Решение № 140889347, 22.10.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13770/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2026 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, у якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства юстиції України щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації суми податку на доходи фізичних осіб в розмірі 148 014.11 грн., що був утриманий з грошового забезпечення нарахованого на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 у справі № 540/8074/21;

- стягнути з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 компенсацію суми податку на доходи фізичних осіб у розмірі 148 014.11 грн., що був утриманий з грошового забезпечення нарахованого на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 у справі № 540/8074/21.

Ухвалою суду від 19.05.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Ухвалою суду від 21.10.2026 відмовлено у задоволенні клопотання представника Міністерства юстиції України про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 з 1993 року проходить службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України та наказом Міністерства юстиції України від 13.08.2021 № 1920/к «Про звільнення» його було звільнено 23.08.2021 з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника Південного міжрегіонального правління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції у зв`язку із скороченням штатів відповідно до ч. 5 ст. 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та п. 4 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про національну поліцію». Не погодившись із вказаним наказом Позивач звернувся до суду та рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 позов було задоволено частково:- визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 13 серпня 2021 року № 1920/к «Про звільнення»;- зобов`язано Міністерство юстиції України поновити ОСОБА_1 в органах Державної кримінально-виконавчої служби України на посаді начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 24.08.2021;- зобов`язано Міністерство юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.08.2021 по 24.12.2024. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 змінено та стягнуто з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) в сумі 822300,6 грн., без утримання податків та обов`язкових платежів». В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 залишено без змін. На виконання судового рішення Міністерством юстиції України було перераховано кошти у сумі 822 300.60 грн.:- 148 014.11 грн. сплата податку на доходи фізичних осіб;- 41 115.03 грн. сплата військового збору;- 633 171.46 грн. перераховано на картковий рахунок Позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) у сумі згідно із постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025, після утримання податку на доходи фізичних осіб, військового збору. З бездіяльністю Відповідача щодо не невиплати компенсації суми податку на доходи фізичних осіб, Позивач не погоджується та вважає її протиправною.

04.06.2026 до Одеського окружного адміністративного суду надійшов відзив, в якому відповідач не погоджується з викладеними у позовній заяві підставами, вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного. Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є заробітною платою та не входить до її структури, оскільки не є винагородою за виконану працівником роботу. Така виплата має компенсаційний характер і є спеціальним видом відповідальності роботодавця за незаконне позбавлення працівника можливості працювати. Згідно з пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України, право на рівноцінну та повну компенсацію утриманого ПДФО мають особи начальницького складу ДКВС України виключно щодо виплат, одержаних «у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби». Ця ж імперативна умова дублюється у пункті 3 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44; за своєю правовою природою середній заробіток за час вимушеного прогулу є компенсаційною гарантією за період, протягом якого особа не працювала. Так як у період з 24.08.2021 по 24.12.2024 Позивач фактично не виконував службових обов`язків як особа начальницького складу, яка проходила службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, правові підстави для нарахування йому компенсації ПДФО за Порядком № 44 відсутні, а тому податкові пільги не можуть тлумачитися розширювально. Таким чином, Позивач отримав спірні кошти не у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, а на виконання судового рішення про поновлення на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. За таких обставин положення пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України та Порядку № 44 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а правові підстави для виплати Позивачу компенсації сум податку на доходи фізичних осіб відсутні.

09.06.2026 до Одеського окружного адміністративного суду надійшла відповідь на відзив, у якій представник позивача позиція відповідача суперечить правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 08.02.2022 у справі № 755/12623/19, у якій прямо зазначено, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, передбачений частиною другою статті 235 КЗпП України, є по суті неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці . Саме Велика Палата Верховного Суду прямо відступила від попереднього висновку, викладеного у постанові Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 у справі №369/10046/18, на який посилається Відповідач. Відтак аргументація Відповідача ґрунтується на правовій позиції, від якої Верховний Суд уже відступив, а тому така позиція не може вважатися актуальною та не може бути покладена в основу вирішення даного спору

