Постановление суда № 140208387, 30.09.2026, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/10861/26

Провадження № 2-о/161/394/26

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 вересня 2026 року місто Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого судді Антіпової Т.А.

за участю секретаря судового засідання Денис О.Ю.,

представника заявника Рязанцева О.Є.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Луцьку цивільну справу за заявоюОСОБА_1 , заінтересована особа: Луцька міська рада про встановлення факту, що має юридичне значення,-

ВСТАНОВИВ:

Заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просив суд встановити факт місця знаходження належної репресованому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельної ділянки площею 4,84 га, вилученої у нього в 1948 році, у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області.

В обґрунтування вимог заяви посилається на те, що з момент у свого народження, тобто з ІНФОРМАЦІЯ_2 , по теперішній час, вона проживає в хаті, яка була збудована її покійним батьком, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за вказаною адресою. У приватній власності батька загалом було 10,27 га землі, яка знаходилась в межах тодішнього с. Ківерці (нині - с. Прилуцьке) Луцького району Волинської області. Ця земля була придбана батьком в 30-х роках минулого століття ще за часів міжвоєнної Польщі. На даній земельній ділянці батько збудував хату, льох, літню кухню, кузню, викопав колодязь та ставко, посадив садок тощо.

В 1945 році, після повернення з фронту, відчуваючи небезпеку, як класово ворожий радянській владі елемент, батько «подарував», тобто формально відмежував, частину цієї землі площею 5,43 га своєму тестю ОСОБА_3 , а другу частину, площею 4,84 га - залишив у своїй власності. Перебування цієї земельної ділянки у власності ОСОБА_2 доводиться документами, наявними у Державному архіві Волинської області, зокрема Списком землевласників Ківерцівської сільської ради Ківерцівського району Волинської області за 1947 рік.

Проте, в 1948 році з класових та політичних мотивів, в позасудовому порядку за ініціативою виконкому Ківерцівської сільської ради батька було репресовано шляхом позбавлення належної йому приватної власності у формі примусового безоплатного вилучення землі та належних йому засобів виробництва, тобто розкуркулено.

ІНФОРМАЦІЯ_4 батько заявниці помер.

Національною комісією з реабілітації ОСОБА_2 визнано реабілітованим, що підтверджується рішенням Національної комісії з реабілітації від 20.09.2024 року.

Посилається на те, що відповідно до Генерального плану забудови с. Прилуцьке вилучена у батька земельна ділянка на теперішній час входить до складу земель житлової та громадської забудови с. Прилуцьке Луцького району. Нині вона суцільно забудова приватними житловими будинками, господарськими будівлями та спорудами, комунікаціями тощо. Отже, посилається на те, що ця земельна ділянка знаходиться в нинішніх межах земель житлової та громадської забудови с. Прилуцьке Луцького району Волинської області.

Окрім цього, зазначає про те, що документи, якими б підтверджувалось конкретне місце знаходження батьківської земельної ділянки, не зберіглося, оскільки, згідно листа Державного архіву Волинської області від 14.01.2025 № 285/01.25 картографічними матеріалами розташування земельних ділянок Державний архів Волинської області не комплектується, тому надати інформацію про місцезнаходження (локалізацію) земельної ділянки ОСОБА_2 архів немає змоги.

Отже, посилається на те, що встановлення факту місця знаходження вилученої у репресованого ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 4,84 га є необхідним для охорони законних прав заявниці, як спадкоємиці, та створення умов здійснення нею особистих майнових прав (ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Враховуючи викладене, з огляду на неможливість одержати або відновити документи, що посвідчують факт місцезнаходження цієї земельної ділянки, відповідно до положень ст. 318 ЦПК України, та враховуючи відсутність свідків, які б могли підтвердити такі обставини, заявниця вимушена була звернутися до суду з заявою про встановлення юридичного факту.

25.05.2026 року ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі відкрито провадження та призначено справу до судового розгляду (а.с. 13).

