Решение № 140909097, 01.10.2026, Києво-Святошинський районний суд Київської області

Справа № 369/11309/23

Провадження № 2/369/812/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01.10.2026 м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Фінагеєвої І.О.,

при секретарі Касяненко К.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу №369/11309/23 за позовною заявою Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні майном, -

ВСТАНОВИВ:

У січні 2023 року керівник Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Бучанської міської ради звернувся до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про повернення земельних ділянок та скасування рішень про їх державну реєстрацію.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що Києво-Святошинською окружною прокуратурою встановлено порушення вимог земельного та лісового законодавства при розпорядженні землями лісогосподарського призначення на території Білогородської сільської ради Бучанського району Київської області.

Так, прокуратурою було встановлено, що наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 04 листопада 2013 року№ КИ/3222482000:10:001/00010099 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення садівництва ОСОБА_7 на території СТ «Ірпінь», ділянка № НОМЕР_1 Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, передано у приватну власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 для ведення садівництва.

На підставі вищевказаного наказу ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2013 року № НОМЕР_2 .

Надалі, ОСОБА_7 відчужила вказану земельну ділянку на користь ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 березня 2014 року № 1649.

ОСОБА_8 , у свою чергу, подарувала земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 на користь ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 01 грудня 2017 року № 3312.

Також прокуратурою встановлено, що 15 травня 2020 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 3477 ОСОБА_1 відчужила 815/1200 частини земельної ділянки на користь ОСОБА_2 .

У подальшому, на підставі договору про поділ часток земельної ділянки у натурі, земельна ділянка з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 поділена на дві: площею 0,0815 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5253, власником якої є ОСОБА_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55533305 від 05 грудня 2020 року) та площею 0,0385 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5254, власником якої є ОСОБА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55533517 від 05 грудня 2020 року).

Водночас, як зазначає позивач, було встановлено, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та на час прийняття розпорядження перебували у постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство», у зв`язку з чим, їх відведення у приватну власність відбулось із порушенням вимог земельного та лісового законодавства, що полягає у наступному.

Відповідно до листа ВО «Укрдержліспроект» від 23 лютого 2023 року № 149 земельні ділянки з кадастровим номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 накладаються на землі виділу 10 кварталу 30 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство» за матеріалами лісовпорядкування 2014 року.

Згідно інформації Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 17 березня 2023 року № 02-209 (яке згідно п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 07 вересня 2022 року № 1003 є правонаступником майна, прав та обов`язків спеціалізованих державних лісогосподарських підприємств, які належать до сфери управління Державного агентства, лісових ресурсів, що реорганізуються; права постійного користування земельними ділянками лісогосподарського призначення, затверджених матеріалів лісовпорядкування, затверджених розрахункових лісосік, затверджених поділів лісів на категорії, виділених особливо захисних лісових ділянок спеціалізованих державних лісогосподарських підприємств, які належать до сфери управління Державного агентства лісових ресурсів, що реорганізуються) віднесення земельних ділянок з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 підтверджуються матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003, 2014 років (планшетами, планами лісонасаджень, проектом організації та розвитку лісового господарства таксаційним описом земельних ділянок лісового фонду).

Зокрема, встановлено, що після вилучення у період 1997-2002 років на підставі листів Міністерства лісового господарства України, Державного комітету лісового господарства України та Київського державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» земельних ділянок для розширення СТ «Ірпінь», спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 залишились у користуванні спеціалізованого лісогосподарського підприємства.

Таким чином, наказ Головного управління Держземагентства у Київській області від 04 листопада 2013 року про передачу у приватну власність ОСОБА_7 земельної ділянки за рахунок земель лісогосподарського призначення для ведення індивідуального садівництва прийняте всупереч вимогам п. г) ч. 4 ст. 84, ч. 2 ст. 56, Земельного кодексу України.

Відповідно до листа Секретаріату Кабінету Міністрів України від 19 червня 2023 року № 15542/0/2-23 Кабінетом Міністрів України рішень про вилучення із постійного користування державного підприємства «Київське лісове господарство» зазначених земельних ділянок та погодження зміни цільового призначення не приймались.

Окрім того, відсутні відомості і в Архівному відділі Бучанської РДА щодо здійснення вилучення виділів 10 кварталу 30 Приміського лісництва Києво-Святошинською районною державною адміністрацією, що підтверджено листом від 06 березня 2023 року № 05-06/122.

Відомості про надання дозволу на вилучення із постійного користування ДП «Київське лісове господарство» спірних виділів 10 кварталу 30 Приміського лісництва відсутні в Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України», що підтверджується листом від 16 березня 2023 року № 02-205.

Отже, розпорядник земельних ділянок дозволу на вилучення земель лісогосподарського призначення із постійного користування кварталу 30 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство» не надавав, у зв`язку з чим, наказ Головного управління Держземагентства у Київській області від 04 листопада 2013 року суперечить вимогам ч. 5 ст. 116. ч. 9 ст. 149. ст. 151 Земельного кодексу України.

Так, Києво-Святошинською окружною прокуратурою на адресу Київської обласної державної адміністрації скеровано лист від 17 квітня 2023 року № 55-2615вих-23, в якому викладено виявлені порушення вимог законодавства щодо незаконності відведення земельної ділянки лісового фонду та запитано про вжиті заходи реагування до усунення цих порушень і повернення відповідної земельної ділянки у розпорядження держави або повідомлення про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку.

У відповідь на лист, Київська обласна державна адміністрація листом від 27 квітня 2023 року № 322/31.01/31.02.01/2023 повідомила про невжиття заходів цивільно-правового характеру шляхом звернення до суду з позовною заявою до останнього набувача, у зв`язку з відсутністю можливості встановити, що розпорядження спірними земельними ділянками віднесено до компетенції облдержадміністрації.

Отже, уповноваженим органом своєчасних заходів щодо повернення спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення на користь держави вжито не було, у зв`язку із чим, позивач звертається до суду та просить:

1.Усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення шляхом скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень:

-від 05.12.2020 року з індексним номером № 55533305 із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5253;

-від 05.12.2020 року з індексним номером № 55533517 із скасуванням державної реєстрації права ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 3222482000:10:001:5254.

2.Усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 0,12 га, шляхом повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації:

-від ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:5253;

-від ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:5254.

3.Стягнути з відповідача на користь Київської обласної прокуратури судовий збір.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2023 року відкрито провадження у цивільній справі в порядку загального позовного провадження із призначенням підготовчого судового засідання.

12 грудня 2023 року на адресу суду від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Палієнка Олександра Андрійовича надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначив, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав. В першу чергу слід звернути увагу, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту прав. Більш того, з метою спроби уникнути наслідків пропуску строку позовної давності прокурором було визначено відповідний позов як негаторний, що не відповідає його змісту та суті позовних вимог. Заявлений прокурором позов є віндикаційним та спрямований саме на витребування майна в ОСОБА_1 . Використання у прохальній частині позовної заяви формулювання «повернення», замість «витребування», не спростовує той факт, що позов стосується саме витребування майна у фактичного володільця та є віндикаційним. На думку сторони відповідача прокурором умисно обрано неправильний спосіб захисту прав та визначено позов як негаторний, адже відповідно до судової практики та висновків Верховного Суду до негаторних позовів не застосовуються строки позовної давності. Держава в особі уповноваженого органу державної влади, органів прокуратури та через підконтрольні їй державні органи мала змогу дізнатися та, ймовірно, знала про порушення її прав протягом тривалого часу, починаючи з 2013 року, що дає підстави вважати пропущеним строк позовної давності на звернення до суду з віндикаційним позовом про витребування в ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майна на користь держави (в особі КОДА). Повідомляю суду, що відповідачка не була обізнана про будь-які обмеження, що унеможливлюють володіння, користування, розпорядження спірною земельною ділянкою; набула право власності на майно на законних підставах; не отримувала від державних органів, прокуратури, державних підприємств тощо жодних повідомлень про правовий статус спірної земельної ділянки. Витребування нерухомого майна у відповідачки призведе до покладення на неї надмірного тягаря та порушить принцип «справедливого балансу». У позові прокурором взагалі залишене поза увагою питання забезпечення прав та інтересів добросовісного набувача відповідачки, у разі витребування в неї майна. Залишити позовні вимоги заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області (в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації) без задоволення.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 червня 2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 лютого 2026 року клопотання Бучанської окружної прокуратури Київської області про заміну сторони у цивільній справі було задоволено, замінено позивача у справі з Києво-Святошинської окружної прокуратури Київської області на його правонаступника Бучанську окружну прокуратуру Київської області.

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 жовтня 2026 року у задоволенні клопотання прокурора Бучанської окружної прокуратури Київської області Паращука Бориса Володимировича про повернення до стадії підготовчого провадження та зміну предмету позову у цивільній справі № 369/11309/23 за позовною заявою Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні майном було відмовлено.

У судове засідання сторона позивача не з`явилася, про дату, час та місце слухання справи сповіщена належним чином, поважні причини неявки не повідомила. Будь-яких заяв, клопотань станом на час ухвалення рішення до суду не надходило.

У судове засідання відповідач та її представник не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи сповіщені належним чином. Представник відповідача надала суду заяву про розгляд справи без їх участі, у задоволенні позовних вимог просила відмовити у повному обсязі.

У судове засідання відповідач та його представник не з`явилися, про дату, час та місце слухання справи сповіщені належним чином. Відповідач на адресу суду відзиву на позовну заяву не подав, причини неможливості подати відзив суду не повідомив. Будь-яких заяв, клопотань станом на час ухвалення рішення до суду не надходило.

Відповідно до вимог частини 1, 3 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України, кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у тому числі правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні, а явка до суду не є обов`язковою.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 виснував, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Враховуючи зазначене, та те, що сторона позивача реалізувала своє право на викладення відповідних аргументів у позовній заяві, наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.

З огляду на викладене, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Згідно з ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши письмові докази та матеріали справи в їх сукупності, пояснення і заяви осіб, які беруть участь у справі, їх представників, оцінивши їх відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що ст. 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

При розгляді справи судом встановлено, що наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 04 листопада 2013 року № КИ/3222482000:10:001/00010099 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення садівництва ОСОБА_7 на території СТ «Ірпінь», ділянка № НОМЕР_1 Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, передано у приватну власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 для ведення садівництва.

На підставі вищевказаного наказу ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2013 року № НОМЕР_2 .

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 19 березня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В. за реєстровим № 1649, ОСОБА_7 відчужила земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 на користь ОСОБА_8 .

ОСОБА_8 на підставі договору дарування від 01 грудня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Соболєвою В.Л. за реєстровим № 3312, подарувала вказану земельну ділянку ОСОБА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 05 травня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В.Я. за реєстровим № 3477, ОСОБА_1 відчужила 815/1200 частин земельної ділянки на користь ОСОБА_2 .

На підставі договору про поділ часток земельної ділянки у натурі від 13 травня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Демецькою С.Л. за реєстровим № 1901, земельна ділянка з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 поділена на дві: площею 0,0815 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5253, власником якої є ОСОБА_2 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55533305 від 05 грудня 2020 року) та площею 0,0385 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5254, власником якої є ОСОБА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 55533517 від 05 грудня 2020 року).

Відповідно до листа ВО «Укрдержліспроект» від 23 лютого 2023 року № 149 земельні ділянки з кадастровим номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 накладаються на землі виділу 10 кварталу 30 Приміського лісництва ДП «Київське лісове господарство» за матеріалами лісовпорядкування 2014 року.

Згідно інформації Філії «Київське лісове господарство» ДП «Ліси України» від 17 березня 2023 року № 02-209, віднесення земельних ділянок з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 до земель лісового фонду підтверджуються матеріалами лісовпорядкування 1993, 2003, 2014 років (планшетами, планами лісонасаджень, проектом організації та розвитку лісового господарства таксаційним описом земельних ділянок лісового фонду).

