Постановление суда № 140424823, 07.10.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

УХВАЛА

"07" жовтня 2026 р.м. ОдесаСправа № 916/3431/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Литвинової В.В., за участю секретаря судового засідання Кочуровської К.О., розглянувши у відкритому засіданні справу

за позовом керівника Чорноморської окружної прокуратури в інтересах держави в особі позивача-1 -Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області,

позивача-2 - Управління освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області,

позивача -3 - Південного офісу Держаудитслужби

до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю ЕНЕРГО РЕСУРС РІ ГРУП

про визнання додаткових угод недійсними та стягнення 702993,87 грн

за участю представників:

від прокуратури Йощенко Т.

від позивача- 1 Ковальов А.

від відповідача- Кєєр О.

слухачі Задорожна О., Юрченко В.

встановив:

Через підсистему Електронний суд надійшла позовна заява Чорноморської окружної прокуратури Одеської області в особі Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, Управління освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області, Південного офісу Держаудитслужби до Товариства з обмеженою відповідальністю ЕНЕРГО РЕСУРС РІ ГРУП, якою позивач просить суд:

- Визнати недійсною Додаткову угоду № 2 від 04.12.2025 до Договору про постачання електричної енергії № 290 від 11.11.2025, укладеного між Управлінням освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області (код ЄДРПОУ 05406623) та ТОВ ЕНЕРГО РЕСУРС РІ ГРУП (код ЄДРПОУ 44238503).

- Визнати недійсною Додаткову угоду № 3 від 24.12.2025 до Договору про постачання електричної енергії № 290 від 11.11.2025, укладеного між Управлінням освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області (код ЄДРПОУ 05406623) та ТОВ ЕНЕРГО РЕСУРС РІ ГРУП (код ЄДРПОУ 44238503).

- Стягнути з ТОВ ЕНЕРГО РЕСУРС РІ ГРУП (код ЄДРПОУ 44238503, 08137, Київська область, Бучанський район, с. Софіївська Борщагівка, проспект Мартинова, буд. 3, кв. 61) на користь Управління освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області (код ЄДРПОУ 05406623, 68001, Одеська область, Одеський район, м. Чорноморськ, вул. Хантадзе, буд. 8-А, п/ р UA468201720344290210000019188, ДКСУ, м. Київ) безпідставно надмірно сплачені бюджетні кошти в сумі 702 993,87 грн.

Ухвалою від 21.08.2026 відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 23.09.2026.

Всі учасники справи отримали ухвалу в електронних кабінетах 21.08.2026.

Засідання 23.09.2026 не відбулось через оголошення повітряної тривоги в м. Одесі, тому ухвалою від 23.09.2026 підготовче засідання призначено на 07.10.2026.

Позивач -3 - Південний офіс Держаудитслужби 25.08.2026 подав заяву про розгляд справи за відсутності його представника та надав пояснення, в яких зазначив, що зважаючи на те, що Південний офіс Держаудитслужби не здійснював заходів державного фінансового контролю, які передбачені Законом № 2939-ХІІ, щодо перевірки дотримання вимог законодавства при укладанні Договору від 11.11.2025 № 290, укладеного між Управлінням освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області та товариством з обмеженою відповідальністю «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП», Південний офіс Держаудитслужби позбавлений можливості надати пояснення щодо суті позовних вимог.

Відповідач 04.09.2026 подав відзив, в якому заперечує проти позову. Також відповідач в рамках ст. 90 ГПК просив надати Позивачу вичерпну відповідь окремо на кожне питання:

- На якій правовій підставі або згідно з яким пунктом Договору, Позивач у власному розрахунку порівнює цінові показники за період з 11.11.2025 по 04.12.2025, якщо підпункт 7 пункту 15.8 Договору імперативно встановлює, що для першої зміни ціни базовим періодом є виключно вересень 2025 року.

- На підставі яких норм законодавства про публічні закупівлі чи умов Договору Позивач при викладенні заперечень проти Додаткової угоди № 2 здійснить порівняння ціни за вибіркове 20-денне вікно листопада (11 30 листопада 2025 року) з 4-денним вікном грудня (1 4 грудня 2025 року), ігноруючи приписи п. 5.6 та пп. 7 п. 15.8 Договору про те, що розрахунковим періодом є один повний календарний місяць?

- Чому за Додаткової угоди № 3 Позивач використовував ринковий показник за довільно обраний період з 19 по 24 грудня 2025 року, тоді як пп. 7 п. 15.8 Договору прямо зобов`язує Сторони застосовувати для розрахункового періоду грудень показник Цпсз за другу декаду грудня (з 01 по 20 грудня 2025 року включно).

- Чи визнає Позивач, що формульний механізм зміни ціноутворення був передбачений саме Замовником Управлінням освіти Чорноморської міської ради Одеського району Одеської області та включений ним до проєкту Договору ще на етапі формування й оприлюднення тендерної документації в електронній системі Prozorro на підставі чинного законодавства та Методичних рекомендацій щодо особливостей здійснення публічних Документ сформований в системі «Електронний суд» 04.09.2026 27 закупівель у сфері електроенергетики на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених наказом Міністерства економіки України від 07.05.2024 № 11712, так як Відповідач як учасник процедури закупівлі не мав ані права, ані можливості на власний розсуд змінювати чи виключати зазначений механізм під час укладення Договору?

