судового збору здійснюється за клопотанням особи, яка його сплатила, у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Суд ураховує, що в цій справі протиправна бездіяльність відповідача встановлена щодо обох самостійних заяв.

За результатами розгляду спору суд застосовує зобов`язальний спосіб захисту стосовно обох адміністративних проваджень.

Відмова в безпосередньому зобов`язанні відповідача прийняти позитивні рішення за заявами позивачки стосується обсягу судового захисту, але не змінює висновку про незаконність бездіяльності відповідача щодо кожної заяви.

Крім того, у постанові від 14.05.2025 у справі № 340/10339/21 Верховний Суд за часткового задоволення позову та застосування способу захисту у вигляді повторного розгляду заяви стягнув судовий збір на користь позивача, врахувавши фактичний результат вирішення спору.

З огляду на наведене суд уважає обґрунтованим стягнення на користь позивачки судового збору в розмірі 1937,92 грн за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області, що полягає у незавершенні в установленому законом порядку та протягом установленого строку розгляду заяви № 312-М від 30.05.2025 щодо виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки № 15 площею 1,9741 га, кадастровий номер 6821588400:03:072:0008, шляхом прийняття відповідного рішення за результатами її розгляду.

Визнати протиправною бездіяльність Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області, що полягає у незавершенні в установленому законом порядку та протягом установленого строку розгляду заяви № 408-М від 01.08.2025 щодо виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки № 330 площею 0,9117 га, кадастровий номер 6821588400:03:027:0051, шляхом прийняття відповідного рішення за результатами її розгляду.

Зобов`язати Вовковинецьку селищну раду Хмельницького району Хмельницької області завершити розгляд заяв № 312-М від 30.05.2025 та № 408-М від 01.08.2025 щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок № 15 площею 1,9741 га, кадастровий номер 6821588400:03:072:0008, та № 330 площею 0,9117 га, кадастровий номер 6821588400:03:027:0051, шляхом прийняття за результатами розгляду кожної із зазначених заяв відповідного рішення у встановленому законом порядку з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні суду.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Вовковинецької селищної ради Хмельницького району Хмельницької області судовий збір у розмірі 1937 (одна тисяча дев`ятсот тридцять сім) гривень 92 копійки.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач:ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 )Відповідач:Вовковинецька селищна рада Хмельницького району Хмельницької області (вул. Миру, 24,с-ще Вовковинці,Хмельницький р-н, Хмельницька обл.,32223 , код ЄДРПОУ - 04406222)

Головуючий суддя Є.В. Печений