Решение № 140312921, 21.09.2026, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/24516/25

Провадження № 2/761/2816/2026

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Волошина В.О.

при секретарі: Бульбі К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Києва за правилами загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Турбоенерго» про стягнення заборгованості по заробітній платі; стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку; стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

в с т а н о в и в :

У червні 2025р. позивач ОСОБА_1 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до відповідача ТОВ «Турбоенерго», в якому просив суд:

1) стягнути з відповідача на свою користь:

- заборгованість по заробітній платі в розмірі 118717,18 грн. (далі по тексту - вимога № 1);

- компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 22088,2 грн. (далі по тексту - вимога № 2);

- середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 125217,18 грн. (далі по тексту - вимога № 3).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він працював у відповідача на посаді начальника Утилізаційної турбодетандерної електростанції в період часу з 19 листопада 2020р. до 23 вересня 2022р., і в подальшому звільнився з роботи на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України. Однак при звільненні відповідач, як роботодавець, не виплатив позивачу, як працівнику належну суму заробітної плати та компенсацію за невикористану відпустку. Згідно з розрахунком заборгованості, складеним на підставі довідки за формою № ОК-5 та банківської виписки, з карткового рахунку позивача, заборгованість по заробітній платі становить 118717,18 грн., а компенсація за невикористану відпустку - 22088,02 грн.

У зв`язку з несвоєчасним проведенням відповідачем з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, на думку позивача, відповідач повинен виплатити йому компенсація за затримку розрахунку при звільненні згідно ст.. 117 КЗпП України - 125217,18 грн.

Оскільки в досудовому порядку вирішити спір не можливо, з метою захисту своїх прав позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 19 червня 2025р. позов залишено без руху та надано стороні позивача строк для усунення недоліків.

22 червня 2025р. на адресу суду надійшла заява сторони позивача про усунення недоліків.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 30 червня 2025р. відкрито провадження по справі з правилами загального позовного провадження і призначено справу в підготовче засідання.

У встановленому законом порядку, учасники справи були оповіщені судом про відкриття провадження по справі та призначення справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 березня 2026р. закрито підготовче засідання та призначено справу до розгляду по суті.

До судового засідання сторона позивача подавала на адресу суду заяви про розгляд справи у свою відсутність, заявлені позовні вимоги підтримує в повному обсязі, та не заперечує проти заочного розгляду справи.

Відповідач, про час та місце розгляду справи оповіщався в установленому законом порядку, в судове засідання не з`явився, поважності причин неявки суду не повідомив, у встановлений судом в ухвалі про відкриття провадження строк, відповідач відзив на позов не подавав.

Оскільки сторона позивача не заперечувала проти проведення заочного розгляду справи і відповідно до ст. ст. 223, 280 ЦПК України суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Суд, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає, що позов не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом, що позивач працював у відповідача з 19 листопада 2020р. на посаді начальника Утилізаційної турбодетандерної електростанції, згідно наказу відповідача за № 17-К від 18 листопада 2020р. (а.с. 4), та був звільнений з роботи 23 вересня 2022р., на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України, згідно наказу відповідача за № 64-К від 23 вересня 2022р. (а.с. 5).

Звертаючись до суду з вимогами №№ 1, 2, позивач зазначав, що відповідач, як роботодавець, не виплатив йому, як працівнику належну суму заробітної плати та компенсацію за невикористану відпустку. Згідно з розрахунком заборгованості, складеним позивачем, на підставі довідки за формою № ОК-5 (а.с. 12-17) та банківської виписки, з карткового рахунку позивача (а.с. 8-11), заборгованість по заробітній платі становить 118717,18 грн., а компенсація за невикористану відпустку - 22088,02 грн.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У частині 1 ст. 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За змістом частини 1 ст. 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Тобто, заробітна плата виплачується працівникові за виконану роботу, а не за факт перебування у трудових відносинах.

Частиною 2 ст. 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Системний аналіз статей 21, 94, 233 КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що захисту підлягають трудові права працівника у разі порушення їх роботодавцем.