- Чи заперечує Позивач факт того, що додані до позовної заяви листи ТОВ «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП» до Споживача листи з додатками, а саме викопіювання з офіційного веб-сайту АТ "Оператор ринку" підтверджують зростання середньозваженої ціни електричної енергії на РДН з 4,52185 грн/ кВт·год (у вересні 2025 року) до 6,83049 грн/кВт·год (у листопаді 2025 року), тобто більш ніж на 50%?

- Чи визнає Позивач, що пунктом 5.6 Договору розрахунковий період визначено як один календарний місяць, а не довільно визначену кількість календарних днів?

- Чи стверджує Позивач, що формула визначення ціни, погоджена Сторонами у підпункті 7 пункту 15.8 Договору, є неправильною або такою, що не підлягає застосуванню?

- Чи визнає Позивач, що передбачений Договором формульний механізм зміни ціни застосовується залежно від фактичної зміни середньозваженої ціни на РДН, а отже може призводити як до збільшення, так і до зменшення ціни за одиницю електричної енергії? Якщо не визнає просимо зазначити конкретну умову Договору, яка передбачає право Постачальника застосовувати формулу виключно для збільшення ціни.

10.09.2026 відповідачем подано клопотання, яким відповідач просить суд:

- Зупинити провадження у даній справі до закінчення перегляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 922/2848/24 .

- Зупинити провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України щодо конституційності пункту 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

- Зупинити провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №320/23406/26.

- Зупинити провадження у справі на час проведення експертизи за заявою представника ТОВ «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП» - адвоката Лященко А.М.

Прокурор подав 11.09.2026 відповідь на відзив.

16.09.2026 відповідач подав заяву (вх. № 31702/26 від 17.09.2026), якою просить суд:

- визнати відсутніми у Позивача підстав для відмови від надання відповідей на запитання № 1 8, поставлені Відповідачем у Відзиві на позовну заяву в порядку ч.6 ст. 90 ГПК України.

- Зобов`язати Позивача надати відповіді на поставлені Відповідачем у заяві по суті справи (відзив на позовну заяву) питання в порядку ч.6 ст. 90 ГПК України.

- Постановити ухвалу про стягнення до державного бюджету з Позивача штрафу у сумі десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

16.09.2026 відповідач подав заперечення.

Прокурор подав 17.09.2026 заперечення щодо зупинення провадження у справі.

21.09.2026 відповідач подав для залучення до матеріалів справи висновок експерта від 09.09.2026, але 21.09.2026 відповідач подав заяву про залишення цього клопотання без розгляду, оскільки воно подано помилково.

21.09.2026 прокурор подав заперечення, у яких просить суд у задоволенні клопотання представника ТОВ «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП» про визнання необґрунтованою відмови прокуратури від надання відповідей на письмові запитання, зобов`язання прокуратури надати відповіді на поставлені запитання та застосування заходів процесуального примусу у вигляді штрафу, у справі № 916/3431/26 відмовити у повному обсязі, та не застосовувати до прокуратури заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, передбачені статтею 135 ГПК України.

21.09.2026 прокурор подав відповідь на заперечення відповідача.

Суд в засіданні 07.10.2026 розглянув і відмовив в задоволенні клопотання відповідача від 10.09.2026 про зупинення провадження у справі, враховуючи наступне.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи зупинити провадження у справі до перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (в іншій справі) у касаційному порядку палатою, об`єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду.

Щодо відсутності підстав для зупинення провадження у зв`язку з розглядом Верховним Судом справи № 922/2848/24.

Посилання відповідача на справу № 922/2848/24 саме по собі не є підставою для зупинення провадження у справі № 916/3431/26. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (п. 39) конкретизувала свої висновки щодо визначення подібності правовідносин, зазначивши таке. На предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору і зміст цих відносин, суд має визначити, чи є спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом.

Слід зазначити, що судові рішення у справі № 922/2848/24 мотивовано тим, що прокурор, звертаючись до суду з вимогами про визнання додаткових угод недійсними, не довів наявності тих обставин, з якими закон пов`язує визнання їх недійсними, а також не довів витрачання бюджетних коштів та порушення інтересів держави з огляду на таке:

- укладення додаткових угод та збільшення ціни на товар здійснено на підставі реального коливання ціни на ринку, яке документально підтверджено інформацією про ринкову ціну на товар станом на дату укладення договору та на момент укладення додаткових угод (що відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2025 у справі № 920/19/24);

- неврахування висновку Держаудитслужби, яким не було встановлено порушень законодавства «Про публічні закупівлі», а також не взято до уваги, що у спірних правовідносинах комунальне підприємство не було ані розпорядником, ані одержувачем бюджетних коштів, оскільки джерело фінансування - кошти від господарської діяльності підприємства.

