Решение № 139216263, 25.08.2026, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"25" серпня 2026 р. справа № 300/7581/25

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивачка) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (далі відповідач), за змістом якого (з урахуванням уточнення позовних вимог) просить суд:

- визнати неправомірні дії відповідача щодо відмови у застосуванні показника середньої заробітної плати (доходу) в середньому на одну застраховану особу в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за пенсією у 2021 році;

- зобов`язати відповідача застосувати з 01.04.2025 при призначенні пенсії за віком показник середньої заробітної плати (доходу) в середньому на одну застраховану особу в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за пенсією (2018, 2019, 2020), який у 2021 був встановлений в розмірі - 9118,81 грн. згідно статті 40 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" та виплатити різницю при перерахунку пенсії за віком.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з 13.09.2011 позивачці призначено пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII. Після досягнення пенсійного віку 20.11.2021 вона звернулася до органу Пенсійного фонду із заявою про призначення пенсії за віком відповідно до статті 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV. За результатами такого звернення з 30.11.2021 їй призначено пенсію за віком, однак, при визначенні її розміру відповідач застосував показник середньої заробітної плати в Україні за 2014-2016 роки в розмірі 5426,60 грн. Позивачка вважає такі дії протиправними, оскільки у її випадку відбулося не переведення з одного виду пенсії на інший у межах Закону № 1058-IV у розумінні частини третьої статті 45 цього Закону, а вперше призначено пенсію за віком за Законом № 1058-IV після отримання до цього пенсії за іншим законом, а саме Законом №1788-XII. На її переконання, за таких обставин під час обчислення пенсії за віком підлягали застосуванню загальні правила частини другої статті 40 Закону № 1058-IV, тобто показник середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Оскільки звернення мало місце у 2021 році, позивачка вважає, що належним є показник середньої заробітної плати за 2018, 2019 та 2020 роки, який становить 9118,81 грн.

По справі здійснювався ряд наступних процесуальних дій.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27.10.2025 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху (а.с.21-22).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 10.11.2025 відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку, визначеному статтею 263 КАС України (а.с.31).

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 05.06.2025, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечила. Вказала, що з 30.11.2021 позивачку переведено з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, а не вперше призначено пенсію за Законом № 1058-IV. Внаслідок чого, відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 1058-IV при такому переведенні застосовується показник середньої заробітної плати, який враховувався під час попереднього призначення/перерахунку пенсії, а підстав для застосування показника за 2018-2020 роки немає. У зв`язку з цим відповідач вважає свої дії правомірними та просить у задоволенні позову відмовити (а.с.34-36).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 13.09.2011 було призначено на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII.

В подальшому, з 30.11.2021, на підставі заяви позивача про переведення її з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, пенсійним органом призначено пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». При цьому, для розрахунку пенсії за віком застосовано показник середньої заробітної плати за 2014-2016 роки.

26.03.2025 позивачка звернулася із заявою до ГУ ПФУ в Івано-Франківській області про перерахунок та виплату пенсії за віком із застосуванням показника середньої заробітної плати по Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення з заявою за призначення пенсії за віком, тобто за 2018-2020 роки (а.с.14).

Листом від 23.04.2026 за № 3451-2729/Б-02/8-0900/25 ГУ ПФУ в Івано-Франківській області повідомило позивачку про те, що для застосування нового показника середньої заробітної плати при переведенні з пенсії за вислугу років на пенсію за віком немає підстав. Так, відповідно до пункту 3 статті 45 Закону № 1058, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду України. При переведенні з одного виду пенсії на інший застосовується показник середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії, внаслідок чого, для застосування показника середньої заробітної плати (доходу) в України за 2018-2020 роки підстав немає (а.с.15-16).

Вважаючи таку відмову відповідача щодо не застосування при призначенні пенсії по віку показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачені страхові внески, за 2018-2020 роки, позивачка звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, одним з видів загальнообов`язкового державного соціального страхування є пенсійне страхування. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.

Водночас, у пункті 5 рішення № 8-рп/2005 від 11.10.2005 Конституційний Суд України зазначив, що право на пенсійне забезпечення є складовою конституційного права на соціальний захист.

За приписами пунктів 1, 6 частини 1 статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами України.

З 01 січня 2004 року набрав чинності Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», який розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом.

Отже, з 01 січня 2004 року Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є основним законом, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду.

Положеннями частини першої статті 9 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» встановлено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати:

1) пенсія за віком;

2) пенсія по інвалідності;

3) пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» для обчислення пенсії враховується заробітна плата (дохід) за весь період страхового стажу починаючи з 1 липня 2000 року. За бажанням пенсіонера та за умови підтвердження довідки про заробітну плату первинними документами або в разі, якщо страховий стаж починаючи з 1 липня 2000 року становить менше 60 місяців, для обчислення пенсії також враховується заробітна плата (дохід) за будь-які 60 календарних місяців страхового стажу підряд по 30 червня 2000 року незалежно від перерв.

