Решение № 140802919, 15.10.2026, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/8518/26

Провадження № 2/204/5020/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 жовтня 2026 року м. Дніпро

Чечелівський районний суд міста Дніпра, у складі:

головуючого судді Приваліхіної А.І.,

за участю секретаря судового засідання Єрмак Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду у місті Дніпрі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «РЕАЛАЙНС ФІНАНС», про стягнення грошових коштів в порядку регресу, -

У С Т А Н О В И В:

13 липня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду, через представницю, із позовною заявою до ОСОБА_2 із вимогами про стягнення грошових коштів в порядку регресу.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що з 06 травня 1995 року він перебував у шлюбі з відповідачкою, який в подальшому було розірвано рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2010 року. Вказує, що під час спільного проживання, зокрема 14 липня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та відповідачкою було укладено кредитний договір № СМSME308/253/2008, за умовами якого остання отримала кредитні кошти у розмірі 23 950 доларів США зі строком повернення до 14 липня 2023 року на придбання нерухомого майна зі сплатою процентів за користування кредитними коштами розмірі 6% річних. Стверджує, що кредит надавався двома траншами: перший транш у розмірі 6 600 доларів США на придбання нерухомого майна, а другий транш у розмірі 17 350 доларів США на споживчі цілі. Вказує, що за умовами вище укладеного кредитного договору відповідачка прийняла на себе зобов`язання належно виконувати усі умови, необхідні для отримання кредиту, своєчасно і належно здійснювати погашення грошових зобов`язань, а також належно виконувати усі інші зобов`язання, передбачені кредитним договором, в тому числі сплачувати проценти. Також, 14 липня 2008 року, з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, в той же день між ЗАТ «ОТП Банк» та відповідачкою було укладено іпотечний договір, предметом якого став магазин, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а ним укладено договір поруки № SRSME308/253/2008, за яким він особисто поручився перед кредитором за виконання усіх зобов`язань відповідачки у їх повному обсязі як солідарний із позичальником боржник. Стверджує, що він не був стороною кредитного договору, та не набував статусу позичальника або співпозичальника, оскільки основним боржником виступала відповідачка, а він був виключно поручителем. Зазначає, що оскільки відповідачка не виконала перед кредитором взятих на себе зобов`язань, то рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/2012 з них солідарно було стягнуто на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором № CM-SME308/253/2008 від 14 липня 2008 року у розмірі 200 326 гривень 01 копійка, з яких: залишок заборгованості за кредитом 168 982 гривні 96 копійок; заборгованість по процентах за користуванням кредитом 20 338 гривень 78 копійок; штрафні санкції за прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором 11 004 гривень 27 копійок. Дане рішення кредитором стягувачем було звернуто до виконання та приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Русецькою О.О. було винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 71910500 від 29 травня 2023 року з примусового стягнення в солідарному порядку, з нього на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» вищевказаної заборгованості. В процесі виконання рішення суду стягувач був замінений з ТОВ «ОТП Факторинг Україна» на ТОВ «РЕАЛАЙНС ФІНАНС». Зазначає, що після розірвання шлюбу та розподілу спільно набутого майна рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 2-2282/11 від 12 грудня 2012 року, саме він був змушений за рахунок власних коштів здійснювати виконання забезпеченого порукою кредитного зобов`язання, тоді як позичальниця належним чином не виконувала своїх обов`язків перед банком, фактично самоусунувшись від участі у погашенні кредиту та не несла жодного майнового навантаження, пов`язаного зі збереженням спільного майна. Стверджує, що у результаті такої поведінки відповідачки склалася ситуація, за якої він був змушений одноособово нести витрати, необхідні для збереження майна, співвласником якого є також відповідачка. Стверджує, що за період часу з 29 травня 2023 року по 15 травня 2026 року, в рахунок погашення кредитних зобов`язань відповідачки він сплатив 220 358 гривень 61 копійку, у зв`язку з чим постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Русецької О.О. від 15 травня 2026 року виконавче провадження № 71910500 було закрито, у зв`язку із його фактичним виконанням. Вважає, що вказане свідчить про виконання ним усіх зобов`язань ОСОБА_2 , як боржника перед банком, а тому до нього, як поручителя перейшло право кредитора у порядку положень статті 556 ЦК України. Тому прохає суд стягнути з відповідачки на його користь грошові кошти у розмірі 220 358 гривень 61 копійка, які були сплачені ним на виконання її зобов`язань за кредитним договором № СМSME308/253/2008 від 14 липня 2008 року за рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/2012, разом із судовим збором у сумі 2 203 гривні 59 копійок та витратами на правову допомогу у сумі 15 000 гривень.