Підставою для касаційного оскарження прокурором зазначено неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 щодо застосування положень п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» про неможливсть збільшення ціни на товар понад 10%, а також висновків Верховного Суду від 28.08.2024 у справі № 918/694/23, де зазначено, що постанова Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178 не передбачає внесення змін до Закону України «Про публічні закупівлі».

Отже, обґрунтування недійсності додаткових угод у справі № 922/2848/24 відрізняється від обгрунтування недійсності додаткових угод у справі №916/3431/26, де прокурор звернувся до суду з позовом про визнання додаткових угод недійсними з підстав недотримання сторонами положень п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», п. 4 ч. 3 ст. 57 Закону України «Про ринок електричної енергії», ч. 3 ст. 632, ст. 653 ЦК України.

Суд зауважує, що у справі № 922/2848/24 предметом спору є правомірність додаткових угод до договору, укладеного комунальним підприємством, а одним із принципових питань, що зумовили передачу справи на розгляд судової палати, є питання впливу джерела фінансування закупівлі на можливість представництва прокурором інтересів держави.

Натомість, у справі № 916/3431/26 прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Чорноморської міської ради, Управління освіти Чорноморської міської ради та Південного офісу Держаудитслужби у зв`язку з порушеннями, допущеними під час здійснення публічної закупівлі електричної енергії та використанням коштів місцевого бюджету.

Враховуючи викладене, справи № 916/3431/26 та № 922/2848/24 не є подібними.

Таким чином, результат розгляду справи № 922/2848/24 не матиме визначального значення для встановлення обставин, які є предметом доказування у справі № 916/3431/26, оскільки правовідносини сторін, склад учасників, джерело фінансування, фактичні обставини укладення спірних додаткових угод та правові підстави заявлених прокурором вимог є відмінними.

При цьому сама по собі наявність у Верховному Суді касаційного перегляду судового рішення в іншій справі не свідчить про існування об`єктивної неможливості розгляду цієї справи та не позбавляє суд можливості самостійно встановити обставини, що мають значення для вирішення спору.

Щодо відсутності об`єктивної неможливості розгляду справи у зв`язку з конституційним провадженням щодо п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі».

Відповідач посилається на відкрите Конституційним Судом України провадження щодо конституційності п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» та вважає, що до вирішення цього питання суд не може розглянути дану справу.

З таким твердженням погодитися неможливо.

По-перше, як уже зазначалося, у справі № 916/3431/26 прокурор звернувся до суду з позовом про визнання спірних додаткових угод недійсними, зокрема, з підстав недотримання сторонами вимог п. 7 ч. 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» та пункту 19 постанови Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178.

По-друге, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 в п. 6.11 зазначила: «Питання чинності абзацу 4 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2019 №143 не підпадає під визначення «обставин», які встановлюються іншим судом, а стосується виключно застосування норми права до спірних відносин. Застосування цієї чинної на час перегляду справи постанови до спірних правовідносин сторін відноситься до компетенції суду, який вправі (зобов`язаний) самостійно встановити, чи розповсюджується її дія на спірні відносини. На переконання колегії суддів, наявність спору стосовно правомірності абзацу 4 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 27.02.2019 №143 не свідчить про об`єктивну неможливість здійснення розгляду цієї справи судом апеляційної інстанції, відповідно не може бути підставою для зупинення провадження у цій справі на підставі пункту 5 частини першої статті 227 ГПК, який, зокрема, містить виключення щодо обов`язку суду зупиняти провадження у справі, у зв`язку з об`єктивною неможливістю розгляду справи, а саме у випадку коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду».

Таким чином, розгляд Конституційним Судом України питання конституційності п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» не підпадає під визначення «обставин», які встановлюються іншим судом, а стосується виключно застосування норми права до спірних відносин. А відтак, відкриття конституційного провадження не може бути підставою для зупинення провадження у справі № 916/3431/26.

Згідно ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

У постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що аналіз норм розділу ХІІ Конституції України («Конституційний Суд України») та Закону України «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення.

Якщо правовідносини є триваючими і виникли до ухвалення рішення Конституційного Суду України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Тобто рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого (не застосованого) судом під час вирішення справи, має значення, насамперед, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення подібних справ, а не як підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.

Велика Палата Верховного Суду також наголосила, що приписи законодавства, які регулюють дію рішень Конституційного Суду України у часі, є чіткими, логічно послідовними та сформульованими так, що унеможливлюють неоднозначність тлумачення.

Їх правова природа забезпечує однозначність правозастосування, унеможливлюючи різні підходи до їх сприйняття, розуміння чи практичного застосування. Це відповідає принципу правової визначеності, що є фундаментальною складовою правовладдя (верховенства права), та сприяє належному функціонуванню судової системи, забезпечуючи передбачуваність судових рішень і довіру до правосуддя.

Вищевказані висновки знайшли своє відображення в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2026 у справі № 904/2612/24 (п.п. 4.5., 4.6., 4.9. ухвали).