Представник позивача зауважує, що середній заробіток за час вимушеного прогулу не є штрафною санкцією або компенсаційною виплатою, відірваною від трудових чи службових правовідносин, і не є доходом, що виник поза межами служби як стверджує Відповідач у відзиві. Це виплата, яка заміщує заробітну плату або грошове забезпечення, які особа повинна була отримувати, якби не була незаконно позбавлена можливості працювати або проходити службу. У службових правовідносинах осіб начальницького складу ДКВС такою виплатою є саме грошове забезпечення. Отже, судове рішення, яке набрало законної сили, вже надало спірній виплаті належну правову кваліфікацію як грошове забезпечення, а тому Міністерство юстиції України не може при виконанні судового рішення змінювати цю кваліфікацію, звужувати її зміст або стверджувати, що виплата, прямо визначена судом як грошове забезпечення, нібито не є грошовим забезпеченням для цілей застосування пункту 168.5 статті 168 ПК України та Порядку № 44. Згідно з пунктом 2 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. Отже системний аналіз вищезазначених норм свідчить про те, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, особами рядового і начальницького складу ДКВС України, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Відповідно до матеріалів справи Позивач є особою начальницького складу ДКВС, що прямо охоплюється сферою дії пункту 168.5 статті 168 ПК України та Порядку № 44.

Також представник позивача зазначив, що Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 зробив висновок, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, особа вважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату , а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу. Саме тому вимушений прогул не може трактуватися як період, який розриває зв`язок особи зі службою. Навпаки, у випадку незаконного звільнення та подальшого поновлення особа юридично відновлюється у статусі, а виплата середнього заробітку за цей період покликана замінити той дохід, який вона мала би отримати в межах служби. Інакше поновлення на службі перетворювалося б на формальність, а незаконно звільнена особа отримувала б менший обсяг гарантій, ніж особа, щодо якої протиправних дій взагалі не вчиняли.

15.06.2026 до Одеського окружного адміністративного суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, у якій представник Міністерства юстиції України зазначає, що Посилання представника Позивача на правовий висновок Великої палати ВС, викладеному у постанові від 08.02.2022 по справі № 755/12623/19 не може бути використаний при розгляді даної справи, так як при розгляді вказаної справи Суд досліджував питання щодо строків звернення за захистом своїх прав в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу , якщо така вимога не подавалася з вимогою про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на посаді. Представник відповідача зауважує, що позивач отримав спірні кошти не у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, а на виконання судового рішення про поновлення на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. За таких обставин положення пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України та Порядку № 44 не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а правові підстави для виплати Позивачу компенсації сум податку на доходи фізичних осіб відсутні.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд зазначає наступне.

ОСОБА_1 з 1993 року проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, яка неодноразово зазнавала реорганізаційних змін, та з 2018 року перебував на посаді начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції.

Наказом Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України від 13 серпня 2021 року №1920/к «Про звільнення» звільнено з 23 серпня 2021 року полковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М- 008186) з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції у зв`язку зі скороченням штатів відповідно до частини п`ятої статті 23 Закону №2713-IV та пункту 4 частини першої статті 77 Закону № 580-VIII.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24.12.2024 по справі №540/8074/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України від 13 серпня 2021 року № 1920/к «Про звільнення».

Зобов`язано Міністерство юстиції України поновити ОСОБА_1 в органах Державної кримінально-виконавчої служби України на посаді начальника Південного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції з 24 серпня 2021 року.

Зобов`язано Міністерство юстиції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 серпня 2021 року по 24 грудня 2024 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задоволено частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року змінено, з урахуванням мотивів викладених у цій постанові, виклавши абзац 4 резолютивної частини у наступній редакції:

«Стягнути з Міністерства юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, 01001; ЄДРПОУ 00015622) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу (грошове забезпечення) в сумі 822300,6 грн. (вісімсот двадцять дві тисячі триста гривень 60 копійок). Вказана сума зазначена без утримання податків та обов`язкових платежів».

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 грудня 2024 року та додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 січня 2025 року залишено без змін.

На виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 по справі №540/8074/21 відповідач здійснив нарахування середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у розмірі 822300,60 грн.

18.11.2025 позивачу виплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у сумі 633121,46 грн, утримано податок з доходів фізичних осіб за ставкою 18% у сумі 148014,11 грн та військовий збір за ставкою 5% у сумі 41115,03 грн.

Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб у сумі 148014,11 грн з грошового забезпечення позивача, виплаченого на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 по справі №540/8074/21, у зв`язку з чим звернувся до суду.

Вирішуючи даний публічно-правовий спір, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23.06.2005 № 2713-IV (далі - Закон №2713-IV).

Згідно статті 3 Закону №2713-IV правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Відповідно до частини 1 статті 14 Закону №2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону (частина 2 статті 14 Закону №2713-IV).

За приписами частини 1, 2 статті 23 Закону №2713-IV держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

Частиною 5 статті 23 Закону №2713-IV передбачено, що на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно частини 1 статті 94 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (далі - Закон №580-VIII) поліцейські отримують грошове забезпечення, розмір якого визначається залежно від посади, спеціального звання, строку служби в поліції, інтенсивності та умов служби, кваліфікації, наявності наукового ступеня або вченого звання.

Відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, а також визначених Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" членами сім`ї, батьками, утриманцями загиблого (померлого) військовослужбовця, у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

Умови та механізм щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (в тому числі відрядженими до органів виконавчої влади та інших цивільних установ), співробітниками Служби судової охорони у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошова компенсація) визначені Порядком виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44 (далі - Порядок №44).

Згідно з пунктом 2 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Пунктом 3 Порядку №44 передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб".

Згідно пунктів 4, 5 Порядку №44 виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Дійсно, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Разом з тим, спірним у даній справі є питання здійснення компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, який було утримано при виплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд зазначає, що із системного аналізу вищезазначених норм вбачається, що грошова компенсація сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних, зокрема, особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, виплачується їм для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби одночасно з виплатою грошового забезпечення за місцем його одержання у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Отже, Порядок №44 розрахований на компенсацію грошового забезпечення, право на яке набуте у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Однак, як встановлено судом, позивач у справі набув право на виплату грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням зі служби, а не у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. Тому під час виплати позивачу середнього грошового забезпечення за період вимушеного прогулу відповідач правомірно не застосував Порядок №44 та не компенсував податок на доходи фізичних осіб.

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 27.10.2022 у справі №1.380.2019.006549, яка в силу частини 5 статті 242 КАС України є обов`язковою для врахування при розгляді даної справи.

Разом з тим, суд погоджується з доводами відповідача щодо того, що посилання представника Позивача на правовий висновок Великої палати ВС, викладеному у постанові від 08.02.2022 по справі № 755/12623/19 не може бути використаний при розгляді даної справи, оскільки при розгляді вказаної справи Суд досліджував питання щодо строків звернення за захистом своїх прав в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо така вимога не подавалася з вимогою про визнання наказу про звільнення незаконним та його скасування, поновлення на посаді.

За таких обставин, суд не вбачає підстав для визнання протиправною бездіяльності Міністерства юстиції України щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації суми податку на доходи фізичних осіб в розмірі 148 014.11 грн., що був утриманий з грошового забезпечення нарахованого на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 у справі № 540/8074/21; стягнення з Міністерства юстиції України на користь ОСОБА_1 компенсацію суми податку на доходи фізичних осіб у розмірі 148 014.11 грн., що був утриманий з грошового забезпечення нарахованого на виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04.06.2025 у справі № 540/8074/21.

Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

За правилами частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З урахуванням висновку суду про відмову у задоволенні позову, суд зазначає про відсутність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору.

На підставі викладеного, керуючись статтями 9, 12, 139, 242-246, 255, 262, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені статтею 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені статтями 293, 295 КАС України.

Суддя Токмілова Л.М.

.