Решение № 139335334, 31.08.2026, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

31 серпня 2026 рокум. Ужгород№ 260/2407/26

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Ващиліна Р.О., розглянувши в письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, в якому просить:

1) визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, що полягає у відмові в поновленні виплати пенсії за вислугою років ОСОБА_1 , на визначений попередньо банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 ;

2) зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області здійснити нарахування пенсії за вислугу років з 31.10.2025 року ОСОБА_1 та поновити виплату пенсії з 31.10.2025 року на визначений попередньо пенсіонером банківський рахунок IBAN НОМЕР_1 , без обмеження будь яким строком, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що вона знаходиться на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Закарпатській області та до жовтня 2025 року отримувала пенсію за вислугу років. У зв`язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області припинило виплату їй пенсії. Такі дії відповідача вважає протиправними та такими, що порушують її соціальні права.

06 травня 2026 року до суду надійшов відзив на позов № 0700-0902-8/28143 від 04.05.2026 р., відповідно до якого відповідач проти задоволення позову заперечив з мотивів його необґрунтованості. Так, зокрема, зазначив, що ст. 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» передбачено, що під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Міжнародні договори між Україною та Австрією стосовно призначення та виплати пенсії не укладалися. Хоча в подальшому така законодавча норма була визнана неконституційною інші закони, які б регламентували виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору, прийняті не було. Окрім того, звертає увагу суду на те, що подання заяв на поновлення виплати пенсії представниками, що діють на підставі нотаріально завірених довіреностей, не передбачено діючим законодавством.

15 травня 2026 року представник позивача подав до суду відповідь на відзив, в якій з доводами відповідача не погоджується. Так, зауважує, що позивач є громадянкою України та перебуває на обліку в органах Пенсійного фонду України, тому має право на отримання пенсії за вислугу років. На особисте звернення позивача відповідач надав відповідь про те, що пенсійні виплати призупинені з 01.11.2025 року у зв`язку з оформленням документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання. Тобто, відповідач фактично відмовився здійснити поновлення пенсійних виплат ОСОБА_1 . Вважає, що така відмова суперечить нормам чинного законодавства, рішенню Конституційного Суду України від 07.10.2009 у справі № 25-рп/2009 та практиці Верховного Суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши всі докази, які мають юридичне значення для вирішення справи і розгляду спору по суті, суд дійшов наступного висновку.

Суд встановив, що ОСОБА_1 (далі ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, з 23 вересня 2009 року перебувала на обліку в Головному управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (далі ГУ ПФУ в Закарпатській області) та отримувала пенсію за вислугу років.

З 29 серпня 2019 року ОСОБА_1 знята з реєстрації місця проживання на території України у зв`язку з виїздом на постійне місце проживання до Республіки Австрія.

З 01 листопада 2025 року ГУ ПФУ в Закарпатській області призупинило виплату ОСОБА_1 пенсії.

30 грудня 2025 року ОСОБА_1 звернулася до ГУ ПФУ в Закарпатській області із зверненням, в якому просила, серед іншого, поновити виплату її пенсії.

За результатами розгляду такої заяви листом № 0700-0501-8/2282 від 14.01.2026 ГУ ПФУ в Закарпатській області повідомило, що при опрацюванні наданих Міністерством фінансів України рекомендацій по верифікації державних виплат встановлено, що заявниця оформила документи для виїзду за кордон на постійне місце проживання. З огляду на що виплату пенсії з 01.11.2025 було призупинено до з`ясування всіх обставин.

Не погоджуючись із правомірністю призупинення виплати її пенсії, ОСОБА_1 звернулася з цим адміністративним позовом до суду.

Приймаючи рішення по суті спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Зі змісту ч. 3 ст. 23 Загальної Декларації прав людини, п. 4 частини першої Європейської соціальної хартії випливає, що кожна особа похилого віку має право на справедливу і задовільну винагороду, соціальний захист, за роки важкої праці та шкідливих робіт, яка є основним джерелом існування для них самих та їхніх сімей.

Ст. 46 Конституції України також передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Європейська соціальна хартія (European Social Charter) (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Окрім того, статті 12 цієї Хартії передбачає, що з метою забезпечення ефективного здійснення права на соціальне забезпечення Сторони зобов`язуються:

1) започаткувати систему соціального забезпечення або підтримувати її функціонування;

2) підтримувати систему соціального забезпечення на задовільному рівні, принаймні на такому, який дорівнює рівню, необхідному для ратифікації Європейського кодексу соціального забезпечення;

3) докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень;

4) вживати заходів шляхом укладання відповідних двосторонніх i багатосторонніх угод або в інший спосіб i відповідно до умов, визначених у таких угодах, для забезпечення:

a) рівності між їхніми власними громадянами та громадянами інших Сторін у тому, що стосується прав на соціальне забезпечення, включаючи збереження пільг, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, незалежно від пересування захищених осіб по територіях держав Сторін;

b) надання, збереження та поновлення прав на соціальне забезпечення такими засобами, як сумарний залік періодів страхування або роботи, що були здійснені за законодавством кожної зі Сторін.

Відповідно до статті 25 Хартії Європейського Союзу (2000 року) (Charter of Fundamental Rights of the European Union) про основні права «Права людей похилого віку» Союз визнає та поважає право людей похилого віку вести гідне та незалежне життя та брати участь в соціальному та культурному житті.

Згідно з пунктом 11 Принципів ООН стосовно літніх людей (United Nations Principles for Older Persons), літні люди повинні мати доступ до належного медичного обслуговування, соціальних та правових послуг, що дозволяють підтримувати або відновлювати оптимальний рівень фізичного, психічного та емоційного добробуту, а також запобігати захворюванням.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.

Питання виникнення та реалізації права громадян на пенсійне забезпечення врегульоване положеннями Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058) (в редакції, чинній на момент призупинення виплати пенсії).

Згідно з п. 1 ч. 1 та ч. 4 ст. 8 Закону № 1058, право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб члени їхніх сімей, зазначені у ст. 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що право на призначення (перерахунок, поновлення) пенсії мають громадяни України незалежно від місця проживання та іноземці і особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, на умовах та порядку, передбачених законодавством або міждержавними угодами.

З матеріалів справи вбачається, що ГУ ПФУ в Закарпатській області призупинив виплату пенсії позивачу з підстав оформлення нею документів для виїзду за кордон на постійне місце проживання.

Оцінюючи правомірність таких дій відповідача, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 24 Конституції України, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Отже, кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).

Як зазначено в пункті 3.3. Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

Тобто, виходячи із чинного пенсійного законодавства, особа має право на отримання заробленої та призначеної пенсії незалежно від місця її проживання.

Імперативність заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їх конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи кореспондується з правовою позицією Європейського Суду з прав людини, викладеною в пункті 52 рішення у справі № 10441/06 «Пічкур проти України» від 07 лютого 2014 року.

Також, у пункті 3 Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року зазначено, що пункт 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» створено правову ситуацію, у якій громадяни, які працювали на території України, сплачували страхові внески і отримали право на пенсію, але обрали постійним місцем проживання державу, з якою Україна не уклала міжнародний договір щодо виплати громадянам України пенсій, зароблених в Україні, позбавлені можливості їх одержувати. При цьому наголошується, що вказані положення Закону суперечать приписам Конституції України щодо неможливості скасування конституційних прав і свобод, рівності конституційних прав і свобод громадян незалежно від місця проживання, гарантування піклування та захисту громадянам України, які перебувають за її межами, права громадян на соціальний захист у старості.

Отже, виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватись з такою умовою, як постійне проживання в Україні або відсутність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія - в Україні чи за її межами, що також передбачено в статті 46 Конституції України.

Зазначена позиція неодноразово була висловлена Верховним Судом за подібних обставин, зокрема, у справі від 14 лютого 2019 року у справі № 766/15025/16-а. У вказаній справі Верховний Суд сформулював наступні висновки:

1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України;

2) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж обов`язки, як і громадяни України - за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України;

3) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами;

4) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом;

5) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом № 1058 та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені в статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

6) іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, мають право на отримання пенсійних виплат і соціальних послуг із системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування нарівні з громадянами України на умовах та в порядку, передбачених цим Законом, якщо інше не передбачене міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

7) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо);

8) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками.

У подальшому Верховний Суд підтримав наведену позицію в постановах від 13 червня 2019 року у справі № 204/1134/17(2а/204/91/17), від 30 вересня 2019 року у справі № 475/164/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 804/3646/18, від 30 вересня 2021 року у справі № 540/4060/20 та від 29 листопада 2024 року у справі № 160/20613/21.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Єдиною підставою для призупинення виплати ОСОБА_1 пенсії стала та обставина, що позивач виїхала для постійного проживання за кордон. Однак враховуючи законодавчі норми, чинні на момент прийняття такого рішення, та рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07 жовтня 2009 року, суд вважає дії відповідача щодо призупинення виплати позивачу пенсії протиправними.

На думку суду, саме діями щодо призупинення виплати позивачу пенсії були в цьому випадку порушення права ОСОБА_1 . Тому враховуючи положення ч. 2 ст. 9 КАС України, суд вважає за необхідне позов задовольнити із застосуванням такого способу захисту прав.

При цьому суд враховує, що призупинення виплати позивачу пенсії відбулося з 01 листопада 2025 року, тому саме з цієї дати така виплата підлягає поновленню.

Стосовно позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати пенсію без обмеження будь-яким строком суд зазначає, що ключовим правовим питанням у справі, щодо якого фактично виник спір, є право позивача на поновлення виплати пенсії.

Відповідно питання щодо порядку виплати такої пенсії є похідними і повинні вирішуватись після вирішення питання про наявність відповідного права. Наразі докази застосування обмеження виплати пенсії будь-якими строками в матеріалах справи відсутні.

Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних.

Стосовно позовної вимоги про нарахування компенсації втрати частини доходів суд зазначає наступне.

Нормами Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі Закон) передбачено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Ст. 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі Закон № 2050) передбачено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами в розумінні ст. 2 Закону № 2050 слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, в тому числі, сума індексації грошових доходів громадян.

Відповідно до ст. 3 Закону № 2050, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно ст. 4 Закону № 2050 виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Тобто, Закон фактично прив`язує виплату компенсації до виплати заборгованості, яка їй передує.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово надавав оцінку подібним правовідносинам, зокрема, у поставові від 20.10.2022 року у справі №140/862/19 та ухвалі від 01.05.2024 року у справі № 600/4650/23-а наголосив, що «з системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу. Відтак, законодавець пов`язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу».

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 134/89/16-а, від 10 лютого 2020 року у справі № 134/87/16-а, від 05 березня 2020 року у справі № 140/1547/19.

Суд встановив, що в спірних правовідносинах пенсія позивачу у повному розмірі не виплачена, оскільки ГУ ПФУ в Закарпатській області призупинив її виплату. Правомірність такого призупинення є предметом цього позову. Отже, суд вважає, що в цьому випадку позивач ще не набула право на отримання компенсації втрати частини доходів, оскільки така за нормами ст. 4 Закону виплачується у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості.

В свою чергу, докази того, що відповідач не проведе виплату компенсації втрат частини доходів разом з виплатою спірної компенсації, відсутні.

З огляду на що суд вважає позов в цій частині передчасним.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 241, 243, 255, 257, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (місцезнаходження: пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88008, код ЄДРПОУ - 20453063) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області щодо призупинення виплати пенсії за вислугою років ОСОБА_1 .

3. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області здійснити з 01.11.2025 року поновлення виплати ОСОБА_1 пенсії за вислугу років.

4. В решті позову відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області (місцезнаходження: пл. Народна, буд. 4, м. Ужгород, Закарпатська область, 88008, код ЄДРПОУ 20453063) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) сплачений судовий збір в розмірі 665,60 грн (Шістсот шістдесят п`ять гривень 60 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

СуддяР.О. Ващилін