Ухвалою суду від 17 липня 2026 року у справі відкрито спрощене позовне провадження, з викликом сторін та призначено судове засідання на 13 годину 30 липня 2026 року (а. с. 31), копія якої надіслана учасникам справи 17 липня 2026 року за вихідним № 21025/26-вих/2/204/5020/26 (а. с. 32).

01 вересня 2026 року на адресу суду надійшов відзив відповідачки на позовну заяву (а. с. 90-94), в якому вона позовні вимоги визнає частково у сумі 110 179 гривень 30 копійок.

В обґрунтування відзиву щодо заперечення частини наведених позивачем обставин зазначає, що по-перше, позивач виконав зобов`язання в повному обсязі щодо погашення її суми заборгованості за кредитним договором № СМ-SME308/253/2008 від 14 липня 2008 року не в добровільному порядку, у якості поручителя та солідарного боржника за договором поруки № SR-SME308/253/2008 від 14 липня 2008 року, а як солідарний боржник за рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року по справі № 419/1556/12, яке набрало законної сили, саме під час його примусового виконання. З цих підстав вважає, що застосуванню підлягає саме норма ст. 544 ЦК України щодо зворотної вимоги (регресу) до решти солідарних боржників у рівній частці, тому як інше не встановлено договором поруки та законом, за вирахуванням частки ОСОБА_1 , яка припадає на нього. По-друге, стверджує, що доводи ОСОБА_1 в частині того, що ним одноособово було усунуто обтяження її майна та припинено її боргові зобов`язання перед банком та збережено за нею права власності на магазин, не відповідають дійсності, оскільки приміщення магазину за адресою: АДРЕСА_1 , яке є предметом іпотеки, в порядку розподілу майна подружжя визнано спільною сумісною власністю подружжя та право власності на його частину визнано за ОСОБА_1 , який до цього часу право власності на нього не зареєстрував, а майно і досі обтяжено іпотекою на підставі зазначеного іпотечного договору від 14 липня 2008 року. По-третє, вважає, що позивач звернувся до суду з даним позовом за відсутності порушення його прав та інтересів відповідачкою, виключно з наміром завдати їй шкоди шляхом покладення на неї особисто виконання рішення суду в повному обсязі замість солідарного стягнення з позивача та відповідача боргу, що буде для неї надмірним тягарем, враховуючи зміст позовних вимог, що суперечить загальним засадам цивільного законодавства у вигляді справедливості, добросовісності та розумності, що в розумінні ч. 3 ст. 16 ЦК України є підставами для відмови в позові. Тому прохає суд позовні вимоги задовольнити частково у сумі 110 179 гривень 30 копійок, а витрати на оплату правничої допомоги залишити за позивачем.

У судове засідання позивач та його представниця адвокатка Скочко О. А., не з`явилися, остання надала заяву про розгляд справи за їх відсутності (а. с. 115), в якій вимоги позовної заяви підтримала в повному обсязі, прохала суд їх задовольнити.

Відповідачка у судове засідання не з`явилася, про дату, місце та час розгляду справи повідомлена належним чином (а. с. 113), причини неявки суду невідомі.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явився, про дату, місце та час розгляду справи повідомлений належним чином (а. с. 113), причини неявки суду невідомі.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням кожен окремо та в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом встановлено, а сторонами не заперечується той факт, що з 06 травня 1995 року вони перебували у шлюбі, який розірвано рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 29 грудня 2010 року.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 12 грудня 2012 року у справі № 2-2282/11 (а. с. 23-25 та на звороті, 42-44, 79-82), позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ПАТ «ОТП Банк», ПАТ «УкрСиббанк», про поділ спільного майна подружжя задоволено частково.