Таким чином, зважаючи на те, що правовідносини з виконання спірного договору були завершені на момент звернення прокурора з позовом до суду, рішення Конституційного суду України у справі № 3-78/2026 (178/26) не поширюватиметься на спір у справі № 916/3431/26.

Щодо відсутності підстав для зупинення провадження до вирішення адміністративної справи № 320/23406/26.

Відповідач також посилається на перебування на розгляді Київського окружного адміністративного суду справи № 320/23406/26 за позовом ТОВ «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП» та ТОВ «ГАЗЕНЕРГО-ТРЕЙД» до Кабінету Міністрів України про визнання протиправними та нечинними пунктів 17 та 19 постанови Кабінету Міністрів України № 1178.

Разом з тим сам факт розгляду іншої адміністративної справи не свідчить про наявність передбаченої пунктом 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України об`єктивної неможливості розгляду справи № 916/3431/26.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України преюдиціальне значення мають обставини, встановлені судовим рішенням у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили.

Отже, до ухвалення та набрання законної сили рішенням у справі № 320/23406/26 жодні обставини, на які посилається відповідач, не можуть мати для Господарського суду Одеської області преюдиціального значення.

При цьому, відкриття провадження в адміністративній справі № 320/23406/26 означає лише те, що суд прийняв позов до розгляду та здійснює перевірку відповідних вимог. Воно не означає встановлення протиправності або нечинності пунктів 17 та 19 постанови Кабінету Міністрів України № 1178.

Більше того, як убачається з наданої самим відповідачем ухвали Київського окружного адміністративного суду від 09.06.2026, провадження у справі № 320/23406/26 лише відкрито, а справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Таким чином, на момент звернення із клопотанням відповідач не має будь якого судового рішення, яке б встановлювало протиправність чи нечинність пункту 19 постанови № 1178.

Посилання відповідача на майбутнє рішення у цій справі як на таке, що матиме «визначальне (преюдиційне) значення», є передчасним.

Суд у справі № 916/3431/26 на цей час має можливість встановити всі необхідні обставини щодо укладення та виконання спірних додаткових угод, оцінити надані сторонами докази та застосувати чинні норми законодавства.

Отже, вимога про зупинення провадження до набрання законної сили рішенням у справі № 320/23406/26 також не відповідає вимогам п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України.

Щодо відсутності підстав для зупинення провадження на час проведення експертизи, ініційованої відповідачем.

Окремо необґрунтованою є вимога відповідача про зупинення провадження на час проведення експертизи, яку представник ТОВ «ЕНЕРГО РЕСУРС» РІ ГРУП» самостійно замовив.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 228 ГПК України суд може зупинити провадження у справі у разі призначення судом експертизи.

Тобто передумовою застосування цієї норми є саме призначення експертизи судом у порядку, передбаченому статтями 99, 100 ГПК України.

Натомість експертиза, проведення якої ініційоване відповідачем шляхом звернення його представника до експертної установи, є експертизою, проведеною на замовлення учасника справи.

Стаття 101 ГПК України прямо передбачає право учасника справи подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення.

При цьому така експертиза не є судовою експертизою, призначеною судом, а тому сама по собі її проведення не створює передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 228 ГПК України підстави для зупинення провадження.

Інше тлумачення фактично дозволило б будь-якому учаснику процесу шляхом самостійного замовлення експертного дослідження необмежено впливати на строки розгляду справи та зупиняти судове провадження на невизначений період.

Такий підхід суперечив би завданню господарського судочинства, визначеному статтею 2 ГПК України, щодо своєчасного вирішення судом спорів та принципу розумності строків розгляду справи.

Крім того, у клопотанні відповідач не довів, що без результатів зазначеного дослідження суд об`єктивно позбавлений можливості встановити обставини, які входять до предмета доказування у справі.

Сам відповідач лише зазначає, що результати експертизи «можуть мати вирішальне значення» для розгляду справи.

Проте припущення про можливе значення майбутнього експертного висновку не є доказом об`єктивної неможливості розгляду справи.

При цьому питання призначення судової експертизи, якщо суд дійде висновку про необхідність спеціальних знань, має вирішуватися саме судом у порядку, передбаченому статтею 99 ГПК України, з визначенням питань, які потребують дослідження, та відповідної експертної установи.

Отже, наявність заяви відповідача про проведення експертизи на замовлення учасника справи не є самостійною та достатньою підставою для зупинення провадження у справі №916/3431/26.

Щодо відсутності передбаченої законом «об`єктивної неможливості» розгляду справи № 916/3431/26.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Отже для того, щоб у суду виник обов`язок (підстави) зупинити провадження у справі мають одночасно існувати такі умови: - об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи; - зібрані у справі докази не дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Об`єктивна неможливість розгляду справи до вирішення іншої справи полягає у тому, що господарський суд не має права самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини 4 та 6 статті 75 Господарського процесуального кодексу України).