За таких обставин, з урахуванням положень статей 77, 81 ЦПК України саме працівник має належними та допустимими доказами довести факт порушення роботодавцем його трудових прав.

Для вирішення питання щодо заборгованості по заробітній платі позивачу необхідно довести розмір заробітної плати, яка встановлена за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки).

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018р. у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).

Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. ( ч. 2 ст. 15 ЦК України )

За положеннями ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 ЦПК України від 01 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Частина 1 ст. 4 ЦПК України передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ст.12 ЦПК України).

Отже, діюче цивільне законодавство визначає, що при зверненні особи до суду за захистом порушеного права, ця особа повинна довести обставини, які мають значення для справи та надати відповідні докази, що підлягають оцінці судом.

У відповідності з вимогами ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Відповідно до ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Так, зі змістом позову, позивач не зазначив, за який період часу роботодавцем (відповідачем) не була здійснена йому виплата заробітна плата, як і не було надано до суду відомості (докази) на підтвердження позовних вимог про розмір заробітної плати та розмір її заборгованості за відповідний спірний період. Не були надані відомості, чи використав позивач за час роботи у відповідача відпустку чи ні, як і відсутні відомості взагалі, чи було проведено відповідачем, як роботодавцем з позивачем, як працівником остаточний розрахунок при звільненні.

Так, надана позивачем, в якості доказів копія довідки з індивідуальних відомостей про застраховану особу, видана управлінням Пенсійного фонду України (форма № ОК-5), не підтверджує наявність заборгованості по заробітній платі та не визначає її розмір.

Такого ж висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2018р. у справі № 242/5780/16-ц (провадження № 61-34037св18).

Таким чином, офіційні відомості Пенсійного фонду України щодо розміру заробітної плати за формою № ОК-5 відносно ОСОБА_1 підтверджують лише його страховий стаж за відповідний період часу та не можуть бути прийняті судом, як належні докази щодо розміру заробітної плати та розміру заборгованості по ній за певний період його роботи у відповідача.

При цьому, протягом всього часу розгляду справи в суді стороною позивача не подавались до суду заяви про витребування чи забезпечення доказів, в порядку ст. ст. 84, 116, 117 ЦПК України).

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів, у їх сукупності, враховуючи правові висновки Верховного Суду наведені в постановах від 16 серпня 2018р. у справі № 242/5780/16-ц, від 31 травня 2021р. у справі № 242/3051/18, суд приходить до висновку, що відсутні правові підстави для задоволення вимог № 1 і № 2.

За змістом ст. 116 КЗпП України, в редакції яка діяла на час спірних правовідносин (до 23 вересня 2022р.), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідно до ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Як встановлено судом, протягом всього часу розгляду справи в суді, з урахуванням заявленої вимоги № 3, стороною позивача не було надано до суду відомості, чи було проведено відповідачем, як роботодавцем, з позивачем, як працівником остаточний розрахунок.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України, у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом, передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, установлена ст. 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022р. у справі № 905/857/19, провадження № 12-56гс21).

Працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця (наведена позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019р. у справі № 761/9584/15-ц).

Конституційний Суд України в рішенні від 29 січня 2008р. № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до п. 6) ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, беручи до уваги, що суд прийшов до висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог № 1 і № 2, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні вимоги № 3.

Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006р.).

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, враховуючи, що суд прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, то з відповідача не підлягає стягненню судові витрати.

Керуючись ст.ст. 3-5, 12,13, 76, 81, 89, 141, 258, 259, 264, 265, 272, 279, 280, 282, 352, 354, 355 ЦПК України, ст. 43 Конституції України, ст. ст. 15, 16 ЦК України, ст. ст. 36, 48, 94, 97, 116, 117, 233 КЗпП України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Турбоенерго» (код ЄДРПОУ: 42361574, місцезнаходження: м. Київ, вул. Павлівська, буд. 26/41, кв. 13) про стягнення заборгованості по заробітній платі; стягнення компенсації за невикористану щорічну відпустку; стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - залишити без задоволення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення суду складено 01 жовтня 2026р.

Суддя: