Решение № 139485367, 04.09.2026, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/5560/26

Провадження № 2/466/3722/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 вересня 2026 року Шевченківський районний суд м.Львова

у складі: головуючого судді Баєвої О.І.

секретаря судового засідання Комарницької В.-М.В.

представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Артеміда-Ф» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, -

в с т а н о в и в :

23.06.2026 позивач звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в якому просить стягнути з відповідача заборгованість за договором позики №00020107980 від 10.10.2020 року у розмірі 11735,77 грн.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що 10.10.2020 року між ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та ОСОБА_2 укладено договір позики №00020107980.

Кредитодавець свої зобов`язання за Договором позики виконало в повному обсязі, а саме надало Відповідачу грошові кошти в обсязі та у строк визначеними умовами Договором позики.

В порушення умов Договору Відповідач не здійснив оплат та не виконав свої зобов`язання, передбачені умовами Договору позики, як повернення отриманих коштів, також сплату процентів за користування кредитом. У зв`язку із не здійсненням платежів на виконання Договору позики у Відповідача утворилася заборгованість за Договором позики у розмірі 11735,77 грн, яка складається з заборгованості за тілом - 2898 грн; заборгованості по процентам за користування - 1608,30 грн; заборгованості по простроченим процентам за користування поза межами строку дії договору- 6520,50 грн.; інфляційне збільшення - 708,97 грн.

30.06.2021 року ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та ТОВ «Фінансова компанія «Артеміда - Ф» уклали Договору факторингу №20210630-Ф/2, відповідно до умов якого ТОВ «Фінансова компанія «Артеміда-Ф» набуло статусу Кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які являлись боржниками ТОВ «Фінансова компанія «Форза», включно і до гр. ОСОБА_2 за договором позики №00020107980 від 10.10.2020 року.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 25 червня 2026 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

13.08.2026 року на адресу суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому представник відповідача позовні вимоги заперечує в повному обсязі та просить відмовити у задоволенні таких з огляду на те, що строк позовної давності для звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості за вказаним вище кредитним договором закінчився. Крім того зазначає, що позивачем неправомірно збільшено суму тіла кредиту та нараховано відсотки за користування кредитом поза межами строку кредитування, оскільки після 08.11.2020 року кредитор мав право нараховувати лише інфляційні втрати та 3% річних (ст. 625 ЦК), а не щоденні договірні відсотки (1,85% чи 2,5%). Нарахування 6 520,50 грн є повністю незаконним. Також стверджує, що відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про споживче кредитування» (в редакції 2020 року), сукупна сума неустойки (штраф, пеня) за договором мікрокредиту не може перевищувати 50 відсотків суми, одержаної споживачем. Для суми 2800 грн максимальний розмір усіх пеней не може перевищувати 1400 грн.

В судове засідання представник позивача не з`явився, надіслав на адресу суду клопотання про розгляд справу у його відсутності, позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні щодо задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що 10.10.2020 року між ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та ОСОБА_2 укладено договір позики №00020107980.

Договір укладено в електронній формі на умовах Пропозиції (оферти) укладення договору про надання кредиту, що опублікована на веб сайті www.forzacredit.com.ua, підписана електронним цифровим підписом ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та акцептована гр. ОСОБА_2 10.10.2020 року шляхом підписання електронним підписом відповідача (вчиненим одноразовим ідентифікатором).

На умовах Договору позики (п.п.5.1. п.5.) Кредитодавець надало Відповідачу грошові кошти (кредит) у гривні на умовах передбачених Договором позики №00020107980 у розмірі 2898 грг, а відповідач зобов`язався повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених Договором позики, з кінцевим терміном погашення не пізніше 08.11.2020 р. (п.п.5.5. п.5.), процента ставка в день складає 1.85% (п.п.5.12. п.5.) та процентною ставкою 2,5% за кожен день, яка застосовується у разі прострочення користування коштами поза межами строку дії Договору позики (п.п.5.13. п.5)

Кредитодавець свої зобов`язання за Договором позики виконало в повному обсязі, а саме надало Відповідачу грошові кошти в обсязі та у строк визначеними умовами Договором позики.