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення судом обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте мають значення для розгляду справи, провадження у якій зупиняється (постанови Верховного Суду від 12.11.2025 у справі № 922/2737/24, від 14.12.2022 у справі № 906/750/21).

У постанові від 01.03.2024 у cправі № 910/17615/20 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду зробив такі висновки:

- по-перше, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього;

- по-друге, під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти те, що обставини, які розглядаються в такій справі, не можуть бути встановлені судом самостійно через обмеженість своєї юрисдикції щодо конкретної справи внаслідок непідвідомчості, обмеженості предметом позову, неможливості розгляду тотожної справи, черговості розгляду вимог тощо;

- по-третє, обов`язкова пов`язаність справи, що зупиняється, з іншою, в якій суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на докази у цій справі, зокрема, факти, що мають преюдиційне значення.

Підставою для зупинення провадження у справі є не лише існування іншої справи на розгляді в суді та припущення про те, що рішення в ній має значення для справи, що розглядається, а саме неможливість її розгляду до вирішення іншої справи.

Відтак, жодна із наведених відповідачем підстав не підтверджує наявності об`єктивної неможливості розгляду справи № 916/3431/26.

Слід зазначити, що необгрунтоване зупинення провадження у справі призводить до затягування строків її розгляду і перебування в стані невизначеності учасників процесу, що свідчить про порушення положень частини першої ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, що покладає на національні суди обов`язок здійснити швидкий та ефективний розгляд справ упродовж розумного строку (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 910/5425/18).

Крім того, у разі зупинення провадження у справі за відсутності достатніх підстав, передбачених п. 7 ч. 1 ст. 228 ГПК України, будуть порушені розумні строки тривалості судового провадження, що в свою чергу може бути порушенням права на справедливий та публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, і як наслідок права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Також суд розглянув в засіданні 07.10.2026 і відмовив в задоволенні клопотання відповідача від 16.09.2026, враховуючи наступне.

По-перше, суд звертає увагу, що відповідач некоректно зазначив резолютивній частині відзиву, що відповіді на питання повинен дати позивач.

Але в даній справі три позивача.

Із пояснень відповідача вбачається, що клопотання відповідач мотивує тим, що прокуратура у відповіді на відзив нібито необґрунтовано відмовилася від надання відповідей на поставлені ним запитання, пославшись на ч. 5 ст. 90 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 ГПК України учасник справи має право поставити іншому учаснику справи не більше десяти запитань про обставини, що мають значення для справи.

Водночас положення ст. 90 ГПК України не можуть тлумачитися як процесуальний механізм примушування учасника справи до надання іншій стороні розгорнутої правової позиції щодо спору, пояснення власного тлумачення умов договору або обґрунтування обраного ним способу правової аргументації.

Письмове опитування учасника справи спрямоване на встановлення фактичних обставин, що мають значення для вирішення спору, а не на отримання від іншого учасника справи попередньої правової оцінки доказів, умов договору чи положень законодавства.

Частиною 5 ст. 90 ГПК України прямо передбачено право учасника справи відмовитися від надання відповіді на поставлені запитання, зокрема, якщо поставлене запитання не стосується обставин, що мають значення для справи.

За наявності підстав для відмови учасник справи відповідно до ч. 6 ст. 90 ГПК України повинен повідомити про таку відмову іншого учасника та суд у строк для надання відповіді на запитання.

Саме таким процесуальним порядком прокуратура і скористалася.

У поданій до суду відповіді на відзив прокуратура не залишила поставлені відповідачем питання без реагування та не ухилилася від виконання вимог статті 90 ГПК України.

Навпаки, прокуратурою у встановлений строк повідомлено суд та відповідача про відмову від надання відповідей на питання, які за своїм змістом не спрямовані на встановлення фактичних обставин справи, а стосуються правової оцінки спірних правовідносин, тлумачення умов договору та мотивів побудови правової позиції прокурора.

Таким чином, прокуратура реалізувала не право на ігнорування процесуального обов`язку, як це намагається представити відповідач, а право на відмову від відповіді, прямо передбачене ч. 5 ст. 90 ГПК України.

Частини 5 та 6 статті 90 ГПК України не передбачають обов`язку учасника справи погоджуватися з позицією іншого учасника щодо належності поставлених питань.

Навпаки, законом передбачено спеціальний механізм перевірки обґрунтованості такої відмови за клопотанням іншого учасника суд може визнати підстави для відмови відсутніми та зобов`язати надати відповідь.

Отже, предметом розгляду поданого відповідачем клопотання має бути не сам факт відмови прокуратури, який прямо передбачений законом, а виключно питання про те, чи стосуються конкретні поставлені відповідачем питання обставин, що мають значення для справи №916/3431/26.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що письмове опитування учасників справи є одним із засобів доказування.

Зокрема, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 11.02.2026 у справі № 916/3920/24 зазначено, що письмове опитування учасників є одним із видів доказів, на підставі яких може бути встановлено наявність або відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги чи заперечення сторони.