15.06.2026 року на адресу суду від представника Луцької міської ради надійшла заява про залишення заяви ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту - без розгляду, в обґрунтування якої зазначено про те, що заявницею, зокрема, зазначено про те, що нині земельна ділянка суцільно забудована приватними житловими будинками, господарськими будівлями та спорудами, комунікаціями, що свідчить про наявність спору про право та про неможливість розгляду цієї заяви в межах окремого провадження. Окрім цього, просив проводити судовий розгляд справи за відсутності представника Луцької міської ради (а.с. 17-18).

07.09.2026 року представником заявника подано до суду клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи, в обґрунтування якого зазначено про те, що предметом доказування в даній справі є факт знаходження у ОСОБА_2 земельної ділянки у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області. Від встановлення даного факту залежить реалізація заявницею передбачених законодавством майнових прав, оскільки, відповідно до ЗУ «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», як спадкоємниця репресованого, вона має право на отримання компенсації вартості вилученого майна. Разом з тим, відповідно до Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав» - для проведення належної оцінки майна з метою визначення та послідуючого відшкодування його вартості необхідно встановити місце знаходження (локацію) вилученої земельної ділянки.

На підтвердження факту знаходження вилученої земельної ділянки у складі земель житлової т громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області просив долучити додаткові докази (а.с. 33-53).

Представником Луцької міської ради до суду, з урахуванням додаткових доказів заявника, надані додаткові пояснення, відповідно до яких наполягають на існуванні, в даному випадку, спору про право, тому просять залишити заяву ОСОБА_1 без розгляду, в обґрунтування чого посилаються на наступне.

Так, посилаються на те, що сама заявниця в заяві посилається на те, що земельна ділянка, місцезнаходження якої вона просить встановити, «нині суцільно забудована приватними житловими будинками, господарськими будівлями та спорудами, комунікаціями тощо». Це означає, що на території, яку заявниця відносить до складу вилученої в 1948 році ділянки площею 4,84 га, розташовані об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності інших, невизначеного кола осіб, які не залучені до участі у справі. Отже, встановлення судом факту місцезнаходження вилученої ділянки саме в межах цієї забудованої території неминуче зачіпає майнові права та інтереси власників розташованих там будинків, господарських будівель і споруд, оскільки в подальшому може бути використане заявницею як підстава для майнових вимог (зокрема, компенсаційних, на що прямо вказано в клопотанні представника заявниці від 05.09.2026 року, яке посилається на право на отримання грошової компенсації вартості вилученого майна, відповідно до ЗУ «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років»).

Отже, у цій цивільній справі наявний спір про право, зачіпаються права третіх осіб - власників нерухомого майна на відповідній території, які не є учасниками цього провадження.

Окрім цього, посилаються на те, що представником заявника не додано суду доказів на підтвердження місцезнаходження земельної ділянки, площею 4,84 га (а.с. 59-62).

Під час судового розгляду справи заявник підтримав доводи та мотиви заяви, з підстав в ній викладених, просив заяву задовольнити в повному обсязі. Додатково пояснив, що заявниця звернулась до суду з даною заявою виключно з метою визначення місцезнаходження земельної ділянки, яка була вилучена у її батька в 1948 році для подальшого визначення меж такої земельної ділянки та звернення до Луцької міської ради за компенсацією вартості цієї земельної ділянки. Отже, вважає, що посилання представника Луцької міської ради про існування спору про право є помилковим, оскільки заявниця не має на меті вилучення такої земельної ділянки від її теперішніх власників та повернення у свою власність. Просив заяву задовольнити та встановити факт місця знаходження належної репресованому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельної ділянки площею 4,84 га, вилученої у нього в 1948 році, у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області.

Представник Луцької міської ради в судове засідання не з`явився, про дату, час ті місце його проведення був повідомлений належним чином, подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутності, просив залишити заяву без розгляду з огляду на існування спору про право (а.с. 17-18, 59-62).

Враховуючи положення ст. ст. 223, 294 ЦПК України суд вважає за можливе здійснювати розгляд справи за даною явкою, враховуючи що представник заінтересованої особи був повідомлений належним чином про дату, час та місце розгляду справи та його явка не є обов`язковою.

Заслухавши представника заявника, дослідивши письмові докази по справі, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується заява, суд приходить до наступного висновку.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Аналогічні норми закону викладені і в ст. ст. 15, 16 ЦК України.

Судом встановлено, що заявниця є донькою ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 29.10.1948 року (а.с. 6).

В 1948 році з класових та політичних мотивів, в позасудовому порядку за ініціативою виконкому Ківерцівської сільської ради батька заявниці, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , було репресовано шляхом позбавлення належної йому приватної власності у формі примусового безоплатного вилучення землі та належних йому засобів виробництва, тобто розкуркулено.

ІНФОРМАЦІЯ_4 батько заявниці помер, що підтверджується копією Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть № 00018116377 від 26.05.2017 року (а.с. 7).

Національною комісією з реабілітації ОСОБА_2 визнано реабілітованим, що підтверджується рішенням Національної комісії з реабілітації від 20.09.2024 року (а.с. 9).

Як вбачається з відповіді Державного архіву Волинської області від 14.01.2025 № 285/01.25 картографічними матеріалами розташування земельних ділянок Державний архів Волинської області не комплектується, тому надати інформацію про місцезнаходження (локалізацію) земельної ділянки ОСОБА_2 архів немає змоги (а.с. 11).

Отже, дослідивши подані представником заявниці докази, суд дійшов висновку, що підставою звернення заявниці до суду є встановлення факту встановлення факту місця знаходження належної репресованому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельної ділянки площею 4,84 га, вилученої у нього в 1948 році, у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області, який необхідний заявниці для реалізації своїх спадкових прав щодо отримання від компетентних органів компенсації за вилучену земельну ділянку.

Статтею 124 Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

З таких же критеріїв виходила Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21 (провадження № 11-150апп23).

Вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів, що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній.

Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18), від 18 грудня 2019 року у справі № 370/2898/16 (провадження № 14-573цс19).

У справі, яка є предметом розгляду, заявник просить встановити факт місця знаходження належної репресованому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельної ділянки площею 4,84 га, вилученої у нього в 1948 році, у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області. Заявлені вимоги, пов`язані з подальшою реалізацією заявниці своїх спадкових прав, як доньки (спадкоємиці) реабілітованого батька, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтею 3 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» (Закон України № 962-ХІІ) було передбачено реабілітувати всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управління з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мотивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колективізації, так званими банд пособниками та їх сім`ями.

За положеннями Закону № 962-ХІІ вилучені будівлі та інше майно по можливості, повертаються репресованому або його спадкоємцям натурою. При відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна (частина друга статті 5).

Статтею 4 Закону № 962-ХІІ передбачено поновити реабілітованих в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, в яких вони постійно проживали до репресій, поширивши це право на членів їх сімей.

Згідно з частинами третьою, п`ятою статті 5 Закону Закон № 962-ХІІ не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів. Порядок виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Положення громадянам, реабілітованим згідно із статтею 1 і статтею 3 Закону № 962-ХІІ, повертаються вилучені у них будівлі та інше майно або відшкодовується їх вартість (за винятком майна, цивільний обіг якого було заборонено на час піддання репресіям). У разі смерті реабілітованого вилучені будівлі та інше майно повертаються (відшкодовується їх вартість) спадкоємцям першої черги.

Згідно із пунктом 10 Положення комісії визначають склад майна, яке підлягає поверненню реабілітованому, і встановлюють його вартість на підставі документів про вилучення і реалізацію майна, одержуваних з архівів та інших установ. Спадкоємцям реабілітованих повертається майно або відшкодовується його вартість при поданні свідоцтв про право на спадщину.

Пунктом 11 Положення визначено, що не підлягають поверненню (компенсації) будівлі та інше майно, що було націоналізовано (муніципалізовано) на підставі відповідних нормативних актів.

