Решение № 140230256, 30.09.2026, Господарський суд Черкаської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

18005, м. Черкаси, бульвар Шевченка, 307, тел. канцелярії (0472) 31-21-49, inbox@ck.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року Справа № 925/1022/26

Господарський суд Черкаської області у складі головуючого судді - Васяновича А.В., розглянувши у письмовому провадженні справу

за позовом приватного підприємства «Лемар Агро», м. Стрий

Львівської області

до товариства з обмеженою відповідальністю «Агроплюс2006»,

с. Тимошівка Черкаського району Черкаської області

про стягнення 135 416 грн. 89 коп.,

без повідомлення (виклику) учасників справи

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Черкаської області з позовом звернулось приватне підприємство ««Лемар Агро» до товариства з обмеженою відповідальністю «Агроплюс2006» про стягнення 135 416 грн. 89 коп. заборгованості, а саме: 100 024 грн. 62 коп. - суми основного боргу, 2 500 грн. 76 коп. - 3% річних, 7 294 грн. 25 коп. - інфляційних втрат та 25 597 грн. 26 коп. - пені, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем умов договору поставки №10/22 від 28 березня 2022 року.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 27 липня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також судом було встановлено сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Ухвалу суду про відкриття провадження у справі від 27 липня 2026 року було вручено відповідачу 30 липня 2026 року, що підтверджується підписом представника відповідача на рекомендованому повідомленні про вручення поштового відправлення, яке 03 серпня 2026 року повернулось до суду із відміткою АТ «Укрпошта» «вручено особисто».

У визначені законом строки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило.

Відповідач відзиву на позов суду не надав.

Згідно ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Водночас, 24 вересня 2026 року відповідач подав до суду заяву, в якій вказав про сплату боргу в розмірі 100 024 грн. 62 коп.

В цій заяві відповідач також заперечив щодо періоду нарахування пені та надав суду власний контррозрахунок, а також просив зменшити розмір правничої допомоги до 5 000 грн. 00 коп.

Розглянувши матеріали справи, а також дослідивши докази, що містяться в матеріалах справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного:

Судом встановлено, що 28 березня 2022 року між приватним підприємством «Лемар Агро» (постачальник) та товариством з обмеженою відповідальністю «Агроплюс2006» (покупець) було укладено договір поставки № 10/22 (далі - договір).

Умовами договору передбачено:

п. 1.1. постачальник відповідно до умов цього договору зобов`язується поставити кормові добавки, ветеринарні препарати, біопрепарати, вітамінні та лікарські препарати, іншу ветеринарну продукцію (далі - товар), а покупець - прийняти та оплатити товар у кількості, по найменуваннях і цінах, зазначених у видаткових накладних, що виписуються на кожну партію товару;

п. 1.2. найменування, ціна та кількість товару, який поставляється відповідно до умов цього договору, вказуються у видаткових накладних, що мають силу специфікацій до даного договору у розумінні ст. 266 Господарського кодексу України, та є невід`ємною частиною даного Договору;

п. 1.3. доказом факту поставки товару є оформлені належним чином видаткові документи (видаткові накладні, довіреність та товаротранспортні накладні);

п. 2.1. ціна по кожному найменуванню і на кожну партію товару вказується у рахунках-фактурах постачальника та в накладних на кожну партію товару і містить у собі податок на додану вартість;

п. 2.2. поставка товару здійснюється на умовах оплати за поставлений товар протягом 14 календарних днів з дня відвантаження товару, на підставі рахунків, що виставляються постачальником на підставі письмових замовлень від покупця та передаються покупцю шляхом надсилання по електронній пошті. Рахунки дійсні до сплати протягом 3 днів з моменту їх виставлення постачальником;

п. 2.3. у випадку не оплати покупцем замовленого товару у вказаний вище строк, поставка (відвантаження) товару може здійснюватися за розсудом постачальника. Якщо поставка (відвантаження) товару відбулася без оплати, то покупець, в такому разі, зобов`язаний оплатити поставлений товару протягом одного робочого дня із моменту отримання товару;

п. 3.5. датою (моментом) поставки (передачі) товару вважається дата підписання видаткової накладної покупцем, що засвідчує прийняття товару покупцем від постачальника;

п. 6.3. за прострочення оплати за п. 2.3. договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, від суми заборгованості, за кожен день прострочення;

п. 9.1. договір набирає чинності з моменту підписання та діє протягом року, до 31 грудня 2024 року;

п. 9.2. договір вважається продовженим на кожен наступний рік, якщо за 30 днів до закінчення строку його дії жодна із сторін не заявила про розірвання даного договору в письмовій формі, але сукупно не більше 3 (трьох) років від дня первісного укладення договору.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Позивач стверджував, що на виконання умов договору протягом березня 2022 року - вересня 2025 року поставив відповідачу товар на загальну суму 13 195 167 грн. 19 коп., проте відповідач розрахувався з позивачем частково та сплатив 13 095 142 грн. 57 коп.