Водночас Верховний Суд у цій же постанові наголосив, що правова кваліфікація спірних правовідносин належить до виключних повноважень судової юрисдикції, оскільки саме суд самостійно обирає норму права, яку необхідно застосувати при вирішенні спору, та надає оцінку обраному стороною способу захисту. Відтак, ненадання прокурором відповідей на запитання не призводить до неможливості встановлення усіх фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, не зашкоджує ухваленню законного й обґрунтованого рішення; не впливає на повне, всебічне та об`єктивне з`ясування обставин, які мають значення у цій справі та, відповідно, постановлення законного і обґрунтованого рішення.

Отже, механізм статті 90 ГПК України не може підміняти собою правову дискусію між сторонами та використовуватися для отримання від іншого учасника справи пояснення щодо того, як саме він тлумачить договір, які норми права вважає застосовними, чому застосовує певний спосіб розрахунку або яку правову оцінку надає діям іншої сторони.

Зазначена правова позиція є безпосередньо релевантною до спірних правовідносин у справі № 916/3431/26.

Особливої уваги заслуговує постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2026 у справі № 915/1287/23.

У цій постанові Верховний Суд визнав обґрунтованим висновок суду про відсутність підстав для визнання необґрунтованою відмови учасника справи від надання відповідей, оскільки поставлені питання не стосувалися обставин, що мали значення для справи.

При цьому Верховний Суд прямо зазначив, що правовий інструментарій, визначений статтею 90 ГПК України, не повинен використовуватися як спосіб встановлення обставин, які не входять до предмета доказування у конкретній справі.

Більше того, Верховний Суд окремо зазначив, що відсутність підстав для відмови має оцінюватися саме з огляду на те, чи стосується поставлене питання обставин, які мають значення для вирішення конкретного спору.

Отже, наведена правова позиція прямо спростовує підхід відповідача, за яким сам факт постановки питання у формі письмового опитування автоматично створює безумовний обов`язок іншої сторони надати на нього відповідь.

Зокрема, зі змісту клопотання відповідача вбачається, що останній фактично намагається отримати від прокуратури не відомості про невідомі суду факти, а пояснення щодо правової позиції прокурора.

Водночас, правова позиція прокуратури щодо підстав недійсності спірних додаткових угод, порядку застосування положень пункту 19 Особливостей, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1178, положень статті 632 ЦК України, умов Договору № 290 від 11.11.2025 та наданих сторонами доказів уже викладена у позовній заяві та відповіді на відзив.

Отже, вимога відповідача надати відповіді на поставлені ним питання фактично спрямована не на встановлення невідомих суду фактичних обставин, а на отримання додаткового викладу та деталізації правової позиції прокуратури.

Так, обґрунтовуючи необхідність отримання відповіді на питання № 1, відповідач фактично просить прокуратуру пояснити, чому нею при здійсненні розрахунку застосовано певний період, а не той, який, на думку відповідача, випливає з його тлумачення підпункту 7 пункту 15.8 Договору.

Тобто предметом такого питання є не невідома суду фактична обставина, а мотиви правозастосування та тлумачення прокуратурою умов договору.

Аналогічний характер мають питання № 2 та № 3, які фактично спрямовані на отримання пояснення щодо методології розрахунків прокуратури та обґрунтування вибору відповідних часових періодів.

Прокуратура вже виклала відповідні мотиви у позовній заяві та відповіді на відзив.

При цьому відповідні розрахунки, вихідні дані та документи вже містяться у матеріалах справи та є предметом безпосереднього дослідження судом.

Відповідач не позбавлений можливості надати суду власний розрахунок, заперечення щодо застосованих прокурором показників, а також посилання на документи, які, на його думку, підтверджують правомірність спірних додаткових угод.

При цьому, стаття 90 ГПК України не передбачає обов`язку іншого учасника справи додатково пояснювати опоненту логіку побудови своєї правової позиції.

Щодо питання № 4, то навіть у разі його формального спрямування на встановлення факту включення відповідної формули до проєкту договору, така обставина не є спірною та підтверджується безпосередньо матеріалами справи.

Більше того, прокуратура у відповіді на відзив прямо зазначила, що не заперечує факт погодження сторонами формульного механізму визначення ціни електричної енергії.

Отже, відповідач намагається шляхом письмового опитування отримати від прокуратури підтвердження обставини, яка вже прямо визнана останньою та підтверджується письмовими доказами.

Щодо питання № 5, то відповідач просить фактично підтвердити наявність певних числових показників у документах, на які він сам посилається.

При цьому самі документи знаходяться у матеріалах справи та доступні як суду, так і сторонам.

Встановлення змісту письмових доказів належить до повноважень суду при оцінці доказів відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України, а не потребує отримання від прокуратури пояснень про те, що саме міститься у долученому до справи документі.

Щодо питання № 6, відповідач фактично пропонує прокуратурі підтвердити наявність у договорі конкретного положення про розрахунковий період.

Однак зміст договору є безпосереднім письмовим доказом у справі та не залежить від того, чи «визнає» його зміст інша сторона.

Питання № 7 безпосередньо виходить за межі встановлення фактичних обставин, оскільки спрямоване на з`ясування того, чи оспорює прокуратура легітимність погодженої сторонами формули та якими є межі її правової позиції.

Це підтверджується і самим відповідачем, який у поданому клопотанні зазначає, що за допомогою цього питання він прагне встановити, «чи оспорює прокурор сам факт легітимності формули як математичної моделі».

Таким чином, відповідач прямо підтверджує, що питання спрямоване на отримання правової позиції прокуратури, а не на встановлення факту, який не може бути встановлений з матеріалів справи.

Проте питання про правову легітимність формули, правильність її тлумачення та застосування є предметом правової оцінки суду, а не фактичною обставиною, яка повинна бути встановлена шляхом письмового опитування сторони.

Так само питання № 8, попри спробу відповідача назвати його «технічним» та «математичним», фактично містить вимогу до прокуратури вказати, яким чином вона оцінює співвідношення між умовами договору та правовими наслідками їх застосування.

Відтак наведене питання також не може розглядатися як звичайне питання про фактичну обставину у розумінні статті 90 ГПК України.

Таким чином, відповідач фактично намагається використати механізм письмового опитування не для встановлення невідомих суду фактичних обставин, а для отримання від прокуратури додаткових пояснень щодо її правової позиції, тлумачення умов Договору № 290 та методології правового обґрунтування позовних вимог.

Слід зазначити, що окремі питання відповідача фактично стосуються відомостей, які вже містяться у письмових доказах, долучених до матеріалів справи.

Зміст Договору № 290 від 11.11.2025, Додаткових угод № 2 та № 3, листування сторін, документів щодо зміни ціни, показників РДН та інших документів не залежить від того, чи підтвердить прокуратура їх зміст у формі заяви.

Такі документи є самостійними засобами доказування та підлягають оцінці судом відповідно до статті 86 ГПК України.

Отримання від прокуратури підтвердження змісту документів, які вже перебувають у матеріалах справи, не є необхідним для встановлення відповідних обставин.

При цьому сторона відповідача не позбавлена права посилатися на ці документи та надавати суду власну оцінку їх змісту.

Ураховуючи викладене, необхідність отримання від прокуратури додаткової заяви з поясненням власної правової позиції відсутня.

Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на встановлених судом обставинах та відповідному застосуванні норм матеріального і процесуального права.

Саме суд здійснює правову кваліфікацію встановлених фактичних обставин.

Тому відповідь прокуратури на питання на кшталт того, чи вважає вона певну формулу правомірною, як саме тлумачить конкретне положення договору або чому застосовує один спосіб розрахунку замість іншого, не встановлювала б нової фактичної обставини.

Натомість така відповідь фактично являла б собою додаткове письмове пояснення правової позиції сторони.

Саме на неприпустимість такого підходу звернув увагу Верховний Суд у постанові від 11.02.2026 у справі № 916/3920/24, зазначивши, що правова кваліфікація спірних правовідносин належить до виключних повноважень суду.

Таким чином, відповідач фактично намагається перетворити передбачений статтею 90 ГПК України доказовий механізм на інструмент отримання від опонента додаткової правової аргументації.

Безпідставним є твердження відповідача про те, що відмова прокуратури від надання відповідей свідчить про приховування фактичних обставин та проявом процесуальної недобросовісності.

Прокуратура не ухилялася від участі у доказуванні та не приховувала від суду жодних обставин.

Навпаки, усі обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, викладені у позовній заяві, а заперечення щодо доводів відповідача наведені у відповіді на відзив.

Отже, правова позиція прокуратури є відкритою, послідовною та доступною суду й відповідачу.

Розрахунки, документи та інші докази, на які посилається прокуратура, долучені до матеріалів справи та є предметом безпосереднього дослідження судом.

Таким чином, твердження відповідача про те, що прокуратура шляхом відмови від відповіді на запитання нібито «приховує» обставини справи, не відповідає фактичним обставинам.

Відмова, передбачена ч. 5 ст. 90 ГПК України, є прямо передбаченим законом процесуальним правом учасника справи.

Реалізація такого права сама по собі не може вважатися зловживанням процесуальними правами лише з тієї підстави, що інша сторона не погоджується з мотивами відмови.

Окремо необґрунтованою є вимога відповідача про застосування до прокуратури штрафу.

Так, відповідно до статті 131 ГПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених Кодексом випадках з метою, зокрема, спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Згідно з п.1 ч. 1 ст. 135 ГПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадку невиконання процесуальних обов`язків, зокрема ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу.

Отже, наведена норма пов`язує можливість застосування штрафу саме з невиконанням процесуального обов`язку або ухиленням від вчинення дії, яка була покладена на учасника справи саме судом. Водночас у даному випадку така передумова для застосування штрафу відсутня.

Судом не виносилася ухвала, якою прокуратуру було зобов`язано надати відповіді на поставлені відповідачем письмові запитання, а отже, прокуратура не могла ухилятися від вчинення дії, яка на неї судом не покладалася, чи не виконати відповідний процесуальний обов`язок.