Поділено між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільне майно, виділено кожному по частині: домоволодіння АДРЕСА_2 ; земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:07:147:0008 (78076002), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; квартири АДРЕСА_3 ; магазину (вбудованого приміщення АДРЕСА_4 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на частину майна та за ОСОБА_2 право власності на частину майна, зокрема: домоволодіння АДРЕСА_2 ; земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:07:147:0008 (78076002), яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 ; квартири АДРЕСА_3 ; магазину (вбудованого приміщення № 68), що розташоване за адресою: АДРЕСА_5 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду набрало законної сили 24 грудня 2012 року.

Так, зі змісту вказаного рішення суду, з-поміж іншого, убачається, що 14 липня 2008 року між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений кредитний договір, згідно з яким їй надано кредит у розмірі 23 950 доларів США строком до 14 липня 2023 року для придбання нерухомого майна - магазину, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . В забезпечення виконання зазначеного кредитного договору між ОСОБА_2 та ЗАТ «ОТП Банк» був укладений іпотечний договір № РМ-SME308/253/2008 від 14 липня 2008 року, за яким предметом іпотеки є магазин, розташований за вказаною адресою.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/12 (а. с. 7-8 та на звороті, 40-41 та на звороті), позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про стягнення заборгованості за кредитним зобов`язанням задоволено у повному обсязі.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна», з-поміж іншого, заборгованість за кредитним договором № СМ-SME308/253/2008 від 14 липня 2008 року у розмірі 200 326 гривень 01 копійка, з яких: залишок заборгованості за кредитом 168 982 гривні 96 копійок; заборгованість по процентах за користуванням кредитом 20 338 гривень 78 копійок; штрафні санкції за прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором 11 004 гривень 27 копійок.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення суду набрало законної сили 25 березня 2013 року.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № СМ-SМЕ308/253/2008 від 14 липня 2008 року був укладений договір поруки №SR-SМЕ308/253/2008 від 14 липня 2008 року, між банком, позичальником та поручителем ОСОБА_1 , відповідно до умов якого, останній взяв на себе на добровільних засадах відповідати перед банком по зобов`язаннях позичальника ОСОБА_2 в повному обсязі (а. с. 6 та на звороті).

Відповідно до вимог ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили і не підлягають доведенню в іншій справі.

29 травня 2023 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Русецькою О.О., у межах виконавчого провадження ВП № 71910500 з примусового виконання виконавчого листа Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська № 419/1556/2012 від 15 квітня 2013 року щодо солідарного стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором № СМ-SМЕ308/253/2008 від 14 липня 2008 року у розмірі 200 326 гривень 01 копійка, з яких: залишок заборгованості за кредитом 168 982 гривні 96 копійок; заборгованість по процентах за користуванням кредитом 20 338 гривень 78 копійок; штрафні санкції за прострочення виконання зобов`язань за кредитним договором 11 004 гривень 27 копійок, відкритого відносно боржника ОСОБА_1 винесено постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження (а. с. 9 та на звороті).

23 грудня 2025 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Русецькою О.О., у виконавчому провадженні ВП № 71910500 винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника ОСОБА_1 (а. с. 10-11).

15 травня 2026 року приватним виконавцем виконавчого округу Дніпропетровської області Русецькою О.О. у виконавчому провадженні ВП № 71910500 винесено постанову про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку з його повним виконанням (а. с. 12).

Також даною постановою приватного виконавця припинено чинність арешту майна боржника та скасовано інші заходи примусового виконання рішення, зокрема скасовано постанови: про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника від 22 червня 2023 року, від 16 серпня 2023 року та 23 грудня 2025 року, а також про арешт коштів боржника від 22 червня 2023 року та про арешт майна боржника від 22 червня 2023 року.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 490895 309 від 20 серпня 2026 року щодо приміщення АДРЕСА_4 (а. с. 95-97) вбачається, що право власності на вказане майно зареєстровано за ОСОБА_2 21 липня 2008 року на підставі договору купівлі-продажу від 14 липня 2008 року; а на підставі іпотечного договору РМ-SME308/253/2008 за вказаним майном зареєстрована іпотека та заборона відчуження (іпотекодержатель ТОВ «Реалайн Фінанс».

Згідно з вимогами ст. ст. 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог ст. ст. 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормами ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Приписами п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України визначено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 14 ЦК України, цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Судом встановлено, що між сторонами виникли правовідносини про відшкодування шкоди в порядку регресу, які регулюються нормами глави 8 «Право спільної сумісної власності подружжя» СК України, ст. ст. 368-372 ЦК України та ст. 544 ЦК України та Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно з вимогами ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з вимогами ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

В свою чергу, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частина четверта статті 65 СК України).

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються спільним майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується під час укладення договорів одним з подружжя.

Такі висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 752/7501/18 Верховного Суду вказав на те, що тлумачення ч. 4 ст. 65 СК України дає підстави для висновку, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов`язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім`ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов`язану особу (боржника).

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 травня 2022 року у справі № 333/911/20.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Статтею 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовились про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд приймає до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.

Як зазначає сам позивач, не заперечується сторонами та, що власне встановлено численними рішеннями суду, отримані відповідачкою у період шлюбу кредитні кошти за кредитним договором від 14 липня 2008 року № СМSME308/253/2008 укладеним з ЗАТ «ОТП Банк» у розмірі 23 950 доларів США зі строком повернення до 14 липня 2023 року, використані нею на придбання нерухомого майна, зокрема приміщення магазину АДРЕСА_4 , а відтак цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя, а не як стверджує позивач лише у відповідачки, тим більше, що вказане майно в подальшому було розділено сторонами в порядку розподілу спільного сумісного майна подружжя.

Більш того, суд зазначає, що ст. 1 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом

Іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання свого зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання, спеціального майнового права) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна навіть у випадку, якщо до відома набувача не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності (право господарського відання, спеціальне майнове право) на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року у справі № 523/8641/15 зазначено, що у разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем.

Таким чином особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

З огляду на викладене, зважаючи на те кредитний договір відповідачкою укладався в період її перебування у шлюбі з позивачем, за його згоди, більш того за його поручительства, а отримані за даним договором кредитні кошти використані нею в інтересах сім`ї, зокрема на придбання нерухомого майна - приміщення магазину АДРЕСА_4 , яке є предметом договору іпотеки, укладеного відповідачкою в рахунок забезпечення виконання зобов`язання за вищевказаним кредитним договором та яке в подальшому було розділено сторонами в поряду поділу майна подружжя, тому цивільні права та обов`язки за цим договором виникли в обох із подружжя, а не лише у відповідачки, як про те стверджує позивач.

Більш того суд зазначає, що позивач, з моменту набуття права власності на частку предмету іпотеки, набув статусу іпотекодавця і має всі його права та несе всі його обов`язки за іпотечним договором в обсязі та на умовах, що існували до набуття такою особою права власності на предмет іпотеки, а відтак його доводи про те, що він не був стороною кредитного договору від 14 липня 2008 року № СМSME308/253/2008 та не набував статусу позичальника або співпозичальника, а був виключно поручителем, суд вважає необґрунтованими, та такими, що спростовані матеріалами справи, зокрема рішенням суду Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/12, за яким статус поручителя змінив на солідарного боржника.

Відповідно до вимог ст. 541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Згідно з вимогами ч. 4 ст. 543 ЦК України виконання солідарного обов`язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов`язок решти солідарних боржників перед кредитором.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц погодилася з відповідним висновком Верховного Суду України, викладеним у постановах від 27 квітня 2016 року у справі № 537/6639/13-ц та від 14 вересня 2016 року у справі № 334/5907/14-ц, про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

У постанові Верховного Суду від 14 червня 2022 року у справі № 2011/13610/12, зазначено, «оскільки використано кредит в інтересах сім`ї, дружина позичальника несе солідарну відповідальність за неповернення боргу відповідно до частини четвертої статті 65 СК України».

У подружжя, окрім права спільної сумісної власності на отримані грошові кошти та одержане за рахунок них майно, внаслідок укладення кредитних договорів, також виникає зобов`язання в інтересах сім`ї у вигляді повернення кредитних коштів, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники. До такого висновку дійшов КЦС ВС у постанові від 02 червня 2022 року у справі № 640/1846/19.