Спірними у цій справі є поставки товару на загальну суму 100 024 грн. 62 коп. згідно з видатковими накладними: від 11 липня 2025 року № 1523 на суму 43 875 грн. 18 коп. з ПДВ та від 23 вересня 2023 року № 2188 на суму 79 500 грн. 00 коп. з ПДВ.

Зазначені видаткові накладні підписані уповноваженими представниками позивача та відповідача і скріплені їх печатками, а також містять посилання на спірний договір № 10/22 від 28 березня 2022 року.

13 липня 2026 року між позивачем та відповідачем було підписано акт звірки взаємних розрахунків за період з 01 січня 2022 року по 13 липня 2026 року за договором № 10/22 від 28 березня 2022 року, згідно з яким заборгованість товариства з обмеженою відповідальністю «Агроплюс2006» станом на 13 липня 2026 року становить 100 024 грн. 62 коп.

Відповідач у своїй заяві від 24 вересня вказував, що строк дії договору поставки закінчився 27 березня 2025 року.

Суд зазначає, що заява відповідача від 24 вересня 2026 року не є відзивом на позов.

Відповідно до ч.1 ст.161 ГПК України, при розгляді справи судом в порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.

Отже, доводи відповідача суд не приймає до уваги.

Крім того, судом враховано, що позивач після 27 березня 2025 року продовжував постачати відповідачу товар саме на виконання умов договору № 10/22 від 28 березня 2022 року, а відповідач приймав цей товар та розрахувався з позивачем.

Тобто, у спірний період між сторонами продовжували існувати правовідносини, що виникли з договору поставки № 10/22 від 28 березня 2022 року.

Верховний Суд у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 квітня 2023 року у справі № 910/5172/19 дійшов висновку, що недобросовісною є поведінка особи, яка, будучи безпосереднім учасником правовідносин, схвалюючи укладення, виконання та продовження дії правочинів, а також користуючись їх правовими наслідками, у подальшому заперечує їх дійсність виключно з метою уникнення виконання власних зобов`язань або завдання шкоди іншій стороні.

Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 11.08.2021 у справі №909/436/20, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 06.10.2021 у справі №925/1546/20).

Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - «non concedit; contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

По суті згаданий принцип римського права venire contra factum proprium є вираженням equitable estoppel - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на principles of fraud (принципи протидії шахрайству). Вона спрямована на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище (постанови Верховного Суду від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі № 910/10444/20, від 24,10.2019 у справі № 904/3315/18).

Європейським судом з прав людини у своїй практиці також було неодноразово застосовано принцип «estoppel», тобто принцип, який означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано в цьому та/або іншому судовому процесі («Хохліч проти України», заява № 41707/98).

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що сторони своїми конклюдентними діями погодили, що після 27 березня 2025 року правовідносини між ними щодо поставки товару ґрунтуються на умовах чинного договору від 28 березня 2022 року № 10/22, в т.ч. і в частині визначення строків оплати за поставлений товар та відповідальності відповідача за несвоєчасну оплату вартості поставленого товару.

Судом встановлено, що заборгованість відповідача за поставлений товар станом на момент звернення позивача з цим позовом до суду становила 100 024 грн. 62 коп.

Після відкриття провадження у справі відповідач здійснив оплату основної заборгованості в сумі 100 024 грн. 62 коп., що підтверджується платіжною інструкцією від 21 вересня 2026 року № 1147 на суму 40 000 грн. 00 коп. та платіжною інструкцією від 22 вересня 2026 року №1149 на суму 60 024 грн. 62 коп.