Майно реабілітованим повертають державні органи, підприємства та організації незалежно від форм власності (у тому числі колективні сільськогосподарські підприємства), об`єднання громадян або їхні правонаступники, громадяни чи їхні спадкоємці, яким майно первинно було передано безкоштовно (пункт 13 Положення).

Якщо майно не збереглося, його вартість компенсується тими підприємствами й організаціями, які першими одержали це майно, або їхніми правонаступниками. В інших випадках відшкодування вартості майна провадиться за рахунок коштів місцевого бюджету (пункт 14 Положення).

Декретом «Про землю» Другого Всеросійського з`їзду Рад від 26 жовтня (8 листопада) 1917 року, запровадженим в УРСР відповідно до постанови Першого Всеукраїнського з`їзду Рад, було проголошено, що приватна власність скасовується назавжди, вся земля перетворюється у всенародне добро і безоплатно передається трудящим у користування.

Земельним кодексом УРСР 1922 року, було передбачено скасування приватної власності на землю, заборонено купівлю-продаж, дарування, заставу та заповіт землі. Всі землі сільськогосподарського призначення, а також ті, що можуть бути використані для сільськогосподарського виробництва утворювали єдиний державний земельний фонд, який знаходився у відання Народного комісаріату землеробства та його місцевих органів.

У Земельному кодексі УРСР 1970 року було констатовано, що державна власність на землю, яка виникла в результаті націоналізації становить основу земельних відносин в СРСР, до складу якого входила УРСР.

Встановлюючи право приватної власності громадян на землю у незалежній Україні, законодавцем було врегульовано питання повернення земель колишнім власникам та землекористувачам.

Так у статті 6 Земельного кодексу України (в редакції від 13 березня 1992 року) було передбачено, що колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням їм може бути передано у власність або надано у користування інші земельні ділянки на загальних підставах.

Згідно із частиною четвертою статті 78 чинного ЗК України особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України) земельні ділянки не повертаються.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

У даній справі вбачається, що встановлення юридичного факту, про який просить заявниця, необхідне їй для подальшого вирішення питання щодо реалізації своїх спадкових прав, а саме: отримання компенсації за вилучену земельну ділянку.

Отже, з врахуванням вищевикладеного, з огляду на позицію представника заінтересованої особи: Луцької міської ради про існування спору про право, суд дійшов висновку про те, що у справі, яка розглядається, наявний спір про право - зокрема, спір щодо доведення наявності прав на вилучену земельну ділянку, можливі подальші вимоги про повернення такої земельної ділянки або компенсації її вартості із визначенням всіх осіб, встановлення кола спадкоємців, чиїх прав та інтересів може стосуватися це питання.

Отже, суд констатує, що інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

З огляду на вищевикладене, суд зазначає, що подана заява про встановлення факту, що має юридичне значення, не підлягає судовому розгляду в окремому провадженні, оскільки за встановлених у цій справі обставин існує спір про право, який може вирішуватись за загальним правилом у позовному провадженні.

Частиною шостою статті 294 ЦПК України встановлено, що якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Відповідно до частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

За установлених у цій справі конкретних обставин, факт місця знаходження належної репресованому ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , земельної ділянки площею 4,84 га, вилученої у нього в 1948 році, у складі земель житлової та громадської забудови нинішнього с. Прилуцьке Луцького району Волинської області, не може бути встановлений за правилами окремого провадження, у зв`язку із чим заяву ОСОБА_1 слід залишити без розгляду.

Керуючись ст. 294, 315 ЦПК України, суд,-

П О СТ А Н О В И В:

Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Луцька міська рада про встановлення факту, що має юридичне значення, - залишити без розгляду.

Роз`яснити ОСОБА_1 , що вона має право звернутися до суду з позовом в порядку загального позовного провадження.

Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку безпосередньо до Волинського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 15-ти днів з моменту її підписання суддею. Учасник справи, якому повна ухвала суду не була вручена у день її проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Суддя Луцького міськрайонного

суду Волинської області Т.А. Антіпова