Так, судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, а відповідачкою не заперечується той факт, що позивач, сплативши в повному обсязі заборгованість за рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/12 в частині солідарного стягнення за кредитним договором № СМ-SМЕ308/253/2008 від 14 липня 2008 року, у загальному розмірі 220 358 гривень 61 копійку, виконав солідарний з відповідачкою обв`язок, внаслідок чого зобов`язання за вказаним договором і для нього, і для відповідачки припинилося.

Відповідно до вимог ст. 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього. Якщо один із солідарних боржників не сплатив частку, належну солідарному боржникові, який у повному обсязі виконав солідарний обов`язок, несплачене припадає на кожного з решти солідарних боржників у рівній частці.

Зазначена компенсація може бути стягнута лише у разі погашення за особисті кошти кредитної заборгованості, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеним у постанові від 07 вересня 2016 року у справі №6-801цс16 та постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 року у справі №712/6574/16-ц та від 12 червня 2023 у справі № 712/8602/19.

Позивачем надано суду належні та достатні докази сплати кредитної заборгованості за особисті кошти після припинення шлюбних відносин з відповідачкою.

З огляду на викладене, зважаючи на те, що позивач, як солідарний боржник сплатив в повному обсязі заборгованість за рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 14 лютого 2013 року у справі № 419/1556/12 в частині солідарного стягнення за кредитним договором № СМ-SМЕ308/253/2008 від 14 липня 2008 року, у загальному розмірі 220 358 гривень 61 копійку, виконав солідарний з відповідачкою обв`язок, внаслідок чого зобов`язання за вказаним договором і для нього, і для відповідачки припинилося, а відтак він набув право регресної вимоги до відповідачки у рівній частці, за вирахуванням частки, яка припадає на нього, суд доходить переконливого висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, шляхом стягнення з відповідачки на користь позивача грошових коштів в порядку регресу у сумі 110 179 гривень 30 копійок.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу, суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до вимог п. 1 ч. 3 ст.133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Приписами ч. 2 ст. 137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови в позові, інші судові витрати, пов`язані із розглядом справи, покладаються на позивача.

Відповідно до роз`яснень, наведених у п. 48 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» від 17 жовтня 2014 року № 10, підстави, межі та порядок відшкодування судових витрат на правову допомогу, надану в суді регламентовано ЦПК України. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені.

Верховний Суд у постанові від 21 січня 2021 року у справі № 280/2635/20 висловив свою позицію про те, що для цілей відшкодування витрат на правову допомогу заявник може використовувати будь-який документ, який свідчить про фактичне понесення таких витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, правову допомогу позивачу у даній справі на підставі ордеру на надання правничої допомоги серії АЕ № 1521665 від 10 липня 2026 року (а. с. 27) надавала адвокатка Скочко Ольга Анатоліївна.

На підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано Акт прийому-передачі правничої допомоги від 28 вересня 2026 року (а. с. 110) на загальну суму 24 500 гривень.

Верховний суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах від 16 травня 2019 року у справі № 823/2638/18 та від 13 грудня 2018 року у справі № 816/2096/17 вказав на те, що від учасника справи вимагаються докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою, а не докази обґрунтування часу, витраченого фахівцем у галузі права, тому достатнім є підтвердження лише кількості такого часу, але не обґрунтування, що саме така кількість часу витрачена на відповідні дії.

Також, Верховний суду у складі Касаційного адміністративного суду у своїй постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 727/4597/19 зазначив про те, що аналіз спеціального законодавства щодо діяльності адвоката дає право зробити висновок про те, що законодавством України не встановлено відповідних вимог до розрахункового документа, який повинен надати адвокат при оплаті клієнтом послуг, а також не встановлено форми такого документа. Урахувавши наведене та той факт, що відкриття власного рахунку не є обов`язком адвоката, ВС дійшов висновку, що адвокат може видати клієнту на його вимогу складений у довільній формі документ (квитанція, довідка, тощо), який буде підтверджувати факт отримання коштів від клієнта.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 зробила висновок про законність включення «гонорару успіху» адвоката до судових витрат і наголосила на необхідності визначення сторонами розумних меж такого гонорару. ВП ВС виходила із того, що домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом і клієнтом, у межах правовідносин, між якими й може розглядатися питання щодо обов`язковості такого зобов`язання. Суд зазначив, що в контексті вирішення судом питання про розподіл судових витрат суд повинен оцінювати розумність витрат, їх сумірність із ціною позову та складністю справи.

Також судом враховано правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, відповідно до якої витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Відповідно до закріпленого на законодавчому рівні принципу співмірності, розмір витрат на послуги адвоката при їхньому розподілі визначається з урахуванням складності справи, часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги, обсягу наданих послуг та виконаних робіт, ціни позову, а також значення справи для сторони.

Ґрунтуючись на вказаному принципі, при здійсненні дослідження та оцінки наданих сторонами доказів суд враховує, зокрема, пов`язаність витрат на правову допомогу з розглядом справи, обґрунтованість витрат та їхню пропорційність до предмета спору.

Крім того, при визначенні розміру витрат на правничу допомогу на підставі поданих сторонами доказів, суд має виходити з критеріїв: їхньої реальності (тобто встановлення їхньої дійсності та необхідності); розумності їхнього розміру (виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).

Чинне процесуальне законодавство не обмежує сторін спору жодними нормативними рамками у контексті очікуваного розміру компенсації їхніх витрат, пов`язаних із правничою допомогою адвоката. Отже, за умови дотримання визначеної законом процедури попереднього визначення суми судових витрат, а також порядку подання необхідного об`єму доказів на підтвердження понесених витрат, сторона може розраховувати на відшкодування витрат на правничу допомогу в повному розмірі.

Верховний Суд у своїй постанові від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19 зазначив, що розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи. Під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Таким чином, беручи до уваги принцип співмірності, слід пам`ятати, що свобода сторін у визначенні розміру витрат на професійну правничу допомогу не є абсолютною та безумовною навіть у разі їхньої повної документальної доведеності.

З огляду на викладене, враховуючи складність справи, зважаючи на обсяг і складність виконаної роботи, виходячи з конкретних обставин справи, приймаючи до уваги заявлену позивачем ціну позову, часткове задоволення позовних вимог, співмірність та пропорційність понесених витрат щодо предмета спору, значення справи для сторін, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість стягнення з відповідачки на користь позивача витрати на правничу допомогу у розмірі 5 000 гривень.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, ухваленим відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, має відповідати завданню цивільного судочинства.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі. Отже, при ухваленні рішення по суті, суд повинен вживати всіх заходів задля того, щоб судове рішення було не лише законним, але й справедливим.

Європейський суд з прав людини вказав у своєму рішенні «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях, а тому, виходячи із наведеного вище, суд доходить висновку, що позовна заява підлягає частковому задоволенню, шляхом стягнення з відповідачки на користь позивача грошових коштів в порядку регресу у сумі 110 179 гривень 30 копійок.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 142 ЦПК України, у разі укладення мирової угоди до прийняття рішення у справі судом першої інстанції, відмови позивача від позову, визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову, а в разі якщо домовленості про укладення мирової угоди, відмову позивача від позову або визнання позову відповідачем досягнуто сторонами за результатами проведення медіації - 60 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Враховуючи викладене, зважаючи на те, що позовні вимоги задоволено частково, суд здійснює розподіл судових витрат шляхом стягнення з відповідачки на користь позивача 50% сплаченого ним при зверненні до суду судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 5, 10-11, 60, 76-80, 89, 128, 141, 213-215, 258, 265, 279, 354-355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_6 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_7 ; РНОКПП НОМЕР_2 ), третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю «РЕАЛАЙНС ФІНАНС» (61072, м. Харків, пр. Науки, буд. 58, оф. 405; ЄДРПОУ 44544575), про стягнення грошових коштів в порядку регресу задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , грошові кошти в порядку регресу у сумі 110 179 (сто десять тисяч сто сімдесят дев`ять) гривень 30 (тридцять) копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 1 101 (одна тисяча сто одна) гривня 80 (вісімдесят) копійок.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом 30 днів зо дня його підписання суддею або протягом 30 днів зо дня його отримання учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Суддя А.І. Приваліхіна