Як вже зазначалося вище, відповідно до п. 2.2. та 2.3. договору поставка товару здійснюється на умовах оплати за поставлений товар протягом 14 календарних днів з дня відвантаження товару, на підставі рахунків, що виставляються постачальником на підставі письмових замовлень від покупця та передаються покупцю шляхом надсилання по електронній пошті. Рахунки дійсні до сплати протягом 3 днів з моменту їх виставлення постачальником. У випадку не оплати покупцем замовленого товару у вказаний вище строк, поставка (відвантаження) товару може здійснюватися за розсудом постачальника. Якщо поставка (відвантаження) товару відбулася без оплати, то покупець, в такому разі, зобов`язаний оплатити поставлений товару протягом одного робочого дня із моменту отримання товару.

Отже, строк оплати товару на момент звернення позивача до суду настав: за видатковою накладною від 11 липня 2025 року № 1523 - 12 липня 2025 року; за видатковою накладною від 23 вересня 2025 року № 2188 - 24 вересня 2025 року.

Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання не допускається, якщо інше не передбачено договором або законом.

Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч.1 ст.612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Водночас, як вже зазначалося вище, відповідач після відкриття провадження у справі сплатив позивачу 100 024 грн. 62 коп. боргу.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Господарський суд закриває провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета спору, зокрема у випадку припинення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між сторонами у зв`язку з цим не залишилося неврегульованих питань.

Закриття провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК України можливе також у разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існування в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення провадження у справі, то зазначена обставина зумовлює відмову в позові, а не закриття провадження у справі.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року № 13/51-04.

Оскільки позичальником було сплачено 100 024 грн. 62 коп. основного боргу після звернення позивача до суду, то провадження у справі в цій частині слід закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Згідно з ч. 4 ст. 231 ГПК України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі, крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом.

Тобто, повернення судового збору без відповідного клопотання сторони не допускається.

Щодо решти вимог судом враховано наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивачем відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України заявлено вимогу про стягнення 2 500 грн. 76 коп. 3 % річних нарахованих за період з 13 липня 2025 року по 10 липня 2026 року та 7 294 грн. 25 коп. інфляційних витрат за цей період.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2020 року у справі №910/4590/19 (провадження №12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень ст. 625 ЦК України зробила висновок про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог в одній справі не є обов`язковим.

Здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій «LIGA 360» судом встановлено, що розмір 3% річних та інфляційних позивачем нараховано вірно, відповідачем не спростовано, а тому заявлені вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 та ст. 549 ЦК України виконання зобов`язання забезпечується, зокрема, неустойкою, яка визначається як пеня та штраф і є грошовою сумою або іншим майном, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання. Сплата неустойки є правовим наслідком у разі порушення зобов`язання (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).

Відповідно до п. 6.3. договору за прострочення оплати за п. 2.3. договору, покупець сплачує постачальнику пеню в розмірі облікової ставки НБУ, що діяла на момент прострочення, від суми заборгованості, за кожен день прострочення.

Позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача 25 597 грн. 26 коп. пені за період прострочення з 13 липня 2025 року по 10 липня 2026 року.

Судом враховано, що Господарський кодекс України (далі - ГК України) втратив чинність з 28.08.2025, у зв`язку з введенням в дію Закону України «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» №4196-IX від 09 січня 2025 року.

Таким чином, суд констатує, що в період нарахування пені з 13 липня 2025 року по 27 серпня 2025 року діяла норма ч. 6 ст. 232 ГК України, а з 28 серпня 2025 року по 10 липня 2026 року відповідна норма ГК України втратила чинність.

Водночас загальний період нарахування пені з 13 липня 2025 року до 10 липня 2026 року перевищує шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Визначаючись відносно застосування норми ч. 6 ст. 232 ГК України до спірних правовідносин сторін, суд виходить з того, що відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Отже, за загальним правилом закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (такі висновки щодо застосування норм права викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 жовтня 2025 року у справі № 920/51/23).

З огляду на те, що дія нормативно-правового акту поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності, що є однією з гарантій правової стабільності, враховуючи, що договір та відповідні цивільні права і обов`язки сторін (зокрема зобов`язання відповідача оплатити товар) виникли до втрати чинності Господарським кодексом України, до спірних правовідносин сторін із нарахування пені за порушення грошового зобов`язання слід застосовувати положення ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України (схожі висновки відносно дії нормативно-правових актів у часі викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 жовтня 2025 року у справі № 920/51/23).