Частиною другою статті 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначено, що заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії визначається за формулою: Зп = Зс х (Ск : К), де: Зп - заробітна плата (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії, у гривнях; Зс - середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії. Порядок визначення показників зазначеної заробітної плати затверджується ПФУ за погодженням з центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної фінансової політики, державної політики у сферах економічного розвитку, статистики. Ск - сума коефіцієнтів заробітної плати (доходу) за кожний місяць (Кз 1 + Кз 2 + Кз 3 + ... + Кз n); К - страховий стаж за місяці, які враховано для визначення коефіцієнта заробітної плати (доходу) застрахованої особи.

Отже, у випадку призначення пенсії на підставі Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», при обчисленні пенсії враховується середня заробітна плата (дохід) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії.

Разом з тим, відповідно до частини першої статті 10 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв`язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.

Порядок переведення з одного виду пенсії на інший регламентовано статтею 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», частиною третьою якої визначено, що переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

При переведенні з одного виду пенсії на інший за бажанням особи може враховуватися заробітна плата (дохід) за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) попереднього виду пенсії.

Якщо особа після призначення пенсії по інвалідності продовжувала працювати і набула не менш як 24 місяці страхового стажу після призначення пенсії (попереднього перерахунку пенсії без урахування перерахунку, передбаченого абзацом п`ятим частини четвертої статті 42 цього Закону) незалежно від перерв у роботі, під час переведення вперше з пенсії по інвалідності на пенсію за віком застосовується середня заробітна плата (дохід), визначена (визначений) частиною другою статті 40 цього Закону для призначення пенсії.

Отже, при переведенні особи з одного виду пенсії на інший, якщо обидва види пенсії призначені відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», показник середньої заробітної плати (доходу), який застосовувався під час первинного призначення пенсії, є сталим і не підлягає зміні.

Зазначені висновки узгоджуються з правовою позицією, висловленою судовою палатою з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 22 жовтня 2024 року у справі № 300/5450/23.

Згідно правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 29 листопада 2016 року у справі № 133/476/15-а (№ 21-6331а15), у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно із частиною третьою статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Отже, у випадку переведення з одного виду пенсії, призначеної за Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», на інший вид пенсії показник середньої заробітної плати (доходу) має бути незмінним, тобто таким, яким він був на час призначення пенсії.

Натомість у випадку, коли особі було призначено пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», який встановлює відмінні правові підстави та порядок пенсійного забезпечення, а в подальшому така особа виявила намір отримувати пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», відповідні правовідносини слід кваліфікувати як призначення пенсії за віком, а не як переведення з одного виду пенсії на інший у розумінні частини третьої статті 45 зазначеного Закону.

З аналізу правового регулювання спірних правовідносин встановлено, що Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» визначає правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та встановлює вичерпний перелік видів пенсійних виплат, які призначаються в межах цієї системи, а саме: пенсія за віком, пенсія по інвалідності та пенсія у зв`язку з втратою годувальника.

Вказаний Закон, будучи актом загального характеру у сфері пенсійного забезпечення, не містить правових норм, які б передбачали можливість призначення пенсії за вислугу років, а, відтак, остання не належить до видів пенсій, що призначаються в порядку та на умовах, визначених цим Законом.

Натомість пенсія за вислугу років за своєю правовою природою є окремим, самостійним видом пенсійного забезпечення, який не пов`язується із настанням страхового випадку у розумінні Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а обумовлюється набуттям особою спеціального стажу роботи (служби), що зумовлює втрату професійної придатності або можливості подальшого виконання відповідної діяльності.

Правове регулювання умов та порядку призначення пенсії за вислугу років здійснюється спеціальними нормативно-правовими актами, зокрема Закон України «Про пенсійне забезпечення» та іншими законами, які визначають особливості пенсійного забезпечення окремих категорій осіб.

Вказані висновки також наведені Верховним Судом від 30 квітня 2026 року в справі №320/2356/25.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд і в постанові від 31.01.2025 по справі №200/1478/24, в якій, враховуючи вже сформовану практику Верховного Суду, суд виходив з того, що: у разі призначення особі пенсії за віком згідно з положеннями Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 №1058-IV після того, як вона вже отримувала пенсію за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 №1788-XII, такий перехід не може вважатися «переведенням на інший вид пенсії» в розумінні частини третьої статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Це є «призначенням нового виду пенсії», оскільки пенсія за віком і пенсія за вислугу років є різними за правовими підставами та умовами призначення.

Так, на думку позивачки, при зверненні із заявою до відповідача після досягнення пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», вона набула право не на переведення з одного виду пенсії на інший на підставі статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», а на нове призначення пенсії за віком на загальних підставах із її новим обчисленням у відповідності до приписів статті 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки за таким призначенням вона звернулася вперше.

Для правильного вирішення цього спору суд вважає за необхідне насамперед встановити, який саме вид пенсії було первинно призначено позивачці, а також визначити нормативно-правовий акт, на підставі якого здійснено таке призначення.

Зазначене має визначальне значення для правильного застосування норм матеріального права, оскільки від виду пенсії та закону, що регулює порядок її призначення, залежить правова природа подальших правовідносин, зокрема - чи підлягають вони кваліфікації як переведення з одного виду пенсії на інший у межах одного закону, чи як нове призначення пенсії відповідно до іншого нормативно-правового акта.

Так, відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.1991 № 1788-XII (далі - Закон № 1788-XII), право на пенсію за вислугу років мають: працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів.

Водночас, суд звертає увагу, що пунктом 16 розділу XV «Прикінцеві положення» Закону № 1058-IV передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення Закону України «Про пенсійне забезпечення» застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій» мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 з 13.09.2011 було призначено на підставі пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» № 1788-XII.

Зазначений вид пенсії на дату її призначення регулювався статтею 55 Закону № 1788-XII, оскільки Закон України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV не передбачає призначення пенсії за вислугу років працівникам освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів.

Таким чином, суд дійшов висновку, що пенсію позивачці з 13.09.2011 призначено відповідно до Закону № 1788-XII.

В подальшому, з 30.11.2021, на підставі заяви позивача про переведення її з пенсії за вислугу років на пенсію за віком, пенсійним органом призначено пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». При цьому, для розрахунку пенсії за віком застосовано показник середньої заробітної плати за 2014-2016 роки.

Відтак, доводи відповідача про те, що перехід у 2021 році на пенсію за віком не є новим призначенням пенсії, а є лише зміною виду пенсії, суд визнає помилковими, оскільки в цьому випадку мало місце призначення іншої пенсії за іншим законом, а не переведення з одного виду на інший вид пенсії в межах одного Закону відповідно до частини третьої статті 45 Закону № 1058-IV.

З огляду на викладене, суд приходить висновку про наявність у позивачки права на нарахування та виплату територіальним органом Пенсійного фонду пенсії за віком відповідно до Закону № 1058-IV із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням такої пенсії, а саме за 2018 - 2020 роки.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 31.10.2018 у справі № 876/5312/17 погодилась з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 29.11.2016 у справі № 133/476/15-а про те, що у випадку призначення особі пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення», який передбачає інші підстави та порядок призначення пенсії, а в подальшому при виявленні такою особою бажання отримувати пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», має місце саме призначення пенсії за віком, а не переведення згідно частини третьої статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Враховуючи наведене, відповідач мав призначити позивачці з 30.11.2021 пенсію за віком згідно із Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», виходячи із середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески за три попередні роки, тобто за 2018-2020 роки, і відповідно показник середньої заробітної плати має враховуватись за три календарні роки, що передують року призначення нового виду пенсії за Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Суд вказує, що Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в своєму Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» ЄСПЛ вказав, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Суд визнав, що вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавством (пункт 145 рішення).

У пункті 50 рішення від 13 січня 2011 року у справі «Чуйкіна проти України» ЄСПЛ зазначив, що порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення від 10 липня 2003 року у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, пункт 45 та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002 II).

Стаття 13 Конвенції, крім іншого визначає те, що засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Констатація порушення прав фізичної особи внаслідок дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень без зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, не призводить до захисту порушених прав, оскільки не передбачає способу чи механізму їх відновлення, що суперечить меті адміністративного судочинства, а саме ефективному захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як йшлося вище, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції можливий за наявності двох обов`язкових умов: забезпечення поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відсутність бажаного результату виключає можливість визначення ефективності правового захисту, оскільки бажаний результат встановлює межі (кінцеву мету) правового захисту, який полягає у використанні передбачених законом можливостей для поновлення порушеного, визнання невизнаного, чи присудження оспорюваного права саме в цих межах.

За таких обставин належним способом захисту порушеного права позивачки є визнання протиправними відповідних дій відповідача та зобов`язання з 01.04.2025 здійснити перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії (2018 - 2020 роки), з урахуванням виплачених сум.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За таких обставин, заявлені позивачем позовні вимоги є обґрунтованими, внаслідок чого, адміністративний позов підлягає до задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, позивачка, згідно із квитанцією від 16.10.2025 підтвердила сплату судового збору на суму 1211,20 грн., за подання даного адміністративного позову, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області у застосуванні при обчисленні пенсії за віком ОСОБА_1 показника середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії, а саме за 2018-2020 роки.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців, 15, м. Івано-Франківськ, 76018) здійснити з 01.04.2025 перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) із застосуванням показника середньої заробітної плати в Україні, з якої сплачено страхові внески за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії (2018 - 2020 роки), з урахуванням виплачених сум.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців 15, м. Івано-Франківськ, 76018) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) сплачений судовий збір в розмірі 1211,20 грн. (одна тисяча двісті одинадцять гривень 20 копійок).

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач:

Головне управління Пенсійного фонду України в Івано-Франківській області (код ЄДРПОУ 20551088, вул. Січових Стрільців 15, м. Івано-Франківськ, 76018).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.