Навпаки, прокуратура скористалася прямо передбаченим ч. 5 ст. 90 ГПК України правом на відмову від надання відповідей на запитання, які, на її переконання, не стосуються обставин, що мають значення для справи.

При цьому ч. 6 ст. 90 ГПК України передбачає спеціальний процесуальний механізм перевірки обґрунтованості такої відмови: суд за клопотанням іншого учасника справи може визнати підстави для відмови відсутніми та зобов`язати учасника справи надати відповідь.

Станом на момент подання відповідачем заяви про застосування до прокуратури штрафу судом не визнавалося, що підстави для відмови прокуратури від надання відповідей відсутні, та прокуратуру не було зобов`язано надати відповідні відповіді.

Таким чином, відповідач фактично ототожнює реалізацію прокуратурою передбаченого законом права на відмову від надання відповіді з ухиленням від виконання процесуального обов`язку, хоча такі правові конструкції не є тотожними.

За відсутності судового рішення, яким на прокуратуру покладено обов`язок надати відповідні відповіді, відсутній і необхідний елемент для застосування п. 1 ч. 1 ст. 135 ГПК України факт ухилення від вчинення дії, покладеної судом на учасника судового процесу.

Відтак саме лише подання відповідачем заяви про застосування штрафу не створює правових підстав для його накладення, оскільки відповідачем не доведено невиконання прокуратурою будь-якого процесуального обов`язку, покладеного на неї судом.

Верховний Суд у постанові від 27.05.2026 у справі № 918/90/22 прямо зазначив, що чинним процесуальним законодавством не встановлено імперативного характеру застосування заходів процесуального примусу, у тому числі штрафу, оскільки це є правом суду, а не його обов`язком.

Необґрунтованим є також твердження відповідача про нібито зловживання прокуратурою процесуальними правами.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Водночас для висновку про зловживання необхідно встановити, що відповідні процесуальні дії суперечать завданню господарського судочинства та спрямовані на досягнення мети, несумісної з належним здійсненням процесуальних прав.

У справі №916/3431/26 прокуратура використала саме той процесуальний механізм, який прямо передбачений частинами 5 та 6 ст. 90 ГПК України.

Відмова від відповіді була мотивованою та пов`язана із характером поставлених питань.

Прокуратура при цьому не відмовлялася від доказування, не приховувала доказів, не порушувала встановлених судом процесуальних строків та не створювала перешкод для розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 27.04.2026 у справі № 910/13422/23 також наголосив, що штраф є заходом процесуального примусу, а його застосування пов`язується з наявністю відповідного процесуального порушення або зловживання процесуальними правами. У цій же постанові Суд зазначив про відсутність підстав для застосування заходів процесуального примусу, коли поведінка учасника не може бути кваліфікована як зловживання процесуальними правами.

У спірних правовідносинах таких обставин відповідачем не доведено.

Відповідач не навів жодного обґрунтування того, яким саме чином відмова прокуратури від відповідей перешкоджає суду встановити обставини справи; яку саме фактичну обставину неможливо встановити на підставі наявних у справі доказів; який саме доказ відсутній у матеріалах справи; яким чином відсутність відповіді прокуратури унеможливлює вирішення спору; які саме процесуальні дії прокуратури були спрямовані на перешкоджання судочинству.

Натомість відповідач фактично ототожнює незгоду з правомірністю відмови від відповіді із процесуальним порушенням.

Такий підхід не відповідає змісту статті 135 ГПК України.

Верховний Суд у постанові від 03.09.2025 у справі № 910/14122/24 наголосив, що ненадання позивачем відповідей у порядку статті 90 ГПК України не є безумовною підставою для залишення позову без розгляду, а суд має оцінити, чи перешкоджає це встановленню фактичних обставин на підставі наявних доказів.

У справі № 916/3431/26 така перешкода відсутня.

Предмет спору стосується дійсності конкретних додаткових угод, правомірності зміни ціни електричної енергії та її наслідків.

Усі необхідні для цього документи Договір № 290 від 11.11.2025, Додаткові угоди № 2 та № 3, листування сторін, документи щодо зміни ціни, відповідні розрахунки та інші письмові докази перебувають в матеріалах справи, та можуть бути досліджені та оцінені безпосередньо судом.

Отже, вирішення спору не залежить від того, чи надасть прокуратура додаткові пояснення щодо власної правової позиції у формі заяви.

Таким чином, відповідач не довів необґрунтованості відмови прокуратури від надання відповідей.

За таких обставин підстави для задоволення клопотання відповідача про зобов`язання прокуратури надати відповіді на поставлені питання та застосування заходів процесуального примусу відсутні.

З огляду на викладене, керуючись ст. 227, 228, 234, 235 ГПК України, суд,

ухвалив:

1. Відмовити в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі.

2. Відмовити в задоволенні клопотання відповідача від 16.09.2026 (вх. № 31702/26 від 17.09.2026).

Ухвала набрала законної сили 07.10.2026 та не підлягає оскарженню окремо від судового рішення.

Суддя В.В. Литвинова