Суд зауважує, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 жовтня 2024 року у справі № 911/952/22 виснувала про те, що у кожному конкретному випадку господарські суди повинні належним чином проаналізувати умови укладених між сторонами договорів щодо нарахування штрафних санкцій та встановити, чи містить відповідний пункт договору або певний термін, шляхом вказівки на подію (день сплати заборгованості, день фактичної оплати, фактичний момент оплати), або інший строк, відмінний від визначеного ч. 6 ст. 232 ГК України, який є меншим або більшим шести місяців. Якщо умовами укладеного договору сторони передбачили більш тривалий, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій (зазначили про їх нарахування до дня фактичного виконання, протягом усього періоду існування заборгованості тощо), то їх нарахування не припиняється за період прострочення зобов`язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано, а застосуванню підлягає саме строк, встановлений договором.

Проаналізувавши зміст договору суд встановив, що його положеннями не визначено більш тривалий, ніж визначений ч. 6 ст. 232 ГК України, строк нарахування штрафних санкцій, тому у цій справі правомірним є нарахування пені в межах шестимісячного строку, який був визначений ч. 6 ст. 232 ГК України.

З урахуванням викладеного, розмір неустойки нарахованої за період:

з 13 липня 2025 року по 12 січня 2025 року на суму 20 524 грн. 62 коп. становить 3 207 грн. 46 коп.

з 25 вересня 2025 року по 24 березня 2025 року на суму 79 500 грн. 00 коп. становить 12 103 грн. 60 коп.

Всього 15 311 грн. 06 коп. пені.

Отже суд частково задовольняє вимогу позивача про стягнення пені в розмірі 15 311 грн. 06 коп.

З урахуванням вищенаведеного з відповідача підлягає до стягнення 7 294 грн. 25 коп. інфляційних витрат, 2 500 грн. 76 коп. 3 % річних та 15 311 грн. 06 коп. пені, а в решті вимог про стягнення пені в позові суд відмовляє.

Судові витрати підлягають розподілу між сторонами відповідно до вимог ст. 129 ГПК України.

Позивач просив суд стягнути з відповідача 20 000 грн. 00 коп. витрат на правничу допомогу.

Судом враховано, що положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статті 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, установлених законом.

Пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 5 грудня 2012 року № 5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) визначено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону № 5076-VІ представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Відповідно до статті 123 ГПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями частини другої статті 126 ГПК України визначено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Отже, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, підлягають доказуванню та можуть підтверджуватися сукупністю таких документів: договором про надання правничої допомоги та відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошував на тому, що втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 Цивільного кодексу України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у статті 43 Конституції України (постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20 листопада 2020 року у справі № 910/13071/19, додаткова постанова об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2023 року у справі № 914/2355/21).

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України подання доказів оплати гонорару адвоката не є обов`язковою умовою для розподілу витрат на професійну правничу допомогу і сам факт нездійснення оплати на момент подання заяви про розподіл судових витрат не перешкоджає їх розподілу, про що неодноразово зазначав Верховний Суд, зокрема mutatis mutandis у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 листопада 2023 року у справі № 914/2355/21.

За загальним правилом розподілу судових витрат (окрім судового збору) відповідно до частини четвертої статті 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За частиною п`ятою статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною четвертою статті 129 ГПК України, визначені положеннями частин шостої, сьомої, дев`ятої статті 129 цього Кодексу, зокрема, з урахуванням співвідношення суми судових витрат, заявленої до відшкодування, з їх розміром, заявленим у попередньому (орієнтовному) розрахунку, та випадків зловживання стороною чи її представником процесуальними правами тощо.

За змістом цих норм на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку /дії / бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Окрім зазначених правил розподілу судових витрат процесуальний закон у статті 126 ГПК України визначає додаткові критерії для оцінки співмірності розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, та можливість їх зменшення за клопотанням іншої сторони, на яку покладається обов`язок доведення неспівмірності цих витрат.

Відповідно до вимог частини четвертої статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 ГПК України).

Стосовно застосування критеріїв співмірності згідно з частиною четвертою статті 126 ГПК України Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що за відсутності клопотання сторони про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, відсутні підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат (додаткові постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19, від 15 червня 2022 року у справі № 910/12876/19).

Також Велика Палата Верховного Cуду зазначала, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності обґрунтованих заперечень сторони проти розподілу витрат на професійну правничу допомогу адвоката, зокрема через їх неспівмірність відповідно до частин четвертої - шостої статті 126 ГПК України статті, та/або за власним розсудом, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правничу допомогу.

Зокрема, суд може змінити розмір заявлених до стягнення витрат на професійну правничу допомогу згідно з приписами частин четвертої - шостої статті 126 ГПК України як шляхом зменшення загальної суми таких витрат, зокрема у разі їх неспівмірності зі складністю справи, ціною позову чи значенням справи для сторони, так і шляхом відмови у відшкодуванні чи зменшення розміру витрат на оплату окремих послуг адвоката, зокрема у разі їх невідповідності критеріям реальності та розумності або через неспівмірність суми оплати із часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг) / обсягом наданих адвокатом послуг (коли одна послуга охоплюється і дублюється іншою послугою адвоката, внесеною до розрахунку) тощо.

За принципом змагальності саме на іншу сторону покладено обов`язок надати обґрунтування щодо наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок довести їх неспівмірність. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами. Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (додаткові постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з урахуванням конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в додаткових постановах від 20 травня 2019 року у справі № 916/2102/17, від 25 червня 2019 року у справі № 909/371/18, у постановах від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18, від 30 серпня 2019 року у справі № 911/739/15 та від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18).

До того ж у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, приписами статей 123-130 ГПК України, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час тощо.

Частинами 1 та 2 статті 30 Закону №5076-VI встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі: фіксованого розміру, погодинної оплати.

Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

З матеріалів справи вбачається, що 08 липня 2026 року між приватним підприємством «Лемар Агро» (замовник) та адвокатом Гуліним Юрієм Олександровичем (адвокат) було укладено догові про надання правової допомоги.

Умовами договору передбачено:

п. 1.1. замовник доручає, а адвокат бере на себе зобов`язання надати правову допомогу останньому в обсязі, що передбачений умовами даного договору, а замовник бере на себе зобов`язання прийняти та оплатити надані послуги;

п. 2.1. адвокат бере на себе виконання наступної правової роботи:

- підготувати позовну заяву для подачі в Господарський суд Черкаської області про стягнення з ТзОВ «Агроплюс2006» суми заборгованості;

- подати позовну заяву в Господарський суд Черкаської області про стягнення з ТзОВ «Агроплюс2006» суми заборгованості;

- представляти інтереси замовника в судових засіданнях в Господарському суді Черкаської області по справі за позовом замовника до ТзОВ «Агроплюс2006» про стягнення суми заборгованості;

- здача-приймання наданих послуг здійснюється сторонами за актом приймання надання послуг;

п. 4.2. замовник зобов`язується підписати та повернути представлений йому адвокатом акт приймання наданих послуг протягом 3 днів з дня представлення або в разі незгоди протягом 3 днів надати письмову відповідь з обґрунтуванням підстав відмови;

п. 5.1. за надані адвокатом послуги, замовник сплачує винагороду в розмірі 20 000 грн. 00 коп. без ПДВ. В разі зміни обсягу наданих послуг остаточно сума винагороди визначається сторонами та зазначається в акті приймання наданих послуг;

п. 5.1. розрахунки на надані послуги здійснюються замовником не пізніше 25 днів з дня підписання акту приймання наданих послуг шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок адвоката.

Отже, умовами договору було визначено фіксований розмір гонорару.

Проте, станом на момент ухвалення судом рішення матеріали справи не містять акту здачі-приймання наданих послуг, що унеможливлює встановлення фактичного обсягу виконаних адвокатом робіт (послуг).

Також, до закінчення розгляду справи по суті та ухвалення судом рішення позивач не звертався до суду із заявою в порядку ч.8 ст.129 ГПК України.

Отже, суд вважає, що розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу в місцевому господарському суді при розгляді даної справи не підтверджено належними доказами.

На підставі викладеного, та керуючись п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України ст.ст. 129, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Провадження у справі №925/1022/26 в частині вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 100 024 грн. 62 коп. боргу - закрити.

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Агроплюс2006» (вул. Героїв Майдану, 53 Б, с. Тимошівка, Черкаський р-н., Черкаська обл., 20815, ідентифікаційний код 34238093) на користь приватного підприємства «Лемар Агро» (вул. Залізняка, буд. 9, кв. 1, м. Стрий, Львівська обл., 82400, ідентифікаційний код 36418926) 2 500 грн. 76 коп. 3 % річних, 7 294 грн. 25 коп. інфляційних витрат, 15 311 грн. 06 коп. пені та 617 грн. 01 коп. судового збору.

4. В решті вимог в позові відмовити.

Видати відповідний наказ після набрання рішення суду законної сили.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та строк визначені ст. 241 ГПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом ІV ГПК України.

Суддя А.В.Васянович