Після вилучення у період 1997-2002 років на підставі листів Міністерства лісового господарства України, Державного комітету лісового господарства України та Київського державного лісогосподарського об`єднання «Київліс» земельних ділянок для розширення СТ «Ірпінь», спірні земельні ділянки з кадастровими номерами 3222482000:10:001:5253, 3222482000:10:001:5254 залишились у користуванні спеціалізованого лісогосподарського підприємства.

Відповідно до листа Секретаріату Кабінету Міністрів України від 19 червня 2023 року № 15542/0/2-23 Кабінетом Міністрів України рішень про вилучення із постійного користування державного підприємства «Київське лісове господарство» зазначених земельних ділянок та погодження зміни цільового призначення не знайдено.

З метою захисту прав та інтересів держави у сфері розпорядження землями лісового фонду Києво-Святошинська окружна прокуратура Київської області звернулася до Київської обласної державної адміністрації з повідомленням щодо намірів подавати позовну заяву в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Наведеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітко визначену та дієву можливість оскаржити подію, яка, на її думку, порушує її права й охоронювані законом інтереси.

Щодо участі прокурора у справі слід зазначити таке.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу. Підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються нездатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Особливості участі та статусу прокурора в цивільному процесі, а також порядок та підстави звернення прокурора до суду, визначено ст. 56 ЦПК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року.

Відповідно до частин 3 та 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 257 ЦПК України.

Предметом спору зазначеної цивільної справи є поновлення порушеного права власності держави на землі лісового фонду, оскільки на земельну ділянку, яка є предметом спору, було неправомірно зареєстроване право власності за особою, яка згодом відчужила вказану земельну ділянку на користь відповідачів. Контроль за використанням та охороною спірної земельної ділянки знаходиться в межах повноважень Київської обласної державної адміністрації.

За приписами ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування», місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Відповідно до вимог частин 3 та 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно із ч. 1 та п. а) ч. 2 ст. 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

Статтею 189 ЗК України встановлено, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами.

У даному спорі органом, який здійснює захист інтересів держави самостійно є Київська обласна державна адміністрація, як орган виконавчої влади, до компетенції якого входить розпорядження земельними ділянками державної власності лісогосподарського призначення для лісогосподарських потреб відповідно до вимог п. 5 ст. 122, п. 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, а власником земельної ділянки держава Україна.

Захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень.

З метою, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставою для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Києво-Святошинською окружною прокуратурою на адресу Київської обласної державної адміністрації скеровано лист від 17 квітня 2023 року № 55-2615вих-23, в якому викладено виявлені порушення вимог законодавства щодо незаконності відведення земельної ділянки лісового фонду та запитано про вжиті заходи реагування до усунення цих порушень і повернення відповідної земельної ділянки у розпорядження держави або повідомлення про неможливість звернення до суду з метою захисту інтересів держави в судовому порядку.

У відповідь на лист, Київська обласна державна адміністрація листом від 27 квітня 2023 року № 322/31.01/31.02.01/2023 повідомила про невжиття заходів цивільно-правового характеру шляхом звернення до суду.

Таким чином, суд визнає обґрунтованим належним чином потребу у зверненні прокурора з цим позовом в інтересах органу виконавчої влади, який не має можливості самостійно захистити свої права у суді.

Щодо ефективного способу захисту, суд вважає за потрібне зазначити наступне.

Згідно зі ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Аналогічний підхід до врегулювання правовідносин у сфері володіння власністю демонструє цивільне законодавство.

За змістом ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Положеннями частин 1, 2 та 3 ст. 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини 1 та 2 ст. 321 ЦК України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Так, власником земель лісогосподарського призначення до виділення у власність спірної земельної ділянки, була держава. Вважаючи, що виділення спірної земельної ділянки суперечить вимогам законодавства, заступник прокурора звернувся до суду в інтересах держави в особі органу виконавчої влади розпорядника земель лісогосподарського значення, які знаходяться в межах юрисдикції Київської обласної державної адміністрації.