В порушення умов Договору Відповідач не здійснив оплат та не виконав свої зобов`язання, передбачені умовами Договору позики, як повернення отриманих коштів, також сплату процентів за користування кредитом. У зв`язку із не здійсненням платежів на виконання Договору позики у Відповідача утворилася заборгованість за Договором позики у розмірі 11735,77 грн, яка складається з заборгованості за тілом - 2898 грн; заборгованості по процентам за користування - 1608,30 грн; заборгованості по простроченим процентам за користування поза межами строку дії договору- 6520,50 грн.; інфляційне збільшення - 708,97 грн.

30.06.2021 року ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та ТОВ «Фінансова компанія «Артеміда - Ф» уклали Договору факторингу №20210630-Ф/2, відповідно до умов якого ТОВ "Фінансова компанія «Артеміда-Ф» набуло статусу Кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які являлись боржниками ТОВ «Фінансова компанія «Форза», включно і до гр. ОСОБА_2 за договором позики №00020107980 від 10.10.2020 року.

Оскільки відповідач у добровільному порядку не сплатив заборгованість за вказаним вище кредитним договором, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до статтей 256,257 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю в три роки.

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1ст. 261 ЦК України).

02.04.2020 набув чинності Закон України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)», відповідно до якого розділ «Прикінцеві положення» ЦК України доповнено пунктом 12, за змістом якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України (далі КМУ) з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257,258,362,559,681,728,786,1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Частиною 1 статті 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що карантин встановлюється та відміняється КМУ.

Дію карантину було неодноразово продовжено на всій території України згідно з Постановами КМУ по 30.06.2023.

Постановою КМУ від 27.06.2023 № 651з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Таким чином, карантин на території України встановлено безперервно з 12.03.2020 року по 30.06.2023.

Крім цього, Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17.03.2022,розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема, пунктом 19 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257, 258, 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк його дії».

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022, який неодноразово продовжено, не скасовано та який діє дотепер.

У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Отже, починаючи з березня 2020 року, строк позовної давності продовжився на строк дії карантину, який тривав до 30.06.2023, а з 24.02.2022 строк позовної давності продовжено на строк дії в Україні воєнного стану, який триває на даний час.

Виходячи із взаємозв`язку норм права, які були прийняті органом законодавчої влади в Україні під час дії карантину, введеного Урядом України у зв`язку із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), цілей, з метою яких ці норми впроваджені, а також з метою недопущення безпідставного звуження прав учасників цивільних правовідносин, суд дійшов висновку, що пункт 12 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України щодо продовження під час карантину строків загальної і спеціальної позовної давності, підлягає застосуванню у тому випадку, коли строк позовної давності не сплив на момент встановлення карантину на території України (12.03.2020).

Близькі за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 679/1136/21 та від 26.09.2022 у справі № 372/3235/20.

Відповідно до Закону України «Про внесення змін до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності», з 04 вересня 2025 року поновлено перебіг строків позовної давності, перебіг яких було зупинено на період дії воєнного стану, у зв`язку з чим з цієї дати продовжується обчислення відповідних строків позовної давності.

Оскільки кінцевим строком повернення кредиту є 08.11.2020, позовна давність за вимогами позивача закінчилась 08.11.2023 року, тобто вона не сплила до моменту запровадження карантину на території України (12.03.2020), а з даним позовом позивач звернувся до суду 22.06.2026 року, тому на переконання суду, за обставинами даної справи слід застосувати положення пунктів 12 та 19 Перехідних і прикінцевих положень ЦК України, встановивши, що строк загальної позовної давності, визначений статтею 257 ЦК України, продовжено на строк дії карантину та воєнного стану в Україні.

Враховуючи викладене вище правові норми, суд вважає, що строк позовної давності позивачем не пропущено, тому клопотання відповідача про застосування наслідків спливу такого строку до задоволення не підлягає.

Що стосується позовних вимог по суті.

За приписами статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини першої і третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п`ята, шоста статті 203 ЦК України).

Статтею 512 ЦК України визначено підстави заміни кредитора у зобов`язанні, зокрема пунктом 1 частини першої цієї статті передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із статтею 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

За приписами частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (частина перша статті 519 ЦК України).

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Частиною першою статті 1078 ЦК України визначено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Згідно з частини другої статті 1078 ЦК України майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Як вбачається з матеріалів справи, 30.06.2021 року ТОВ «Фінансова компанія «Форза» та ТОВ «Фінансова компанія «Артеміда - Ф» уклали Договору факторингу №20210630-Ф/2, відповідно до умов якого ТОВ "Фінансова компанія «Артеміда-Ф» набуло статусу Кредитора та отримало право грошової вимоги по відношенню до осіб, які являлись боржниками ТОВ «Фінансова компанія «Форза», включно і до гр. ОСОБА_2 за договором позики №00020107980 від 10.10.2020 року.

Крім того в матеріалах справи наявний витяг з реєстру боржників, згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем становить 11735,77 грн та складається з заборгованості за тілом - 2898 грн; заборгованості по процентам за користування - 1608,30 грн; заборгованості по простроченим процентам за користування поза межами строку дії договору- 6520,50 грн.; інфляційне збільшення - 708,97 грн.

Отже, суд вважає, що позивачем доведено, що відповідач не виконав умови договору позики №00020107980 від 10.10.2020 року та право вимоги за цим договором перейшло до позивача.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до пункту 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з пунктом 6.23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17 плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. У пункті 6.20. цієї постанови також зазначається, що термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Таким чином, правова позиція Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України».

Відповідальність за прострочення виконання грошового зобов`язання визначена законодавством. У цьому разі відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12).

Отже, зміст правової позиції Великої Палати Верховного Суду полягає у тому, що відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України у кредитному договорі може бути передбачено сплату процентів за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. Такі проценти може бути стягнуто кредитодавцем і після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 Цивільного кодексу України (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 24.01.2019 у справі № 5017/1987/2012).

Як вбачається з кредитного договору, сторони погоджуються, що у випадку користування кредитом після дати погашення договору, вказаної у п.п.5 п.5 договору (28.01.2021 року), умови щодо нарахування процентної ставки (п.п.12 п.5 договору 1% в день) не застосовується, а застосовується розмір процентної ставки, визначений у п.п.13 п.5 договору (2,50% в день). Під процентною ставкою, яка застосовується в разі користування кредитом поза межами строку дії договору (п.п.13) п.5 договору, маються на увазі проценти в розумінні ч.2 ст.625 ЦК України.

Верховний Суд у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 922/3578/18 (постанова від 05 червня 2020 року) досліджував питання щодо можливості визначення розміру процентів будь-яким іншим способом, передбаченим договором, а не відсотків річних, та обмеження свободи сторін в укладенні договору на предмет визначення іншої методики нарахування процентів за незаконне користування чужими грошовими коштами згідно із статтями 693, 536, 625 ЦК України.

Так, у п. 30 постанови від 05 червня 2020 року справа №922/3578/18 Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що системний аналіз частини другої статті 536, частини другої статті 625 та статті 627 ЦК України дозволяє дійти висновку, що законодавцем не обмежено право сторін визначити у договорі розмір процентів за неправомірне користування чужими грошовими коштами. Однак, диспозитивний характер цих норм у цілому обмежується положенням частини другої статті 625 ЦК України, яка зазначає про стягнення трьох процентів річних, що має наслідком визначення таких процентів саме у річних, а не будь-яким іншим способом обчислення процентів за умовами договору.

Отже, законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний день прострочення). З огляду на таке, Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачала правових підстав для відступу від правової позиції Верховного Суду України у постанові від 01.07.2014 у справі №3-32гс14 та від 24.12.2013 у справі №3-37гс13.

За таких обставин, умови укладеного договору в частині обчислення відсотків у розмірі 2,5 % за кожен день прострочення не можуть вважатися мірою відповідальності в розумінні ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення, що є наслідком відмови у задоволенні позову в цій частині.

Що стосується розрахунку заборгованості в частині стягнення процентів в межах строку кредитування та інфляційних втрат, то такі відповідач не заперечив, власних розрахунків не провів, доказів їх неправильності не надав. Таким чином, у суду немає підстав сумніватися у обґрунтованості розрахунку заборгованості в частині стягнення процентів в межах строку кредитування та інфляційних втрат, які беруться до уваги як розмір наявної заборгованості, а тому позов і цій частині є підставним та підлягає задоволенню.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилається позивач, як на підставу своїх вимог, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про часткове задоволення позову.

Щодо вимог позивача в частині стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу в розмірі 7000 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.1-ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Ч.1 ст.137 ЦПК України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до ч.3 -ч.6 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися (ч.3 ст.141 ЦПК України).

Відповідно до п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, необхідність, розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц зазначив, що при застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, однак, повинен ґрунтуватися на більш чітких критеріях, визначених у ч.4 ст.137 ЦПК України.

Для визначення суми відшкодування необхідно послуговуватися критеріями реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, зважаючи на конкретні обставини справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява №19336/04).

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» заява №58442/00 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу до матеріалів справи представник позивача надав: Договір про надання правової допомоги №207052653 від 15.06.2026 року, акт наданих послуг, рахунок від 15.06.2026 року.

За результатами розгляду питання про розподіл судових витрат та дослідження поданих на їх підтвердження доказів, суд враховує, що дана справа є типовою, належить до категорій справ, що розглядаються у спрощеному провадженні через її малозначність.

Крім того, суд враховує, що позивач є фінансовою установою, а примусове стягнення заборгованості, яка була ним викуплена за договором факторингу, є його основною господарською діяльністю.

Зважаючи на вищевикладене, враховуючи аргументи представника позивача щодо неспівмірності заявлених позивачем витрат на правничу допомогу, враховуючи рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, малозначність та типовість справи, обсяг та характер наданих послуг й виконаних робіт, розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження, суд вважає, що понесені витрати є неспівмірними із складністю справи, наданим обсягом послуг, затраченим часом на надання таких послуг та не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру. Відтак, з урахуванням обсягу виконаної адвокатом роботи, суд дійшов висновку, що обґрунтованими є судові витрати позивача на професійну правничу допомогу в розмірі 4000 грн, що є співмірним з обсягом наданих послуг та обставинами конкретної справи.

Оскільки суд задовольнив позов частково (44,43%), то витрати позивача на правничу допомогу слід стягнути з відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог, що становить 1777,20 грн.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу на користь відповідача суд зазначає наступне.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача заявив клопотання про стягнення витрат на правову допомогу в сумі 3000 грн. У подальшому на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу до матеріалів справи представник відповідача надав акт здачі-прийняття наданих послуг у справі №466/5560/26, квитанцію до прибуткового касового ордера №19/26-9 від 18.07.2026 року.

Суд вважає висновку, що заявлений відповідачем розмір витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованим та співмірним з обставинами справи, з огляду на обсяг виконаної представником роботи, зокрема підготовку та подання до суду процесуальних документів, а також особисту участь у судовому засіданні. Відтак, заявлені витрати відповідають складності справи та обсягу наданої правничої допомоги.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 141 Цивільно процесуального кодексу України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного, суд вважає за можливе стягнути з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в сумі пропорційно до відхиленої частини позовних вимог (44,43%), а саме в розмірі 1667,10 грн.

Відповідно до статей 137, 141 ЦПК України, з урахуванням результатів розгляду справи та встановлених судом розмірів витрат на професійну правничу допомогу, суд вважає за необхідне провести взаємозалік цих витрат, належних до відшкодування кожній зі сторін та стягнути на користь позивача лише різницю між такими сумами у розмірі 110,10 грн. (1777,20-1667,10 = 110,10).

Окрім цього, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд приходить до висновку, що на підставі ст. 141 ЦПК України з відповідача в користь позивача підлягають стягненню понесені ним судові витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, в розмірі 1182,90 грн, що пропорційно відповідатиме розміру задоволених позовних вимог (44,43%).

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 89, 141, 247, 259, 263-265, 273, 280-282 ЦПК України, ст.ст. 525, 526, 527, 530, 610, 625, 629, 1050, 1054 ЦК України, суд

у х в а л и в:

позов задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Артеміда-Ф» заборгованість за договором позики №00020107980 від 10.10.2020 року у розмірі 5215,27 грн (п`ять тисяч двісті п`ятнадцять гривень 27 коп.), з яких 2898 грн - заборгованість за тілом кредиту; 1608,30 грн - заборгованість за процентами в межах строку кредитування; 708,97 грн - інфляційні втрати).

В решті позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Артеміда-Ф» судовий збір в розмірі 1182,90 грн (одна тисяча сто вісімдесят дві гривні 90 коп.).

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Артеміда-Ф» витрати на правову допомогу в розмірі 110,10 грн (сто десять гривень 10 коп.).

Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Позивач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Артеміда-Ф», ЄДРПОУ 42655697, юридична адреса: м. Львів, вул. Бандери, буд. 87, оф. 54,

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Суддя О. І. Баєва