Таким чином, суду слід з`ясувати, у який спосіб має бути поновлене право власності позивача на земельну ділянку лісогосподарського призначення, яке останній вважає порушеним.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а, від 09 листопада 2021 року у справі № 542/1403/17).

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).

Віндикаційний позов це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (постанова Верховного Суду від 30 липня 2020 року у справі № 752/13695/18).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст. ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (про принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю зазначено у п. 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (п. п. 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц).

Вирішуючи питання про належні способи захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц виклала такий правовий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст. 59 цього Кодексу (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц; від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (п. 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (п. 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (п. 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (п. 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (ст. 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки особи можуть мати такі ділянки на праві власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі ст. 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до ст. 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Враховуючи вищенаведене, Велика Палата Верховного Суду підтвердила свої попередні висновки про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду роз`яснила, що заволодіння земельними ділянками є неможливим лише в разі, якщо на такі ділянки в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності. Якщо ж закон допускає набуття права власності на земельні ділянки, але обмежує їх використання лише з певною метою, то передання ділянок з порушенням такого обмеження може свідчити про те, що право власності порушника на земельну ділянку не виникло, але не свідчить про неможливість заволодіння (зокрема, неправомірного) земельною ділянкою.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації.

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі ТОВ, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Звертаючись до суду з цим позовом заступник керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури просив усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельними ділянками лісогосподарського призначення загальною площею 0,12 га, шляхом повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації: - від ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:5253; - від ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 3222482000:10:001:5254.

На час звернення заступника керівника Києво-Святошинської окружної прокуратури із цим позовом спірні земельні ділянки перебували у власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Отже, враховуючи вищевикладене, власник з дотриманням вимог ст. ст. 387, 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності, повернення майна чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Викладене узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, згідно з яким вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

А відтак, враховуючи, що спірні земельні ділянки зареєстровані за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а позивач вимог про витребування спірних земельних ділянок не заявив, заявлені ним позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом повернення земельних ділянок на користь держави не є ефективним способом захисту права.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Крім того, щодо вимоги про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України, що є ефективним способом захисту права власності, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Прокурор, звертаючись до суду із позовними вимогами про повернення у власність держави спірних земельних ділянок, послався на те, що земельні ділянки на момент передачі їх у приватну власність відносились до земель лісогосподарського призначення та перебували в постійному користуванні Приміського лісництва державного підприємства «Київське лісове господарство». А тому відчуження зазначених ділянок порушило інтереси держави, адже фактично відбулася незаконна зміна цільового призначення землі, яку було безоплатно приватизовано первісним власником та в подальшому відчужено на користь відповідачів, що і призвело, до протиправного одержання у власність лісових земель.

Відповідно до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до ст. 388 ЦК України, в редакції звернення позивача із позовною заявою, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

09 квітня 2025 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» № 4292-ІХ від 12 березня 2025 року. У пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» зазначено, що метою запропонованих змін є: 1) вдосконалення правозастосування у правовідносинах щодо витребування майна у добросовісного набувача шляхом чіткого розмежування віндикаційного та негаторного позовів та можливості їх заявлення; 2) вирішення питання компенсації добросовісному набувачеві при витребуванні майна на користь держави чи територіальної громади та подальшого відшкодування шкоди за рахунок винних осіб на користь держави чи територіальної громади; 3) посилення правових засад захисту прав та інтересів добросовісного набувача у випадку вибуття майна з власності держави чи територіальної громади.

Зазначеним законом внесено зміни до статей 261, 388, 390, 391 ЦК України.

Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Добросовісний набувач - це особа, яка набула майно за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до ст. 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Правила ч. 1 ст. 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

За змістом ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частинами 1 та 6 ст. 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Головного управління Держземагентства у Київській області від 04 листопада 2013 року № КИ/3222482000:10:001/00010099 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення садівництва ОСОБА_7 на території СТ «Ірпінь», ділянка № НОМЕР_1 Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, передано у приватну власність ОСОБА_7 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3222482000:10:001:5083 для ведення садівництва. На підставі вищевказаного наказу ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2013 року № НОМЕР_2 .

У подальшому, власником вказаної земельної ділянки стала ОСОБА_8 (договір купівлі-продажу земельної ділянки від 19 березня 2014 року за реєстровим № 1649), згодом відповідач ОСОБА_1 (договір дарування від 01 грудня 2017 року за реєстровим № 3312) та відповідач ОСОБА_2 (договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 травня 2020 року за реєстровим № 3477).

Так, з матеріалів справи та долучених до неї доказів, поданих сторонами, вбачається, що спірні земельні ділянки не належать до переліченого в абз. 3 ч. 3, ч. 4 ст. 388 ЦК України майна, на яке не розповсюджується заборона витребування від добросовісного набувача після спливу 10 років з моменту передачі у приватну власність першому власнику. Суду не надано доказів про те, що спірні земельні ділянки були продані або передані у власність у порядку, встановленому для виконання судових рішень; були продані набувачам на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна; на момент вибуття з володіння держави або територіальної громади належали до об`єктів критичної інфраструктури, до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, до об`єктів та земель оборони, до об`єктів або територій природно-заповідного фонду, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів (територій) на момент вибуття з володіння, до гідротехнічних споруд, за умови наявності підтвердних документів про статус таких об`єктів на момент вибуття з володіння, до пам`яток культурної спадщини, які не підлягали приватизації, або набуті відповідачами безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

Водночас, за змістом ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справах «Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04; від 16 лютого 2017 року «Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).

Разом з тим, суд вважає, що суть цієї справи підпадає під дію норми щодо пропорційності зазначеного втручання, зокрема, чи мали заявники можливість отримати компенсацію або будь-яку іншу форму відшкодування за позбавлення їхнього майна. У згаданому рішенні у справі «Дроздик та Мікула проти України» (Drozdyk and Mikula v. Ukraine), яка стосувалася позбавлення майна за подібних обставин, суд встановив, що Уряд не навів жодних переконливих аргументів на підтвердження існування чіткого національного законодавства, яке б гарантувало грошову або будь-яку іншу форму відшкодування будь-якої шкоди (п. 49). У цьому зв`язку суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов`язаної з її вартістю, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність відшкодування шкоди може вважатися виправданою за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції лише за виняткових обставин (п. 48 з подальшими посиланнями).

Щодо положень національного законодавства, то відповідно до змін внесених до ЦК України від 12 березня 2025 року, які набули чинності 09 квітня 2025 року та доповнили ст. 390 частиною п`ятою такого змісту: суд одночасно із задоволенням позову органу державної влади, органу місцевого самоврядування або прокурора про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади вирішує питання про здійснення органом державної влади або органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві.

Суд постановляє рішення про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь держави чи територіальної громади, за умови попереднього внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду. Перерахування грошових коштів як компенсації вартості нерухомого майна з депозитного рахунку суду здійснюється без пред`явлення добросовісним набувачем окремого позову до держави чи територіальної громади.

Держава чи територіальна громада, яка на підставі рішення суду компенсувала добросовісному набувачеві вартість майна, набуває право вимоги про стягнення виплачених грошових коштів як компенсації вартості майна до особи, з вини якої таке майно незаконно вибуло з володіння власника. Порядок компенсації, передбачений цією частиною, не застосовується щодо об`єктів приватизації, визначених Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду». Для цілей цієї статті під вартістю майна розуміється вартість майна, оцінка (експертно-грошова оцінка земельної ділянки) якого здійснена в порядку, визначеному законом, чинна на дату подання позовної заяви.

Отже, зважаючи на вище зазначені норми закону (зокрема ст. 390 ЦК України), обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки у добросовісного набувача є попереднє внесення органом державної влади, органом місцевого самоврядування або прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду, що позивачем виконано не було.

З огляду на викладене, у задоволенні позовних вимог Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні майном слід відмовити.

Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 12, 13, 76, 83, 89, 141, 223, 258-260, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Бучанської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про усунення перешкод у користуванні майном, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Повний текст рішення складено 14 жовтня 2026 року.

Суддя: Інна ФІНАГЕЄВА